КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ ТА ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІНДИВІДУАЛЬНИХ І КОЛЕКТИВНИХ ПРАВ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ ТА ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІНДИВІДУАЛЬНИХ І КОЛЕКТИВНИХ ПРАВ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі показано актуальність теми дисертації, стисло охарактеризовано загальний стан її дослідження в етнополітологічній та правовій науковій літературі. Визначено предмет і об’єкт, мету і завдання дослідження, наукову новизну одержаних результатів та їх теоретичне і практичне значення, вказано структуру та обсяг дослідження, наведено відомості про публікації результатів дисертації та дані про кількість використаних джерел.

У першому розділі – “Проблема індивідуальних і колективних прав національних меншин у політико-правовій думці” з’ясовано чинники актуалізації дослідження даної проблеми, ступінь її розробки у вітчизняній та зарубіжній науковій літературі, проаналізовано джерельну базу та визначено методологію дослідження.

У першому підрозділі „Основні чинники актуалізації та етапи розвитку наукових досліджень проблеми” на основі вивчення численних робіт зарубіжних та вітчизняних вчених обґрунтовується тенденція збереження і подальшої актуалізації дослідження даної проблеми. Аналізуються основні чинники, що обумовлюють посилення цієї тенденції. Їх можна поділити на два блоки: загальні та специфічні.

До блоку загальних чинників дисертант включає: 1) Посилення процесів етнічного ренесансу та політизації національних меншин, що відбувається під впливом глобалізації (М. Есман, Е. Сміт та ін.). 2) Збереження дискримінації, якої зазнають національні меншини багатьох країн з боку домінуючих етнонацій (Р. Дарендорф, К. Пауелл та ін.). 3) Небезпека переходу дискримінованих національних меншин до терористичної діяльності. 4) Поява т.зв. “нових етнічних груп з числа іммігрантів, які чекають на визнання і забезпечення своїх прав” (А. Лібіх). 5) Посилення боротьби національних меншин за свої колективні права (Б. Гарфф, Т. Гурр, Т. Хіггінс та ін.). 6) Тенденція загострення “міжнародної боротьби за права національних меншин” (З. Бжезинський), її перетворення на “битву” (Ч. Браун) між прихильниками та опонентами концепції колективних прав національних меншин.

До специфічних чинників актуалізації проблеми індивідуальних і колективних прав національних меншин автор відносить: недосконалість відповідних чинних нормативно-правових актів; брак концепції державної етнонаціональної політики України; необхідність приведення українського законодавства у відповідність до міжнародного права; брак робіт, присвячених критичному аналізові західних концепцій прав національних меншин; недостатня увага вивчення переваг і недоліків концепції колективних прав та проблем їх взаємодії з індивідуальними і персонально-груповими правами та ін.

Все це, вимагає нового підходу до дослідження проблеми зародження та розвитку концепцій індивідуальних, персонально-групових і колективних прав національних меншин, а також аналізу формування на їх основі відповідних міжнародно-правових норм та національного законодавства України.

Обґрунтовано й запропоновано оновлену періодизацію процесу еволюції концепцій індивідуальних, персонально-групових і колективних прав національних меншин та формування на їх основі політико-правових засад захисту цих прав. Зокрема, виділено шість етапів цього процесу та проведено їх порівняльний етнополітологічний аналіз.

Проведено аналіз теоретичного доробку відомих, а також дещо призабутих вітчизняних дослідників ХІХ – першої чверті ХХ ст., зокрема О. Бочковського, М. Грушевського, В. Даневського, С. Дністрянського, М. Драгоманова, В. Жаботинського, Т. Зіньківського, М. Міхновського, М. Ратнера та ін., які ініціювали дослідження проблеми індивідуальних і колективних прав національних меншин, і які у цьому відношенні ні в чому не поступалися, а часом і випереджали подібні дослідження О.Бауера та К. Реннера, а також Е. Мун’є та Ж. Марітена, які на Заході вважаються „батьками-засновниками” вищезазначених концепцій.

