КОНФЛІКТОГЕННІСТЬ ПОСТБІПОЛЯРНОЇ СИСТЕМИ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено наукове значення роботи, розкрито її зв'язки із науковими програмами, сформульовано мету та конкретні завдання, визначено об'єкт та предмет дослідження, обґрунтовано наукову новизну роботи, її теоретичне та практичне значення, наведено методологічну основу та структуру дослідження, представлено відомості про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі – “Концептуально-методологічні засади та історіографія дослідження” – розглянуто основні концептуальні підходи, обґрунтовано методологічну основу дослідження та здійснено класифікацію та критичний аналіз основних джерел, на які спирається робота.

Автор відзначає, що поняття “міжнародний конфлікт” є одним із найбільш дискусійних в політичній науці. Мінливість наукових уявлень про конфліктні явища стимулюється в тому числі й такими факторами, як дія сучасних тенденцій міжнародного життя, що призводять до тіснішого переплетіння інтересів суб'єктів таких відносин, до зближення та споріднення об'єктів їхньої взаємодії і, як наслідок, - до поширення окремих атрибутів конфлікту на широке коло процесів, що виникають в світовій політиці. Поєднання двох частин єдиної проблеми міжнародних конфліктів висунуло потребу: 1) вироблення авторського підходу до дослідження міжнародних конфліктів постбіполярного світу із використанням теоретичних і методологічних досягнень конфліктології; 2) застосування такого підходу для аналізу загальних тенденцій виникнення та розвитку міжнародних конфліктів в постбіполярній системі міжнародних відносин. Обумовлені цими вимогами, особливості роботи полягають, по-перше, в її міждисциплінарному характері; та, по-друге, в її зосередженості на системному рівні дослідження.

Використовуючи соціологічні концепції конфлікту, розвинені в роботах К. Маркса, Г. Зіммеля, Л. Козера, Р. Дарендорфа, автор доходить висновку, що поняття “міжнародний конфлікт” дедалі більше виходить за рамки військових дій, в яких воно опинилося в ХІХ ст. завдяки афоризму К. Клаузевіца про те, що війна є продовженням політики іншими засобами.

На думку автора, поняття “міжнародний конфлікт” насамперед позначає відмінність прагнень акторів міжнародних відносин; їхню конкретну взаємодію із метою встановлення контролю над неподільними ресурсами; процес і форми такої взаємодії. Із врахуванням того, що в міжнародних відносинах постійно існує такий неподільний об'єкт конфлікту, а саме влада, міжнародний конфлікт стає перманентним атрибутом системи, і постає питання про його регулювання і шляхи вирішення. Концепція дослідження полягає в тому, що міжнародний конфлікт є системним явищем, закономірності виникнення і протікання якого обумовлені наявними системними параметрами: структурою, ступенем емерджентності, гетерогенності, зв'язками між елементами. Під “постбіполярною системою міжнародних відносин” в даній роботі мається на увазі об'єктивно існуюча  комплексна взаємозалежність учасників міжнародних відносин, основні параметри якої склалися по завершенню періоду біполярного протистояння.

Під конфліктогенністю міжнародної системи в роботі розумітиметься загальна якісна оцінка потенціалу конфліктної взаємодії між державами. При спробі дати таку оцінку, автор виходить із наявності нерозривного зв'язку між структурними параметрами міжнародної системи і тими конкретними міжнародними конфліктами, що в ній виникають. Конфліктогенність, таким чином, є системним параметром. Конфліктогенність відображає переважаючі типи і форми конфліктів, їхній дестабілізуючий або стабілізуючий вплив на систему міжнародних відносин в цілому. Крім того, поняття конфліктогенності не означає сукупності окремих конфліктів, натомість – є поняттям абстрактним, дослідження якого відбувається із застосуванням системної методології та основною увагою до системного рівня відносин. Таким чином, розкриття поняття конфліктогенності носить теоретико-методологічний характер. Розуміння конфліктогенності в її структурному значенні вимагає особливої уваги до проблеми стабільності міжнародних систем.

Наукові роботи, пов'язані із предметом даного дослідження, можна поділити на три групи: 1) теоретичні роботи, що зачіпають проблеми методології дослідження міжнародних конфліктів в постбіполярному світі; 2) роботи, які досліджують зв'язок між системними параметрами та формами конфліктної взаємодії; 3) роботи, що досліджують протікання міжнародних конфліктів в окремих підсистемах. До першої групи слід в першу чергу віднести роботи політологів, істориків та економістів, більшою мірою американських, присвячені виявленню закономірностей протікання міжнародних конфліктів і побудові концепцій їх дослідження. В рамках цієї групи, в свою чергу, можна виокремити два напрями. До першого напряму належать роботи вчених, для яких характерним є  визнання важливості структурного впливу, але відмова від констатації його вирішального характеру при розгляді міжнародних конфліктів: Г. Кіссінджера, К. Райта, Дж. Блейні, М. Дойча, П. Кеннеді, З. Бжезинського, Р. Арона, К. Холсті, Р. Роузкранца, М. Ховарда, Г. Моргентау. Політичні реалісти за теоретичними поглядами та традиціоналісти за науковою методологією, названі вчені спиралися у своїх роботах на поняття “сила”, “інтерес”, “конфлікт” для пояснення широкого кола проблем міжнародно-політичної взаємодії. Міжнародний конфлікт, що розглядається ними як результат поєднання названих категорій, виникає і протікає на рівні відносин між державами, які є єдиними суб'єктами міжнародної політики.

Опора неореалістських досліджень на методологію макроекономіки, використання численних аналогій із суміжних дисциплін призвели вчених до висновку про визначальний вплив структури на поведінку елементів. Роботи цих дослідників сформували теоретичні основи структурного реалізму і значним чином впливали на розвиток наукового уявлення про міжнародні відносини протягом 1970-1990-х років ХХ століття. Дослідження К. Уольтца, Е. Луарда, У. Домке, Дж. Васкеза, А. Штейна, Ч. Дорана, У. Томпсона, М. Каплана, К. Голдмана, П. Хута, Д. Пейна, Б. Буено де Мескіта та Д. Лалмана, Р. Джервіса та Д. Снайдера, П. Діля та Г. Гоерца, Р. Вейрінена, Д. Шелленберга, Д. Левай присвячені аналізу впливу структури відносин на поведінку їх учасників. Деякі концептуальні підходи до визначення понять конфлікту та безпеки, розроблені в неореалістичній парадигмі, використовуються російськими дослідниками О. Кокошиним, С. Кортуновим, Е. Поздняковим.

Альтернативний напрям включає роботи основних опонентів К. Уольтца, зокрема, його ідеї про визначальний вплив міжнародної структури. Представники його визнають можливості окремих держав впливати на всю структуру міжнародної системи. В першу чергу це положення обгрунтовується в роботах таких дослідників як М. Дойл, Д. Уілкінсон, Р. Аксельрод, З. Маоз, О. Янг, К. Кнорр, М. Уайт, Р. Осгуд. Критика цих дослідників спрямована здебільшого проти абсолютизації ролі системних факторів та заснована на досить різноманітних за своїм характером гіпотезах. Критика показала слабкі місця в теорії структурного реалізму, але конструктивність такої критики була обмеженою, доки не було сформульовано альтернативну теорію – інституційного неолібералізму. Найбільш повним чином ці положення неолібералів були розвинені в теорії гегемоністичної стабільності, як одній з моделей забезпечення стабільності міжнародної системи шляхом вирішального впливу на неї держави-гегемона, такими дослідниками як Ч. Кіндлбергер, С. Краснер, Р. Кеохейн, Дж. Най, Р. Гілпін. В рамках теорії ліберального інституціоналізму висунено гіпотезу про т. зв. “демократичний мир”, а також теорію міжнародних режимів. Першу досліджено, зокрема, в роботах Р. Раммеля, М. Дойля та  Б. Рассета, а останню – в дослідженнях Д. Раггі, Р. Кеохейна, С. Краснера.

Принципи структурного детермінізму, які об'єднують вищезазначених вчених у їх спробах знайти причини міжнародних конфліктів, були піддані критиці з боку представників т. зв. “англійської школи”, якими анархія не розглядається як об'єктивна реальність, натомість – як колективна конвенція учасників відносин. До найбільш впливових представників “англійської школи” можна віднести Б. Бузана, Х. Булла, А. Уотсона та  Д. Беста.

Окрім робіт представників політичного реалізму, неореалізму та ліберального інституціоналізму, проблеми методології дослідження міжнародних конфліктів розглянуті у таких вчених, як Т. Шеллінг, Р. Аксельрод, Р. Пауел, С. Брамс,  Р. Джервіс, Ф. Загаре, Д. Мершаймер, М. Галперін. Дослідження міжнародних конфліктів цими вченими проводилися в рамках розвитку біхевіористського напряму міжнародних досліджень із переважним використанням статистичних методів обробки інформації, квантифікації даних і використанням формальних моделей.

Важлива для даного дослідження проблематика теоретичних аспектів конфліктології досліджується в роботах українських вчених Г. Перепелиці, О. Дергачова, О. Маначинського, О. Бандурки та В. Друзя; російських дослідників Ф. Бродкіна та М. Коряка, О. Дмітрієва, В. Кудрявцева та С. Кудрявцева, В. Шевцова, В.Дружиніна, Д. Конторова та М. Конторова.

Дослідження, присвячені виявленню кореляції між структурними параметрами і формами та типами міжнародних конфліктів, включають роботи С. Ван Евери, Ф. Біра, Б. Броді, Е. Луттвака. Окрему групу проблем становлять питання, пов'язані із забезпеченням оптимального функціонування міжнародних систем, які розглядаються в роботах О. Янга, С. Сімбала та К. Данн, Р. Сіверсона та Х. Старра. До представників цього напряму належать також транснаціоналісти та прихильники теорії режимів: С. Хантінгтон, Р. Купер, К. Дж. Холсті, Дж. Раггі, В. Ріттбергер.

Роботи третьої групи досліджують протікання міжнародних конфліктів в окремих підсистемах міжнародних відносин: регіональних чи функціональних. Частина робіт присвячена аналізу теоретичних проблем регіоналізму на прикладах біполярної та мультиполярної систем. Регіональні системи досліджено в роботах російського автора О. Богатурова; американців Дж. Мершаймера, Г. Аллісона та Д. Тревертона, Ф. Фукуями; латиноамериканців Ф. Кардозо та Е. Фалето.

У другому розділі – “Системні параметри конфліктогенності” – створено модель постбіполярної системи міжнародних відносин на основі визначення її ключових параметрів; розглянуто основні фактори, що формують конфліктогенність сучасних міжнародних відносин.

В роботі висувається й обґрунтовується теза про формування та еволюцію в постбіполярному світі складної ієрархічної структури, особливістю якої є співіснування різних типів “полярності”. В запропонованій моделі постбіполярна система в першому приближенні виглядає як монополярна система, в якій функцію т. зв. “колективного гегемона” виконує група держав. При подальшому аналізі можна охарактеризувати структуру відносин всередині цього “колективного гегемона” як мультиполярну. В той час відносини серед інших держав визначаються сформованими регіональним та локальними структурами, частина з яких залишилася від попереднього періоду, частина виникла у відповідь на нові диверсифіковані загрози. Таким чином, в постбіполярній міжнародній системі діють різні закони структурної організації, що має важливі наслідки для конфліктогенності цієї системи. Ці самі структурні фактори визначають і різноманітність та складність загроз в сучасному світі, а також диверсифікацію шляхів підтримання стабільності.

Аналіз структурних характеристик вказує на те, що міжнародні конфлікти в постбіполярній системі виникатимуть внаслідок протиріч, що існують як між полюсами (горизонтальні), так і між полюсами і периферією системи. Складна дворівнева структура стимулює зсув конфліктного потенціалу із глобального на регіональний та локальний рівень і виникнення структурної асиметрії. Наведена модель постбіполярної системи міжнародних відносин дозволяє дослідити її конфліктогенність саме в цьому контексті.

