НАДНАЦІОНАЛЬНІ ІНСТИТУЦІЇ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ В ТЕОРІЯХ ІНТЕГРАЦІЇ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність і наукову новизну дослідження, визначено об’єкт і предмет дослідження, мету і завдання дисертаційного дослідження, висвітлено теоретичне і практичне значення одержаних результатів, представлено інформацію про апробацію висновків дисертації.

У першому розділі “Концептуально-методологічні засади та історіографія дослідження” автор проаналізував концептуальні і методичні засади наукових підходів до вивчення інтеграції та наднаціональних інституцій, виділив основні етапи і напрямки досліджень наднаціональних інституцій Європейського Союзу.

Виходячи з мети дисертаційного дослідження, автор пропонує класифікацію теорій інтеграції залежно від того, які актори – наднаціональні інституції або національні держави – мають визначальний вплив на процеси інтеграції: наднаціональна парадигма (федералізм, теорія комунікацій, функціоналізм і неофункціоналізм) обґрунтовує визначальну роль наднаціональних інституцій в процесах інтеграції, і характеризується дослідженням інтеграції з точки зору досягнення кінцевої мети на основі федеративного принципу і підпорядкування  національних і регіональних органів управління спільним наднаціональним структурам; національна парадигма (теорія взаємозалежності, інтергувернменталізм (міжурядовий підхід)) визнає національні держави як головних акторів інтеграції і яка стала лише перехідним ланцюгом до наступних теорій інтеграції, які більш ґрунтовно пояснюють успіхи і невдачі процесів інтеграції в Євросоюзі та в мінливих умовах сучасних міжнародних відносин; і синкретична (гібридна) парадигма (концепція дворівневої гри, ліберальний міжурядовий підхід, новий інституціоналізм  і теорія багаторівневого управління) поєднує риси і підходи теорій наднаціональної і національної парадигм і  розглядає інтеграцію як процес, що відбувається під впливом різних мотивів, на різних рівнях, різними темпами і залежить від цілого комплексу внутрішніх і зовнішніх чинників, які впливають на політичний процес, а також суб’єктивних факторів (наприклад, дипломатична майстерність політичної еліти, можливості досягнення компромісів).

Джерела, які були використані під час написання дисертації, за походженням, формою і змістом, науковою й інформаційною цінністю дисертант умовно поділяє на наступні групи:

1. Офіційні документи і матеріали Європейського Союзу. Різноманітні документи Єврокомісії, Європарламенту, Суду ЄС, матеріали Європейського конвенту і проект Конституції ЄС дають найбільш повне уявлення про основні тенденції, перспективи і напрямок розвитку наднаціональних інституцій, а також про розстановку основних політичних сил в Євросоюзі з питань політичної інтеграції.

2. Теоретичні роботи західних (американських і західноєвропейських) дослідників європейської інтеграції, які стосуються загальних теоретичних проблем європейської інтеграції. Європейський федералізм (А. Спінеллі, Г. Бругманс, Д. де Ружмон, М. Берджесс, Д. Сиджанські, Ф. Шарпф, А. Сбраджіа) зайнятий пошуком балансу повноважень, що дозволяє максимально децентралізувати управління та зберегти ефективну центральну владу.

Неофункціоналізм (Е. Хаас, Л. Ліндберг, Ф. Шміттер, С. Шайнгольд, В. Сендгольц, Дж. Трангольм-Міккелсен) досліджує рушійні сили і мотиви функціонального, політичного і географічного розширення європейської інтеграції.

Теоретики комунікативного підходу К. Дейч і Д. Пучала зосередили свою увагу на дослідженні всього комплексу складних взаємовідносин між суспільствами і народами і доводять, що інтеграція є результатом інтенсивних комунікацій і взаємодій між державами, між людьми і групами людей. Більш суб’єктивне трактування інтеграційних процесів застосовує П. Джейкоб.

Представники ліберального міжурядового підходу і теорії дворівневої гри (Е. Моравчик, Дж. Капорасо, С. Булмер, Р. Путнам) важливе значення у формуванні інтеграційної політики держави-члена ЄС надають внутрішньополітичним силам.

Теоретики багаторівневого управління (Г. Маркс, Л. Хуг, Б. Колер-Кох, М. Йахтенфухс) вивчають європейські інтеграційні процеси з позицій співпраці різних рівнів влади в ЄС і прагнуть поєднати підходи федералістів і неофункціоналістів до наднаціональних інституцій.

Теоретики нового інституціоналізму (Дж. Гарретт, Дж Цебеліс, А. Стоун Світ, К. Йоргенсен, Дж. Чекель, М. Поллак) досліджують місце і роль інституцій Євросоюзу в інтеграційних процесах, а також можливості наднаціональних інституцій впливати на протікання інтеграційних процесів.

