БЕЗПЕКОВИЙ ВИМІР ІНДІЙСЬКО-КИТАЙСЬКИХ ВІДНОСИН У ПОСТБІПОЛЯРНИЙ ПЕРІОД :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено наукове значення роботи, розкрито її зв’язки з науковими програмами, сформульовано мету та завдання дослідження, визначено його об’єкт та предмет, наукову новизну роботи, її теоретичне та практичне значення, висвітлено методологічні засади та структуру дослідження, наведено інформацію про апробацію та публікацію результатів дослідження.

У першому розділі – „Концептуально-теоретичні засади та джерельна база дослідження” – обґрунтовано концептуальні засади дослідження, наведено огляд джерельної бази, присвяченої тематиці індійсько-китайських відносин, з’ясовано стан наукової розробки проблеми в українській та зарубіжній політичній науці.

Теоретичним підґрунтям наукового дослідження є теорія „управління зростаючою державою”. Зростання Індії та КНР зумовлюється не тільки нарощуванням їхньої всебічної потужності, а й прагненням обох держав „конвертувати” свій потенціал у підвищення статусу в міжнародній системі. Водночас, наявність двосторонніх безпекових протиріч при спільності нетрадиційних загроз та співпадінні поглядів на існуючий міжнародний порядок призводить до застосування різних видів політики „управління” Індією та КНР по відношенню одна до одної. В цьому контексті автор використовує термін „управління” в значенні здійснення цілеспрямованого впливу на „зростаючу” державу з метою направляти, нейтралізовувати або блокувати її дії задля отримання  бажаних результатів.

Діапазон видів „управління” в індійсько-китайських відносинах коливається від стримування та балансування аж до залучення та сайдінгу (siding). Зважаючи на входження всього Азіатсько-Тихоокеанського регіону до зони „базової периферії” КНР, китайська політика балансування та стримування по відношенню до Індії спрямована на створення сприятливого для Пекіна балансу сил в Південній та Південно-Східній Азії, а також на недопущення беззаперечного регіонального лідерства Делі та обмеження його впливу рамками Південної Азії. Водночас Індія може вдаватись до політики „асиметричного стримування та балансування” за рахунок використання тибетського питання, демонстрації ядерного потенціалу, нарощування співробітництва в оборонній сфері з США, Японією, країнами АСЕАН тощо.

Взаємодія Індії та КНР в економіці, протидії нетрадиційним загрозам, спільне відстоювання подібних позицій з ряду міжнародних питань (несприйняття однополярності/гегемонізму США, обопільна зацікавленість у зміцненні міжнародних інститутів співробітництва, прагнення „позитивної” глобалізації) є прикладом як взаємного залучення, так і прикладом сайдінгу (тобто узгодження та об’єднання зі зростаючою державою зусиль та дій в ключових економічних, політичних і безпекових питаннях за одночасного утримання від створення з нею союзів).

В якості джерельної бази дослідження в дисертації використовуються офіційні документи Індії та КНР, АСЕАН, США, Пакистану, виступи, доповіді та статті офіційних осіб, тексти міжнародних, міждержавних угод, учасником яких є Індія та КНР. Ці документи містять цінний фактичний матеріал, що дає можливість проаналізувати особливості та динаміку розвитку індійсько-китайських відносин у сфері безпеки, в тому числі в рамках регіональних взаємодій з країнами Південної та Південно-Східної Азії.

Тема індійсько-китайських відносин займає особливе місце в індійській історіографії. Можна виокремити дві суттєві риси „китайської” тематики в Індії: 1) різноплановість оцінок значення Китаю в зовнішній та безпековій політиці Делі; 2) загальна тенденція трансформації таких оцінок від „Китай – колишній ворог, контрпартнер” до „Китай – стратегічний партнер-суперник”. Серед найбільш відомих дослідників даного питання варто зазначити Ранганатхана С.В., Вінода В.С., Челані Б., Діксіта Дж. Н., Дамодарана А.К, Сінгха Дж., Капілу С., Гуджрала І., Датта В.П та інших. Особливе місце в дослідженні індійсько-китайської проблематики посідають монографія С.В. та Вінода В.С. „Індія та Китай: шлях попереду після „війни Мао проти Індії”, а також колективні монографії „Забезпечення майбутнього Індії у новому тисячолітті” та „Зовнішні зносини: транскордонні відносини”.

