ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі автор обґрунтовує актуальність дисертаційної теми, показує ступінь її наукової розробки, визначає мету, завдання, предмет і об’єкт, а також методологічну основу дослідження, наукову новизну, практичне значення, розкриває зв’язок дисертації з науковими програмами та темами, апробацію результатів дослідження, структуру роботи.

У першому розділі „Теоретико-методологічні засади правового регулювання міжнародних відносин” здійснено аналіз наукової літератури вітчизняних і зарубіжних учених з проблематики дисертаційного дослідження.

Перший підрозділ “Сучасні теоретико-методологічні підходи в практиці регулювання міжнародних відносин” містить аналіз провідних теоретичних підходів у політичній науці щодо визначення та з’ясування сутності понять національна політико-правова система та механізм політико-правового регулювання, які відображені в дослідженнях Г. Кельзена, М. Каплана і Н. Катценбаха. Сучасний етап міжнародної системи характеризується ще більшою в порівнянні з попередніми періодами прозорістю меж між політичною теорією, теорією міжнародних відносин і міжнародним правом. Тому для розкриття проблематики дисертаційного дослідження першорядне значення мали роботи узагальнюючого характеру.

Погляди прихильників «мінімізації» ролі міжнародного права в міжнародній системі втілилися в теоріях політичного, юридичного та структурного реалізму, проблематика якого розкривається в роботах зарубіжних дослідників Г. Моргентау, М. Макдугела, К. Уолтца, С. Уолта, Р. Гілпіна.

В рамках неореалізму активно розвивалися так звані стратегічні дослідження, відмітною рисою яких залишалася націленість на вирішення сугубо практичних завдань, пов’язаних із забезпеченням державних інтересів і безпеки країн і створенням сприятливих умов для перемоги в можливій війні. Дані дослідження одержали найбільше поширення у Франції (А. Бофр, Л. Пуар’є, П.-М. Галлуа, Р. Арон, Л. Амон, П. Асснер, Г. Бутуль).

Значну роль у дослідженні проблеми відіграли праці засновників класичної геополітики А. Мехена, Дж. Маккіндера, Н. Спайкмена, К. Хаусхофера, У. МакНейла, К. Боулдінга, Дж. Модельскі, У. Томпсона.

Провідні школи інституціоналізму та конструктивізму (P. Кеохейн і Дж. Най, Р. Аксельрод, Ч. Ліпсон, Л. Мартін) також пропонують своє бачення того, яким чином міжнародні інститути впливають на поведінку окремих держав на світовій арені. В межах інституціоналізму функціонує школа колективної безпеки (Ч. Купчан, К. Купчан, І. Клод -мол.), ідейні джерела якої ведуть до аналогічної течії міжвоєнного періоду. З найбільш радикальною критикою реалізму виступили прихильники конструктивізму, що сформувався в руслі «критичної теорії», два основних положення якої знайшли своє відбиття в працях Ф. Краточвіла, А, Уендта, Д. Ламсдейна. Значна кількість західних авторів пішла шляхом проектування такого права, яке було б спроможне регулювати всі види міжнародних відносин. Як наслідок з’явилися теорії світового права (Г. Кларк, Л. Сон, К. Танака), транснаціонального права (Ф. Джессеп), універсального права (У. Дженкс).

Неомарксистський напрямок у вивченні міжнародних відносин представлений працями І. Валлерстайна, А. Франка, С. Аміна, П. Суізі, науковими школами Нансі, Реймса, які взяли активну участь у дискусіях навколо «теорії розвитку», прийнявши як вихідне положення тезу про несиметричний характер взаємозалежності сучасного світу. Транснаціоналізм (Дж. Розенау, Е.-О. Шемп’єл, Дж. Метьюз, Д. Месснер) став предтечею в цілеспрямованому вивченні глобалізації.

