ГЕОПОЛІТИЧНІ ПРІОРИТЕТИ УКРАЇНИ В СУЧАСНОМУ СВІТІ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, зазначається її відповідність науковим програмам, планам, темам, визначається мета, задачі, об’єкт та предмет дослідження, його наукова новизна, положення, що виносяться на захист, практичне та теоретичне значення отриманих висновків, відомості про апробацію результатів дисертаційної роботи тощо.

Перший розділ дисертації “Теоретичні засади геополітики” складається з двох підрозділів. У підрозділі 1.1. “Аналіз концептуальних засад сучасної геополітичної науки” розкривається стан науково-теоретичної бази розглядаємої проблеми, здійснюється аналіз практичних розробок вітчизняних та зарубіжних вчених з теми дослідження.

Автор зазначає, що геополітичні ідеї, у тому чи іншому вигляді, виникли одночасно з феноменом державної та імперської експансії і були пов’язані з питаннями про вплив географічного становища, кліматичних умов на звичаї, побут, форму правління, політичний устрій, кордони, військові конфлікти тощо.

При проведенні дисертаційного дослідження автор керувався основними науково-практичними розробками вчених, які зробили вагомий внесок у розвиток геополітичних ідей – Х. Макіндера, А. Мехена, Н. Спайкмена та ін. Аналізу сутності і розвитку геополітичних теорій ХХ століття присвячені дослідження відомих зарубіжних вчених Р. Арона, П. Галлуа, К. Грея, С. Коена, Л. Крістофа, Ів Лакоста, К. Лекена, Дж. Паркера, Е.А. Уолша, М. Фуше та ін.

Вагомий внесок у популяризацію класичних геополітичних доктрин зробили дослідження російських геополітиків. Геополітичні роботи стали неодмінним атрибутом російських політиків (С. Бабуріна, В. Жириновського, Г. Зюганова, О. Мітрофанова), політологів та географів (К. Гаджиєва, О. Дугіна, В. Колосова, С. Лаврова, О. Панаріна, К. Сорокіна, Б. Хорева, В. Цимбурського та ін.).

Протягом останнього часу політична наука збагатилась теоретичними розробками, в яких досліджені основні виміри української зовнішньої політики. Розвиток вітчизняної геополітичної науки відбувається шляхом переосмислення досвіду й концепцій зарубіжної науки та практики, а також завдяки поверненню до наукового обігу теоретичних розробок вітчизняних вчених і дослідників, у тому числі і представників української діаспори (Л. Бочковського, М. Драгоманова, М. Грушевського, В. Липинського, Ю. Липи, С. Рудницького, С. Шелухіна та інших).

Геополітичні ідеї знайшли своє відображення у працях вчених української діаспори в Сполучених Штатах Америки і Канади. Великої уваги заслуговують дослідження з геополітики України, які здійснюються в Києві (О. Дергачов, Є. Камінський, Ф. Рудич, В. Храмов), в Одесі (І. Коваль, Л. Кормич, В. Дергачов, В. Кривцова, Д. Шелест, В. Глєбов, С. Василенко, В. Дубовик, П. Райнов) та Сімферополі (С. Кисельов, А. Мальгін, А. Нікіфоров). Привертають увагу і роботи з геополітики В. Кременя, В. Ткаченка, В. Дергачова, Д. Базива.

Останнім часом здійснюються спроби створити нову теоретичну основу геополітики з використанням світового досвіду. Дослідженню впливу геополітичних факторів на функціонування сучасної світової системи та місця в ній України, присвятили свої праці З. Бжезинський, Г. Кіссінджер, Г. Шерман, Дж. Шерр.

Необхідно зазначити, що окремі аспекти, які складають зміст дисертаційного дослідження, підлягали вивченню як вітчизняними, так і західними дослідниками. У 90-х роках з’явилась низка дисертаційних досліджень, де головною темою, або її складовою частиною виступали питання зовнішньої політики України, зокрема проблема розвитку двосторонніх відносин з Росією, Польщею, Сполученими Штатами Америки, а також визначалась роль України у Чорноморському регіональному співтоваристві. Більшість дисертаційних досліджень цього періоду мають переважно історичний, ніж політичний чи геополітичний характер з обмеженими тематичними та хронологічними рамками. Таким чином, у даному дисертаційному дослідженні була зроблена спроба комплексно вивчити проблему визначення реальних геополітичних пріоритетів України.