До російської історіографії належать праці таких дослідників як Шаумян Т., Бєлокреницький В., Москаленко В., Кузнєцов В., Ганковський Ю., Куценков А., Юрлов Ф., Баранов С., Лєбєдєва Н., Остроухов О., Саліцький А., Лунєв С., Міхєєв В., Кліменко А. та інші. Для російської історіографії характерний зважений та збалансований підхід до оцінювання індійсько-китайських відносин, а також врахування цивілізаційних факторів внутрішньополітичного розвитку та зовнішньополітичної поведінки Індії та КНР. Це пояснюється стратегічністю відносин Росії як з Китаєм, так і з Індією, а також традиційною увагою російської науки до релігійно-цивілізаційних надбудов країн Сходу та демонстрацією їх культурно-структурної несхожості порівняно з західними країнами. Серед робіт російських авторів найбільшу цінність мають збірники матеріалів наукових конференцій „Індія: досягнення і проблеми” та „Індія в глобальній політиці: зовнішні і внутрішні аспекти”, а також колективні монографії „Південна Азія в світовій політиці” „Китай в світовій політиці”, „Китай: загрози, ризики, виклики розвитку” та інші.

Характерною рисою західної, насамперед американської історіографії, є сприйняття Китаю в якості найбільш реального суперника США в середньостроковій перспективі, який здатен кинути виклик існуючому „американському” міжнародному порядку. Таким чином, інтерес американських дослідників полягає у відстеженні зростання Китаю та Індії, причому остання розглядається як один з головних фортпостів в американській стратегії „стримування Китаю” або в контексті недопущення об’єднання Делі з Пекіном. Тенденції зовнішньої політики Індії в коротко- та середньостроковій перспективі, включаючи її азійсько-китайський аспект відображені в монографії Коена С.  „Індія: зростаюча держава”.

В дослідженнях китайських науковців Індія найчастіше розглядається як нерівноправний партнер Китаю (нижчий за рангом), який входить до зони китайської периферії, а, отже в певній мірі є об’єктом китайських стратегій «стабілізації периферії» та добросусідства. Китайська історіографія представлена працями Ганченя Чж., Куня Чж., Гуанченга В., Хунвея Чж., Байцзя Чж., Цзунцзе Ж. та іншими.

В українській історіографії, на фоні значної кількості робіт, присвячених зовнішній політиці Індії та КНР в цілому, проблематика індійсько-китайських відносин поки що досліджена недостатньо. Серед тих, хто безпосередньо займався вивченням окремих аспектів цього питання можна назвати Лукаш О.І., Ігнатьєва П.М., Кобзаренка А.М., Горобця І.В., Сєднєва В., Коміренка І.Д., Борділовську О.А. тощо. Серед праць Лукаш О.І. слід відзначити статтю „Індія і Китай у глобальних процесах сучасності і Україна”, а також розділи „Результати модернізації та особливості соціально-економічного розвитку Індії наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст.” та „Регіональна політика Індії в контексті нових тенденцій в Південній Азії” в книзі „Мусульмансько-афроазійська та Індійсько-південноазіатська цивілізації”. В цих роботах автор приходить до висновку про можливість формування так званої «азіатської моделі» глобалізму, яка починає відчутно впливати на «старий, західний» глобалізм, таким чином корегуючи і видозмінюючи останній. Серед інших робіт українських авторів потрібно назвати навчальний посібник Борділовської О.А. „Незалежна Республіка Індія: у пошуках власного шляху”, дисертаційне дослідження Кобзаренка А. „Безпекова політика Індії в Південній Азії (1989-2004)”, публікації Ігнатьєва П. „Індія та Китай у ХХІ столітті: противники чи партнери”, „Слон” і „дракон” в азіатській грі” та інші.

Теоретичним підґрунтям для здійснення дисертаційного дослідження стали також праці українського науковця Коппель О.А. „Перська Затока: проблема безпеки у 80-ті – 90-ті роки” і „Міжнародні системи та глобальний розвиток”. У цих роботах розкрито концептуальні основи понять національна та регіональна безпека, в тому числі її геополітичні та військові аспекти, центри сили, взаємозв’язок між регіональною безпекою та національними інтересами держав, вплив зовнішнього та внутрішнього середовища на зовнішньополітичну поведінку держави, стратегії глобальних взаємодій тощо. Простежено значення релігійного та цивілізаційного фактору у міжнародних відносинах та розглянуто характеристики китайсько-конфуціанського та індо-буддійсько-мусульманського культурно-цивілізаційних блоків, особливості регіональних релігійних систем Південного, Східного та Південно-Східного макрорегіонів, до яких відповідно належать Індія, Китай та країни АСЕАН.

