ДОКТРИНИ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ: ІСТОРІЯ ТА СУЧАСНИЙ РОЗВИТОК :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтована актуальність дисертаційного дослідження; визначено мету і завдання роботи; її методологічні та теоретичні основи; сформульовано наукову новизну одержаних результатів та їх наукове значення.

Перший розділ “Історичний процес становлення зовнішньополітичних доктрин” складається з чотирьох підрозділів. У них здійснено аналіз історичного розвитку доктрин зовнішньої політики.

У першому підрозділі “Стан опрацювання проблеми” з’ясовано рівень наукової розробки теми.

Доктрини зовнішньої політики: історія їх становлення і функціонування в сучасній політичній думці – одна з найактуальніших наукових проблем, адже осмислення політичних стратегічних завдань, які ставлять перед собою як провідні держави світу, так і зовсім малі, що борються за своє виживання, не можливе без з’ясування суті, змісту та характеру їх зовнішньополітичної діяльності.

Зовнішньополітичні доктрини – це концентрований вираз зовнішньополітичної діяльності тих чи інших держав в їх чітко сформульованих або таких, що стихійно випливають зі змісту, завдань, мети їх зовнішньополітичної діяльності. Так чи інакше зовнішньополітичні доктрини реалізуються в зовнішній політиці, міжнародній дипломатії держав. З цієї точки зору важливим джерелом з’ясування історії зовнішньополітичних доктрин для дисертанта стали як вітчизняні, так і зарубіжні дослідження в галузі дипломатії, зовнішньої політики держав. Цінний фактологічний матеріал вміщується в двохтомній “Истории дипломатии” під редакцією академіка В.Потьомкіна. Не дивлячись на те, що це видання як на нинішній день вже в певній мірі застаріло, у ньому вміщується цінний концентрований аналіз дипломатії держав світу, починаючи з стародавніх людських цивілізацій, узагальнюються практично всі зарубіжні дослідження в галузі історії дипломатії.

Не втратила своєї актуальності двотомна праця А.Дебідура “Дипломатическая история Европы”. Вражаюча наукова актуальність цієї праці полягає в тому, що А. Дебідуру вдалося висвітлити надзвичайно складну сферу зовнішньополітичної діяльності держав європейського континенту в яскравих, колоритних образах політичних діячів, таких як російські імператори Олександр І, Олександр ІІ, Микола І, французького імператора Наполеона І та його дипломатичного сподвижника П.Талейрана і багатьох інших державних і політичних діячів, чиїми вчинками формувалася політична атмосфера Європи ХІХ ст. Аналіз політичних міждержавних процесів у Європі ХІХ ст., поданих у праці А.Дебідура, сприяли формулюванню таких зовнішньополітичних доктрин, як завойовницька доктрина Наполеона І, доктрина колективного вирішення зовнішньополітичних проблем (Віденський конгрес), панславістська доктрина російського імперіалізму, доктрина Бісмарка.

Праця Д. Себайна і Т.Торсона “Історія політичної думки” (Київ: Основи, 1997. – 838 с.) хоч і не торкається безпосередньо проблем зовнішньої політики держав світу, однак в ній знаходиться ґрунтовний аналіз теорій національної держави, зокрема абсолютизму, макіавелізму, республіканізму, які дають змогу екстраполювати ці поняття на широке поле міждержавної зовнішньополітичної діяльності.

Важливий історичний фактологічний матеріал стосовно зовнішньополітичної діяльності папського Риму вміщується у дослідженні І.Хоми “Нариси історії Вселенської Церкви” (Львів: Стрім, 1995. – 304 с.). Аналізуючи розвиток католицької церкви з часів первісних християнських громад в Єрусалимі і до початку ХХ ст., І.Хома показує її величезну громадсько-політичну і духовно-моральну силу в розвитку західної цивілізації. В праці наголошується на міжнародній політичній діяльності отців церкви. Особливо глибоко проаналізована дипломатична та зовнішньополітична діяльність таких пап як: Лев Великий, Григорій УІІ, Інокентій ІІІ, Пій ІХ і ін., які увійшли в історію не тільки як видатні діячі церкви, але й як не менш знамениті громадсько-політичні особистості, що активно впливали на хід політичних процесів у Європі. Саме діячам церкви належить висунення, обґрунтування та практична реалізація таких зовнішньополітичних доктрин як: доктрина римського імперіалізму та доктрина політичного зверхництва Вселенської Церкви.

В історії розвитку зовнішньополітичних доктрин важливе місце посідає визвольна доктрина Б.Хмельницького. Ця доктрина безпосередньо випливає з багатющого джерела напруженої багатогранної дипломатичної діяльності великого гетьмана. Дослідники, однак, вважають, що саме дипломатична діяльність Б.Хмельницького в наукових дослідженнях висвітлена недостатньо. Звертають на себе увагу з цієї точки зору праці М.Брайчевського, В.Голубоцького, М.Грушевського, В.Землинського, Я.Качмарчика, М.Костомарова, І.Крип’якевича, В.Липинського, К.Осипова, В.Смолія, В.Степанкова, В.Сергійчука, М.Семчишина і ін. Особливо треба вказати на одне з найцікавіших досліджень В.Смолія і В.Степанкова: “Богдан Хмельницький” (К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 2003. – 400 с.). Автори найбільш повно у новітній літературі розкривають титанічну діяльність Б.Хмельницького як майстерного дипломата, що саме дипломатичними заходами вмів відвоювати вигідні позиції для своєї молодої держави.

Ґрунтовне дослідження Жана-Батіста Дюрозеля “Історія дипломатії від 1919 року до наших днів” (К.: Основи, 1995. – 903 с.) стала не тільки основним джерелом з’ясування політичного процесу у світі після того, як світ розколовся на дві протилежні суспільно-політичні системи, але й логіки актуалізації на кожному етапі політичних процесів таких зовнішньополітичних доктрин як ізоляції комуністичної влади в Росії, гітлерівська доктрина світового панування, доктрина “холодної війни”, а після краху світового комунізму – заміни біполярного світу однополярним.

У праці В.Бжезінського “Велика шахівниця” (Львів-Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000. – 236 с.) найбільш ґрунтовно розкрите сучасне політичне глобальне верховенство США у світі. Автор розглядає світову гегемонію США як гегемонію нового типу, геополітику і геостратегію цієї країни на євразійському просторі, зокрема на Балканах, в Росії, на Далекому Сході. Фактично З.Бжезінський обґрунтовує доктрину глобального верховенства США у світі.

Центральним регіоном планети, на думку З.Бжезінського, в якому розігрується боротьба за глобальну першість – це Євразія. Основні гравці цієї великої політичної гри – такі країни як Росія, Китай, Японія, Індія, Іран та Туреччина. Розстановка політичних сил в цьому регіоні планети має ключове значення для визначення “демократичного плацдарму” Америки як світової глобальної надвлади. З цієї точки зору З.Бжезінський розглядає можливий подальший розвиток політичних процесів у Євразії, зокрема враховуючи і статус України. Міркування про розстановку політичних сил в цьому регіоні такого авторитетного політолога, яким є, безперечно, З.Бжезінський, уможливили більш вдумливої, зваженої постановки в дисертації такої проблеми, як геостратегічної орієнтації України та її можливих наслідків. Перебіг останніх політичних подій в Україні актуалізують цю проблему.

Деякі проблеми включеності України в міжнародний загальнополітичний процес висвітлені в працях українських політичних та державних діячів, філософів, політологів, культурологів: С.Біловіла, О.Білоруса, В.Ваврищука, О.Гавроша, О.Гриніва, В.Денисенка, О.Дергачова, А.Зленка, Л.Кравчука, С.Кривулі, І.Кульбіди, М.Лендьєла, М.Мальського, І.Марушкіної, І.Танчина, С.Трохимчука, О.Сохара, Б.Яроша і ін. Праці цих дослідників вміщують важливий теоретичний політологічний матеріал та конкретно-політичні факти непростого процесу входження України в європейські загальнополітичні структури, що дало змогу більш чітко сформулювати концепцію необхідності включеності України в майбутній єдиний політичний та народно-господарський комплекс європейського континенту.

Науковий аналіз в дисертації процесу наповненості сучасних зовнішньополітичних доктрин економічним змістом був би не можливим без врахування досліджень цілої низки вчених, таких як О.Бабич-Декань, Р.Бриль, П.Бураковський, О.Буряк, В.Бутяга, В.Ваврищук, І.Волинко, О.Гаврилюк, А.Румянцев, А.Гальчинський, Т.Грищенко, М.Дністрянський, І.Єгорченко, О.Ковальова, Ю.Костенко, В.Копійка, В.Крюков, О.Кубів, О.Лановенко, Н.Магера, С.Медведський, Л.Мельник, М.Павловський, І.Пузанов, В.Сікора, С.Соколенко, О.Соскін, С.Фоміна, М.Швайка, Ю.Юров, Я.Яцьків, Ю.Ященко і ін.

Важливі аспекти культурологічного змісту сучасних зовнішньополітичних доктрин висвітлені в працях теоретиків культури, спеціалістів з історії релігії, зокрема з історії християнства в Україні: М.Грушевського, А.Гудими, І.Дзюби, В.Здоровеги, М.Кашуби, А.Колодного, В.Лизанчука, Б.Лобовика, З.Мазурик, С.Макарчука, А.Пашука, А.Річинського, О.Сагана, М.Семчишина, В.Сергійчука, В.Смолія, В.Степанкова, Л.Філіпович, І.Хоми, І.Черняхова, М.Чмихова, І.Шевціва, О.Шуби, П.Яроцького і ін. До сьогодні в нашій політологічній науці зовнішньополітичні доктрини не стали об’єктом спеціального комплексного дослідження.

У другому підрозділі “Доктрини зовнішньої політики в країнах Стародавнього світу та Середньовіччя” підкреслюється, що міждержавні стосунки рабовласницьких держав ґрунтувалися переважно на доктрині зовнішньополітичного деспотизму. Ця доктрина найбільш повно була реалізована царями Персії. Минуло багато сотень років, протягом яких держави пробували у різноманітних варіантах реалізовувати цю доктрину, перш ніж переконались у її безперспективності, а пізніше і в не цивілізованості, антигуманізмі та дикості.

Зовнішньополітична теорія та практика старогрецьких полісів дає підстави сформулювати доктрину зовнішньополітичних домовленостей, яка пізніше знайшла свій розвиток у Римській республіці. Римська імперська зовнішньополітична доктрина логічно завершує розвиток стародавньої теорії та практики людства в галузі міжнародних політичних відносин.

Історичний досвід середньовічного папського Риму збудувати своєрідну християнську “світову державу” вилився у доктрину політичного зверхництва, яка принесла в політичну думку такі нові поняття у галузі міжнародних відносин, як підпорядкованість цивільної влади універсальній духовній, у можливості формування вищих наддержавних утворень, зокрема, і побудови християнської цивілізації. Християнська зовнішньополітична доктрина зверхництва мала вирішальне значення в політичному становленні середньовічних держав Європи, їх консолідації в боротьбі з арабським та мусульманським світом, з нашестями на Європу орд гунів та монголо-татар.

Середньовічна візантійська зовнішньополітична доктрина “управління варварами”, безперечно, була новим словом у галузі міжнародних політичних відносин. Уперше на повну силу запрацював основний засіб зовнішньої політики — дипломатія. Багатопланова, нерідко витончена та продумана зовнішня політика, що базувалася на доктрині “управління варварами”, дала змогу Візантійській імперії вижити протягом тисячолітньої історії Середньовіччя.

 У третьому підрозділі “Зовнішньополітичні доктрини епохи Відродження та Нового часу” аналізуються ті радикальні зміни, які внесла у міжнародні стосунки ця епоха. Саме в цей історичний період набув розвитку дипломатичний етикет сформувалися перші нерелігійні дипломатичні місії та представництва. Хоча й непослідовно, але стала втілюватися в практику міждержавних відносин правова практика, що ставило на зовсім іншу основу зовнішньополітичні стосунки тогочасних держав. Набули поширення доктрини “державного інтересу”, “політичної рівноваги” та “ природних кордонів”.

У період Нового часу зміцнилася доктринальність самої політичної думки, а міжнародна дипломатія й політика великих держав набрала обрисів доктрини світового панування. Поряд із цим, у ряді регіонів планети виникають нові держави, формується їх зовнішньополітичне кредо. Найбільш показовим у цьому плані стає виникнення на Південно-Східній Європі Української Козацької держави. Продемонстрована її політичним лідером Б.Хмельницьким зовнішньополітична доктрина виживання новоутвореної держави в умовах украй несприятливих зовнішньополітичних обставин стала повчальним прикладом, неоціненним політичним досвідом у боротьбі народів світу за свою державність та незалежність.

У четвертому підрозділі “Доктринальні зовнішньополітичні концепції ХІХ – початку ХХ ст.” акцентується увага на тому, що цей період збагатив міжнародну політику виникненням і практичним застосуванням нових зовнішньополітичних доктрин, зокрема, таких, які мають безпосередній вихід на наше політичне сьогодення, які практикуються в сучасному міжнародному політичному процесі. В цей історичний період формуються доктрини, спрямовані на розв’язання не тільки окремих міждержавних, але й світових політичних проблем. Склалися дві тенденції у розвитку зовнішньополітичних доктрин. Одна з них була спрямована на мирне дипломатичне розв’язання існуючих міждержавних і світових проблем. Таким були доктрини колективного вирішення зовнішньополітичних проблем (Віденський конгрес), доктрина Монро, доктрина співіснування, доктрина Хея. Друга тенденція зростала й посилювалася на основі ідеї силового розв’язання міждержавних і світових проблем. Серед зовнішньополітичних доктрин цього спрямування особливо виділяються: завойовницька доктрина Б.Наполеона, зовнішньополітична доктрина О.Бісмарка і доктрина світового домінування, яка знайшла свою конкретну реалізацію в ході першої світової війни.

Другий розділ “Розвиток сучасних зовнішньополітичних доктрин” складається з трьох підрозділів і присвячений аналізу процесу становлення та функціонування основних нинішніх доктрин зовнішньої політики.

У першому підрозділі “Україна в контексті зовнішньополітичних доктрин” зазначається, що становлення України в контексті новітньої міжнародної зовнішньої політики – процес складний і неоднозначний. Він зумовлений як сучасними політичними реальностями, так і історичними факторами. З часу поділу світу на дві протилежні суспільно-економічні системи після жовтневого перевороту у Росії в 1917 році, Україна займала важливе місце як фактор розподілу політичних сил між цими протилежностями. Навіть не маючи фактично жодної політичної сили в міжнародній політиці вона самим фактом включеності у склад СРСР зміцнювала і географічно, і людським майже 50 мільйонним потенціалом радянську міжнародну потугу. Здобувши незалежність після розвалу СРСР, Україна стала важливим фактором миру й безпеки в Східній Європі, фактором усієї міжнародної європейської політики.

Розвиток зовнішньополітичних доктрин сучасних провідних країн світу по шляху їх глобалізації з кожним історичним моментом актуалізує включеність України в загальноєвропейські структури, завершуючи тим самим майбутні обриси єдиного політичного та народногосподарського європейського комплексу.

У другому підрозділі “Економіка в зовнішньополітичних доктринах сучасних держав” аналізується розвиток сучасних зовнішньополітичних держав зумовлених гострим протистоянням двох протилежних суспільно-економічних систем – капіталістичної і комуністичної. Глобальне протистояння цих суспільних систем з виникненням ядерної епохи унеможливило пряме військово-політичне зіткнення. Зовнішньополітичні доктрини неминуче стали наповнюватися економічним змістом. В нинішній зовнішньополітичній діяльності сучасних держав економіка відіграє одну з провідних, а в більшості випадків і визначальну роль. Місце колишньої військової сили, військової переваги однієї держави над іншою, тепер усе впевненіше займає економіка та її ефективність. Сучасні зовнішньополітичні доктрини економізуються, а економіка політизується. Вже в американській зовнішньополітичній доктрині “зоряних війн” було більше акцентовано на економічному, ніж на військово-політичному змаганні між світом капіталізму і комунізму. Розпад СРСР став реальним доказом ефективності цієї доктрини. Під кутом зору економічної наповненості сучасних зовнішньополітичних доктрин детально аналізується складний процес входження незалежної України в європейські економічні та політичні структури.

У третьому підрозділі “Культурологічний аспект сучасних зовнішньополітичних доктрин” відзначається, що друга половина ХХ – початок ХХІ ст. привнесли в проблему зовнішньої політики новий аспект – культурно-ідеологічну наповненість. Винайдення атомної бомби та інших засобів масового винищення людей радикально вплинули на силовий спосіб розв’язання зовнішньополітичних проблем. Цей спосіб усе більше ставав проблематичним, бо ніс в собі, та й несе досі, небезпеку всезагального знищення людської цивілізації. З іншого боку, культурно-історична традиція відіграє одну з ключових ролей у доктринальних зовнішньополітичних установках кожної сучасної держави. Зовнішня політика не може не враховувати цю традицію. На прикладі сучасних міжнародних стосунків теперішнього світу, в тому числі і України, спостерігається вплив цих традицій. Глибокі історичні корені української як матеріальної, так і духовної культури стали важливим фактором боротьби українського народу за незалежність держави, а тепер і її включеності у європейський загальнополітичний процес.