Одним з найбільш перспективних напрямків модернізації й перегляду класичної геополітики стала геоекономіка, прихильники якої (Л. Туроу, Э. Літтуак, Э. Капштейн) багато в чому зуміли вловити вектор зміни світового геостратегічного розвитку. Далекий від оптимістичного настрій більшості авторів цієї групи знайшов своє крайнє вираження в різноманітних теоріях «круговороту насильства» (3. Бжезінський), «загальної анархії» та «глобального хаосу» (Р. Каплан) і т.п. Цим теоріям співзвучні ідеї американського футуролога Е. Тоффлера, висунуті в концепції «третьої хвилі», що припускає співіснування (суперництво) трьох суперцивілізацій («хвиль») - аграрної, індустріальної й постіндустріальної.

В цьому ряду особливої уваги заслуговують роботи А. Ташки - автора досить оригінальної концепції комбінованої структури, відповідно до якої постбиполярний світ є тришаровою сферою, всі три шари якої взаємопроектуються. Більше прикладний характер має запропонована відомим неореалістом післявоєнного періоду С. Хантінгтоном ідея «зіткнення цивілізацій». Загальні проблеми розвитку системи міжнародних відносин та окремі її особливості знайшли висвітлення у працях вітчизняних політологів, зокрема, С. Василенко, С. Пирожкова, Є. Камінського, С. Толстова, С. Федуняка та ін. Проблеми правового регулювання міжнародних відносин одержали висвітлення в працях російських учених-правознавців: І. Бліщенко, І. Лукашука, Р. Валєєва, Ю. Лейбо, Г. Тункіна, А. Торкунова, Л. Мінгазова, С. Нахліка, Т. Нешатаєвої, Л. Тернової, С. Черніченко й ін. В рамках цього напрямку працюють більшість фахівців в сфері стратегічного (А. Арбатов, С. Рогов), геополітичного (Е. Поздняков, К. Гаджиєв, К. Сорокін) і цивілізаційного (О. Богатуров) аналізу.

В той же час світові реалії свідчать про те, що в міжнародних відносинах політичні наслідки правових лакун починають виходити за рамки національних держав і набувати регіонального і навіть глобального характеру. Ці зміни викликають необхідність у вивченні політичних аспектів ролі міжнародного права в регулюванні сучасних міжнародних відносин.

В другому підрозділі „Джерельна база дослідження” здійснюється огляд джерел, використаних дисертантом в ході проведення дослідження. Джерельна база дослідження визначається його комплексним характером. У дисертації були використані норми діючого міжнародного права та конституційно-правові акти держав, документи Організації Об’єднаних Націй і системи її організацій, що характеризують специфіку сучасного світового розвитку. Дуже велику групу в даному контексті становлять резолюції Генеральної Асамблеї та Ради Безпеки ООН. Були проаналізовані документи, що розкривають особливості політико-правових підходів до організації міжнародного співробітництва по боротьбі з тероризмом. Крім того, значна увага була приділена висвітленню особливостей права ЄС.

Значний інтерес для з’ясування логіки розвитку політичних процесів, стратегії та тактики різних політичних сил мають різносторонні за стилем та обсягом друковані роботи: збірники документів, спогади, виступи, інтерв’ю, доповіді міжнародних державних діячів, заяви провідних політичних діячів, безпосередніх учасників подій, публікації аналітичних і дослідницьких центрів, експертні оцінки; матеріали вітчизняних, міжнародних конференцій, наукових семінарів та “круглих столів”; публікації в друкованих та електронних засобах масової інформації тощо.

Проблеми правового регулювання міжнародних відносин одержали висвітлення в працях вітчизняних та російських учених-правознавців, зокрема, І. Алєксєєнко, В. Денисова, В. Евінтова, Л. Луця, В. Буткевича, М. Баймуратова, Ю. Шемшученка, І. Бліщенко, І. Лукашука, Р. Валєєва, Ю. Лейбо, Г. Тункіна, А. Торкунова, Л. Мінгазова, С. Нахліка, Т. Нешатаєвої, Л Тернової, С. Черніченко й ін. Дана проблематика розкривається й у роботах зарубіжних дослідників: Я. Броунлі, А. Чейза, Б. Конфорті, Р. Фолка, У. Дженкса, Г. Кельзена, Ф. Моро-Дефаржа, Г. Моргентау, Д. Раска, Дж. Розенау, Г. Шварценбергера.