У другому розділі – „Конфліктогенний потенціал індійсько-китайських відносин” розглянуто основні протиріччя двостороннього характеру між Індією та КНР: нарощування військової потужності обома державами, ядерна політика Індії, прикордонна та тибетська проблеми. У розділі простежується еволюція та адаптація концептуальних підходів обох держав щодо оцінювання одна одної, зумовлена трансформацією системи міжнародних відносин часів холодної війни, запровадженням Китаєм політики відкритості та добросусідства, проведенням реформаторського курсу Р.Ганді та його наступників, що сприяє нормалізації індійсько-китайських відносин. Водночас, обґрунтовується, що соціокультурні комплекси індо- та китаєценризму, одночасне входження Південної Азії до китайської периферії і індійського „свадешу” (південноазійський аналог доктрини Монро), заперечення Китаєм статусу Індії в якості однопорядкового партнера, а отже, несприйняття Пекіном виходу Делі „за свої межі” призводить до здійснення Китаєм політики обмеження/стримування Індії рамками Південної Азії.

Значне переважання китайського військово-стратегічного потенціалу над індійським, реалізація КНР принципу оборонної доцільності, який ув’язує військове будівництво Китаю з ситуацією в АТР, військова модернізація КНР за умови невирішеності територіального питання та спорадичних сутичок між індійськими та китайським військовими в прикордонній зоні автоматично розцінюється індійським керівництвом як  потенційна загроза з боку КНР. Тривалий час індійська оборонна доктрина передбачала можливість одночасного ведення „полуторних” війн - з Китаєм та Пакистаном. Водночас, оцінка Індією „агресивності” та „експансіонізму” китайської зовнішньої є до певної міри перебільшеною, що пояснюється недостатньою транспарентністю Китаю у питаннях військового будівництва. З метою подолання взаємної недовіри та налагодження контактів між індійською та китайською сторонами у сфері безпеки була запроваджена військова дипломатія, а також оборонний діалог між країнами.

Автором доводиться, що ядерна зброя стала для Індії засобом вирівнювання силового дисбалансу в регіоні щодо Китаю і Пакистану та інструментом досягнення бажаного військово-психологічного та політичного паритету з Китаєм, який претендує на ексклюзивну роль у вирішенні азійських проблем. „Китайська загроза” була названа в якості важливої причини здійснення Індією ядерних випробувань в 1998 році, що відразу ж викликало певне замороження індійсько-китайських відносин. Продемонстровано, що зменшення антикитайської риторики, оборонний характер ядерних доктрин обох держав, чітка позиція Делі щодо невідмови від ядерної зброї, розбудова заходів довіри між сторонами дали змогу нормалізувати двосторонні відносини. Водночас, напівофіційна ініціатива міністра закордонних справ Індії 2004 року щодо розробки спільної ядерної доктрини між Індією, Китаєм та Пакистаном є спробою Делі легітимізувати свій ядерний статус.

В результаті дослідження з’ясовано, що протягом останнього десятиліття ситуація на індійсько-китайському кордоні залишається „майже мирною”,  хоча й трапляються спорадичні сутички на кордоні. Протягом досліджуваного періоду сторони активно вдавались до широкого спектру заходів довіри в зоні кордону, що було закріплено у відповідних двосторонніх угодах. Визначено, що хоча Китай готовий погодитись на закріплення існуючої ситуації на кордоні (спірна територія Аруначал-Прадеша і Ассама залишається за Індією, а частина території Ладакху, по якій проходить китайська дорога між Тибетом та Синьцзянем залишається за КНР), проте такий варіант є важко прийнятним для індійського керівництва.