Автор відмічає, що сучасні теорії інтеграції широко використовують теоретичні надбання попередніх теорій. Тому не є дивним перехід деяких теоретиків на інші позиції. Яскравими прикладами цьому є переходи: а/ провідного теоретика кооперативного федералізму Ф. Шарпфа на позиції теорії багаторівневого управління; б/ представників неофункціоналізму В. Сендгольца і ліберального міжурядового підходу С. Булмера на позиції нового інституціоналізму.

До цієї групи автор відносить і концептуальні розробки ключових політичних партій, представників інституцій ЄС і державних структур, які сприяють виявленню політичних поглядів політиків і національних концепцій системи ЄС та їхній відповідності теоріям інтеграції. Автор поділяє політичні партії держав-членів Євросоюзу на: 1/ прихильників інтеграції (соціал-демократичні, ліберальні та християнсько-демократичні партії), які керуються прагненням реформувати Євросоюз з позицій федералізму; 2/ противників інтеграції (протестантські, консервативні, праві та екстремістські партії), ідеї яких ґрунтуються на принципах міжурядового співробітництва та збереження існуючих повноважень держав-членів; 3/ помірковані (“зелені”, аграрні та регіональні партії), які підтримують наднаціональні інституції в прагненні підвищити стандарти захисту навколишнього середовища, збільшити підтримку фермерів і зменшити національний контроль за діяльністю регіональних і місцевих органів влади.

Характерні наднаціональні позиції стосовно проблеми реформування інституційної системи ЄС в умовах розширення висловлюють функціонери Євросоюзу. Значне розширення меж голосування простою більшістю голосів у Раді ЄС, скорочення кількості комісарів Єврокомісії, розширення повноважень Європарламенту мають за мету збільшення наднаціональних рис ЄС і відображають традиційні підходи представників наднаціональних інституцій Євросоюзу до інтеграційних проблем.

3. Дослідження європейської інтеграції, що мають прикладний характер і виконані західними, радянськими, російськими і вітчизняними дослідниками європейської інтеграції. Серед цих досліджень важливе місце займають роботи, що присвячені загальним питанням діяльності наднаціональних інституцій (П. Леблонд, В. Шмідт, М. Егеберг, Й. Ольсен, Д. Біч), проблемам розвитку Єврокомісії ( А. Сбраджіа, Х. Кассим і А. Менон, А. Стоун Світ і У. Сендхольц, М. Бауер, Т. Кристіансен, Л. Крем, Е. Уджарер), проблемам розвитку Європарламенту (А. Расмуссен, Е. Барбе, У. Дитрихс, Д. Кітц i К. Фолкель, С. Хікс), проблемам розвитку Суду ЄС (Б. Дутцлер і А. Хабле), проблемам внесення змін до установчих Договорів (А. Дюр і Г. Матео).

В своєму дослідженні автор широко використовує матеріали і дослідження різних західних науково-дослідницьких центрів. Дисертант показує, що дослідницькі центри в ФРН, як правило, схильні до аналізу процесів європейської інтеграції з позицій федералізму. Французькі вчені схильні до дуалістського підходу – федералістські погляди як мета інтеграції і синкретичні теорії як шляхи досягнення цієї мети. А науково-дослідні центри Великобританії, як правило, відкидають наднаціональні проекти і просувають мінімалістську модель ЄС, в якій наднаціональні інституції підпорядковані національним адміністраціям. Великий інтерес для вивчення вибраної теми дисертації становлять дослідження Центру європейських студій при Університеті Осло (“ARENA”), чиї дослідження торкаються широкого кола теоретичних і практичних питань процесів європейської інтеграції.

Із низки робіт радянського періоду, які присвячені інтеграції та наднаціональним інституціям, можна виокремити книги Ю. Шишкова, В. Барановського, які мають велику наукову цінність. В сучасній російській політичній науці можна виокремити наступні вузлові проблеми дослідження інституцій ЄС: ключові тенденції, суперечності і прогнози розвитку наднаціональних інституцій (М. Костенко і Н. Лавренова, С. Погорельська, М. Стрежнєва і Є. Громогласова); особливості федералістської моделі Європейського Союзу та її практична цінність для розвитку федералізації Росії (Б. Бартенєв , І. Хохлов, Р. Туровський, Т. Фадеєва); феномен наднаціональних інституцій ЄС і перенесення досвіду на інституції СНД (М. Стрежнєва, Ю. Шишков).