У процесі дослідження доведено, що сучасна геополітична стратегія України, яка є схожою на розробки українських вчених початку ХХ століття, полягає в намаганні налагоджування партнерських стосунків з усіма сусідніми країнами та дотримування виваженої політики без будь-яких геополітичних переваг, тобто має враховуватися зовнішньополітичне оточення України та її серединне положення поміж геополітичними силами євразійського континенту.

У підрозділі 1.2. “Визначення дефініції “геополітика” та її сутність”, аналізується змістовний бік геополітики, з’ясовується зміст загального поняття “геополітичний” та кількох вихідних категорій. Особливу увагу автор приділяє визначенню дефініції “геополітика”.

Геополітика як самостійний напрям наукових досліджень з початку ХХ століття формувалась в умовах визрівання глобальних політичних змін, швидкої інтернаціоналізації світових економічних процесів, зруйнування традиційних європейських міжнародних моделей, які вже не давали вичерпної відповіді на виклик сучасності. Оперуючи факторами – території, народу, суспільства, уряду – геополітика намагається знайти оптимальну формулу, яка могла б орієнтувати уряди і народи в калейдоскопі світової політики та економіки.

Отже, на думку автора, геополітика становить теорію обґрунтування та практику реалізації державою своїх життєво важливих інтересів, які обумовлені геополітичними факторами. Геополітичний фактор – це, як правило, сукупність географічних параметрів, що зумовлюють відповідний напрямок у політиці держави по забезпеченню її життєво важливих інтересів на певному етапі розвитку.

У дисертаційному дослідженні приділяється увага геопараметрам, до яких належать розмір, територія, довжина державного кордону, кліматичні умови, рельєф місцевості, флора та фауна, гідрологічні особливості. До цього ж, автор вважає можливим віднести історичні особливості держави, у тому числі конфесійні відносини, суспільно-політичний устрій, соціальні інститути. Кожен з визначених параметрів, окремо, являє собою не більше ніж геопараметр, що є предметом географії, фізичної та політичної. І тільки в сукупності, у разі включення цих параметрів до механізмів формування життєво важливих інтересів держави, міждержавних відносин, вони формуються в геополітичні фактори.

У дисертаційному дослідженні зазначається, що пріоритети геополітичних факторів, є головною засадою формування національних інтересів та напрямків внутрішньої та зовнішньої політики держави. Об’єктивне оцінювання наявних ресурсів, зумовлених значною мірою геополітичними параметрами, допомагає привести у відповідність потреби та можливості, вірно орієнтуватися державі у світових політичних процесах, в умовах існуючих геополітичних обставин шукати адекватні шляхи впровадження зовнішньої та внутрішньої політики.

Існують різноманітні підходи щодо формування геополітичних моделей світу. На думку автора, найбільш життєздатними, які знайшли своє практичне застосування в теорії та практиці міждержавних відносин, є такі моделі, що взяли за основу положення про “баланс сил”. Зазначається, що у відомих геополітичних концепціях при оцінюванні “балансу сил” пріоритет належав географічному простору, який був характерним для даної країни або коаліції держав.

Сьогодні виникає нова вертикальна складова просторового виміру – повітряно-космічний простір як сфера озброєної боротьби. В зв’язку з цим, геополітична картина світу значно ускладнюється. Силові відносини з регіональних перетворились на глобальні. Таким чином, загальна інформатизація життя суспільства та держави обумовила новий напрямок сучасної геополітики – боротьба за завоювання та утримання статусу наддержави переходить до якісно нової галузі – боротьби за інформацію. Автор приходить до висновку, що в сучасних умовах чим більшими інформаційними можливостями володіє держава, тим імовірніше вона буде здатна досягти стратегічних переваг при різних умовах.

Розділ ІІ “Місце України в сучасній геополітичній ситуації” включає два підрозділи. У підрозділі 2.1. “Вплив нового світового порядку на геополітичну орієнтацію України” автор відзначає, що нова геополітична модель світу, яка склалась наприкінці ХХ століття є нестійкою та нестабільною. Сучасна світова політика зіткнулась з впливом двох протилежних тенденцій. З одного боку, посилюється взаємозалежність міжнародного співтовариства, що визначається тенденцією до формування всесвітнього, глобального ринку. З іншого боку, піднімається хвиля нового націоналізму.

Розглядаючи сучасну роль США та країн Західної Європи в глобальній силовій структурі, з точки зору геополітичних вимірів та їхнього впливу на майбутнє світу, найбільшу зацікавленість викликають два регіони: Східна Європа та євразійський простір колишнього Радянського Союзу. Саме в цих регіонах відбулася трансформація геополітичної ситуації. Така ситуація логічно веде до суттєвого перерозподілу сил, до нової системи балансирів з можливістю повторення в нових формах традиційної європейської політики союзів та коаліцій. Зміна глобальної геополітичної структури світу стимулює виникнення інших нових центрів сили на міжнародній арені. З цього приводу, можна вести мову про тенденцію зближення або вирівнювання балансу сил, який буде мати більш складний характер.

Дещо інша нова геополітична ситуація складається в Євразії. Внаслідок того, що саме цьому регіонові притаманні потужні дезінтеграційні процеси, він являє собою найбільшу загрозу з точки зору безпеки та рівноваги. Аналіз глобальної геополітичної ситуації свідчить про існуючу необхідність створення ненасильницького світу, цивілізованих відносин між народами, зміцнення чинників довір’я, виключення військових дій з арсеналу засобів вирішення суперечок.

Необхідно відокремити ще один аспект, що здатний через збіг обставин ускладнити геополітичну обстановку, який пов’язаний із зростанням в світовій політиці ролі ісламського фактору. Європейська цивілізація впродовж всієї історії неодноразово конфліктувала з ісламською цивілізацією. Сучасному ісламу притаманне значне піднесення впливу в світовій політиці. Арабсько-ізраїльський конфлікт, іранська революція, перемога моджахедів в Афганістані, активізація ісламського фундаменталізму – все це сприяє непередбаченості нової системи міжнародних відносин.

Основні критерії геополітичного положення України детерміновані її розташуванням між кількома полюсами тяжіння, що характеризуються різним ступенем політичної, економічної та військової могутності. Зважаючи на це, робиться висновок, що для України надзвичайної ваги набуває необхідність вироблення загальних підходів до поняття багатополюсності світу не з позицій протистояння окремих полюсів, блоків, диктату одних держав щодо інших, а з точки зору створення умов для побудови системи трансконтинентального і в перспективі глобального співробітництва з метою вирішення ключових соціально-економічних, гуманітарних, екологічних, інших проблем, загострення яких може становити небезпеку як для окремих держав, так і для людської спільноти в цілому.

Разом з тим, становлення української державності передбачає розробку концепції зовнішньополітичної поведінки країни, на засадах адекватно усвідомлених національних інтересів. Концепція зовнішньої політики України викладена у таких документах, як “Декларація про державний суверенітет” (липень 1990 р.) і “Акт проголошення незалежності України” (серпень 1991 р.). Офіційна позиція Міністерства закордонних справ України спирається на те, що зафіксовано в існуючих нормативно-правових документах, а концептуально представлено в “Основних напрямках зовнішньої політики України”, “Концепції (основах державної політики) національної безпеки України”, у “Програмі діяльності Кабінету Міністрів” тощо. Існують також концептуальні розробки Міністерства закордонних справ щодо відносин з кожною країною, з якою Україна підтримує дипломатичні взаємини. Базовими документами зовнішньої політики України є Конституція України та “Основні напрямки зовнішньої політики України”, де визначені національні інтереси української держави, завдання та головні засади її зовнішньополітичної діяльності.

У даному підрозділі робиться висновок, що головними українськими зовнішньополітичними результатами останніх років є: 1) збереження Україною в системі міжнародних відносин статусу країни з власною позицією щодо головних питань та подій світової політики; 2) можливість інтеграції до європейського співтовариства; 3) приєднання до важливих транспортних проектів; 4) потенціалу України як необхідного елемента системи європейської безпеки; 5) збереження стабільності, передбачуваності та виваженості зовнішньої політики.

