| Краткое содержание: |
У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, її сутність, стан дослідження наукової проблеми, сформульовано мету і завдання роботи, визначено об’єкт, предмет, методологічні засади та методи дослідження, сформульовано концептуальні положення проблеми, відображено наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, вказані хронологічні рамки, розкрито характер апробації, подано загальну характеристику роботи. Визначено, що суттєвою особливістю дисертаційної роботи є не тільки політико-системні та міжнародно-політичні, але й загальні геополітичні елементи впливу на розвиток Балканської кризи та зміну міжнародного порядку в контексті трансформації системи міжнародних відносин. Зовнішньополітичний фактор, при цьому, відіграє вирішальну роль у розвиткові подій на території колишньої СФРЮ; а міжнародна спільнота отримує можливість реалізувати власні інтереси на Балканах, перетворюючи регіон на об’єкт зовнішньої політики багатьох держав та їхніх груп, насамперед НАТО і Російської Федерації.
У Розділі 1 «Теоретико-методологічні засади і джерельна база дослідження Балканської кризи» подано , охарактеризовано зовнішньополітичні спонуки та стан розробленості проблеми. Зокрема, на основі різних підходів вироблено авторське розуміння сутності явища «Балканська криза», яка як трансформаційна криза, розгортається на зламі двох світових цивілізацій (католицькі Словенія та Хорватія; частково мусульманські Боснія і Герцеговина; православні Сербія, Чорногорія і Македонія). Що, в умовах зміни системи міжнародних відносин, стало переломним моментом у розвитку світової історії та історії миротворчої діяльності.
Доведено, що кардинальні зміни в системі міжнародних відносин наприкінці ХХ століття спричинили появу нових загроз безпеці, серед яких вагоме місце займає Балканська криза (1990 – 2005 років), яка стала новим явищем у сучасних міжнародних відносинах, через що до її вирішення не були готові ні міжнародні організації (такі, як ООН та ОБСЄ), ні головні актори міжнародних відносин, які не вважали, що проблема загрожує їх національним інтересам (США).
Поняття Балканської кризи визначається колізіями подій 1990–2005 років на території колишньої СФРЮ, що були зумовлені причинами внутрішньо- та зовнішньополітичного характеру, в результаті яких відбувся розпад СФРЮ, виникла громадянська війна у Боснії та Герцеговині, загострилося протистояння режиму С. Мілошевича й опозиції в Сербії, сталася криза в Косово та Метохії, падінням правління С. Мілошевича.
Застосовані в дисертації методи політичного аналізу і синтезу, а також системний аналіз уможливили авторське оцінювання подій на Балкані в рамках кризи, як демократичне звільнення країни, війна проти сербів, трансформаційна криза, зіткнення цивілізацій.
1. Демократичне звільнення країни від тоталітаризму та перехід до європейської моделі управління (А. Нейєр, Л. Кохен, Д. Елкок). Дослідники доводять, що вертикальна криза в Югославії у вигляді втрати довіри до партійних еліт та спроби уніфікувати Сербію лише загострили кризу, в результаті якої відбулося фактичне повалення комуністичного режиму на Балканах і перехід від комуністичної моделі до демократії.
2. Антисербський проект проти суверенної країни, який можна розділити на три групи:
Ø змова світу на чолі з США (І. Дьордєвіч, Н. Добковіч, С. Стояновіч), де автори звинувачують західні країни, зокрема США, у прагненні знищити сербську країну.
Ø спроби знищення сербів, що є фактором протидії інтересам Росії в цьому регіоні (Є. Гуськова, З. Кліменко), де дослідники переконані, що Югославія стала полігоном для відпрацювання методології, яку можна було б застосувати для прискореного процесу розпаду багатонаціональних федерацій.
Ø спробу отримати вплив над регіоном (О. Маначинський), оскільки Балканський півострів завжди був «перехрестям головних шляхів», за яке воювали великі держави.
