ПОРІВНЯЛЬНИЙ ВИМІР ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ ПОСТКОЛОНІАЛЬНИХ І ПОСТСОЦІАЛІСТИЧНИХ ДЕРЖАВ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність і ступінь наукової розробки проблеми, визначається її мета та завдання, формулюються наукова новизна, теоретичне і практичне значення дослідження, представлено відомості про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі - “Зарубіжні концепції взаємозв’язку політичної культури і демократизації внутрішньої і зовнішньої політики посттоталітарних суспільств” -  розкрито суть цих концепцій, виявлено тенденцію до розширення компаративних досліджень і поглиблення дискусій щодо політичної культури як джерела демократизації. Зокрема, С. Холмс з Гарварду головним важелем впливу на характер суспільних проблем і рівень демократичності держав вважає домінуючу ідеологію. Г. Алмонд, С. Верба та А. Інкелес визнають важливість впливу на характер (відмінність) політичних систем  окремих елементів (цінностей, звичаїв, вірувань). Найбільшого значення надається  життєвому досвіду політиків, освіченості більшості громадян, ступеневі класового розшарування.

Окремо вивчені концепції західних дослідників, які у визначенні “політична культура – демократизація” пріоритет віддають демократичності суспільства. Тут спрацьовує елемент ідеологічного характеру, що виражається у звичці тлумачити переваги західної економічної моделі розвитку. Це, на їх думку, є іманентним для Заходу у його широкому політичному розумінні. А відтак цією концептуальною домінантою пояснюється нав’язування американцями та західноєвропейцями країнам з перехідною економікою свого проекту реформ часто без врахування традицій та цінностей національних політичних культур.

Дисертант, подаючи ці концепції, відзначає їх певний еклектизм. Провідна теза сучасних концепцій взаємовпливів політичної культури і демократії полягає в тому, що темпи і стабільність суспільних перетворень набувають тривкості тільки тоді, коли набуває такої міцності і незворотності сама демократія.

Досить поширеним є погляд, що вказує на суперечливість російської демократичної традиції. Саме через цю обставину – відсутність виразності і чіткості політичної культури – стало можливим принципове розмежування недавніх керівників КПРС, одні з яких опинилися у таборі комуністичних реставраторів, інші ж спричинилися до розвалу СРСР і стали реформаторами.

На Заході виокремлюється концепція взаємозв’язку демократизації і активної ролі “прогресивних інтелектуалів”. Саме у такий спосіб інтелектуали як носії політичної культури роблять можливим розв’язання одвічної проблеми інтелектуальної еліти – з’єднання освіченої частини населення і мас. Показовими тут є міркування А. Лейпхарта про  “пристосувальну демократію”, тобто історичну спроможність еліти (“добровільних, цілеспрямованих, поступливих її елементів”) узгоджувати інтереси різних суспільних верств, щоб уникнути драматичних наслідків суспільних перемін (конфліктів, воєн тощо).

З іншого боку, значення має і зниження  розшарування населення за політико-ідеологічними ознаками, для чого необхідна розробка національної ідеї, здатної об’єднувати людей довкола загальної мети. Щоправда, з подібних суджень деякі вчені та колишні політичні діячі роблять висновок, що у глобальному масштабі роль таких “координаторів” щодо різних країн можуть і мають виконувати саме США.

З погляду на сучасний політичний процес в Україні, дисертант вважає перспективним погляд дослідників, які обстоюють тезу про важливе значення для успіху перехідного періоду зближення позицій владної еліти і політичних сил та рухів, які перебувають поза владою, аж до участі останніх у контролі за державними структурами.

У підсумку подається авторське бачення політичної культури як певної цілісності домінуючих у суспільстві вірувань, позицій, цінностей, ідеалів, почуттів та уявлень громадян про існуючу і бажану політичну систему та роль особи у цій системі.