Проблемам міграції, міжнародного правового становища біженців та вимушених переселенців, механізмам протидії нелегальній міграції, а також питанням правового регулювання міграційних процесів присвячені дослідження таких науковців, як М. Абелла, Г. Вітковська, А. Ібрагімов, В. Колпаков, О. Малиновська, Ф. Моріс і Ж. де Куртен, Ю. Шемшученко.

У контексті даної дисертаційної праці доцільними і цікавими видаються дослідження російських вчених І. Трунова, М. Виноградова, Х.-П. Гассера, Т. Мейсана, А. Возженікова, Ю. Трунцевського та зарубіжних дослідників Р. Крелінстейна, М. Дартнела, Л. Фрідмана, У. Лаквера, А. Мерарі, М. Тейлора та Дж. Хоргана з проблем правових аспектів боротьби з тероризмом.

Неможливо обійти увагою роботи І. Бліщенко, І. Фесенко, В. Карташкіна, М. Клеандрова, М. Костенка, Н. Римашевської, С. Омісоре, Т. Ріссе, К. Сіккінка, Н. Ушакова, М. Ентіна, К. Скубіжевскі, в яких порушуються питання міжнародно-правового статусу судів, їх діяльності із захисту прав і свобод людини в епоху глобалізації та деякі аспекти нормативної заборони застосування сили чи погрози силою в міжнародних відносинах.

Різні підходи в оцінці ролі європейського права та європейської інтеграції на сучасному етапі подають в своїх роботах А. Абашидзе, Е. Алісієвич, О. Барабанов, М. Гнатовський, Л. Луць, А. Капустин, М. Баймуратов, В. Туманов.

Слід віддати належне високому рівневі публіцистичних досліджень В. Антипенка, В. Белаша, А. Блінова, Х. Кобо, Д. Сидорова, Дж. Стівенсона, А. Тарасова, А. Чернікова, С. Бара, П. Девіса та В. Дженкінса, С. Сімона, присвячених різним аспектам міжнародно-правової регламентації та боротьби з тероризмом.

Для вивчення співвідношення міжнародного та національного права, ролі сучасного міжнародного права у регулюванні міжнародного співробітництва, кореляції права та сили в міжнародних відносинах, проблем становлення міжнародної нормативної системи, питання панування права в сучасних міжнародних відносинах в епоху глобалізації, парадокси гуманізації міжнародних відносин та механізми імплементації міжнародного права в сучасну глобальну правову систему були опрацьовані статті О. Богатурова, В. Верещетіна, Ю. Волошина, В. Гаврилова, І. Генова, Г. Дмитрієвої, І. Лукашука, О. Звонарьової, Р. Каламкаряна, Х. Корелла, В. Кувалдіна, М. Лєбєдєвої, В. Коулмена, Ч. Купчана та Дж. Ікенберрі, В. Лафебра, П. Спіро.

Аналіз стану наукової розробки та джерельної бази дисертації свідчить, що в політичній науці висвітлення даної проблематики далеко незавершене і вимагає подальшої поглибленої уваги дослідників.

У другому розділі «Політико-правові основи регулювання міжнародних відносин» розглядаються геополітичні зміни, що виявилися причиною корінної трансформації сформованої в другій половині XX ст. системи міжнародних відносин.

У першому підрозділі «Трансформація правових підходів до регулювання світової політики» автор аналізує процес зростання регулюючої ролі міжнародного права в сучасному світі, який розвивається в двох основних напрямах. Для першого напрямку характерна регламентація міжнародним правом нових форматів і механізмів міждержавного співробітництва. Зміст другого напрямку визначає більш глибоке проникнення регулюючого впливу міжнародно-правових норм у сферу внутрішньодержавних відносин. Все більшого розповсюдження набуває точка зору, що певні елементи сфери внутрішньодержавних відносин повинні розглядатися як об’єкти спільного регулювання - за участю як внутрішньодержавних, так і міжнародно-правових норм. Серед них називають питання захисту прав людини і захисту прав працівників; міжнародну злочинність; охорону навколишнього середовища; визначення правового статусу окремих видів територій. В той же час дискусійною залишається проблема лідерства міжнародних організацій у розширенні ролі міжнародного права в сформованих реаліях. Пропонується, що такою організацією повинна залишатися Організація Об’єднаних Націй, котра, незважаючи на критичну оцінку її діяльності з боку окремих держав, залишається найбільш стабільною міжнародною інституцією, яка не раз доводила, що здатна вирішувати складні проблеми міжнародної дійсності.