3. Трансформаційна криза в середині країни, яка під впливом різних факторів загострюється та переростає в міжнародну (П. Рудяков). На думку вченого, Балканська криза є кризою трансформаційною і являє собою одну із важливих складових спільного процесу зміни системи управління та перерозподілу сфер компетенції і впливу між державно-політичними елітами всередині СФРЮ та правонаступників.
4. Зіткнення цивілізацій, яке приходить на зміну суперництву наддержав (С. Гантингтон, М. Гленні).
Систематизація всіх вищезазначених підходів до визначення проблеми Балканської кризи, дає можливість стверджувати, що вона є насамперед трансформаційною кризою, яка розгортається на зламі двох світових цивілізацій та спричинена процесом розпаду біполярного світу, початком формування світового устрою ускладненої структури, а також глобалізацією.
Балканська криза стала результатом очевидних подій: Югославія не була складовою домінуючої системи; нею керував недемократичний режим на чолі з С. Мілошевичем; вона переживала період гострої внутрішньої нестабільності, у протистояння було втягнуто багато учасників і на карту були поставлені різні інтереси (з боку Сербії та Чорногорії – збереження територіальної цілісності, недопущення створення прецеденту; з боку колишніх республік СФРЮ – здобуття незалежності; з боку міжнародного співтовариства – врегулювання кризи, забезпечення миру та стабільності в регіоні; з боку США – можливість впливати на політику в регіоні). Наявність у Косово хронічного конфлікту та високого рівня насильства протягом усього перебігу кризи, а також зацікавленість кризою з боку провідних держав Заходу та міжнародних організацій, обумовлює інтернаціоналізацію кризи та втручання міжнародного співтовариства.
Війна в Югославії та її наслідки у багатьох аспектах змінили геополітичну ситуацію на Балканах загалом, загострили багато латентних протиріч всередині регіону та поза його межами, зробивши його ареною конфлікту, ареною суперництва багатьох зацікавлених держав. Окрім того, Балканська криза на території Югославії стала однією з вихідних точок у розвиткові як країн континенту,оскільки внутрішньодержавний конфлікт більше не є явищем лише внутрішнім, а традиційна дипломатія опинилась у другорядному становищі порівняно з військово-силовими методами розв’язання конфліктів.
Через слабкість ООН та ОБСЄ, які покликані вирішувати проблеми як глобальної, так і регіональної безпеки, відбувається докорінна трансформація політики і структур Альянсу відповідно до глобальних змін політичного та військового середовища Європи і нового характеру загроз безпеці. НАТО починає активно реагувати на нові завдання безпеки та керувати операціями щодо врегулювання кризових ситуацій на Балканах поза межами євроатлантичної зони, при цьому виходячи поза рамки статті 5 Вашингтонського договору).
Проблема Балканської кризи знайшла своє відображення в працях українських та зарубіжних науковців. Дослідження проблеми, переважно, стосуються ролі міжнародних факторів у загостренні кризи, діяльності міжнародних організацій, позицій окремих країн щодо кризи, огляду політико-правової історії Югославії. Однак, немає системного аналізу кризи, зокрема не розглядають кризу в контексті зміни міжнародного порядку та системи міжнародних відносин, які мають місце в кінці ХХ ст. Окрім того, більшість науковців однобоко висвітлюють проблему, уникаючи глибокого аналізу причин кризи.
Загалом, проблему Балканської кризи більшість авторів вбачають у націоналізмі, внутрішній ситуації в країні, релігійних відмінностях (західні та хорватські автори), історичних передумовах, культурних особливостях, історичній ненависті, зіткненні цивілізацій, політичній кризі (Л. Алкок), гегемонізмі та недемократичності, у внутрішній ситуації Югославії або історичних обставинах (С. Дракуліч; М. Гленні, Б. Магаш, Дж. Алкок, Д. Ламп та Ф. Сінглетон, Л. Сілбер, А. Літл). Інші зосереджуються на причинах та наслідках розпаду федерації протягом усього періоду кризи (Л. Кохен, Л. Шекель, П. Акхаван та Р. Ховз, С. Вудворд), а також на ролі міжнародного фактору у вирішенні югославських проблем.