Недостатня увага до масової політичної культури стримує демократизацію і може  спричинити конфлікти. Зосереджуючись на зовнішніх аспектах масової поведінки, ігноруючи весь комплекс політичної культури, демократичні партії і рухи тим самим стримують процес розширення масової основи для свого розвитку. Нездатність демократичних еліт узгоджувати свої плани  з суспільством веде до  створення дрібних політичних формувань з обмеженими впливами. Ефективність діяльності політичного режиму не може оцінюватися тільки в рамках соціально-економічних досягнень – слід зважати на її здатність підтримувати громадський порядок, управляти на принципах прозорості, дотримуватися верховенства Закону.

Переважають у політичній думці Заходу, де такі дослідження проводяться активніше, концепції і  підходи, базовані на різних оцінках співвідношення ролі, значення і впливів інтелектуальних, політичних, ідеологічних, економічних та інших еліт на демократизацію. Політична культура здатна прискорювати або сповільнювати демократизацію.

На погляд дисертанта, концептуальні розробки зарубіжних наукових шкіл знаходять своє вагоме практичне підтвердження у життєдіяльності держав і суспільств Центрально-Східної Європи.

У другому розділі - “Взаємозв’язок політичної культури і демократизації країн Східної Європи на початку посткомуністичної трансформації” розкрито взаємозв’язок між успішністю економічних перетворень і політичними змінами. Зроблено спробу виявити специфіку напівколоніальної залежності постсоціалістичних країн від СРСР. Західні політологи відносили СРСР до класичних імперій, з чого випливала теза про економічне відставання залежних країн. Робився висновок, що трансформації в країнах Східної Європи повинні мати економічний характер. Автор звертає увагу на роль політико-ідеологічних чинників у комуністичній системі: завдяки їм у згаданих країнах громадянам нав’язувалася культура політичної лояльності до режиму, переслідувалися прояви незалежних думок та ідейних відхилень від “магістрального шляху”.

Але у цих країнах вагоміше місце займали люди, які противилися “засиллю Москви” й були готові підтримати ідеологічні зміни. У цьому ми вбачаємо істотну особливість політичного життя в країнах Східної Європи, а саме: реальну можливість відновлення політичних культур, які існували кілька десятиліть тому. На наш погляд, поєднання ідеологічної та економічної опозицій створило передумови швидкого переходу від соціалістичної моделі врядування до ринкової та ліберально-демократичної. Особливістю стратегії і тактики східноєвропейської опозиції було й те, що більшість з них мала тісні контакти з країнами Заходу, послуговувалась відповідними ЗМІ і навіть отримувала фінансову допомогу. Таким чином всередині 80-х рр. принципи демократії стали реальними елементами польської, чеської, словацької, угорської політичної культури. Дещо відмінною була ситуація у Болгарії, де така орієнтація не була масштабною, а опозиція формувалася разом з перебудовою в СРСР.

Відтак, у більшості східноєвропейських країн на кінець 80-х рр. склалася ситуація, за якої державне керівництво уже не вдавалося до репресій, а опозиція об’єднувала авторитетних представників інтелектуальної еліти. І все ж, такі групи були неспроможні радикально виступити з претензією на владні повноваження. Головна їх заслуга – підтримка вільнодумства, демонстрація власне опозиційності. Принципово змінила ситуацію перебудова в СРСР: гуртки перетворюються на масові опозиційні рухи.

Дисертант досліджує специфіку в НДР, Болгарії, Румунії, де опозиційні групи не змогли стати загальнонаціональною силою і ввійти до нових органів державної влади, де збереглася партноменклатура, якій випало розробляти стратегії перетворень і здійснювати їх. Пряму аналогію можна відзначити і в Україні.

Роки тоталітаризму істотно підірвали підвалини національних політичних культур у країнах Східної Європи, хоча не однаково у кожній з них. Взаємозв’язок між темпами демократизації і питомою вагою реформаторів відіграє суттєву роль від початку перетворень. Ключова роль належала інтелектуальним елітам. Проте для перехідних суспільств характерним є поділ політичної еліти на номенклатурну і функціональну за домінуванням першої. Номенклатурна еліта часто прагне перекласти вину за провали реформ, підкидаючи в суспільство ідею про необхідність зміцнення влади і надання їй  додаткових повноважень. Цей розрив нерідко переходить у протистояння, а поєднання зусиль названих двох еліт довкола програм суспільних перетворень позитивно впливає на демократичний і ринковий процеси. Дослідження виявило тенденцію до “номенклатуризації” нового покоління еліти в результаті “змішування” його з номенклатурною елітою тоталітарного виховання. А це загрожує новим і небезпечним соціальним розшаруванням.

