ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обгрунтовується наукова актуальність теми‚ визначаються об’єкт‚ предмет‚ мета і завдання дослідження‚ встановлюється зв’язок з науковими програмами й планами Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка‚ висвітлюються наукова новизна та практичне значення одержаних результатів‚ а також апробація висновків дисертації і наукові публікації‚ у яких викладені результати дослідження.
Перший розділ „Джерельнa та концептуально–методологічна база дослідження” присвячено оглядові джерел і літератури з проблематики дисертації, з’ясуванню стану наукової розробки теми‚ формулюванню основного напрямку дослідження й методологічних підходів, а також обгрунтуванню структури роботи.
Основу для вивчення засад німецької зовнішньої політики склали Основний Закон (Конституція) ФРН‚ державні акти, окремі закони, постанови бундестаґу і рішення її уряду‚ а також тексти міжнародних договорів й угод, документи міжнародних організацій, конференцій та зустрічей за участю Німеччини. Реалізації завдань праці сприяло також вивчення документів урядових коаліцій та політичних партій ФРН‚ офіційних виступів‚ інтерв’ю й мемуарів провідних політиків країни, зокрема, президентів Р. фон Вайцзекера‚ Р.Герцога‚ Й.Рау‚ федеральних канцлерів Г.Коля й Ґ.Шрьодера‚ міністрів закордонних справ Г.-Д.Ґеншера‚ К.Кінкеля і Й.Фішера тощо.
У дисертації здійснено огляд основних публікацій, які висвітлюють питання німецької зовнішньої політики після об’єднання. Серед них необхідно відзначити монографії Г.Арнольда‚ А.Баринґа‚ В. фон Бредова‚ Т.Йєгера‚ Ф.Пфеча‚ Х.Гаке‚ К.Кайзера‚ А.Мехтерсхаймера‚ Р.Олтa‚ Р.Роде‚ Ґ.Шьолльгена‚ Б.Шока‚ В.Ганридера‚ K.-Г.Вайсманна‚ Е.–О.Чемпіля‚ A.Ґроссера‚ Г.-П.Шварца та інших‚ що були використані для визначення актуального напрямку подальших досліджень.
Серед дослідників зовнішньої політики ФРН чільне місце належить американським вченим‚ які демонструють розмаїття підходів до ролі Німеччини у міжнародній політиці. Прибічники реалістичних концепцій‚ зокрема‚ З.Бжезинський‚ Г.Кіссинджер‚ Е.Понд‚ Й.Гріко підкреслюють зростаюче значення ФРН у європейській політиці, її вплив на силову рівновагу на континенті. Місце ФРН у міжнародних організаціях і режимах‚ а також її вплив на європейську інтеграцію розглядають представники американських ліберально–інституціоналістських шкіл (Дж.Най‚ Р.Кохейн‚ Р.Роузкранс‚ Дж.Кепоресоу‚ Дж.Кілер тощо). Вплив політичної культури на формування зовнішньої політики ФРН став об’єктом уваги прибічників соціального конструктивізму (А.Вендт‚ П.Катценштайн).
На пострадянському просторі провідну роль у вивченні зовнішньої політики ФРН відіграють російські вчені. Умовно їх можна поділити на декілька груп.
Першою з них є наукова група, яка значною мірою продовжує традиції радянської аналітики. Таких її представників‚ як Д.А.Данинов, С.А.Кaраганов, І.Ф.Максимічев‚ I.Братчинов‚ В.И.Маслов‚ С.М.Рогов‚ І.Іванов‚ П.Іванов‚ Б.Халоша‚ І.К.Арбатов, К.П.Зуєв‚ А.Загорський‚ Н.В.Павлов та інші‚ вирізняють спроби розглядати зовнішню політику ФРН передовсім з точки зору її відповідності російським державним інтересам. Через це висновки зазначених авторів не завжди є достатньо об’єктивними і зваженими.