Окрім того простежується посилання на ідею про продовження конфлікту та поясненні югославської війни як «історичної ненависті» (Б. Стюарт), характеризування війни в Югославії як «етнічно релігійної» боротьби (П. Мойзес та М. Селс), як «зіткнення цивілізацій», яке відбувається саме на Балканах (С. Гантінгтон), становлення нового світового порядку, а Югославія - місце перетину «німецьких прагнень та стратегічних американських інтересів» (Ж. Бодсон).
Беручи до уваги те, що Балкани завжди були пріоритетним регіоном для зовнішньої політики Росії, російські науковці активно вивчають питання Балканської кризи. Однак, на відміну від українських науковців, які розглядали кризу в контексті трансформаційних процесів (О. Маначинського, П. Рудякова, В. Богдановича, В. Гречанінова, Г. Перепелиці, Ф. Рудича, М. Каменецького), вони особливу увагу вони проділяють причинам кризи (В. Волков) та історичним передумовам (І. Лєщіловська).
У » здійснено уточнення ролі міжнародного фактора у Балканській кризі, форм його участі та геополітичних імперативів ООН, НАТО та ЄС та Балканах у світлі сучасних міжнародних відносин, де зовнішній чинник в особі міжнародних глобальних організацій та окремих учасників міжнародних відносин відіграє дедалі вагомішу роль у врегулюванні конфліктів та криз.
Діяльність міжнародного співтовариства на тлі розгортання Балканської кризи складне питання, оскільки міжнародний чинник, представлений міжнародними організаціями та окремими учасниками міжнародних відносин, відіграв вагому роль у розвиткові подій на Балканах. Зокрема, тут слід згадати, миротворчі організації, – ООН, Нарада з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) і Європейські Співтовариства (ЄС), спеціально створені органи – Міжнародна конференція з колишньої Югославії (МККЮ), велика і мала Контакт-групи, комісії та міжнародні комітети, а також нетрадиційні організації, наприклад «сімка», Організація ісламської конференції (ОІК), Ватикан та Північноатлантичний військовий альянс (НАТО). Окрім того, до врегулювання було залучено багато окремих учасників міжнародних відносин (США, Німеччина, Франція та Великобританія).
На основі факторного аналізу, було виявлено ступінь впливу різних чинників на перебіг Балканської кризи та її наслідки, зокрема мова йде про політику великих держав, спрямовану на врегулювання Балканської кризи, де безпосередні учасники та міжнародні актори переслідували власні інтереси, геополітичні імперативи та цілі, використовуючи, при цьому, різні методи від дипломатичних аж до силових. Зокрема: Європейські співтовариства та ЄС (1990-1994) – не допустити виникнення війни всередині Європи та зміни кордонів; НАТО в особі США (1994-1996) – врегулювати конфлікт та здобути статус глобальної організації; об’єднані зусилля США та ЄС (1998-2005) – усунути правлячий режим С. Мілошевича.
На початковому етапі, геополітичні імперативи міжнародного співтовариства передбачали недопущення перенесення конфлікту на їхню територію та зупинення потоку біженців. Крім того, втручання означало отримання виходу до Адріатичного та Середземного морів, Дунаю та наближення до арабських держав – виробників нафти (Німеччина). Однак з часом цілі також зазнають змін і на перше місце виходить трансформація влади в Белграді, усунення Мілошевича і спроба приведення до влади в Белграді політиків, повністю орієнтованих на Захід. Окрім цього, США вдалось відвернути увагу від внутрішніх проблем, пов’язаних зі скандалом президента та перенести її на міжнародні. Водночас, це стало нагодою виправдати розширення і надлишковий силовий склад НАТО.