У дисертації доведено гіпотезу, що там, де існує національна єдність, де політична культура є цілісною, а отже – переважають національні інтереси, там успішніше йдуть і ринкові реформи, і демократизація. Відсутність консенсусу між елітами гальмує  суспільний розвиток.

Зроблено порівняння з українською ситуацією, проаналізовано причини відставання у формуванні української політичної нації. У нашому випадку слід враховувати  складну специфіку посткомуністичної реконструкції суспільства,  пограбування національних ресурсів, історичні утиски національної культури. Тому за  правового сприяння і патріотизму влади позитивні зміни у політичній культурі нації в Україні піддаються прискоренню.

У третьому розділі – “Постколоніальний вимір становлення національних політичних культур і суспільної демократизації” – проведено порівняльний аналіз характеру колоніальної залежності в радянській “імперії” та в класичних імперіях на прикладі Індії та країн Латинської Америки. Історія свідчить, що Великобританія експлуатувала свою найбільшу колонію економічно, використовуючи потенціал Індії для одержання високих прибутків, тоді як СРСР йшов на велетенські витрати, щоб працею своїх громадян забезпечувати реалізацію за рубежем цілей КПРС. Попри те, що певна руйнація все ж відбувалася, британський політичний контроль у стратегічному вимірі не передбачав сутнісної трансформації світосприйняття, тотального винищення традицій, релігій, культур, відтак СРСР була імперією ідеологічною, тоді як Британська імперія – економічною, що відповідно вплинуло на характер політичної культури їх суспільств. Зокрема, виявлено особливості перехідного періоду (трансформацій), іманентні всім постколоніальним державам - сподівання на “сильну руку”.

У дисертації наводяться дані Центру міжнародного розвитку при Гарвардському університеті про складові індійського успіху та перспективні орієнтації індійського уряду на перше десятиріччя нинішнього століття. Їх автор розглядає як своєрідну “рекомендацію” владним структурам та елітам України. Найсуттєвішим тут є тісний взаємозв’язок між реформуванням національної економіки та цілеспрямованими заходами по демократизації суспільних відносин.

Дисертант відзначає некоректність позиції деяких західних політологів, які відповідно до ідеологічних настанов єдиним підґрунтям реальної демократизації вважають “вкраплення” західних моделей політичної культури в національні політичні культури. Приклад Індії спонукає до сумнівів щодо таких оцінок. Ще “авторитетніше” заперечує згадані західні концепції досвід країн Латинської Америки.

Важливим є факт різнотлумачень національної ідентичності народів континенту. У дослідженні виокремлюється вплив на самоідентифікацію національних політичних культур таких елементів, як особливий етнічний склад кожної з країн, специфічний спосіб життя і обставини початкового формування політичних націй.

Більшість фахівців дотримується думки, що політичні партії і правлячі еліти цього континенту ще за колоніальних і напівколоніальних часів перебільшували роль  державного втручання у суспільні процеси, що знайшло своє вираження в майже тотальному одержавленні національних економік, несприйнятті демократії як важеля економічного розвитку. Тут є і подібність до того, що відбувається в Україні.

Іспанські та португальські конкістадори відверто грабували завойовані землі, не дбаючи про економічний розвиток. Це, зрештою, стало згубним  і для метрополій.  Тотальний патерналізм з боку метрополій, відсутність передумов включення національних економік до міжнародного обміну – такою була спадщина колоніалізму в цьому регіоні.