До іншої групи російських дослідників належать окремі представники так званих національно–патріотичних кіл‚ зокрема‚ Є.М.Єсін‚ В.В.Александров‚ Н.Нарочницька‚ В.Терехов. Досліджуючи роль і місце ФРН в сучасній системі міжнародних відносин‚ вони роблять спроби обгрунтувати на історичному матеріалі міф про „зраду” керівництвом СРСР Німецької Демократичної Республіки та інших своїх союзників в ЦСЄ у процесі німецького об'єднання, про „світовий заколот” проти Радянського Союзу та про випадковий характер краху соціалістичної системи. Тобто‚ для цієї групи притаманним є спрощене‚ міфологізоване розуміння міжнародно–політичної реальності.
Третю, хоча й порівняно невелику групу‚ становлять найпоміркованіші російські міжнародники, зокрема‚ А.Г.Арбатов‚ В.Барановський‚ А.М.Філітов‚ С.В.Погорeльська‚ які вважають, що за нових умов постбіполярного світу і Росія‚ і Німеччина мають знайти своє місце у структурі європейського та міжнародного співробітництва таким чином, щоб це стабілізувало ситуацію на континенті й у світі в цілому‚ і тому підкреслюють необхідність подальшої розбудови кооперативної моделі відносин на європейському континенті.
Для орієнтації в досліджуваній проблематиці, а також для визначення місця дисертаційної роботи в процесі наукового осмислення зовнішньої політики ФРН й аналізу німецьких політичних концепцій автором були розглянуті праці провідних українських германістів.
Окремі аспекти і напрямки зовнішньої політики ФРН 80-х – 90–х років були проаналізовані у низці публікацій та дисертаційних дослідженнях С.М.Власова, В.Н.Гулевича‚ В.Д.Мирончука‚ В.С.Огризка, В.В.Сочнева‚ A.A.Субботіна, В.М.Філоретова‚ О.Ф.Іванова‚ А.І.Кудряченка. Ці проблеми‚ а також вплив Німеччини на систему європейської безпеки знайшли висвітлення у працях Г.О.Грабарчука‚ В.Г.Кременя‚ Д.М.Лакішика‚ М.М.Яцишина та інших.
При дослідженні співпраці об’єднаної Німеччини із східноєвропейськими партнерами автором були використані праці польських науковців М.Томали, І.Барца, А.Кшемінського, Г.Орловського, Е.Koбилинської та деякі спільні польсько-німецькі видання як джерело фактичного матеріалу з метою збагачення дисертаційної роботи.
Визначаючи стан розробки теми‚ необхідно констатувати‚ що попри величезний обсяг публікацій‚ присвячених змінам у зовнішній політиці ФРН‚ пов’язаним із об’єднанням‚ і посиленню її впливу на європейську та світову політику у 90–ті роки‚ не склалося єдиної думки щодо того, як об’єднання вплинуло на роль Німеччини у Європі та світі. Триває суперечка про те, якою мірою зовнішня політика об’єднаної ФРН є продовженням зовнішньої політики Західної Німеччини, яку роль грають нові чинники, пов’язані із об’єднанням.
До цієї проблеми існує два підходи. Перший, який засновується на засадах реалістичних теорій міжнародних відносин‚ стверджує, що перетворення Німеччини на економічно найпотужнішу і найнаселенішу державу Європи призведе до посилення її впливу у міжнародних відносинах та викличе спроби активніше використовувати свій потенціал з метою тиску на сусідів. Інше ж коло авторів, що пов’язане із інституціоналізмом та конструктивізмом‚ навпаки‚ вважає, що‚ оскільки об’єднаною Німеччиною правлять ті самі еліти, що й колишньою ФРН, не треба сподіватися радикальної зміни зовнішньополітичних підходів та концепцій.
На відміну від західних дослідників‚ вчені з країн СНД‚ у тому числі й вітчизняні науковці‚ надто багато уваги приділяють реконструкції хронологічного розвитку подій і явищ‚ а тому методологічно тяжіють до історичного‚ а не політологічного аналізу. На противагу такому підходу Л.В.Губерський та Є.Є.Камінський вказують‚ що вивчення міжнародних відносин потребує виокремлення загальних тенденцій їхнього розвитку‚ а процеси‚ події та ситуації при цьому мають відігравати роль тла або доповнення і пояснення.