В українській історіографії наукова проблематика дослідження європейської інтеграції також почала комплексно розроблятись на початку 1990-х рр. У роботах вчених Інституту міжнародних відносин Київського національного університету ім. Тараса Шевченка і Центру Європейських досліджень при ІМВ можна знайти висвітлення аспектів економічної інтеграції (А. Філіпенко, О. Шнирков), правової інтеграції (В. Муравйов, М. Ентін, М. Гнатовський), політичних проблем європейської інтеграції (В. Манжола, Л. Гайдуков, Ю. Грінченко, В. Крушинський, В. Копійка,   Н. Яковенко).

Вивченню особливостей європейської інтеграції в умовах глобалізації присвячені чисельні дослідження науковців Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України          О. Білоруса, Д. Лук’яненка, Є. Камінського, Б. Канцелярука, С. Толстова. Науковець Національного інституту стратегічних досліджень А. Круглашов досліджує загальні питання європейської інтеграції, І. Піляєв надав порівняльний аналіз інституційного розвитку Ради Європи та Європейського Союзу. А науковець Національної академії державного управління при Президентові України І. Грицяк досліджує проблему формування інституційної системи ЄС як основи управління.

4. Серед довідкових і статистичних видань автор вважає за доцільне відмітити серію “Европейский Союз: прошлое, настоящее, будущее”, яка підготовлена Асоціацією європейських досліджень та Інститутом Європи РАН, щоквартальні випуски “Европейский Союз: факты и комментарии”, які дозволяють відслідковувати важливі події в інституційному розвитку Європейського Союзу. Корисним, на думку автора, є російський “Глоссарий по европейской интеграции” і український “Словник термінології Європейського Союзу”, які надають чітке розуміння термінології установчих Договорів та угод ЄС і відповідність термінів у мовах Співтовариства.

У другому розділі – “Наднаціональні інституції Європейського Союзу в класичних теоріях інтеграції” – увага зосереджена на підходах федералізму, неофункціоналізму і теорії комунікацій до принципів побудови і функціонування наднаціональних інституцій.

Дисертант показує, що підходи теоретиків федералізму до ролі і місця наднаціональних інституцій ЄС можна поділити на такі групи: американська федеративна модель, яка характеризується жорстким розподілом влади між центральним і регіональними урядами, системою противаг інституцій і двох незалежних рівнів влади – федерального (уряд ЄС) і місцевого (уряди складових частин); німецька федеративна модель, яка характеризується спільним використанням влади і набагато меншими повноваженнями центрального уряду; швейцарська конфедеративна модель, яка поєднує риси американської (в питаннях формування парламенту) і німецької (у сфері конкуруючої компетенції) моделей.

У повній відповідності до американської моделі Договори ЄС надають все більше виключних повноважень наднаціональним інституціям, розширюють контролюючі права і надають Суду ЄС право накладати санкції на держави-члени за невиконання рішень інституцій ЄС. Теоретичні положення даної моделі знаходять своє втілення і в пропозиціях Європейського конвенту: а/ віднести питання формування і використання бюджету ЄС, сфер другої та третьої опори до компетенції ЄС, і б/ створення нової палати (Конституційного суду) в рамках Суду ЄС.

Ідеї німецької і швейцарської моделей відчуваються в сферах тих повноважень, що є спільними для наднаціональних інституцій ЄС і держав-членів. Аналіз договорів і офіційних документів ЄС свідчить, що в цих сферах (економічна політика, освіта, культура, транс’європейські мережі, науково-технічні дослідження і оборона) наднаціональні інституції доповнюють або підтримують, сприяють або координують дії національних урядів. У конкурентній сфері та в управлінні деякими іншими програмами ЄС наднаціональні інституції можуть впливати на дані процеси через заходи адміністративного, матеріального та бюджетного характеру або через отримання відповідних повноважень.

Дисертант на основі аналізу сучасних інтеграційних процесів і нормативних документів ЄС доводить, що в першій опорі Євросоюзу широкого застосування отримали положення американської моделі федералізму, а в другій опорі (співробітництво в сфері зовнішньої і безпекової політики) і в третій опорі (співробітництво в сфері внутрішніх справ і правосуддя) переважне застосування мають положення німецької і швейцарської моделей федералізму.

Далі в розділі автор досліджує комунікативний підхід до наднаціональних інституцій, за яким політична інтеграція і створення наднаціонального співтовариства здійснюється через процеси взаємних економічних, соціальних, політичних і культурних взаємодій, обмінів і потоків між національними суспільствами. Теоретики комунікативного підходу відводили наднаціональним інституціям лише завдання сприяти формальному закріпленню досягнутого рівня інтеграції, який залежить від рівня комунікації між національними суспільствами.