Характерною рисою світопорядку початку XXI ст. є наявність глобальної нормативної системи, що склалася на базі цілей і принципів Статуту ООН, що містить найбільш загальні цивілізаційні цінності, які впливають на формування національних правових систем. Проте парадокс розвитку міжнародного права полягає в помітному відставанні юридичного механізму від потреб міжнародних відносин.

В другому підрозділі «Співвідношення національного та міжнародного права» зазначається, що внутрішньодержавне право, встановлюване і забезпечуване в частині його застосування державою в силу характерних для нього специфічних властивостей, що виражаються в даному випадку поняттям, властивій державі, публічної влади, не може в принципі регулювати й не регулює міжнародні, зокрема міждержавні, відносини. Цей факт має місце, оскільки держава панує лише в межах своєї території, а також відносно деяких суб’єктів свого внутрішнього права в силу загальної на те згоди міжнародного співтовариства держав у деяких міжнародних просторах.

У свою чергу, міжнародне право в принципі не може регулювати й не регулює внутрішньодержавні суспільні відносини, оскільки це сфера виняткової компетенції кожної держави. Вона відображає ту об’єктивно існуючу реальність, що держава не підлегла будь-якій існуючій над нею владній структурі, яка могла б пропонувати обов’язкові правила поведінки як самій державі, так і суб’єктам внутрішньодержавних суспільних відносин. Тому єдиним способом міжнародно-правового регулювання взаємин між державами - основними суб’єктами міжнародних відносин і міжнародного права є угода між державами з приводу сутності встановлюваної міжнародно-правової норми та з приводу визнання за нею якості юридично обов’язкового правила поведінки держави. Новацією останнього часу в контексті панування норм міжнародного права над національним є розвиток міжнародних органів правосуддя й практика судового переслідування відставних і діючих глав держав, а також інших осіб, що займають високі державні посади, з боку як міжнародних, так і іноземних компетентних органів.

В третьому підрозділі «Проблеми державного суверенітету в умовах глобалізації» дисертант виходить з того, що в системі міжнародних відносин дія принципів міжнародного права розповсюджується навіть на ті сфери відносин її суб’єктів, які не врегульовані конкретними нормами. Новий етап осмислення проблеми суверенітету припав на кінець ХХ ст., коли актуальним виявилося питання про поєднання ідеї самовизначення народів із запобіганням сепаратизму. Спроба дати на нього відповідь була зроблена при розробці прийнятої ГА ООН «Декларації про принципи міжнародного права, дружніх відносин, що стосуються, і співпраці між державами відповідно до Статуту ООН». В умовах глобалізації реформа системи управління світовим співтовариством є неминучою, що актуалізувало проблему забезпечення людського виміру світової політики. Всі подальші кроки слід розглядати під кутом завдань з розробки моделі загальної і всеосяжної безпеки для Європи XXI столітті, які одержали своє відображення в Хартії європейської безпеки.

В четвертому підрозділі «Особливості функціонування конституційно-правових механізмів зовнішньої політики» звертається увага на те, що динамічний і суперечливий розвиток сучасного світу неминуче акцентує увагу політиків і світової громадськості на проблемах, що пов’язані з забезпеченням поєднання розвитку і стабільності. Значна частина таких проблем відноситься до сфери конституційного права. Незважаючи на всі зміни в характері, складі учасників, наявних інститутах, усі системи міжнародних відносин, починаючи з Вестфальської, побудовані на підставі визнання провідної ролі національних держав. Тому конституційне закріплення основ зовнішньополітичної діяльності держави можна вважати найважливішою складовою міжнародних відносин.

