ПОЛІТИЧНА ЕТИКА У ФІЛОСОФІЇ М.О. БЕРДЯЄВА ДОЕМІГРАЦІЙНОГО ПЕРІОДУ (1900-1922 рр.) :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність, конкретизовано об'єкт, предмет і визначено завдання дослідження. Висвітлено наукову новизну та його теоретико-практичне значення. Конкретизовано зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Розкрито методологічні основи й апробацію дослідження.

У першому розділі – "Етико-політична спадщина М.О. Бердяєва в історико-політологічному дискурсі" – висвітлено, по-перше, основні підходи, що застосовуються у політичній науці з метою розкриття проблеми взаємозв'язку етичної сфери та політичних явищ; по-друге, представлені у науковій літературі головні напрямки вивчення та визначальні оцінки бердяєвської соціальної філософії, етичного вчення і тлумачень політичних явищ у доеміграційний період творчості. Така спрямованість дослідження уможливила виділення дискурсивної площини, у якій розгорнуто науковий пошук – конкретизацію, представлених в історії політичної думки, поглядів на етико-політичну проблематику, виділення усталених інтерпретацій і суперечливостей, питань, щодо вирішення яких існують амбівалентні підходи. Об'єкт пізнання окреслюється як сукупність суджень, істинних і проблемних за своїм статусом. Розкриття етико-політичного дискурсу уможливило подальше (шляхом зіставлення) оцінювання соціально-філософської спадщини Бердяєва та його критиків, визначення недосліджених аспектів проблеми, які можуть надалі розкриватися у контексті бердяєвської філософії. Такий підхід забезпечував об'єктивність вивчення бердяєвської творчості, її розгляд саме в етико-політичній площині.

Проблему взаємозв'язку етики та політики розкрито у підрозділі 1.1. – "Етична проблематика у політичній науці". Зазначено, що політика й етика, як по суті автономні вчення, покликані розкривати рефлексивно опредметнені суспільні явища, постають в античній думці водночас. У працях Аристотеля вони розкриваються як способи практичного пізнання – "філософія людських справ". Ця історична єдність засвідчує нерозривність етики та політики, а відтак, і невипадковість їхнього поєднання у соціальній філософії, правомірність звернення до етичних питань у політології й, відповідно, обґрунтованість етичних пошуків із опосередковуванням політичних процесів.

Зберігає слушність запропонований уже Стагіритом спосіб розмежування між етичним і політичним дискурсом. Єдині за своєю предметною спрямованістю – пошуком оптимального суспільного устрою, – етика та політика розходяться у способах реалізації власних завдань: етика вибудовує систему належних регулятивних норм, виходячи з суспільних проявів конкретного індивіда; політика – проводить пізнавальний рух у зворотному напрямку, створює належні норми, що визначають саме суспільство як цілісність, вказуючи на ті якості, яких мають набувати політичні інститути задля утворення сприятливого середовища для життя конкретного індивіда.

В етико-політичному дискурсі варто розрізняти підходи, усталені у теоретичній і прикладній політології. Теоретична політологія, за потреби нехтуючи етичними нормами, усе ж не вільна від етичних цінностей, які становлять її коґнітивні передумови, що опосередковуються у рефлексивному конструюванні політичного ідеалу та виокремлюванні способів його опанування. У свою чергу, прикладна політологія вводить етичні норми та цінності як чинники, що можуть сприяти або перешкоджати втіленню політичного інтересу, а відтак, ці чинники, як якості властиві суб'єктам політичного життя, мають завважуватися у плануванні політичної діяльності.

Відношення між етикою та політикою розкривається В.А. Малаховим на основі комунікативної парадигми. Правовий аспект етико-політичної проблематики акцентується Е. Левінасом і К. Касторіадісом. На межі етики та політики перебуває проблема етичного обґрунтування політичних цінностей і засобів (К. Баллестрем, С. Запасник, В.О. Корнієнко). Зазвичай ця проблема формулюється як питання можливості вдавання до "аморальних" засобів задля реалізації політичних цілей. Оскільки вирішення цієї проблеми залежить від конкретної ситуації, у якій проявляється безліч різноманітних чинників, то однозначна абстрактна відповідь неможлива: будь-які, здавалося б найаморальніші засоби, можуть раціоналізуватися як прийнятні, доцільні, нагальні, а відтак і моральні.