Практичним втіленням теоретичних положень комунікативного підходу автор наводить такі шляхи зростання комунікацій, що ведуть до розбудови наднаціональних інституцій ЄС: а/ через формування прямих зв’язків між Єврокомісією та органами влади субнаціонального рівня, а також через зусилля інституцій ЄС на активізацію діалогу між партнерами в рамках ЄС; б/ через численні мережі, які пов’язують групи експертів, науково-дослідні центри і впливових політичних діячів; в/ через дискусії щодо актуальних проблем Євросоюзу; г/ через соціалізацію шляхом спільної роботи та інтенсивного створення робочих груп як основи для формування і реалізації політики (наприклад, в рамках ЄПС існувала мережа, в якій діяли тисячі дипломатів з міністерств закордонних справ, посольств держав-членів і місій ЄС, а Єврокомісія залучалась як спостерігач). Підтвердженням положень комунікативного підходу можна назвати і часткову залежність розбудови наднаціональних інституцій від зобов’язань і взаєморозуміння між національними елітами та від поступового зростання інтенсивності обмінів між різними агенціями держав-членів і наднаціональними інституціями ЄС.

Аналізуючи підходи теоретиків неофункціоналізму до наднаціональних інституцій, автор відмічає, що як і представники комунікативного підходу, неофункціоналісти пов’язують інтеграцію із суспільними процесами і з цілеспрямованою діяльністю політично активних груп. З іншого боку, неофункціоналісти стверджують, що наднаціональні інституції представляють загальний інтерес ЄС і наголошують, що застосування принципу наднаціональності вимагає більш активної ролі наднаціональних інституцій в процесі прийняття рішень в ЄС і в поглибленні інтеграції.

На основі дослідження Договорів і документів ЄС дисертант доводить, що діяльність наднаціональних інституцій все більше відповідає теоретичним положенням неофункціоналізму. Єврокомісія діє як провідник і захисник спільного інтересу ЄС і сприяє досягненню результатів під час міжурядових конференцій. Розвиток взаємодій між політичними фракціями в Європарламенті ведуть до: а/ появи справжніх наднаціональних інституцій; б/ більшої лояльності до ЄП як до політичної влади; і в/ більшої лояльності до політичних фракцій в ЄП, ніж до національної партії. Суд Євросоюзу також впливає на процеси інтеграції через розширене тлумачення своїх повноважень і забезпечує подальший прогрес інтеграції через: а/ укріплення наднаціональної основи; б/ розширення сфери і підвищення ефективності права ЄС; і в/ розширення повноважень інтеграційних інституцій. В деяких політичних питаннях рішення Суду стають одним з головних чинників, що сприяли формуванню спільних політик ЄС. І хоча Суд ЄС все частіше виходить за рамки своєї компетенції, з цим погоджуються держави-члени та інші інституції Співтовариства. Крім того, Єврокомісія, Європарламент і Суд ЄС можуть діяти як арбітри в суперечках між державами-членами або між різними групами інтересів.

В третьому розділі – “Наднаціональні інституції Європейського Союзу в сучасних теоріях інтеграції” – досліджуються концептуальні засади сучасних теоретичних підходів стосовно інституційного співробітництва в ЄС.

На основі дослідження ліберального міжурядового підходу автор зробив наступні висновки: 1/ наднаціональні інституції сприяють досягненню позитивних результатів під час переговорів в ЄС і, як наслідок цих переговорів, отримують ширші повноваження; 2/ більш розвинуті наднаціональні інституції можуть краще служити цілям національної держави; 3/ з метою прискорення інтеграційних процесів одна або група держав-членів можуть виступити з ініціативою передачі частини повноважень на європейський рівень, яку підтримуватимуть, розвиватимуть і втілюватимуть у життя наднаціональні інституції; 4/ діяльність наднаціональних інституцій ЄС буде більш ефективною після юридичного закріплення або підкріплення їхніх повноважень Судом ЄС; 5/ передача певних владних повноважень Єврокомісії може бути вигідна національній державі для зміцнення своєї влади або закріплення певних переваг, зокрема: а) залучення учасників субнаціонального рівня до співпраці на європейському рівні може ускладнити діяльність контрольованих опозиційними партіями органів місцевої влади і, відповідно, зміцнити владу правлячої партії; б) реформування структурних фондів у напрямку збільшення наднаціонального регулювання, що вигідне державам-донорам; і в) закріплення чинної системи внесків до бюджету та виплат з бюджету ЄС, що вигідне державам-бенефіціаріям; і в/ міжурядове співробітництво і неформальні мережі в рамках наднаціональних інституцій є важливим важелем впливу держав-членів ЄС на Єврокомісію.