Втручання у кризу відбувається поступово: спочатку у вигляді посередництва, потім із застосуванням тиску і, врешті, воно переростає у погрозу силою та застосування сили. При цьому склад учасників кризи та міжнародних гравців постійно змінюється, а криза з внутрішнього конфлікту всередині країни, перетворюючись на об’єкт зацікавлення міжнародних організацій. Міжнародний чинник, при цьому, відіграє вирішальну роль, вплинувши, тим самим, на хід кризи. Але через неготовність Європейських Співтовариств реагувати на конфлікти аналогічного типу, європейська дипломатія не змогла знайти належного рішення для забігання військовим сутичкам на Балканах. Завдяки цьому Сполучені Штати зберегли НАТО головним військово-політичним інструментом в Європі, який здатний забезпечити безпеку. Погроза силою та застосування сили стали парадигмою сучасних міжнародних відносин.
Неузгодженість позицій в об’єднаному ЄС (об’єднана Німеччина підтримувала самовизначення Хорватії та Словенії, а Великобританія та Франція надавали перевагу збереженню єдності Югославії у будь-якій формі) не давала підстав для мирного врегулювання ситуації, але давала підстави для досягнення власних цілей конфліктуючими сторонами. Обхід ООН, ставлення під сумнів її рішень, перевага воєнних методів врегулювання й дедалі активніше американське одностороннє втручання не можуть бути відповіддю на безпеково-політичні виклики ХХІ століття.
Усі без винятку міжнародні органи та інституції, починаючи від «трійок» ЄС, Арбітражної комісії й закінчуючи КФОР, які створювалися різними постійними міжнародними організаціями з метою здійснення діяльності, виходили за рамки повноважень, передбачених їхніми мандатами. Але, держави Європейських Співтовариств не були здатними реагувати на національні конфлікти та на початок війни «всередині Європи».
Незважаючи на неприйнятність дезінтеграції Югославії, незабаром Європейська Рада у Маастрихті та міністри закордонних справ Європейських Співтовариств запропонували визнати Хорватію та Словенію. При цьому, Німеччина, домігшись визнання новоутворених держав, фактично заморозила переговорний процес, який міг привести до миру, і тим самим стала каталізатором конфліктної ситуації. Поспішне визнання Словенії та Хорватії призвело до подальшого загострення етнонаціоналістичної політики та перенесення війни в Боснію і Герцеговину. Як зазначали Р. Бендетер, С. Венс, та Г. Кіссінджер необхідно було зачекати з визнанням Боснії і Герцеговини і шукати шляхів вирішення проблеми.
Як стверджує Л. Кохен, до середини червня 1991 року міжнародне співтовариство дедалі більше непокоїлося, що неспроможність югославських республіканських лідерів досягти компромісу може призвести до насильницької дезінтеграції Балканської держави. Окрім того, була відсутня єдина позиція щодо сторін конфлікту та міжнародних гравців: німецькі, австрійські та італійські політичні лідери підтримували уряди Словенії та Хорватії щодо конфедерації суверенних держав; серби – відстоювали модифіковану федерацію; Москва – підтримувала єдність югославської держави.
Окрім того, кривава дезінтеграція Югославії відбулася перш ніж були встановлені механізми для подолання конфліктів, а тому зусилля міжнародних організацій були малоефективні та фактично сприяли розпалюванню, поглибленню та розширенню кризи.
Тому США, яких підтримують Англія та Франція, перебирають ініціативу на Балканах. Криза на території колишньої Югославії та війна у Боснії і Герцеговині дали американцям реальну нагоду продемонструвати своє лідерство в Європі й без безпосередньої участі у воєнних операціях, лише за посередництвом активної дипломатії та участі у бомбардуванні.