Тому у дисертації увага концентрується на засобах й методах політики ФРН у європейських міжнародних організаціях‚ а також у рамках дво– і багатосторонніх міжнародних інститутів, зокрема, на прагненні ФРН сформувати зовнішню політику, відповідну зрослому потенціалові країни й змінам у європейському і світовому балансах сил‚ на основі міжнародної співпраці й поглиблення західноєвропейської та атлантичної інтеграції. Розгляд політики Німеччини проведено у контексті структури європейського співробітництва, оскільки вона значною мірою визначається зовнішніми політичними детермінантами, які‚ у свою чергу‚ зумовлені структурою міжнародної системи.
У другому розділі „Структура та особливості європейського співробітництва” здійснено аналіз основних теоретичних моделей системи міжнародних відносин – неореалістичної‚ неоінституціоналістської та конструктивістської. На його основі запропоновано авторську концепцію міжнародного співробітництва як засобу компенсувати відсутність єдиного джерела примусу в міжнародній системі створенням мережі міжнародних інститутів (норм‚ цінностей‚ правил‚ принципів дій)‚ завданням яких є робити передбачуваною поведінку міжнародних акторів і‚ тим самим‚ створювати довіру у відносинах між державами. Така мережа запобігає вирішенню конфліктів‚ що виникають‚ силовими‚ а тим більше – військовими засобами.
Основними матеріальними формами функціонування міжнародних інститутів є міжнародні організації та режими. Міжнародні організації є формальними об’єднаннями держав‚ наділеними спеціалізованою або універсальною компетенцією. Одночасно вони виступають як колективні актори, що складаються із окремих держав і діють цілеспрямовано. У рамках організації діяльність її членів регулюється шляхом створення системи норм, правил та порядків дій (алгоритмів), які формують організаційну структуру. Сенсом створення міжнародних організацій є те‚ що організація може очікувати з боку кожної держави–учасниці готовність активно діяти у відповідності до рішень своїх керівних органів, замість того щоб кожного разу домагатися такої діяльності від кожної окремої країни. Це робить можливим швидке планування та реалізацію складних багатоаспектних заходів для досягнення спільних цілей держав–членів‚ чого не можна досягти простою координацією політики окремих країн або іншими способами.
Держави–члени організації не підпорядковують їй усю свою політику, а передають певну частину свого суверенітету у дуже вузькій сфері. При цьому виникає функціонально спеціалізоване переплетіння політики членів організації з її структурною системою. Завдяки створенню загальних та конкретних правил певною мірою ліквідуються розбіжності між політичними цілями та можливостями окремих країн, пом’якшуються преференції одних держав щодо інших.
Міжнародні режими, за визначенням відомого американського вченого С.Краснера‚ – це сукупність пов’язаних із певними проблемами міжнародних інститутів, які відзначаються фундаментальними принципами, нормами, правилами й процедурами ухвалення рішень. Режими регулюють окремі сфери міждержавної взаємодії і слугують інструментом реалізації інтересів міжнародних акторів шляхом узгодження їхніх взаємних очікувань та створення таким чином довіри у відносинах. Міжнародні режими можуть бути формально встановлені міждержавними договорами й документами міжнародних організацій або існувати неформально‚ спираючись на фактичне визнання певних норм‚ правил і принципів в міжнародних відносинах. Режими дозволяють концентрувати співробітництво у певних галузях.
З’ясовано‚ що структура міжнародного співробітництва не є чимось стабільним‚ а потребує постійної підтримки з боку усіх учасників системи. Тому вона є ефективною тільки тоді‚ коли втрати від можливої некооперації є для кожного із учасників більшими‚ ніж кошти забезпечення функціонування системи міжнародних інститутів.
Таким чином‚ формування і підтримка мережі міжнародного співробітництва у Європі – це складний процес‚ який‚ з одного боку‚ відбувається синергетичним шляхом‚ через накопичення досвіду у відносинах між акторами‚ а з іншого‚ – вимагає їхньої узгодженої діяльності у рамках низки організаційних форм. До них належать двостороннє співробітництво між усіма власне європейськими країнами‚ а також США і Канадою‚ узгодження інтересів держав–акторів у рамках міжнародних конференцій‚ конгресів й нарад з ухваленням спільних угод і декларацій‚ прикладом чого може слугувати гельсінський процес‚ співпраця у рамках таких міжнародних організацій та об’єднань‚ як ОБСЄ‚ Рада Євро–атлантичного Партнерства (РЄАП)‚ Рада Європи‚ субрегіональне об’єднання ЄС й‚ нарешті‚ участь у військових союзах‚ зокрема‚ у НАТО та ЗЄС.