Досліджено роботи сучасних вітчизняних вчених, присвячених безпосередньо проблемам політико-правового забезпечення прав національних меншин, зокрема О. Антонюка, О. Бикова, Ю. Волошина, О. Майбороди, В. Мармазова, В. Мицика, О. Нікітюка, І. Піляєва, Л. Рябошапки, М. Товта, Л. Шкляра, М. Шульги та ін., а також роботи авторів, які торкаються цієї проблеми у контексті інших наук: 1) у контексті політології: В. Андрущенка, О. Бабкіної, В. Бебика, В. Бурдяк, В. Горбатенка, А. Коваленка, А. Круглашова, Ю. Левенця, М. Михальченка, П. Надолішного, Ф. Рудича, С. Рябова, В. Храмова, Ю. Шаповала та ін.; 2) у контексті етнополітології: І. Варзаря, В. Євтуха, О. Картунова, В. Котигоренка, І. Кресіної, І. Кураса, Л. Нагорної, М. Обушного, І. Оніщенко, В. Панібудьласки, М. Панчука, С. Римаренка, Ю. Римаренка, В. Трощинського, М. Ходаківського, Л. Шкляра та ін.; 3) у контексті правознавства: В. Бабкіна, В. Денисова, В. Євінтова, А. Колодій, О. Копиленка, О. Мироненка, О. Скрипнюка, І. Усенка, В. Цвєткова, В. Чеховича, Ю. Шемшученка та ін.

Проаналізовано також відповідні роботи вчених СНД, зокрема, А. Абашидзе, А. Абдулатипова, І. Бліщенка, Т. Васильєвої, О. Лукашевої, А. Мартиненко, М. Мнацаканяна, С. Пунжина, М. Смислова, В. Тишкова, Р. Тузмухамедова, С. Юр’єва та ін.

У дисертації здійснено етнополітологічний аналіз робіт західних дослідників, присвячених проблемам визнання та політико-правового забезпечення прав національних меншин: Дж. Анаї, А. Баки, А. Б’юкенена, В. Ван Дайка, В. Вериги, Дж. Джонстона, Й. Дінстейна, М. Есмана, Г. Ганнум, Б. Гарфф, Н. Глейзера, Д. Горовця, Т. Гурра, Ф. Капоторті, У. Кимлічки, А. Лійпгарта, М. Макдональда, П. Сігхарта, Г. Стейнера та ін.

Вивчення робіт зазначених вчених, по-перше, дало можливість оцінити їх внесок у дослідження даної проблеми, по-друге, взяти на озброєння деякі їх теоретичні положення, висновки та рекомендації; по-третє, виявити в цій проблемі “білі плями” і обрати їх предметом даного дослідження.

У другому підрозділі „Методологічний плюралізм в осмисленні прав національних меншин” дано розгорнуту характеристику загальнонауковим методам дослідження та показано, що саме дає використання кожного з них. Проаналізовано, зокрема, принцип методологічного плюралізму, метод об’єктивності, принцип історизму, принцип гуманізму, метод системного аналізу та ін. Значну увагу приділено обґрунтуванню доцільності більш широкого використання філософського підходу, який допомагає знайти відповідь на ключове питання теми дослідження: чому національні меншини посилюють боротьбу за свої колективні права. Показано необхідність застосування міждисциплінарного підходу, що ще в 70-х рр. ХІХ ст. робив український правознавець В. Даневський.

Висвітлено переваги використання низки конкретно-наукових методів. Основним з них є етнополітологічний метод, сутність якого полягає у визнанні етнонаціональних спільнот об’єктами і суб’єктами етнонаціональної політики та врахуванні цих реалій при її розробці та втіленні у життя. Окрім того, були використані: логічно-правовий аналіз; контент-аналіз; порівняльний метод та ін. Без них було б неможливо з’ясувати закономірності й тенденції розвитку етнополітичних процесів, у тому числі еволюції концепцій індивідуальних, персонально-групових і колективних прав національних меншин і формування на їх основі політико-правових засад забезпечення цих прав.

Підтверджено необхідність використання концептуального підходу і запропоновано концепцію етнонаціональних прав, про яку вже йшлося. Обґрунтовано доцільність застосування парадигмального підходу, розробленого Т. Куном, і вперше ефективно використаного при дослідженні прав національних меншин В. Ван Дайком. Особливо корисними виявилися уточнені й оновлені дисертантом індивідуалістська, персонально-групова і колективістська парадигми прав людини та національних меншин.