Міжнародне співтовариство намагалося знайти інструменти врегулювання кризи, однак зі зміною міжнародного порядку, змінилися загрози до яких світове співтовариство не було готове. Окрім того, міжнародні організації у пошуках рішення виходили не з інтересу югославських народів, а з інтересу держав-представників чи держав, які домінували у цих організаціях, а кожен з учасників переслідував і намагався реалізувати власні стратегічні, геополітичні та геоекономічні цілі та інтереси. Зокрема, суб’єкти федерації – здобути незалежність і розпоряджатися власними ресурсами самостійно (головним чином Словенія і Хорватія), Сербія – зберегти федерацію, Німеччина – відновити роль лідера європейського політичного процесу, НАТО – відновити роль військового альянсу та здобути першість у врегулюванні загроз безпеці.
Але під тиском Німеччини та Австрії, які прагнуть задовольнити власні інтереси на Балканах, відбувається ініціація процесу розпаду Югославської федерації, що супроводжується визнанням новопроголошених республік. З цього часу, на думку професора Сміліє Аврамов, «Німеччина проголосила себе як нова сила, чиї національні інтереси не узгоджуються у всьому з інтересами її союзників».Вона, претендуючи на провідне місце в європейському політичному та економічному житті, прагнула перебороти існуючі бар’єри системи європейської безпеки ООН, створеної у повоєнний час. Боролася за місце постійного члена Ради Безпеки ООН, для можливості розвитку власного військового потенціалу.
Стратегічні цілі Німеччини передбачали включення Хорватії у зону її економічних інтересів з метою заволодіти міжнародним перехрестям шляхів на Балканах, отримати безпосередній вихід до Адріатичного та Середземного морів, Дунаю і набути статусу найбільш наближеної держави до арабських держав – виробників нафти. У результаті розпаду СФРЮ Німеччина, яка ініціювала цей процес, отримала вихід в Адріатику, прокладаючи тим самим «балканські коридори» в напрямку Туреччини та Близького Сходу – зони життєво важливих інтересів США.
Уже в наступній фазі (1998–2005) цілі Заходу змінюються і на перше місце виходить трансформація влади в Белграді, усунення C. Мілошевича і спроба приведення до влади в Белграді політиків, повністю орієнтованих на Захід. Для США косовська криза – це переведення уваги з внутрішніх проблем на міжнародні, зокрема, забезпечення прикриття проблемам, які виникли зі скандалом президента США, а також, очевидно, прагнення Заходу виправдати розширення і надлишковий силовий склад НАТО та виправдати в очах громадськості щорічні військові витрати держав НАТО.
І ЄС, і адміністрація Буша, непокоїлися, що потенціал дезінтеграції Югославії матиме негативні наслідки на стабільність в СРСР, вони фактично підтримували збереження єдності країни та прагматичну реформістську політику прем’єр-міністра Марковіча. Але незважаючи на кроки ЄС та США (червень 1991 року), які заохочували до збереження єдності Югославії і спрямовувалися на недопущення одностороннього виходу з федерації Словенії і Хорватії, ставлення досить швидко змінилося на протилежне, в результаті чого відбулося визнання новопроголошених республік.
НАТО, яку розглядали як регіональну організацію, здійснила перегляд концепції, розширивши сферу своєї діяльності поза межі євроатлантичного регіону. Нова роль для НАТО, звичайно, була випробувана у колишній Югославії. Власне Балкани стали для місії НАТО й інших організацій місцем реалізації кризового менеджменту та встановлення миру.
Втрутившись у процес врегулювання кризи, Америка довела Європі, що вона не може вирішити складні міжнародні питання без участі США. Це цілковито відповідало концепції «глобальної ролі Америки», яка, як висловився президент Білл Клінтон, «відіграватиме у новій епосі провідну роль і поза межами своїх кордонів». Концепцію світового лідерства Збігнєв Бжезінський виклав у своїй книзі «Велика шахівниця», в якій стверджував, що «Америка перебуває у центрі взаємозалежного тяжіння».
У» проаналізовано наслідки Балканської кризи в субрегіональному вимірі та вплив євро інтеграційних процесів на Балканську кризу і навпаки вплив кризи на європейську зовнішню політику та спільну політику безпеки та оборони. Зокрема розглянуто питання формування європейської політики безпеки в умовах формування нового світового порядку.