У підрозділі 1.2. – "Основні напрямки дослідження спадщини М.О. Бердяєва у політичній науці" – показано, що попри численність звернень у науковій і, зокрема, у політологічній літературі залишається нерозкритою логіка становлення вживаних у доробку понять і парадигм, що зумовлює довільність інтерпретацій, їхню відірваність від історичного та загально-концептуального тла.

Зважаючи на методологічну та парадигмальну неоднорідність бердяєвської філософії дослідження провадилось відповідно до виділених періодів творчості філософа. Аналогічним чином здійснено поділ і критичної літератури, що включає як праці сучасників філософа, так і дослідження здійснені нині (у їхньому аналізі зауважено відмінності методологічних основ). Серед етапів бердяєвської творчості особливої уваги з політологічної точки зору заслуговує період, що охоплює 1917-1922 роки. У філософській літературі цей період тлумачиться як "невизначений" (О.О. Єрмичов). Зважаючи на те, що саме у ці роки були написані ключові праці, присвячені політичним явищам, зазначений період слушно розглядати як політико-філософський.

Серед праць присвячених бердяєвській філософії насамперед потрібно відзначити монографічні дослідження В.О. Кувакіна (акцентовано увагу на екзистенціальному дискурсі), О.О. Єрмичова та Н.К. Дмитрієвої, А.П. Мойсеевої (розглянуто тлумачення свободи), О.Л. Андрєєва (розкрито естетичні питання творчості). У рамках марксистської методології були проведені дисертаційні дослідження з питань антропології (В.В. Куликов), естетики (І.К. Москвіна), християнської етики (О.В. Марченко) та соціальної етики (Е. Матушчик). Українським авторам належить ряд дисертаційних робіт, у яких порушено різні аспекти бердяєвської філософії: питання онтології (С.Г. Риженко), антропології (С.О. Давиденко), метафізики (С.А. Сумченко). Українськими політологами В.П. Горбатенком, В.Й. Скибою, В.В. Туренко закладено основи державно-правового й етико-політичного вивчення бердяєвської творчості. П.П. Гайденко, І.В. Огородником, В.В. Поляковим висвітлено бердяєвське бачення зв'язку між духовними основами суспільного життя і політичним процесом. До бердяєвської філософії звертались французькі вчені (А. Аржаковський), німецькі (Б. Шульце), англійські (Е. Лемперт).

Оцінки бердяєвської філософії, зазвичай, залежать від політичної кон'юнктури. Саме ця обставина зумовлює, нерідко, амбівалентність відгуків.

Присвячені бердяєвській соціальній філософії розвідки, загалом, мають наступну предметну спрямованість: 1) політика як явище у історіософському дискурсі; 2) соборність як спосіб есхатологічної політичної діяльності; 3) проблема національності; 4) культурно-історичні чинники політичного процесу; 5) особистість і політичний процес; 6) епістемологія соціально-політичних явищ; 7) державно-правова теорія; 8) явище революції. Попри етичний за предметом характер бердяєвської спадщини, даному питанню критиками приділяється відносно незначна увага. Бердяєвська етика творчості тлумачиться як достоту футуристична, що є запереченням практичного характеру будь-якого етичного вчення. У науковій літературі проблема бердяєвського етико-політичного вчення не отримала детального висвітлення та загальнотеоретичного узагальнення. Попри численність публікацій висвітлення бердяєвської спадщини зазвичай хибує методологічною поверховістю. Поза увагою дослідників залишалися коґнітивні й епістемологічні особливості, без опосередковування яких не можливо розкрити цілісність бердяєвської філософії. Переважно має місце звернення до екзистенціальної та персоналістичної тематики (ознайомлення з творчістю відбувається, наче у зворотному порядку щодо її постання). Суспільно-політичний дискурс переважно обмежується зосередженням на періоді "Віх" і критиці більшовизму. Загалом недослідженим залишається ранній період бердяєвської творчості. Зокрема недостатньо розкрито роль суспільно-політичних процесів як чинника, що зумовив пізнавальну проблематику й особливості рефлексії.