Другий розділ – “Концептуальні підходи до визнання індивідуальних і колективних прав національних меншин” присвячено аналізові процесів еволюції концепцій прав національних меншин, дається порівняльний аналіз основних положень концепції колективних прав цих меншин, з’ясовується співвідношення і взаємодія їх індивідуальних і колективних прав.

У першому підрозділі „Зародження і розвиток концепцій прав національних меншин” проаналізовано роботи О. Бочковського, В. Даневського, М. Драгоманова, Т. Зіньківського, І. Франка та ін. Доведено, що саме вони зробили помітний внесок у зародження концепцій персонально-групових і колективних прав національних меншин. При цьому робили вони це паралельно, а часом і раніше за О. Бауера та К. Реннера. Показано, що вітчизняні дослідники: 1) чітко визначили причини боротьби національних меншин за свої колективні права, зокрема: “невизнання меншин як колективних індивідуумів”, “політика придушення національних устремлінь”, “розвиток демократії і конституціоналізму”; 2) визнали наявність у національних меншин колективних інтересів і цінностей та оголосили ці меншини носіями колективних прав; 3) висловилися за надання цим меншинам “права на самоврядування”, “права на автономію, включно з територіальною автономією”; 4) довели, що визнання колективних прав, надання національним меншинам автономії “не може бути шкідливою для цілості держави, навпаки, вона корисна для неї”; 5) звернулися із закликом до міжнародного співтовариства закріпити ці права у “міжнародно-правових актах”, що “значно скоротило б кількість війн” і “запобігло б їм у майбутньому”; 6) висунули і аргументували ідею створення міжнародного суду щодо прав національних меншин. Доведено, що науковці незалежної України, продовжуючи кращі традиції своїх попередників, докладали значних зусиль для вдосконалення та об’єднання концепцій індивідуальних, персонально-групових і колективних прав національних меншин.

У другому підрозділі „Порівняльний аналіз основних положень концепції колективних прав національних меншин” здійснено порівняльний аналіз західних наукових політико-правових шкіл – “школи колективних прав”(А. Бака, В. Ван Дайк, Т. Гурр, М. Есман, У. Кимлічка та ін.) та “школи заперечення колективних прав”(А. Б’юкенен, М. Кренстон, Ч. Кукатос та ін.), виявлено справжні причини, цілі та наслідки загострення боротьби між представниками цих шкіл.

Проведено критичний аналіз аргументів західних та російських дослідників, які виступають проти визнання і забезпечення колективних прав національних меншин. Доведено, що деякі з їх аргументів є досить коректними, але більшість з них не витримують наукової критики. Показано, що концепція індивідуальних прав людини, при всій її значущості, є певною мірою недосконалою і обмеженою, оскільки забезпечує переважно права домінуючої етнонації і не здатна надійно захистити специфічні права національних меншин.

Здійснено порівняльний аналіз достоїнств і недоліків концепції колективних прав, а також наслідків їх визнання. Доведено, що концепція колективних прав має більше достоїнств, ніж недоліків, а визнання і забезпечення колективних прав може дати дещо більше позитивних наслідків (дисертант нараховує 16 пунктів), ніж їх заперечення (8 пунктів). Зокрема, забезпечення колективних прав може запобігти піднесенню серед національних меншин сепаратистських настроїв та терористичної діяльності, а головне – сприяти інтеграції національних меншин у “велике суспільство”, збереженню національної єдності та територіальної цілісності держави.

Встановлено перелік колективних прав, які можуть бути надані національним меншинам: “право на фізичне існування”, “право зберігати свою ідентичність”, право на “внутрішнє самовизначення”, на різні форми автономії, на розвиток, на збереження рідної мови, на безперешкодну участь у всіх сферах суспільно-політичного життя та ін. Визначено умови надання національним меншинам колективних прав – це їх відмова від сепаратизму і тероризму; лояльне ставлення до “великого суспільства”, держави та дотримання її законів; повага до індивідуальних прав людини і прав титульної нації та інших меншин; спроможність конструктивно використовувати надані права та ін. Доведено, що права і обов’язки будь-якої з національних меншин не повинні перевищувати права і обов’язки домінуючої титульної нації та інших національних меншин. Наголошено, що будь-які намагання довести пріоритетність колективних прав національних меншин над індивідуальними та персонально-груповими правами є небезпечними і повинні бути відкинуті як прояви етнічного шовінізму.