Зокрема, доведено, що внаслідок Балканської кризи відбулася трансформація системи управління та перерозподіл сфер впливу між державно-політичними елітами всередині СФРЮ та її правонаступниками; розпад державно-політичної системи; істотне зниження рівня економічного розвитку як в усьому субрегіоні, де локалізовано кризу, так і в окремих його сегментах; падіння життєвого рівня населення країн регіону; гуманітарна та екологічна катастрофи; ізоляція частини території Балканського півострова від решти світу, а також практично всього півострова від інтеграційних процесів на міжрегіональному та континентальному рівнях.
Характерними ознаками сучасного стану справ на Балканському півострові є локальні та субрегіональні воєнні конфлікти, відносно швидка динаміка їх розвитку, нестабільність, суперечливість процесів і подій. Водночас, зберігається напруження у відносинах між країнами регіону та їх складовими (Сербія та Косово, Македонія та Західна Македонія, хорватсько-мусульманська та сербська частини БіГ), що перетворює їх на потенційне джерело конфліктів у Європі. Незалежність Косово та централізація Боснії стоять сьогодні на порядку денному процесу мирного врегулювання.
Проблема незалежності Косово, а також питання устрою Боснії і Герцеговини, а також статус Республіки Сербської в Боснії є джерелом політичної нестабільності у Європі. Проголошення незалежності Косово матиме негативний вплив на стабільність у регіоні та безпосередньо впливатиме на ситуацію всередині таких держав, як Сербія, Македонія, Боснія і Герцеговина та Албанія, а також Грузія. Тому рішення потребуватиме якоїсь форми канонізації чи створення окремої албанської та сербської складових у Косово. А світове співтовариство, погодившись на незалежність Косово, мусить усвідомлювати, що такий крок веде до появи аналогічних явищ у майбутньому в інших проблемних регіонах (країна басків у Іспанії, Південна Осетія та Абхазія у Грузії тощо). Окрім того, такий крок вимагатиме присутності миротворчого контингенту ООН для недопущення нового конфлікту та його перенесення на суміжні території і держави, оскільки це прецедент в міжнародних відносинах для врегулювання аналогічних явищ у майбутньому, наприклад проголошення незалежності Південної Осетії та Абхазії (Грузія). «Умовна незалежність» чи особливий статус у межах Сербії було б найкращим варіантом для Косово.
В умовах трансформації системи міжнародних відносин і системи безпеки, а також посилення інтеграційних процесів в середині Європи, Балканська криза мала також серйозний вплив на європейську інтеграцію. Колишня Югославія, яка на відміну від колишніх соціалістичних республік та країн Центральної Європи, СФРЮ користувалася привілейованим становищем, будучи посередницею між двома блоками, через кризу була ізольована від євроінтераційних процесів.
На відміну від СФРЮ, країни Південно-Східної Європи отримали перспективу членства, за умови виконання відповідних критеріїв. Балтійські країни, незважаючи на своє перебування в складі СРСР та наявність планової економіки, зуміли одні з перших налагодити переговорний процес з ЄС. Через цю обставину балтійські країни увійшли в десятку країн-кандидатів на членство в ЄС, які у травні 2004 року стали його членами.
Тому здійснюючи синергетичний аналіз, можна стверджувати, що саме дезінтеграція СФРЮ, а також події та процеси, нею зумовлені й з нею пов’язані, переривають розвиток відносин з Європою, яка й надалі об’єднується, перетворюючись з Європейських Співтовариств на Європейський Союз.
Відносини Європейського Союзу із Західними Балканами значно активізувалися лише протягом останнього десятиріччя, коли у 1999 році було започатковано Пакт стабільності для Південно-Східної Європи як інструмент об’єднання всіх учасників міжнародного співтовариства і країн регіону для стабілізації, економічного розвитку регіону, для прискорення регіонального співробітництва та розвитку регіональних прав.