Політична культура Латинської Америки важко піддається однозначним і точним визначенням. З іншого боку, вона, є своєрідним феноменом цивілізаційної значимості, контрастно виділяючись особливою мозаїкою. Латиноамериканців не слід розглядати як окремий народ чи націю. В Латинській Америці вкоренився принцип, за яким політичні діячі відносяться до певної ієрархії. Ієрархічність була притаманна як індіанцям (у формі вождізму), так і португальцям та іспанцям (у вигляді спадкоємності Корони). Автор обстоює симетричний варіант оцінки латиноамериканців у розумінні формування, розвитку й життєдіяльності держав-націй (nation-states). І тут первинного значення набуває те, що в політології прийнято називати особливостями формування політичних націй. 

У четвертому розділі – “Зовнішньоекономічні аспекти постколоніальних трансформацій” – акцент робиться на виявленні взаємозв’язку між зовнішньою заборгованістю, яка притаманна всім постколоніальним країнам, і характером та темпами внутрішніх трансформацій. Аналіз подій в країнах Латинської Америки дав змогу встановити пожорсткішання урядової політики, скасування ряду важливих економічних свобод, гальмування демократичної консолідації суспільств. Виявлено специфіку  перебігу цих процесів у країнах континенту. Конкретні дані засвідчують, що в 90-і рр. ХХ ст. уряди країн регіону вдалися до активізації зовнішньої політики у плані вирівнювання відносин із основним “винуватцем” і “рятівником” – США.

Досвід континенту свідчить: активізація масового розуміння того, що існує помітний зв’язок між демократією і вільним ринком та відкритістю світові, дозволила поступово перейти країнам Латинської Америки від антикризових програм до програм розвитку. Демократизація поширювалася, попри поширений у світі песимізм щодо можливості її проведення за умов економічного спаду. Характер демократичних процесів в країнах Латинської Америки став визначальним чинником при формуванні свого ставлення щодо економічних відносин та надання фінансової й технічної допомоги країнам Заходу. 

На погляд дисертанта, річ не тільки в абсолютизації зовнішніх орієнтацій. Хоча очевидним є, що країни, які відмовлялися від односпрямованого підходу, зуміли краще пристосуватися до тиску кризових обставин. Серед них особливе місце посідає Чилі, яка цілковито відмовилася від кредитів по лінії держави. Внаслідок того, що чилійська політична еліта зробила ставку на використання неокласичної моделі ринкової економіки, а тим самим антикризова стратегія передбачала одержання зовнішніх кредитів приватними структурами, їй вдалося уникнути критичних показників державного бюджету.

Молоді реформатори виходили з автоматизму дії ринкових законів економічного регулювання, в тому числі і стосовного платіжного балансу. Хоча й тут виразні зовнішні орієнтири позначилися на тому, що на першому етапі кризи показники експорту та імпорту значно погіршали, приватний характер зовнішніх фінансових надходжень дозволив країні уже в 1983 р. успішно провести переговори про реструктуризацію боргів, а через кілька років відносно стабілізувати ситуацію, що виявилося у скороченні зовнішньої заборгованості.

Тут слід зважати, що зміни у політичній культурі настільки ж важливі для процесу демократизації, як і для якості економічного реформування. З іншого боку, демократичність політичного режиму часто постає як наслідок демократизації економічних відносин у суспільстві. У залежності від того, які складові брали гору на певному часовому проміжку за умов економічної кризи, відбувалося й формування інституціональних передумов для її подолання.

Політична культура латиноамериканців позначалася на економічному розвиткові і в тому плані, що місцеві уряди і суспільства у передкризові десятиліття заспокоювали себе відносно високими темпами розвитку. Але при цьому не враховувався елемент порівняння, чим консервувалася стратегічна відсталість.

Разом з тим, жодна з держав, які досягли особливо помітного поступу в економіці, не абсолютизувала орієнтацію на зовнішні джерела фінансування національних потреб.

В результаті стає очевидним наступне:

- зовнішня орієнтація економічної політики за недооцінки внутрішніх чинників розвитку здатна породжувати нові проблеми, вести до нарощування зовнішньої заборгованості та неефективного розпорядження зарубіжними кредитами;

- перебільшення значимості угод про стратегічне партнерство із США спроможне давати несподівані негативні наслідки для економічного розвитку;

- абсолютизація окремих чинників неприпустима, більш доцільною є державна стратегія, базована на відлагодженій системі національних інтересів.