У другому розділі – "Суспільно-політичні та культурно-дискурсивні чинники становлення основних понять політичної етики М.О. Бердяєва" – розкрито особливості інтелектуальної соціалізації філософа, які позначилися на предметній спрямованості, методологічних основах і змісті бердяєвської творчості. Вважалось, що соціалізаційне середовище (як пасивний фактор, зовнішній за походженням) і рефлексивний рух (внутрішній, активний чинник) визначали еволюцію бердяєвської творчості. Простеження цих по суті ситуативних і особистісно-логічних впливів провадилось у зв'язку з творчою еволюцією.

Розкрито бердяєвську епістемологію (пізнавальний рух). Змістом епістемології є не взаємодія між речами та явищами, а тлумачення їхнього єства, виходячи із внутрішньої самозумовленості логічного руху понять. Тобто, розкриття певної етико-політичної реалії є зосередженням не на її емпірично заданих рисах, а на образі цієї речі, зітканому із понять і категорій, пов'язаних між собою автономною логікою. Таким чином, епістемологічна площина включає: а) апріорне виділення, заздалегідне сприйняття явища (царина коґніції), 6) опредметнення уречевленої апріорності, в) її опис у комунікативно визначених, інтеріоризованих образах і поняттях, г) аналітику й синтез на основі дискурсивно актуальних логічних схем, ґ) простеження істинності тлумачення з можливою рефлексією предмету, досвіду, теорії. Усі зазначені компоненти властиві бердяєвській епістемології.

Розгляд бердяєвської соціальної філософії неокантіанського періоду творчості уможливив виявлення предметно-відсторонених особливостей. На відміну від епістемологічних підходів, предметно-відсторонене пізнання є зосередженням на кількісних і якісних рисах політичного життя, які простежуються у часі, шляхом виділення, придатних до опису закономірностей. Предметно-відсторонене пізнання, до якого вдається Бердяєв, включає: а) констатацію політичних явищ, б) виділення їхнього суб'єктивного представлення та приналежних предикативних рис – артикульовані та приховані цінності, інтереси, ресурси тощо, в) виявлення повторюваної у часі зміни міжсуб'єктної взаємодії й прийняття цієї повторюваності як причинно-наслідкових зв'язків, г) моделювання актуальних політичних явищ шляхом емпіричного відтворення простежених закономірностей і передбачуваних змін.

У підрозділі 2.1. – "Перехід від марксизму до ідеалізму: інтеріоризація антропоцентричних установок" – показано, що засвоєння марксистського світобачення визначило методологію, предмет і зміст перших бердяєвських творів. Бердяєв увійшов у наукове та соціально-політичне життя у часи зламу визначальних суспільно-політичних ідеологій і культурних течій. Просвітницьке та революційне народництво поступається впливом марксизму. Останній хоч і поділяється вже на легальний і революційний, однак усе ще зберігає певну організаційну невизначеність, яка і зумовлює його загальну цілісність як наукової парадигми та сукупності соціальних ідеалів і цінностей. Те, що 1900 року Бердяєв дебютує у політичній періодиці саме як марксист цілком зумовлене тією соціальною атмосферою, в якій відбувалася його соціалізація. Звернення до марксизму було не осмисленим, раціонально-виваженим вибором молодого аристократа, а його діяльнісним виявленням засвоєних соціально-світоглядних норм.

У праці даного періоду – "Суб'єктивізм й індивідуалізм у соціальній філософії..." (1901) М.О. Бердяєвим обстоюються усі принципові марксистські положення: об'єктивізм, визначальність буття щодо свідомості, прогресизм, класова зумовленість суспільно-політичних суперечностей тощо. Згадана праця спрямовувалась проти сформульованого народником М.К. Михайловським, "суб'єктивного методу у соціології". Позитивна спрямованість книги – доведення об'єктивності, а відтак і необхідності суспільно-політичного прогресу, що і зумовлює доцільність організації соціальної діяльності з метою сприяння цьому поступу. Попри наступний відхід від марксизму, засвоєння властивої йому картини світу справило вплив на усю подальшу творчість філософа. Зокрема, помітна логічна тотожність у тлумаченні свободи та соціальної активності. Правомірно стверджувати, що персоналістичні світоорієнтації, характерні усій бердяєвській спадщині, в основі своїй містять марксистські коґнітивні впливи. Персоналістичні за змістом цінності у даний період обстоювались як вимога соціальної рівності, в основі якої перебуває непересічне значення кожної особи, якій властиві трансцендентально задані уявлення про суспільне благо та невід'ємні "природні права" на самоактуалізацію, що має втілюватись у суспільно-політичній, об'єктивно визначеній і проґресистсько спрямованій діяльності.