У третьому розділі „Зовнішня політика ФРН у сучасній структурі європейського співробітництва” проаналізовано концептуальні засади зовнішньої політики Німеччини та політичні стратегії її урядових кіл. Досліджено процес об'єднання двох німецьких держав і викликані ним зміни у міжнародній системі, зокрема‚ нове геополітичне становище ФРН й відповідну ревізію зовнішньополітичних підходів і концепцій держави. Здійснено аналіз потенціалу, якого набула Федеративна Республіка після об’єднання‚ та її можливостей реально підкріпити прагнення до провідної ролі у міжнародних відносинах на європейському континенті.
Об’єднання Німеччини являє собою‚ фактично‚ інкорпорацію колишньої НДР у політичну структуру ФРН. Західна Німеччина приєднала до себе Східну‚ не змінюючи власного конституційного ладу‚ а надавши свою політичну‚ економічну‚ правову й суспільну структуру новим землям. Об’єднання та інші зміни початку 90–х років значною мірою змінили геополітичне становище ФРН. Тому після об’єднання у Федеративної Республіки значно зросли можливості активного втручання у європейську і світову політику. У той же час об’єднання стало одним із факторів‚ які ускладнили її економічне становище‚ особливо у східних землях‚ що веде до виникнення певної диспропорції між успіхами зовнішньої політики й певною стагнацією внутрішньої.
Протягом минулого десятиліття йшло формування нової зовнішньополітичної доктрини ФРН. Сутністю змін стало намагання привести політичну роль ФРН у відповідність із економічною вагою країни у регіоні й світі‚ нове‚ глобалізоване визначення як економічних‚ так і військово–політичних інтересів країни та пошук адекватних засобів для їх реалізації.
Таким чином‚ ФРН стоїть сьогодні перед новим колом завдань‚ відмінним від її становища як у післявоєнний період‚ так і у 70–ті і 80–ті роки. Проте розв’язувати ці завдання вона намагається вже виправданими методами‚ до яких належать широка міжнародна кооперація‚ західноєвропейська інтеграція і посилення своєї закоріненості в НАТО.
У четвертому розділі „Міжнародне співробітництво як визначальна складова європейської політики ФРН” досліджено роль ФРН в інтеграційних процесах на континенті та у трансформації Європейського Союзу‚ а також висвітлено відносини Німеччини з країнами ЦСЄ‚ її вплив на трансформаційні процеси у регіоні. Визначено роль ФРН у структурі європейської безпеки‚ проаналізовано мотиви німецьких політичних акцій та методи, за допомогою яких уряди канцлерів Г.Коля і Ґ.Шрьодера прагнули зміцнити становище своєї держави у міжнародній системі та втілити у життя власні підходи щодо реформування НАТО‚ ЄС та ЗЄС і їх розширення на Схід.
З’ясовано внесок Німеччини у формування загальної структури й окремих інституцій безпеки у Європі‚ досліджено американсько–німецькі відносини у 90–ті роки та співпрацю ФРН з країнами ЦСЄ у військово–політичній сфері в контексті розширення НАТО. З метою реалізації практичних завдань роботи особливу увагу приділено німецько–українським зв’язкам.
Проведений аналіз зовнішньої політики ФРН дозволяє твердити‚ що після досягнення державної єдності Німеччина проводить політику‚ спрямовану на одночасне поглиблення та розширення європейської інтеграції. Вплив Німеччини мав вирішальне значення для того, щоб‚ не дивлячись на протидію Франції, Іспанії, Португалії, Греції та Ірландії‚ ЄС спочатку залучив Австрію‚ Фінляндію і Швецію‚ а пізніше – розпочав підготовку до розширення за рахунок країн ЦСЄ.