Автор аналізує досвід конституційного регулювання зовнішньополітичної діяльності США. Розглядаючи конституційно-правове поле Європи, відзначається, що незважаючи на значні успіхи регіональної інтеграції, воно характеризується значним розмаїттям. Дискусія з питання загальної зовнішньої політики останнім часом розвивається в рамках обговорення положень майбутньої Європейської конституційної хартії. Проте ухвалення Євроконституції зустрічає серйозні заперечення різного порядку. Конституційне закріплення зовнішньої політики як сфери відповідальності виконавчої влади набуває особливого значення в умовах глобалізації.

В третьому розділі “Політичні передумови підвищення ефективності міжнародно-правових механізмів та інститутів” аналізуються політичні можливості вдосконалення процесу політико-правового регулювання дій міжнародного співтовариства в боротьбі із загрозами глобалізації.

В першому підрозділ «Політико-правове регулювання антитерористичної діяльності» зазначається, що структурні зміни означають виникнення, поряд зі збереженням традиційного державоцентристського світу з його системою міжнародних відносин, здійснюваних між державами, мультицентричного світу, який включає в себе широке коло різноманітних акторів світової політики на локальному, регіональному, національному, інтернаціональному й глобальному рівнях. Притаманні для періоду біфуркації глобальної структури явища створюють турбулентні процеси й ускладнюють систему світової політики.

Навіть обмежена статистика терористичних актів дозволяє прослідкувати основні тенденції розповсюдження міжнародного тероризму в останні десятиліття, які виявляються у безпосередньому зв’язку терористичних актів із змінами політичної ситуації в самих вибухонебезпечних регіонах світу; в кількості жертв і самих терактів; у збільшенні диспропорцій в інформаційному висвітленні тероризму; в посиленні дихотомічності міжнародного тероризму, що проявляється в поєднанні в одних і тих же акціях різноманітного прояву терору тощо. Таким чином, причини зростання активності міжнародного тероризму в умовах глобалізації можна простежити за трьома взаємозалежними лініями розвитку: глобальній демократизації, поглибленню кроскультурного діалогу, нерівномірності ходу економічної глобалізації. Тому при виробленні міжнародного анти терористичного законодавства потрібно брати до уваги причини культурно-релігійного та соціального характеру.

В другому підрозділі «Міжнародно-правова регламентація міграційних процесів» відзначає, що феномен міграції став важливим чинником всіх глобальних змін. Істотних змін зазнали не тільки напрямки й структура міграційних потоків, але й фактори, що їх визначають. Протягом останніх десятиліть транснаціональна міграція набула рис глобальної та універсальної проблеми сучасності, яка пов’язана з питаннями внутрішньої та зовнішньої безпеки держав і потребує широкого міжнародного співробітництва щодо регулювання міграційних процесів.

Можна виділити кілька найважливіших тенденцій, що визначають, як характер сучасної міграції, так і перспективи її розвитку: 1) триваюче збільшення чисельності жителів розвинених країн, які народилися в іншій країні, що, з одного боку, сприяє розвитку кроскультурного діалогу, але, з іншого боку, за відсутності грамотної імміграційної політики й відповідного законодавства веде до посилення національної напруженості в суспільстві; 2) особливих розмірів досягла нелегальна міграція - близько 30 млн. осіб у сучасному світі проживають у чужих країнах без права на проживання; 3) розширюються потоки циркулюючої міграції - все більша кількість людей воліє не обирати остаточно нову країну проживання, проживати в ній тимчасово з економічних, політичних, соціальних або інших мотивів, а після розв’язання ряду важливих для себе проблем повертатися на батьківщину або переїжджати до іншої країни; 4) збереження тісних зв’язків мігрантів зі своєю спільнотою на батьківщині в результаті підвищення доступності засобів зв’язку й зниження вартості транспортних витрат; 5) перетворення діаспори в новий тип соціальних мереж, що полегшує процес адаптації за допомогою надання житла, роботи, допомоги в проходженні бюрократичних процедур; 6) міграція все активніше впливає на напрямки грошових потоків - мігранти надають велику фінансову допомогу родичам, які залишилися на батьківщині, або прагнуть вкладати капітал в економіку рідної країни за допомогою інвестицій або початку власної підприємницької діяльності; 7) фемінізація міграції - раніше жінки мігрували як члени родини, тепер же вони мігрують самостійно в зв’язку з розширенням для них сфери пропозицій на ринку праці; 8) змінився вектор руху біженців і осіб, які претендують на надання політичного притулку - Західна Європа стала для цих груп мігрантів привабливішою, ніж США й Канада; 9) міграція помітно впливає на хід урбанізації, тому що більшість мігрантів прагнуть залишитися у великих містах, що підсилює наявні диспропорції міського й сільського населення, а також, змінюючи соціальну картину міст, сприяє деградації міського життя; 10) з’явилася особлива категорія мігрантів - «екологічні біженці» - люди, змушені залишити місця свого постійного помешкання через екологічні катастрофи.