Що стосується зовнішньої політики, то в міру своєї демократизації на постоталітарних просторах вона не має втрачати цільової орієнтованості. Теза про так звану “змову світового капіталу”, популярна серед українських лівих, є спробою виправдати регресивний план для України.

Демократична зовнішня політика має враховувати, що у стратегії всіх без винятку розвинутих держав домінує принцип економічного прагматизму, незалежно від того, наскільки він декларується публічно. Йдеться про діалектику зворотного зв’язку: економічна могутність держави посилює її “потрібність” світовому співтовариству націй, веде до перетворення партнерів в економічній сфері на політичних союзників.

“Закрившись” від світу економічно, держава стає менш привабливою для закордонних інвесторів. При цьому відкритість найбільше характеризується за сучасних умов здатністю включитися у світові потоки капіталів. Найуспішніше просуваються у цьому напрямі держави, зовнішня політика яких зорієнтована на  забезпечення доступу національної продукції та послуг на світові ринки збуту. Робиться це шляхом створення політичної “привабливості”. На перших порах мають місце певні обмеження для нових партнерів, але наступальність у поєднанні з прозорістю прискорює цей процес.

Передкризовий і власне кризовий досвід багатьох країн світу переконливо засвідчує, що на ниві міжнародних економічних відносин, у тому числі й залученні зовнішніх кредитів та інвестицій, зовнішня політика відіграє важливу роль. При цьому особливо вагомим стають такі чинники:

- стратегічно виграють перехідні держави, політичні кола яких користуються авторитетом серед демократично налаштованих лідерів розвинутих країн світу;

- розвинуті держави Заходу не схильні фінансувати своїх партнерів, які перебувають на нижчому рівні соціально-економічного розвитку, якщо не бачать  серйозних причин політичного та економічного гатунку;

- більш привабливими для зарубіжних інвесторів завжди є ті перехідні держави, зовнішньополітичні відомства і дипломатичні служби яких здатні переконати своїх партнерів, що їхні країни взяли невідворотний курс на верховенство приватного сектора економіки та відмову від надмірної економічної ролі держави.

Загалом же, причин, витоки і прояви кризових явищ знаходяться поза стратегічними рамками заборгованості. Навіть найбільш ідеологізовані прибічники такого підходу з часом переконуються у вирішальному значенні характеру і спрямованості національної економічної політики, згуртованості нації тощо. Завжди більше виграють ті  держави, яким вдається організувати свої зовнішньополітичні дії так, щоб створити позитивний імідж своєї країни. За такого стану, як це сталося, приміром, в Чилі, втрачають свій деструктвиний вплив численні обов’язкові критерії, які висуваються міжнародними валютно-фінансовими інститутами.  Стосується це і приватизації.  Головне не в певному пріоритеті, а в створенні позитивного середовища для інвестора. При цьому однією з найбільш серйозних її складових завжди є прозорість рішень в економічній сфері.

На завершення розділу робляться наступні висновки:

              - зовнішня політика може сприяти подоланню економічної кризи у випадку вмілого і ефективного врахування відповідних потреб країни;

              - для вирішення фінансових і соціально-економічних проблем, включаючи й таку складну, як подолання згубного ефекту зовнішньої заборгованості, дуже важливою видається діяльність зовнішньополітичних відомств на принципах структурованої системи національних інтересів;

- в Україні зіткнення різноспрямованих ідеологій і політик посилювалося в міру наростання кризових явищ в економічній сфері. Свого піку воно досягало в процесі передвиборних кампаній, стаючи  проявом глибинних процесів, що відбуваються в українському суспільстві. Автор переконаний у тому, що незалежно від того, хто одержував право представляти виборців, про стратегічного переможця все ще говорити рано. Адже ним поки що не став народ як цілісність. У нас все ще відсутні переконливі аргументи на користь того, що держава,  а, головне, правлячі політичні сили готові до того, щоб працювати для народу і в ім’я народу. Політики в Україні частіше зайняті з’ясуванням відносин, ніж розробкою і реалізацією конкретних реформаторських програм.