У підрозділі 2.2. — "Критично-ідеалістичні складові політичної етики М.О. Бердяєва" – зосереджено увагу на неокантіанському періоді творчості. Вже у праці присвяченій соціології М.К. Михайловського, Бердяєв звертається до поняття трансцендентального. Одначе, як поділяння марксистської теорії не було вільним від критично-ідеалістичних елементів, так і превалювання неокантіанства не було беззастережним, а включало і положення ніцшеанської етики й антропології. Прагнення поєднати такі різнорідні філософські традиції було невипадковим. Це у повній мірі – продовження суперечності між марксизмом і кантіанством. Етику даного періоду характеризує суперечність між імперативністю зобов'язувальності соціальних норм й імперативністю людської свободи та волі. У той час як кантіанська етика випливала із антропологічного вчення про первісну гріховність людини, властиву їй природну деструктивність, а ніцшеанська, у свою чергу, ґрунтувалась на не менш визначеній антропології необхідності нерівності й ієрархічності, соціальне втілення якої є етично належним, бердяєвська етика, включаючи й ідею соціальної зобов'язувальності, й вільної особистості, була позбавлена цілісної антропологічної основи, відтак згадана суперечність не вирішувалась. Саме тому правомірним є твердження, що бердяєвський перехід від ідеалізму трансцендентального до ідеалізму трансцендентного був цілком закономірним і зумовлювався логікою філософських пошуків.

У третьому розділі – "Християнські та гуманістичні основи політичної етики М.О. Бердяєва" – аналізуються бердяєвські погляди неохристиянського періоду творчості. Етико-політичне вчення цього періоду ґрунтувалось на засадах трансцендентного ідеалізму. Якщо у попередній неокантіанський період Бердяєвим поділялася думка про автономність етики, а до того, під впливом марксизму, про її історично-соціальну визначеність, то у неохристиянський період формується формально дуалістична система, в якій опосередковуються християнська етика та персоналістичні тлумачення практично-філософської проблематики, яка пов'язується з античною культурою. Античність і християнство лише символічно, справді дискурсивно виступають джерелами неохристиянського етико-політичного вчення. По суті ж неохристиянство є продовженням ренесансно-гуманістичної тенденції у еволюції християнства. Неохристиянство як культурне явище було також і відображенням низки суспільних чинників, що склалися в Російській імперії на початку ХХ-го століття. Це передусім криза традиційних суспільно-політичних інститутів: церкви, монархії, родини. А також втрата віри в ідеологеми, що до того розглядалися як альтернативні щодо традиційних форм устрою. Відбувся занепад народницького світогляду й одночасне розкриття руйнівних тенденцій у "бунті мас", особливо під проводом революційного марксизму.

У підрозділі 3.1. – "Теократичні засади етико-політичної системи" – показано, що згідно з Бердяєвим, альтернативою суспільно-політичному проґресизму (як народницькому, так і марксистському) можуть бути теократичні засади. Звернення до теократизму не можна пояснити виключно негативними суспільно-політичними чинниками. Це звернення було позитивним вибором. Негативні чинники, відіграючи, звісно, не останню роль, зумовили виникнення ситуації, яка уможливила, а не визначила теократичний вибір.

Теократична концепція бердяєвської соціальної філософії містить гносеологічні, метафізичні, й етичні складові, їхня сукупність визначає загальне тлумачення політичної проблематики.

Метафізичні характеристики політики розкриваються Бердяєвим історично, включаючи дві парадигмальні складові: 1) політика зумовлюється усім історичним перебігом, є його проявом; 2) історія приховує у собі й зерна майбутнього "Царства Божого", власне завершення, свій логічний кінець. Політика і є тим способом, що актуалізує проявлення містерії боротьби добра і зла. Як вміст людської волі, проявляючись у вигляді есхатологічної соціальної творчості, набуваючи соборних форм, політика здатна вирішити найголовніше метафізичне завдання – зрушити історію з траєкторії безглуздої безкінечності, повернувши людство до єдності з Абсолютом.