У третьому підрозділі „Співвідношення і взаємодія індивідуальних і колективних прав національних меншин” проведено аналіз проблеми взаємовідносин та взаємодії концепції індивідуальних прав людини і концепції колективних прав національних меншин. Показано, що вперше, ще в ХІХ ст., проти спроб ранжування та протиставлення цих прав виступили вітчизняні мислителі і вчені (В. Даневський, М. Драгоманов, Т. Зіньківський, І. Франко та ін.). Вони ж висунули ідею доповнення індивідуальних прав людини колективними правами національних меншин. На початку ХХ ст. цю ідею почали розвивати О. Бауер та К. Реннер, а в 40-х рр. її реанімували Е. Мун’є та Ж. Марітен. З 90-х років ідею визнання і поєднання концепцій індивідуальних, персонально-групових та колективних прав національних меншин підтримали і деякі російські дослідники. Дисертант висловлює думку про можливість і доцільність втілення в життя цієї ідеї, яка сьогодні стає все більш актуальною.

У третьому розділі “Політико-правові засади забезпечення індивідуальних і колективних прав національних меншин” дається порівняльний аналіз процесів формування політико-правових засад забезпечення зазначених прав на рівні міжнародних організацій та законодавства України.

У першому підрозділі „Політичні та правові принципи забезпечення індивідуальних і колективних прав національних меншин: рівень Ліги Націй та ООН” проведено порівняльний аналіз переваг (дисертант нараховує їх 13) та недоліків (їх 32) системи політико-правового захисту прав національних меншин Ліги Націй. До основних переваг було віднесено: сам факт визнання національних меншин; надання їм низки “негативних” та “позитивних” прав; утворення системи міжнародно-правового захисту цих меншин; створення постійно діючої палати міжнародного правосуддя, до функції якої входило спостереження за захистом прав національних меншин (що пропонував ще у 80-х рр. ХІХ ст. В. Даневський) та ін. До основних недоліків було віднесено: географічна обмеженість системи захисту прав цих меншин Ліги Націй; її ставлення до захисту національних меншин як до другорядної проблеми; брак механізмів, організаційних та матеріальних гарантій їх захисту; непослідовність у ставленні до їх колективних прав та ін. І все ж, створення системи захисту прав національних меншин Ліги Націй стало важливим позитивним кроком на шляху формування політико-правових засад забезпечення цих прав.

Проведено аналіз достоїнств та недоліків у діяльності ООН щодо захисту прав національних меншин. Було також здійснено порівняльний аналіз діяльності Ліги Націй та ООН щодо підвищення їх правового статусу. Віддаючи належне внескові ООН у справу забезпечення прав національних меншин, дисертант зазначає, що цей внесок міг би бути значно вагомішим, якби її діяльність була більш активною і конструктивною. По-перше, ООН припустилася помилки, відкинувши позитивний досвід Ліги Націй. По-друге, зробивши наголос на концепції прав людини, що є природним, вона дещо ідеалізувала і абсолютизувала цю концепцію. По-третє, ООН майже півстоліття, недооцінювала важливість проблеми правового захисту національних меншин. По-четверте, ООН приймала міжнародно-правові документи щодо захисту персонально-групових прав національних меншин з величезним запізненням і переважно під тиском їх збройної боротьби за свої права. По-п’яте, невиправданим і недалекоглядним можна вважати брак належної уваги ООН до посилення боротьби цих меншин за свої колективні права.

У другому підрозділі „Вдосконалення політико-правових основ захисту індивідуальних і колективних прав національних меншин: європейський рівень” доведено, що на європейському рівні політико-правові норми щодо захисту прав національних меншин розвивалися більш активно і ефективно. Розвиток права на рівні європейських міжнародних організацій відбувався більш швидкими темпами, послідовно і цілеспрямовано, дещо випереджаючи еволюцію права у рамках ООН. Майже у кожному наступному документі європейських організацій з’являлися політико-правові інновації, які суттєво розширяли індивідуальні, персонально-групові, а подекуди і колективні права національних меншин. Однак, і тут мали місце зволікання з прийняттям більш конструктивних правових норм, помітне відставання від розвитку відповідних законодавств деяких держав, непослідовне і надмірно обережне ставлення до визнання колективних прав національних меншин та ін. З’ясовано також причини і наслідки повільного та суперечливого процесу формування міжнародно-правових норм щодо забезпечення прав національних меншин. Головною з них дисертант вважає брак політичної волі з боку багатьох держав, які лишаються під контролем домінуючих в них етнонацій.