В цьому процесі автор вбачає, що можливі кілька варіантів зовнішньополітичної орієнтації України. Перший і, можливо, більш оптимальний за існуючих обставин варіант, складається з неприєднання України до будь-якого блоку, конструюванні зовнішньої політики на засадах двосторонніх відносин з різними державами. Другий варіант –інтеграція з західними країнами з надією про інвестування, новітні технології та залучення до відповідного способу життя. Третій варіант – створення блоку з країнами Балтії і деякими державами Центральної Європи (Балто-Чорноморське співтовариство або Міжмор’є).

Підрозділ 2.2. “Український вектор в системі міжнародних геополітичних відносин” присвячено аналізу вектора геополітичної орієнтації України в системі “Схід – Захід”. Саме на цьому напрямку, аналізуючи тенденції та характерні риси українського суспільства або порівнюючи їх, з одного боку, з європейським вектором розвитку, а, з другого – з російським, і можна визначити напрямок головного вектору розвитку країни.

Україна відіграє важливу геополітичну роль у зв’язку з двома проблемами поза Європою. По-перше, це аспект розробки паливно-енергетичних ресурсів у країнах СНД, особливо в регіоні Каспійського моря. Україна може надати альтернативний шлях для транспортування газу й нафти до Європи. По-друге, геополітичне розташування України надає нову актуальність ролі Туреччини в НАТО. По суті, йдеться про заміну виміру “Схід-Захід” новим – “Північ-Південь”. Відносини з Україною певним чином утримують Туреччину в рамках Європи. З розвитком цих відносин для Туреччини зменшується небезпека бути відстороненою на другий план пріоритетністю Росії для НАТО.

В процесі дослідження було з’ясовано, що в країнах Євросоюзу українське суспільство розглядається як розподілене між Сходом і Заходом, яке не є достатньо проєропейським, щоб поділяти цінності об’єднаної Європи. Відповідно, для України існує три сценарії її майбутнього розвитку: 1) повернення до найтіснішого співробітництва з Росією в межах СНД; 2) існування України як буферної зони між ЄС, НАТО та СНД; 3) поступова інтеграція України до Європейського Союзу.

Усвідомлюючи стратегічне значення відносин України з Росією, спрямованості зовнішньої політики української держави, автор аналізує, як сприймається Україна в російських геополітичних концепціях. В узагальненому вигляді висновки російських вчених-геополітиків зводяться до наступного. Україна має проміжне, “окраїнне” геополітичне розташування між європейською, середньоазіатською, російською геополітичними суперструктурними платами і в цьому полягає її постійна “геополітична несамодостатність”, що не зникає з утвердженням державної самостійності.

У той же час, на думку автора, Росія була й залишається для України одним з найважливіших і пріоритетних партнерів, взаємини з яким стратегічно важливі для обох сторін. Тому, міждержавні відносини слід і надалі будувати виключно на принципах міжнародного права, взаємоповаги один до одного, поваги до суверенітету та визнання територіальної цілісності, економічної доцільності та взаємовигоди.

Розділі ІІІ “Головні напрямки реалізації геополітики України у міждержавних відносинах”, структурно складається з двох підрозділів. У підрозділі 3.1. “Пріоритети геополітики України і Росії : проблеми, цілі та шляхи розвитку двосторонніх партнерських стосунків”, визнаючи європейський вибір як пріоритетний, автор приходить до висновку, що Україна не може ігнорувати свої зв’язки з північно-східним сусідом – Російською Федерацією.

В процесі дослідження доведено, що союз України з Росією має міцну основу. По-перше, такий союз цілком природній для обох держав, які є складовою частиною єдиної спільноти, сформованої за кілька століть на просторі Східної Європи, Центральної та Північної Азії. По-друге, українсько-російський союз дозволить як найкраще використовувати існуючий на Україні виробничий потенціал, відбудувати традиційні ринки збуту та джерела здобування сировинних ресурсів. І, нарешті, союз України і Росії відповідає надіям проросійськи орієнтованого населення Криму та Східної України, що сприяє стабілізації внутрішньополітичної ситуації в державі.