У бердяєвській гносеології політика постає як явище, пізнання якого вимагає не предметно-рефлексивного відсторонення (що є основою як об'єктиваційних соціологічних підходів, так і трансценденталістських тлумачень), а, навпаки, потребує особистісного трансцендування. Політика взагалі не піддається жодній логічній редукції. Аналітичні підходи ведуть тільки до руйнування сакрального міфу, що є обґрунтуванням політики. Однак це не означає, що раціональне пізнання політики не можливе (такий підхід є лише недостатнім). Розкриваючи всі, визначені існуванням в умовах об'єктивації політичні хиби, раціональне пізнання має підпорядковуватись особистісному схилянню перед старовиною завітів, красою історії та покликом майбуття.

Етика неохристиянського періоду може характеризуватися шляхом виділення тих цінностей, які мають втілюватись людиною і тих способів, що необхідні для цього втілення. Таким чином, етична система виступає регулятором соціальної діяльності, визначаючи її спрямованість і форми. Неохристиянські цінності пов'язувались з євангельським вченням. Вважалось, що за тисячоліття існування християнська етична основа не те що не втілилась, а, навпаки, була спотворена язичницькими впливами. Неохристиянська етика мала проявитися як набуття звички до життя згідно з Євангелієм. Але це "узвичаєння" у жодному разі не мало поставати як побутова традиційність. Як категорично неприйнятні тлумачились усі можливі способи некритичної традиційності. Питання ставлення до традиції було не зовсім продуманим у неохристиянському вченні: з одного боку, у традиціях вбачались язичницькі витоки, які заперечувались; з іншого – визнавалась цінність священних легенд; разом з тим, зовсім не враховувалася обставина психологічного порядку – узвичаєння є не тільки диктатом історії, а й необхідною формою відтворення досвіду. Варто додати, що це питання так ніколи і не було вирішене Бердяєвим. Уже у Франції він писав, що необхідно піддати ревізії Євангеліє і з'ясувати, де у ньому справжні слова Христа, а де лише перекази, на яких лежить тавро історичності. Способом втілення цих цінностей вважалася творчість. Остання конкретизувалась по-різному: як "діонісовість", "байронізм", "містицизм". Образно неохристиянська система трактувалась як "поєднання культу героя і святості". Усі ці характеристики відбилися і на формулюванні етичного бачення політики. Вона мала проявлятися як людське звільнення від тягаря держави, національності, становості, роду, ритуальної церковності. Політика мала утверджуватись як соціальне замовлення творчості, геніальності, нонконформізму, переростаючи у соборну єдність особистостей і громад, утворюючи вселенську церкву.

У підрозділі 3.2. – "Діалектика абсолютного та відносного в політичній діяльності" – показано, що Бердяєвим наголошується на відносності політики. Філософ вважає хибними уявлення про існування тієї чи іншої політичної панацеї, як, наприклад, "віра" в „єдинорятівну ідеальну конституцію" (конституціоналізм лише фіксує суспільну поляризацію), чи "віра" в народовладдя, оскільки „гарантії прав особистості" не можуть бути знайдені в „народній волі" як й у відособленій „людській волі" – особистість можлива лише як зв'язок із трансцендентним. Не можна покладатися й на рятівну силу політики, оскільки у цій сфері, як вважав Бердяєв, „тактична брехня" підноситься до рівня „принципу". Реальною є, наголошує Бердяєв, тільки „відносність політики", яка у часі є самою історією. Така відносність уможливлює й „органічність" суспільства. Саме даний органічний стан Бердяєв вважає належним, необхідним суспільним станом. Належними вважає і ті ідеї, які випливають із органічності; „критичні" ж ідеї, опановуючи маси, ведуть до бунтарства і суспільного занепаду. Однак ідеї відносності й органічності можуть фактично заміщуватись реакціонізмом. У самому реакціонізмі, як помічає Бердяєв, не менше, аніж у революціонізмі, відчувається „невіра в силу добра". Реакціонізм за своєю суттю є нігілістичним і покладається виключно на волюнтаризм. Як у житті релігійному, так і в державному справжня віра і народна єдність зникають, їхнє місце займає ритуальність, яка не терпить як відступництва негативного, так і позитивного. Дух ритуальності бореться проти заперечення традиції – виявлення нелояльності до влади. Але вбачає загрозу й у справжньому, не показовому патріотизмі та релігійності, оскільки творчість розкриває фальш офіціозу. Виходячи з розкритих Бердяєвим механізмів політичної свідомості, можна побачити, що революційність і реакційність виявляються спільними за своїми коґнітивними засновками. І перший, і другий світогляд ґрунтується на недовірі до суспільства, недовірі до політичної творчості, на претензії знання істини, домаганні провідництва, прагненні вести суспільство до власної моделі устрою, незалежно від волі самого суспільства, блокуючи усі прояви інакомислення, критичної рефлексії та творчості.