У третьому підрозділі „Індивідуальні і колективні права національних меншин України: політичний і правовий вимір” проаналізовано процес зародження та розвитку законодавства України щодо індивідуальних і колективних прав національних меншин та проведено порівняння його з процесом еволюції відповідних міжнародно-правових норм. Досліджуються відповідні положення конституційних проектів М. Драгоманова, М. Міхновського та інших і робиться висновок, що ці положення дещо випередили час і позитивно вплинули на зародження національного законодавства та міжнародно-правових норм захисту прав національних меншин. Важливе значення для формування цих норм мали і мають “Закон про національно-персональну автономію” та відповідний розділ Конституції УНР 1918 р. По-перше, вони стали одними з перших у світі спеціальних документів, присвячених правам національних меншин. По-друге, вони, визнали не лише персонально-групові права, а й колективні права цих меншин. По-третє, вони вперше органічно поєднали індивідуальні, персонально-групові і колективні права меншин. По-четверте, в зазначених документах були чітко визначені шляхи, методи і механізми забезпечення прав національних меншин та ін.

Досліджено відповідні закони і положення Конституції України 1996 р., виявлено їх достоїнства та зроблено порівняльний етнополітологічний аналіз із подібними документами часів УНР та із сучасними міжнародно-правовими нормами. Зроблено висновок, що в Україні відроджено і розвивається процес формування національного законодавства щодо прав національних меншин та обговорюються проекти концепції державної етнонаціональної політики, які своєю буквою і духом наближаються до міжнародно-правових норм. Одним з основних переваг українського законодавства є намагання поєднати індивідуальні, персонально-групові і колективні права. З’ясовано також недоліки та вразливі місця чинних нормативно-законодавчих актів України щодо прав національних меншин. Ними можна вважати: досить повільний і суперечливий характер процесу формування цього законодавства у першій половині 90-х рр.; його послаблення із середини 90-х рр.; наявність застарілих нормативних актів і прогалин в існуючому законодавстві; нічим не обґрунтоване зволікання з прийняттям деяких нових та оновлених законів; брак належних механізмів реалізації прав національних меншин та ін.

У “Висновках” підводяться підсумки проведеної автором роботи, наводяться виявлені закономірності й тенденції еволюції індивідуальних, персонально-групових і колективних прав національних меншин та формування на їх основі політико-правових засад забезпечення цих прав, робляться узагальнення та рекомендації.

Відзначається загострення наукових дискусій навколо прав національних меншин, що обумовлено, з одного боку, посиленням їх боротьби за свої колективні права, а, з іншого, зростаючим розумінням багатьма фахівцями недосконалості й обмеженості концепції індивідуальних прав людини, зокрема, її нездатності надійно забезпечити специфічні права національних меншин. Висловлюється думка про можливість і доцільність забезпечення міжнародним правом колективних прав національних меншин та доповнення ними індивідуальних і персонально-групових прав цих меншин.

Значно уважнішого ставлення заслуговує позитивний досвід системи захисту прав національних меншин Ліги Націй. Більш ретельного вивчення вимагає дещо непослідовна діяльність ООН і особливо її досить тривала млявість у справі забезпечення прав національних меншин, що стало однією з причин ескалації етнополітичних конфліктів, їх перетворення на етнічні війни та посилення т.зв. “етнічного тероризму”.

На європейському рівні міжнародне право щодо захисту індивідуальних і колективних прав національних меншин формувалося більш активно, послідовно і конструктивно. Тут міжнародне право впритул наблизилось до визнання колективних прав національних меншин, а т.зв. “м’яке право” вже їх визнало.

Чинне законодавство України щодо прав національних меншин (при всіх його досягненнях, які забезпечили територіальну цілісність країни) втратило свої колишні провідні позиції у світі і не справляє вже помітного позитивного впливу на міжнародне право. Однак, є підстави вважати, що вітчизняні науковці зможуть виправити таке становище.
 

 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины