РЕГІОН БЛИЗЬКОГО ТА СЕРЕДНЬОГО СХОДУ В ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ УКРАЇНИ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, розкрито його зв’язки з науковими програмами, сформульовано мету та завдання дисертації, визначено об’єкт, предмет і методологічні засади дослідження, обґрунтовано наукову новизну роботи, показано її теоретичне та практичне значення, наведено відомості про апробацію та публікацію результатів дослідження.

У першому розділі – „Концептуально-теоретичні засади та джерельна база дослідження”, обґрунтовано концептуальні засади дисертації, наводиться пояснення методологічних засад, аналізується джерельна база дисертаційної роботи, а також розглядається стан наукової розробки проблематики близькосхідного напряму зовнішньої політики України.

Концептуально дослідження політики України щодо Близького та Середнього Сходу спирається на положення теорії міжнародних систем, яка дозволяє розглядати цю політику як багатоаспектне явище, що, простежується на рівні держави, на регіональному та глобальному рівнях, та здійснюється у політико-безпековому, економічному та соціокультурному секторах міжнародної взаємодії. Реалізація політики України стосовно близькосхідних країн розглядається дисертантом у світлі теорії прийняття рішень, що дозволяє визначити комплекс внутрішніх і зовнішніх факторів формування і реалізації близькосхідного напряму політики України, а також простежити ланцюжок „дія–реакція” в окремих сферах цього напряму.

Основою джерельної бази дослідження є документи, які визначають концептуальні засади зовнішньої політики України (Постанова Верховної Ради України „Про основні напрями зовнішньої політики України” від 2 липня 1993 р., Постанова Верховної Ради „Про воєнну доктрину України” від 19 жовтня 1993 р., Закон України „Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 р., Указ Президента України „Про воєнну доктрину України” від 15 червня 2004 р., Постанова Верховної Ради України „Основні напрями економічної політики України в умовах незалежності” від 25 жовтня 1991 р.). Закони України, укази Президента, постанови і заяви Верховної Ради, розпорядження і постанови Кабінету Міністрів розкривають для дослідження такі питання, як специфіка певної зовнішньополітичної позиції України (наприклад, щодо воєнних дій у близькосхідному регіоні); прийняття неординарних зовнішньополітичних рішень (приміром, про направлення військових підрозділів); прийняття програмних документів щодо співробітництва з певними країнами регіону; рішення про призначення посадових осіб, відповідальних за реалізацію близькосхідного напряму зовнішньої політики і т.п.

Важливими джерелами дисертації є документи ООН. Було використано резолюції Ради Безпеки з питань заснування миротворчих місій у регіоні та запровадження санкцій проти певних держав (Лівії, Іраку). Резолюції Генеральної Асамблеї з питань близькосхідного врегулювання використані для дослідження особливостей української позиції з розв’язання арабо-ізраїльського конфлікту. З цією ж метою було використано заяви Голови РБ ООН, а також мирні пропозиції України від 25 квітня 2002 р., спрямовані на врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту.

Особливо цінними для дослідження є документи договірно-правової бази відносин України з державами Близького та Середнього Сходу. У додатках до дисертації наведено інтегральну таблицю з даними про дати та місце підписання Україною цих документів з усіма державами регіону, а також дати набуття чинності й терміни їхньої дії. Ці джерела є основою вивчення формалізованої сторони відносин Україною з близькосхідними країнами.

Стенограми засідань Верховної Ради України стали важливим джерелом інформації про прийняття рішень про направлення українських миротворчих контингентів. Дані джерела є суттєвими для аналізу причин направлення миротворчих контингентів України до Кувейту та Іраку в 2003 р. та рішення про виведення українських військових підрозділів з Іраку в 2004-2005 рр.

Окремо слід виділити статистичні та довідкові матеріали з близькосхідної тематики – дані Держкомстату України, держав регіону, Стокгольмського міжнародного інституту дослідження миру, Світової організації торгівлі, а також дані енергетичної компанії “British Petroleum p.l.c.”.

Виявлення особливостей позиції України і процесу прийняття певних зовнішньополітичних рішень стало можливим завдяки статтям, виступам і мемуарам осіб, які були або й на сьогодні причетні до прийняття рішень у сфері зовнішньої політики України загалом, та її близькосхідного напряму зокрема. До цих джерел відносяться виступи та спогади міністра закордонних справ України Анатолія Зленка, статті та спогади українських дипломатів, у т.ч. послів України в державах Близького та Середнього Сходу – В.Тарасенка (голова делегації УРСР в ООН), В.Єльченка (представник України в Раді Безпеки ООН), В.Коваля (посол України в Сирії), А.Веселовського (посол України в Єгипті), І.Майдана (посол України в Ірані), Ю.Щербака (посол України в Ізраїлі), Д.Маркова (посол України в Ізраїлі), О.Рибака (посол України в Лівії), В.Нагайчука (Повноважний представник України на Близькому та Середньому Сході) та ін.

Нарешті, важливу фактологічну базу дисертації становлять повідомлення в українських, західних і близькосхідних засобах масової інформації, в яких висвітлені важливі аспекти політики України щодо країн регіону, міжнародних відносин на Близькому та Середньому Сході, особливостей суспільно-політичного та економічного розвитку близькосхідних держав.

Питання близькосхідного напряму зовнішньої політики України передусім аналізуються в роботах українських вчених і дослідників. Найбільш вагомих результатів у розробці даної проблематики досягнуто в працях А.Веселовського, О.Воловича, О.Коппель, Б.Парахонського, О.Пархомчук, Д.Сєрова, Л.Скороход, Ю.Скорохода, В.Шведа. У роботах цих вчених аналізується широкий спектр питань відносин України з державами регіону. Дисертаційні роботи А.Веселовського („Східне Середземномор’я в системі регіональних пріоритетів України”) та Д.Сєрова („Становлення та розвиток політичних і економічних відносин  України з країнами Арабського Сходу (1990-ті рр. – початок ХХІ ст.)”) стали цінним здобутком української політичної думки в контексті дослідження розвитку відносин України з деякими близькосхідними державами та її політики щодо Близького та Середнього Сходу загалом.

Ряд українських досліджень зосереджують свою увагу на окремих аспектах близькосхідного напряму зовнішньої політики України. Так, О.Івченко та О.Сивак досліджують цей напрям у контексті української зовнішньої політики загалом. Політико-економічні та військово-технічні аспекти двосторонні відносин розглядаються в роботах О.Балюн, В.Глєбова, В.Коваля, С.Коз’якова та О.Мережка, В.Плачинди, В.Чередніченко. Питання торговельно-економічного співробітництва України з регіоном досліджуються в працях К.Грідіна, О.Івченка, О.Сивака. Великої уваги енергетичному аспекту відносин України з близькосхідними країнами приділено в роботах А.Веселовського та В.Коваля. У роботах О.Валевського, М.Гончара, С.Здіорука, В.Кременя, Д.Безлюди, В.Бондаренка, В.Чалого, О.Сушка, М.Пашкова фокусом дослідження виступає геополітична складова зовнішньої політики України, а близькосхідний напрям виступає як один з елементів комплексу регіональних напрямів української зовнішньої політики.

Окрім власне українських дослідників, питання розвитку відносин України з близькосхідними державами аналізується науковцями країн регіону. Заслуговують на увагу роботи Аль-Арбі Мефтеха Аль-Хаялі (Лівія), Салеха Хамаде і Аммара Хусні Меді (Ліван), Хареса Юссефа (Сирія) і Фархада Паранда (Іран). Зазначені дослідники більшою мірою концентруються на економічних аспектах відносин України з відповідними країнами, досліджуючи передумови та перспективні напрями цих відносин. Ці науковці також враховують міжнародно-політичні умови розвитку двосторонніх відносин, враховуючи дію санкцій ООН і США стосовно цих країн регіону.

У більшості наукових праць, у яких досліджується близькосхідний напрям зовнішньої політики України, визначені основні пріоритети та інтереси України в регіоні. Переважна більшість наукових робіт присвячена перспективам двостороннього співробітництва з країнами регіону в торговельно-економічній, енергетичній та військово-технічній сферах. У роботах, що стосуються політичних і безпекових аспектів відносин України з близькосхідними державами, однак, бракує переконливих пояснень мотивів України стосовно деяких питань її політики в регіоні (арабо-ізраїльське врегулювання, участь в антитерористичній операції в Іраку).

У другому розділі – „Безпековий вимір політики України щодо Близького та Середнього Сходу”, аналізуються безпекові аспекти близькосхідного напряму політики України. Автором виокремлюються два найбільш вагомих у зовнішній політиці України безпекових питання в регіоні – позиція щодо арабо-ізраїльського врегулювання та участь в антитерористичній операції в Іраку (2003-2005 рр.), в яких Україна виступає контрибутором безпеки. У розділі аналізуються також зворотні безпекові впливи, а саме загрози національній безпеці України, що генеруються в регіоні.

На основі ґрунтовного аналізу голосування України з резолюцій Генеральної Асамблеї ООН з питань арабо-ізраїльського врегулювання, активізації політики України щодо близькосхідного врегулювання в 2001-2002 рр. та змісту мирних пропозицій України, виголошених Л.Кучмою в Йорданії в квітні 2002 р., зроблено висновок про те, що декларуючи збалансований підхід до вирішення конфлікту між Ізраїлем та арабськими країнами, Україна здебільшого займає проарабську позицію з цього питання, зокрема, в рамках ООН та в мирних ініціативах, оприлюднених українським президентом у Йорданії. Водночас, Україна уникає підтримки найбільш гострих питань врегулювання, що пояснюється мотивами економічного та політичного характеру, тобто наміром активізувати та поглибити торгівельне, інвестиційне, військово-технічне співробітництво з арабськими країнами регіону та Іраном, одночасно підтримуючи належний рівень політичних зв’язків з Ізраїлем як головним близькосхідним партнером США.

За результатами аналізу причин участі України в антитерористичній операції в Іраку зроблено висновок, що рішення про направлення українських військових підрозділів до Кувейту та Іраку в 2003 році приймалися, головним чином, з метою покращення українсько-американських відносин, які загострилися на рубежі 2002-2003 рр., що могло призвести до запровадження міжнародних санкцій проти України. Наводиться аналіз результатів і мотивів голосування українських парламентарів за рішення про направлення військ до регіону, на основі чого стверджується про зацікавленість як провладних сил, так і парламентської опозиції в нормалізації відносин зі США шляхом направлення миротворчого контингенту до іншої країни (Кувейту, а згодом – до Іраку) без мандату Ради Безпеки ООН.

Дослідження викликів безпеки близькосхідного регіону для України не виявляє загроз національній безпеці України з боку держав Близького та Середнього Сходу. Тим не менше, визначаючи існування нових загроз міжнародній безпеці, зокрема, міжнародного тероризму, автор звертає увагу на особливе значення соціокультурного аспекту міжнародних взаємодій в аналізі безпекових загроз Україні, що генеруються в регіоні. На основі такого підходу визначаються фактори негативного безпекового впливу регіональних процесів на національну безпеку України та пропонуються шляхи мінімізації такого впливу.

У третьому розділі – „Напрями двостороннього співробітництва у політиці України на Близькому та Середньому Сході”, визначено і проаналізовано головні напрями співробітництва України з державами регіону, що реалізуються переважно на двосторонньому рівні. На основі використання договірно-правової бази відносин України з близькосхідними країнами, а також статистичних джерел досліджується стан і визначаються перспективи реалізації українських інтересів в економічній, військово-технічній та енергетичній сферах співробітництва.

У дослідженні економічної складової близькосхідної політики України дисертант виокремлює такі аспекти, як торговельний, інвестиційний та інтеграційний. Успіхи України в торговельній сфері співробітництва з країнами регіону виражаються в абсолютному та відносному зростанні експорту до цих країн, однак це нівелюється відображенням загальних негативних рис української економіки на даному напрямі торгівельної політики України (переважання в експорті продукції металургії, тобто експорту продукції з низькою доданою вартістю і фактично прихованим експортом енергії). У той же час, аналіз інтеграційних тенденцій за участю країн регіону і самої України свідчить про необхідність активізації політики України щодо залучення до цих процесів, використовуючи переваги режимів вільної торгівлі з ЄС та Арабської зони вільної торгівлі.

На підставі аналізу військово-технічного співробітництва України з державами регіону зроблено висновок про те, що в здійсненні такого співробітництва Україна намагається балансувати, одночасно розвиваючи окремі аспекти ВТС з країнами регіону, що перебувають у напружених або ворожих стосунках (Ізраїль, з одного боку, та Сирія, Іран – з іншого). Продовження подібного збалансованого співробітництва стає можливим лише завдяки уникненню співробітництва в чутливих сферах ВТС з країнами „ризикової групи” (Іран і Сирія).

Енергетична складова близькосхідної політики України аналізується в контексті основних інтересів України, а саме: імпорту енергоносіїв з регіону та їхнього транзиту українською територією, а також участі українських компаній в реалізації енергетичних проектів у регіоні. Аналіз питання диверсифікації джерел постачання близькосхідних енергоносіїв свідчить про те, що невдачі в цій сфері випливають з браку відповідної послідовної державної політики. У той же час, на підставі аналізу різних проектів імпорту та транзиту нафти і природного газу з Близького та Середнього Сходу автором обґрунтовується перспективність транзиту та постачання в Україну нафти з Іраку та інших країн Перської затоки за маршрутом Джейхан-Самсун-Одеса.