У четвертому розділі – "Етико-політичні положення бердяєвської філософії в аналізі суспільних проявів" – здійснено огляд практичного застосування бердяєвської етико-політичної концепції. Відтак, розглянуто 1) бердяєвське тлумачення політичних явищ, зокрема ролі етичного чинника у революційно-контрреволюційних перетвореннях; 2) можливість застосування здобутків бердяєвської філософії у розкритті актуальних проблем сучасності. Реалізація цієї мети вимагала конкретизації основних політологічних понять, які застосовувались Бердяєвим. Це зокрема: влада, держава, нація, народ, революція, аристократія, лібералізм, демократія, анархія. Усім їм властива взаємодоповнюваність. Явища, що ними позначаються, перебувають у взаємозв'язку. Ці поняття відображають соціологічні характеристики політичних явищ, їхній інституційний вимір.

Влада, згідно з Бердяєвим, має не тільки політичний чи міжіндивідуальний вимір, а й метафізичний і онтологічний контекст. Протилежністю влади не є анархія. Анархія зав'язана на конкретно-історичні форми існування, заперечує їх і в такий спосіб вибудовує власний політичний ідеал. Протилежністю владі є хаос, по суті небуття. Зв'язок із небуттям висвітлює і дотичність влади до безкінечності можливостей, що існує в хаосі. Постання буття як реалізація можливостей є проявом свавілля влади. Метафізично влада є абсолютно свавільною, самодостатньою і беззастережно позитивною. У цьому контексті влада невіддільна від свободи. Онтологічно влада і є формою буття. Буття – втіленням влади. Політична влада за своєю суттю тотожна владі метафізичній. Постання будь-якого політичного організму, будь-якої політичної форми, тієї чи іншої інституції є у глибині своїй беззастережним втіленням свавільної влади. В історії влада є тим бар'єром, який захищає культуру та цивілізацію від первісного хаосу.

Держава – емпіричне виявлення влади в історії. Владні коріння зумовлюють ціннісність держави. Одначе держава пов'язана й зі світом об'єктивації. Це і зумовлює її амбівалентність. З одного боку, держава здатна здійснювати позитивну функцію відгородження "світла від темряви", приборкання хаосу, упокорення зла. З іншого, вона може цілком підпасти під владу об'єктивації й перетворитися на її джерело. За пізнішою бердяєвською метафорою – це є постання "Царства Бога" і "Царства Кесаря". Саме об'єктивована державна форма зумовлює виникнення революцій – "проривання пітьми із низу". Революції за Бердяєвим – це прояви людського полону у безволля, невільності, безвладдя. Вони цілком визначені історичною необхідністю і володіють тільки негативною правдою, оскільки заперечують неблагодатну державну машину. Революція – це тріумф об'єктивації й індивідності. Якусь позитивну роль відіграватиме тільки контрреволюція, її джерелом не може бути попередня, охоплена жагою помсти, правляча верхівка. Справжня контрреволюція може народитися тільки в революційних надрах. Контрреволюція – це самозаперечення революції. Саме тому, на думку Бердяєва, силове подолання революцій безперспективне та марне. Сама революція є покаранням революціонерам.

Кожна держава, вважав Бердяєв, випромінює прагнення до імперської всезагальноті. В імперіях долається національна окремішність. Імперія є вмістилищем месіанського духу. Кожна з імперій є поступовим творенням крок за кроком всесвітньої єдності. Ці політичні заходи виступають уможливленням постання соборності, способу повернення людства до єдності з Абсолютом. Одначе імперія, окрім релігійного змісту, може мати і зміст цивілізаційний. Ці два прояви невіддільні. У релігійній спрямованості імперій завжди присутній цивілізаційний залишок. Сам месіанізм може набувати цивілізаційного змісту як першочергового, піддаючись об'єктиваційному зумовленню. Цивілізаційна імперія є виявленням нації; релігійна – месіанства, національного самозречення. Бердяєв вважав явище націоналізму онтологічно безґрунтовним. Сама ж національність тлумачилась як необхідна форма народного становлення. Бо ж народ як такий наділений тільки природними якостями, які без культурної інтерпретації не мають жодної вартості. Заперечувалось і поняття інтернаціоналізму як цілковитий нонсенс. Позаяк будь-яка культура може існувати тільки у національній формі.