З балканських країн сьогодні лише Словенія стала повноправним членом ЄС та, можливо, невдовзі до нього приєднається Хорватія. Решта країн Балканського регіону, очевидно, зможуть інтегруватися в Євросоюз протягом наступного десятиліття. Але ЄС неохоче дає обіцянки щодо членства, а, отже, незрозумілою залишається його політика після реалізації УСА.
Нестабільність на Балканах, наявність політичних та економічних проблем безпосередньо впливають на стабільність всередині самого Європейського Союзу. Окрім того, країни мусять вирішити свої проблеми, такі, як врегулювання статусу державних утворень (Косово і Метохія) та устрою Боснії і Герцеговини, питання незалежності Чорногорії (відповідно до референдуму 2006 року), недопущення дезінтеграції Македонії, а також досягнення прогресу на шляху співробітництва з військовим трибуналом з питань військових злочинів.
Але вирішення цих питань не гарантує членства в ЄС, оскільки більшість держав-членів Євросоюзу страждають від виснаження через розширення, а Франція вимагає проведення референдуму щодо всіх майбутніх прохань про членство. Однак можна прогнозувати, що всі питання буде врегульовано найближчим часом, і країни Західних Балкан (Сербія, Чорногорія, Боснія і Герцеговина, Республіка Македонія та Албанія), виконавши всі критерії вступу, зможуть приєднатися до ЄС протягом 2010–2015 років.
Окрім того, проблема Балканської кризи поставила перед міжнародними безпековими організаціями завдання перегляду власних концептуальних підходів до врегулювання сучасних загроз, оскільки через зміну клімату безпеки вони нездатні адекватно реагувати на них. А Балканська криза (1990–2005), як каталізатор структурних перетворень у системі міжнародних відносин та чинник становлення нового світового порядку показала, що внутрішньодержавний конфлікт більше не є явищем лише внутрішнім, а традиційна дипломатія опинилась у другорядному становищі порівняно з військово-силовими методами розв’язання конфліктів.
Тому, перед європейцями постало питання розбудови нової системи безпеки, яка була б здатна забезпечити мир та безпеку. Для військового компоненту ЄС досить суттєво, щоб він був спроможний провести самостійну кампанію, а не лише брати участь у залагодженні посткризової ситуації (Македонія, Боснія та Герцеговина). В будь-якому разі для Європейського Союзу пріоритетними завданнями є розробка та впровадження цивільних і військових ресурсів, які необхідні для можливого прийняття рішень щодо формування місій для попередження конфлікту та управління кризами, що визначається в Угоді про Європейський Союз (Петерсберзькі завдання). Союз у цьому сенсі повинен визначити необхідність розробити можливості для прийняття рішення, в яких випадках взагалі не залучається НАТО, для започаткування та проведення воєнних операцій ЄС щодо врегулювання міжнародних криз. З цією метою держави-члени вирішили розробити ефективніші безпекові механізми. Однак, цей процес не передбачає непотрібного дублювання (наприклад, не включає в себе створення європейської армії), а, радше, є невід’ємною частиною посилення Спільної європейської зовнішньої політики та політики безпеки.
Основні принципи Європейської політики безпеки та оборони (ЄПБО) ЄС були зафіксовані в рамках Маастрихтської угоди 1992 року за декілька місяців до початку війни в Югославії. Спроби Європейського Союзу виступити в ролі посередника, не дали результату, через те, що ЄС не мав власних збройних сил, а країни-члени ЄС могли брати участь (у воєнних) діях тільки в складі сил ООН та НАТО, які лише через певний час були направлені до регіону. А, по-друге, ЄС ніколи не займався питаннями безпеки самостійно, а отже, не володів механізмами врегулювання криз та конфліктів. Більше того, зі зміною системи міжнародних відносин, змінилися загрози, що вимагало зміни підходів та методів.
У дисертації здійснено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукових проблеми критичного переосмислення сутності Балканської кризи (1990-2005 рр.), явища постбілярної доби в контексті політико-системних, міжнародно-політичних та геополітичних трансформацій міжнародної системи.
|