Інші країни регіону змушені підпорядковуватися німецьким підходам через залежність своїх економік від стану господарства ФРН. Але при цьому політика Німеччини у економічній сфері не є політикою диктату щодо інших. Формування валютного союзу у рамках ЄС свідчить швидше про добровільне сприйняття країнами Союзу німецької валютно–фінансової системи як своєрідної зразкової моделі для побудови європейської валюти. ФРН отримує найбільші користі із торгівлі у рамках ЄС, але й сплачує найбільші внески до бюджету Союзу. Таким чином‚ Німеччина компенсує своє гегемоністське становище великими платежами до бюджету ЄС, з яких відбувається фінансування численних програм, що йдуть на користь іншим країнам.
Німеччина розглядає ЄС як‚ фактично‚ єдину зону стабільності на континенті‚ що знаходиться у безпосередній близькості до потенційно кризових регіонів (Балкани та, певною мірою, СНД). Тому її політика має на меті консолідувати цю зону стабільності й створити‚ шляхом спільної зовнішньої політики і політики безпеки‚ передумови для ефективного забезпечення миру в Європі. Через це позицію Німеччини у ЄС вирізняє активне лобіювання ідеї розширення Союзу на країни ЦСЄ.
У середині 90–х років Німеччина дещо змінила свої політичні пріоритети на пострадянському просторі‚ почавши інтенсивно налагоджувати контакти не лише з Росією‚ як це було раніше‚ але й з іншими країнами СНД‚ у тому числі і з Україною. Німеччина була першою західною державою, що відкрила своє генеральне консульство у Києві (1989 р.). Першим серед зарубіжних посадовців, які відвідали нашу державу після проголошення незалежності України, став тогочасний віце-канцлер, міністр закордонних справ ФРН Г.-Д.Ґеншер (жовтень 1991 р.). Першим західним посольством в Україні також стало посольство об’єднаної Німеччини. Німеччина найсуттєвішим чином підтримує співробітництво України з європейськими й атлантичними структурами. Вона брала активну участь у підготовці і підписанні нашою державою Угоди про партнерство і співробітництво з ЄС 1994 року та Хартії про особливе партнерство із НАТО 1997 року. Проте, до цих пір не укладено договору про основи двосторонніх відносин, як це було зроблено у відносинах ФРН із Польщею та Росією. Українсько–німецькі відносини спираються на декларацію досить загального характеру.
Таким чином‚ аналіз німецьких підходів у сфері політики безпеки дозволяє зробити висновок‚ що за минуле десятиліття у зовнішній політиці ФРН відбувся поступовий перехід від концепції створення „загальноєвропейського кооперативного мирного порядку”, запропонованої Г.–Д.Ґеншером‚ що отримала у політичних аналітичних дослідженнях назву „ґеншеризму”‚ до курсу на поступове формування „дієвої системи колективної безпеки” на основі розбудови існуючих інституцій, таких як ОБСЄ, НАТО, ЄС, ЗЄС. Специфіка зовнішньополітичних підходів Німеччини полягає у виразнішому‚ порівняно з її союзниками по НАТО‚ підкресленні ролі і завдань ОБСЄ в структурі європейської безпеки. У той же час ОБСЄ розглядається політичним керівництвом ФРН як своєрідний міжнародний форум, який не може і не повинен заміняти НАТО.
Отже‚ роль об’єднаної Німеччини у Європі має подвійний‚ сповнений суперечностей діалектичний характер. З одного боку‚ в економічному плані ФРН є найсильнішою країною регіону і тому прагне приблизити до себе сусідів, але у той же час вона докладає значних зусиль для подолання тих протиріч із ними‚ які є наслідком складних взаємовідносин у минулому. З цією метою вона бере активну участь у акціях‚ здійснюваних у рамках НАТО, ЄС, ОБСЄ та інших інституцій безпеки та співробітництва у Європі‚ використовуючи їх для реалізації власних зовнішньополітичних інтересів таким чином‚ щоб це не викликало занепокоєння сусідів.
У підведено підсумок дослідження та зроблено відповідні узагальнення.
| 