Безпосередньо політика виявляється у зміні політичних режимів і форм правління. Останнім Бердяєв не надавав суттєвого значення. Усі вони – монархія, республіка, диктатура, олігархія – вважались відносними. Кожна з них могла сприяти втіленню актуальних суспільно-політичних завдань або перешкоджати. Такий релятивізм був пов'язаний із нерозглядом правління як автономного утворення, що визначає суспільні процеси. Центральне значення має бердяєвське поняття "ієрархічність", що позначає якісне розшарування суспільства. Саме тому традиційне тлумачення демократії як народовладдя вважалось хибним міфологізаторством. Увесь позитивний зміст демократії зводився до її перетворення на механізм відбору еліти.

У підрозділі 4.1.- "Етичні цінності у процесах суспільно-політичних перетворень (на основі бердяєвського бачення російської революції) " — показано, що політичний процес тлумачився як прояв метафізичного задуму, ланка істо­ричного руху. Перша світова війна і наступна революційна боротьба спонукали Бердяєва активно звернутися до етико-політичної проблематики. Згідно з Бердяєвим, революція – це прояв і цивілізаційної стагнації, й культуротворчості. Справжня революція – порушення, злам усталеності, досвіду, звичок, норм, закону – можлива лише як прилучення до сутнісного смислу, який для Бердяєва пов'язаний із християнським вченням. Революція як явище може бути як істинною, так і фальшивою. Можливе лише формальне уподібнення революційності, у якій начебто народжується нова культура і розкривається благодать. Така революція буде антикультурною, у ній цивілізація боротиметься за життя. У російській революції проявилася її, визначена усім ходом історії, необхідність. Виправданням революції є не її минуле (зумовленість), а майбутнє. У середовищі революцій повинен народжуватися творчий імпульс, будівничий інстинкт, який лише і дає підстави для визнання. Розуміння неоднозначності політичної феноменології й спонукало Бердяєва виступати проти крайніх насильницьких заходів боротьби з більшовизмом. Революція, на думку Бердяєва, не може бути подолана її ж методами. Зіткнувшись, дві насильницькі стихії лише зміцнюють одна одну.

У підрозділі 4.2. – ''Політична етика М.О. Бердяєва в контексті актуальних проблем сучасної європейської культури та цивілізації" — висвітлено бердяєвське розуміння суспільно-політичних рис, що проявилися у XX столітті. Згідно з Бердяєвим, визначальними виступають тенденції до заперечення секулярного гуманізму й утвердження теоцентричної культури. Розмежування понять "культура" та "цивілізація" відіграє тут ключову роль. Спосіб європейського життя, що утвердився в Новий час (сутнісні риси якого – буржуазна економіка, секуляризм, науковий позитивізм, демократія, домінування моралі над етикою – визначальні і для сучасності) є проявом екстенсивного цивілізаційного нагромадження. Культурою щодо новочасовості виступало середньовіччя. Актуальне завдання сучасності – подолання цивілізаційного огрубіння і перехід до культуротворення – Нового Середньовіччя. Засіб – містицизм, особистісне прийняття абсолютних цінностей. Мета – продовження і завершення світотворення, яке є і Боготворенням (останнє положення зближує бердяєвську позицію з філософією Федорова і Геґеля, але суперечить догматиці християнської церкви, згідно якій трансцендентне є незмінним). У кінцевому підсумку цей культурний, суспільно-політичний і, зрештою, антропологічний процес має есхатологічну спрямованість, покликаний уможливити завершення історії.

Бердяєвське тлумачення кризи новочасової цивілізації, оцінювання суспільно-політичного життя як прояву етики закону, в якій панує відносне начало, погляд на людину як особистість, що пов'язана з меонічною свободою зберігає значущість і у контексті сучасних суспільно-політичних і культурних рухів.