Розглядаючи стратегічні перспективи українсько-російських відносин, можна говорити про те, що як і Україна, так і Росія зберігають у своєму поступі на Захід свої найбільш суттєві риси національної особливості. Для України, зазначений напрямок важливий саме тим, що надає можливість уникнути подвійної альтернативи: Захід чи Схід і рухатись на Захід, не розриваючи зв’язки зі Сходом і не протиставляючи себе Росії. Таким чином, створюються умови для усунення розриву між Європою та Євразією, не допускається зведення нової “залізної завіси” на східному, чи на західному кордонах України, що однаково здатне негативно впливати на систему європейської безпеки. Можна констатувати, що від стану і характеру українсько-російських відносин значною мірою залежить і входження України і Росії у міжнародні організації, і міжнародний політичний клімат, а також внутрішньополітична стабільність.

Отже, прогнозуючи взаємовідносини України і Росії, слід виходити з того, що їх успішний розвиток залежить від переведення цих взаємовідносин у русло стабільної системи міжнародного співробітництва, у відповідності з міжнародно-правовими актами. Відносини між Україною і Росією мають стати одним з визначальних чинників стабільності в Європі, активно впливати на хід справ у світі, сприяти формуванню багатополюсного світу.

В процесі дослідження доведено, що жорстким імперативом для України і сьогодні, і в майбутньому має бути співробітництво як з Росією, так і з країнами Заходу, бо в іншому випадку, вибір одного з полюсів призведе до обмеження національних інтересів України. У складній геополітичній ситуації незалежна Україна, яка перебуває на перехресті стратегічних інтересів великих держав, повинна керуватись концепцією “динамічної рівноваги сил”, яка орієнтує на встановлення дружніх взаємин як з Росією і з державами, які виникли на території СРСР, так і з європейськими державами, іншими країнами світу. При цьому, Україні необхідно орієнтувати свою зовнішню політику тільки на власні інтереси.

Значне місце в роботі відведено аналізу місця і ролі України в її відносинах з головними стратегічними партнерами, якому присвячено підрозділ 3.2. “Геополітичні реалії України в контексті її співробітництва з західними державами”.

Серед першочергових пріоритетів зовнішньої політики України особливе місце належить розвитку та поглибленню відносин стратегічного партнерства із Сполученими Штатами Америки. Активний політичний діалог на високому рівні між Україною та США засвідчив, що стратегічне партнерство між двома країнами набуває дедалі більш конкретного виміру і наповнення, стає важливим компонентом міжнародної безпеки.

В українській геополітиці значне місце займає співробітництво України з НАТО. Автор приходить до висновку, що з початку 90-х років відбулися значні події у відносинах Україна-НАТО, зрушення у міжнародних відносинах, а також внутрішньополітичному розвитку України, які змінили загальний контекст ставлення в Україні до НАТО.

Дисертант виходить з того, що Україна, як одна з держав регіону Центральної і Східної Європи, вбачає у розвиткові всебічної співпраці із Західноєвропейським союзом важливий елемент системи європейської безпеки. Автор відзначає, що незважаючи на відсутність формального статусу, Україна намагається сьогодні активно налагоджувати стосунки з ЗЄС, з боку якого також висловлюється зацікавленість у розвитку практичної співпраці з Україною.

Із самого початку незалежного існування важливим пріоритетом геополітичної стратегії України була її інтеграція до Європейського Союзу. В процесі дослідження доведено, що європейський вибір України є незмінним, а місце України як центральноєвропейської держави у сучасній Європі є чітко визначеним. Незаперечним пріоритетом України є набуття асоційованого, а згодом і повного, членства в ЄС.

Так зазначається, що в Україні не в повній мірі розвинені відносини із ЄС. На думку автора, серед чинників, що стримують виведення цих відносин на якісно новий рівень є складна економічна ситуація в Україні, стан інституційного забезпечення політики України щодо ЄС, та внутрішня ситуація в Євросоюзі. Незважаючи на те, що повноцінна інтеграція України у ЄС є справою майбутнього, Євросоюз співпрацює з Україною з широкого кола питань.

Автор приходить до висновку, що вигідне географічне розташування України обумовлює також її роль як однієї з ключових країн – комунікаторів між Європою, Кавказом і Азією. Тому підтримка пов’язаних з Україною проектів, зокрема транспортного коридору, який включав би нафтопровід Одеса – Гданськ, з боку ЄС, країн-членів та інших зацікавлених сторін створить не тільки транспортну інфраструктуру, але й інфраструктуру інтеграції України до ЄС. Будуть створені реальні передумови запобігання появі економічних й інших бар’єрів у рамках Великої Європи.