Тибетська проблема завжди синхронізувалась із загальним станом відносин між двома країнами, а іноді і сама виступала причиною чергової напруженості між ними. В розділі викладено політичні та військово-стратегічні інтереси обох сторін в розрізі тибетського питання. На офіційному рівні позиція Делі полягає у визнанні автономії Тибетського автономного району та недопущенні політичної діяльності Далай-лами і тибетської меншини на території Індії. Водночас, на індійській території тибетці мають ряд політичних інституцій, в тому числі Центральну тибетську адміністрацію, Асамблею представників тибетського народу, Тибетську вищу комісію правосуддя тощо. Окрім цього, підтримка Делі демократичних прав та свобод населення Тибету розглядається КНР в якості асиметричного тиску на китайську сторону та втручання у внутрішні справи. Разом з цим, покращення двосторонніх відносин призводить до появи в Індії настроїв щодо повернення Далай-лами та його оточення до Тибету, що може призвести до зникнення головного подразника в індійсько-китайських відносинах та прискорити вирішення прикордонного питання.

У третьому розділі „Регіональний контекст розвитку індійсько-китайських відносин у сфері безпеки” зазначається, що характерною спільною рисою регіональної політики Індії та Китаю є те, що вони розглядають найближче оточення (особливо країн-сусідів Південної та Південно-Східної Азії) не просто в якості свого зовнішнього середовища, а в якості продовження свого внутрішньобезпекового простору. Окрім власне міркувань безпеки, домінування в сусідніх країнах розцінюється Індією та Китаєм як необхідна передумова для переростання з регіонального на міжнародний рівень. Розглядається вплив співробітництва між КНР та Пакистаном у військово-ядерній сфері на стан національної безпеки Індії. Підтримка КНР Пакистану сприяла несхильності пакистанського керівництва до вирішення кашмірського проблеми, а й отже, опосередковано перешкоджала становленню Індії в якості зростаючого конкурентного для Китаю центру сили в Азії. Проте останнім часом спостерігається відхід Пекіна від безумовної підтримки Ісламабада та збільшення впливу США на зовнішньополітичний курс Пакистану.

В розділі наголошується, що патерналістський підхід та протекціоністська політика Індії, насамперед, щодо малих країн Південної Азії призвели до спроб останніх залучити КНР в якості потенційного балансиру індійському домінуванню. Лише у 90-х в регіональній політиці Індії з’являються елементи конструктивного прагматизму (зокрема, прийняття доктрини Гуджрала) з метою покращення відносин з південноазійськими країнами та зменшення китайської присутності в регіоні.

Відзначається, що в основі безпекової конструкції індійсько-непальських відносин та індійсько-бутанських відносин інерційно зберігається вагома антикитайська складова, тим чи іншим чином присутня в ряді двосторонніх договорів між сторонами. В регіональному контексті значну загрозу для Індії в досліджуваний період становила громадянська війна між маоїстами та монархією в Непалі 1996-2006 років. Повстанський рух маоїстів від самого початку мав антиіндійський характер, що підкріплювався традиційними звинуваченнями Індії в регіональному гегемонізмі та орієнтацією на Китай. У зв’язку з цим серед індійського керівництва з’явилися побоювання щодо потрапляння Непалу в сферу впливу Китаю, що зумовило б ліквідацію важливого буферного простору між Індією і Китаєм. Однак такий сценарій подій не справдився і на сьогодні Індія об’єктивно здійснює більший вплив на розвиток ситуації в Непалі, ніж КНР.

Невирішеність прикордонного питання між Бутаном та КНР також  становить значний виклик для регіональної безпеки Індії. Хоча в 1998 році між Бутаном та Китаєм була підписана тимчасова угода щодо підтримки миру та спокою на кордоні, продовжує зберігатись китайська діяльність на спірних ділянках кордону, що згідно з домовленостями між Індією та Бутаном є предметом взаємних двосторонніх консультацій.

Автором розглядається значення Південно-Східної Азії з точки зору геополітичних та безпекових інтересів Індії та Китаю. Особлива увага звертається на форми співробітництва Індії та КНР у сфері безпеки з країнами АСЕАН. Зроблено висновок про двоїстий характер політики країн АСЕАН по відношенню до Китаю – просування економічної взаємодії з одночасним обережним ставленням до китайської військово-політичної розбудови. Така політика визначає потенційну роль Індії як додаткового балансиру щодо зростаючого впливу КНР у регіоні.

В цілому, безпекове співробітництво Індії з АСЕАН на сьогодні не є ускладненим серйозними протиріччями у порівнянні з китайсько-асеанівськими територіальними суперечками та загрозою китайської експансії. В окремих випадках це зумовлює вищий ступінь взаємодій по лінії Індія-АСЕАН у порівнянні з форматом Китай-АСЕАН.