В третьому підрозділі «Процеси демократизації та становлення нових міжнародно-правових інститутів» автор підкреслює той факт, що основна тенденція розвитку міжнародного права протягом останнього сторіччя полягала в розширенні допуску міжнародно-правових норм для застосування у внутрішньодержавному правовому полі. Це сприяло посиленню рухливості меж внутрішньої юрисдикції держав, оскільки вони стали самостійно визначати можливості обмежень, делегуючи міжнародно-правовим інститутам регулювання ті або інші питання внутрішньодержавних відносин. У той же час традиційне міжнародне право, засноване на принципах суверенної рівності держав та взаємності у відносинах між ними, не означає повної гармонізації міжнародних і національних правових норм. Отже, в таких умовах зростає значення вже діючих та новостворюваних міжнародних інститутів захисту прав людини.

Розвитком інституту міжнародної кримінальної відповідальності фізичної осіб за міжнародні злочини виявилося створення Радою Безпеки ООН відповідно до глави VII Статуту ООН двох міжнародних карних трибуналів ad hoc: Міжнародного трибуналу по колишній Югославії і Міжнародного трибуналу по Руанді. В умовах глобалізації становлення трибуналів ad hoc не може розглядатися як адекватне розв’язання проблеми переслідування міжнародних злочинів. У цих умовах утворення Міжнародного кримінального суду можна вважати значущим явищем у сфері розширення сфери дії міжнародного правосуддя. Таке становище в міжнародній судовій системі - підтвердження трансформації міжнародного права під впливом глобалізації.

Четвертий підрозділ «Сучасні тенденції міжнародно-правового регулювання застосування сили» присвячений аналізу особливостей та специфіки застосування сили в сучасних міжнародних відносинах. Сучасне міжнародне право зовсім не забороняє застосування збройної сили й тим більше використання інших примусових дій у міжнародних відносинах, учасником яких є не тільки держави, але й організоване співтовариство держав в особі ООН. Остання не тільки вправі, але й повинна застосовувати примусові дії, включаючи використання збройних сил, у спільних інтересах міжнародного співтовариства держав, для підтримки або відновлення загального миру і безпеки. Рада Безпеки в принципі юридично правомочна в зазначених випадках відразу ж ухвалити рішення про використання збройних сил, не вдаючись для підтримки міжнародного миру до попереднього використання інших примусових дій. Такою є основна суть концепції колективної безпеки, втіленої в Статуті ООН.

Підводячи підсумок, слід зазначити, що в сучасному міжнародному праві діють норми, що передбачають законне застосування сили. Це закріплені в ст. 51 Статуту ООН норми про законне застосування сили для самооборони на випадок збройного нападу й у главі VII для здійснення примусових заходів для забезпечення міжнародного миру і безпеки. В результаті практики держав і діяльності ООН склалася норма про законне застосування сили для забезпеченні доставки міжнародної гуманітарної допомоги. Однак, механізм імплементації цих норм вимагає подальшого міжнародно-правового врегулювання.