Далі автор розглянув теорію багаторівневого управління, головна увага якої приділяється переплетінню повноважень численних рівнів влади, взаємодіям між політичними акторами на різних рівнях влади і проведенню спільних політик ЄС. На основі аналізу Договорів і спільних політик ЄС автор дійшов висновку, що проведення спільної політики залежить від структурних зв’язків акторів у системі європейських, національних і субнаціональних переговорів. Залежно від наявності наднаціональних рис автор виділяє такі форми взаємодії між наднаціональними інституціями і національними урядами: 1/ голосування більшістю голосів (найбільший ступінь інституційного закріплення політики), який в Євросоюзі ще не має широкого застосування; 2/ ієрархічне керівництво, за яким повноваження зосереджені на європейському рівні (Європейський центральний банк, Суд ЄС, Єврокомісія) і здійснюються без участі урядів держав-членів, особливо в соціальній політиці; 3/ прийняття спільних рішень (поєднання рис міжурядових переговорів і наднаціональної централізації) застосовується переважно в рамках першої опори, де європейське законодавство приймається одностайно або кваліфікованою більшістю, а вибір політики залежить від ресурсів інституцій ЄС, стратегії акторів і збігу преференцій серед національних урядів; 4/ спільне пристосування (відповідь уряду держави-члена на зростаючу економічну взаємозалежність і політику інших держав-членів); 5/ міжурядові переговори (найнижчий рівень інституційного закріплення політики), які застосовуються в рамках другої і третьої опори і лише координують національні політики.

Практичним втіленням положень теорії багаторівневого управління автор наводить вплив наднаціональних інституцій на проведення спільних політик ЄС. Так, на етапі започаткування політики наднаціональні інституції впливають на визначення планів через право законодавчої ініціативи, проведення наукових досліджень і проведення попередніх консультацій з державами-членами. На етапі прийняття рішень із суттєвим поширенням голосування кваліфікованою більшістю голосів роль наднаціональних інституцій збільшується, що закріплено в Єдиному європейському акті, Договорах ЄС і в Конституції. На етапі втілення політики інституції ЄС встановлюють прямі контакти з національними і субнаціональними урядами, групами інтересів для проведення спільних політик На етапі юридичного закріплення відзначається важливість Суду ЄС, який встановлює верховенство права Євросоюзу за допомогою національних судів.

Далі автор розглядає новий інституціоналізм, теоретики якого наголошують на ресурсах наднаціональних інституцій, на їхній здатності до незалежних дій і просування власних інтересів. Відповідно до теоретичних положень нового інституціоналізму, наднаціональні інституції впливають на політичні преференції держав-членів через: а/ трансформування “поле можливостей”, яке знаходиться в їхньому розпорядженні; б/ надання додаткових виплат з бюджету ЄС; в/ надання додаткової інформації, яка посилює позиції держави-члена; і г/ практику Федерації європейських партій із числа депутатів Європарламенту збиратися в перервах між засіданнями Європейської Ради; ґ/ збільшення консультацій між інституціями ЄС з головних аспектів і фундаментальних питань вибору спільних політик; і д/ зростання взаємозалежності інституцій ЄС (процедура узгодження Європарламентом кандидатів до Єврокомісії; залежність впливу комісара ЄС від відносин, які йому вдається встановити з відповідними комітетами Європарламенту; щорічні звіти Єврокомісії в Парламенті; підтримка Єврокомісією подальшого збільшення законодавчих і політичних повноважень Європарламенту з метою підсилення наднаціональних рис Євросоюзу).

На основі аналізу участі наднаціональних інституцій ЄС в Міжурядових конференцій у 1980-1990-х рр. та в роботі Європейського конвенту автор доводить, що вплив наднаціональних інституцій на процеси європейської інтеграції залежить від: 1/ наявних матеріальних, інформаційних ресурсів і репутації, завдяки яким наднаціональним інституціям вдається вносити доповнення до установчих Договорів і поглибити співробітництво в різних сферах, але спроби просування амбітних, неприйнятних для більшості держав-членів пропозицій, негативно позначаються на можливостях наднаціональних інституцій Євросоюзу впливати на результати міжурядових переговорів; 2/ контексту переговорів, який визначає труднощі під час переговорів і існування можливостей для лідерства з боку інституцій ЄС; 3/ стратегій експерта і консультанта, які можуть використовувати наднаціональні інституції для успішного просування інтересів Європейського Союзу під час переговорів, але неузгодженість або відсутність єдиної позиції серед представників наднаціональних інституцій ЄС суттєво зменшує вплив інституцій на кінцевий результат переговорів.