У третьому розділі – “Форми конфліктогенності постбіполярної міжнародної системи” –  розроблено типологію міжнародних конфліктів постбіполярного світу, в основу якої покладено чотири типи міжнародних конфліктів: традиційні, виникнення яких припадає на період існування біполярної системи; внутрішні конфлікти із міжнародними наслідками; асиметричні конфлікти та міжнародно-терористичні акти.

Автор доходить висновку, що складна побудова структури постбіполярної міжнародної системи індукує різноманітні форми та типи міжнародних конфліктів. Двосторонній зв'язок системи міжнародних відносин та кожного конкретного конфлікту проявляється в еволюції його під впливом загальносистемних імперативів. Характер сучасних загроз в сфері безпеки визначається тим різноманіттям форм, що їх здатні набувати сучасні міжнародні конфлікти. Небезпека та деструктивний потенціал окремих типів  міжнародних конфліктів зросли внаслідок тих змін, що їх зазнала загальна структура безпеки. Процеси структурних змін в області “полярності” вплинули на типи міжнародних конфліктів, змінивши структуру традиційних регіональних та локальних конфліктів; а також визначивши нові принципи втручання третіх сторін у внутрішньодержавні політичні конфлікти. Зміна структури традиційних конфліктів під впливом системних трансформацій відбувається на фоні зменшення регулятивних можливостей міжнародної структури по відношенню до таких конфліктів. В результаті цього частина конфліктів, що перебували в латентній фазі, переходять в фазу збройного протистояння.

На думку автора, в умовах постбіполярного світу можна виокремити на основі моделювання чотири типи конфліктів: міждержавні внутрішні конфлікти, внутрішньодержавні конфлікти з міжнародними наслідками, асиметричні конфлікти та міжнародний тероризм. Деякі міжнародні конфлікти можуть поєднувати риси, наприклад, асиметрії та використання терористичних стратегій. Конфлікти всіх чотирьох типів видозмінюються під впливом структурних трансформацій: змінюється співвідношення конфліктів різних типів, цілі та стратегії учасників, шляхи врегулювання та умови стабілізації. Типологія конфліктів постбіполярного періоду враховує зміни в колі учасників, їхніх мотивів та впливу структурних обмежень системи міжнародних відносин.

На основі запропонованої типології міжнародних конфліктів стає можливим, по-перше, надалі розвивати теоретичні підходи до аналізу кожного з типів; та, по-друге, будувати стратегії управління конфліктами різного типу.

У четвертому розділі – “Стабільність та управління конфліктами в постбіполярній міжнародній системі” – здійснено теоретичний аналіз концепції стабільності і встановлено зв'язки між стабільністю та конфліктогенністю міжнародних систем; а також сформульовано основні принципи управління міжнародними конфліктами в постбіполряному світі.

Трактування стабільності в статичному та динамічному аспектах дозволяє встановити відмінності між станом стабільної ситуації та стабільного розвитку. Сформульоване на основі аналізу різних концептуальних підходів визначення стабільності як здатності структури створити такі обмеження для функціонування елементів, за яких жоден з них не здатен або не відчуває потреби змінювати основні структурні характеристики; а за умови, що з будь-яких міркувань він вирішить це зробити, система буде здатною компенсувати ці дії завдяки внутрішнім ресурсам, дає можливість включити це поняття в контекст розгляду проблеми конфліктогенності міжнародної системи.

На основі такого трактування стабільності розроблено моделі стабільних міжнародних систем, адаптованих до структурних параметрів постбіполярності. В цих моделях запропоновано загальні закономірності та умови виникнення та підтримки стану стабільності в рамках чи-то моделі “кооперативної гри”, чи-то моделі “гегемоністичної стабільності”.

Автор відзначає, що в будь-якій із запропонованих моделей підтримання стабільності відбуватиметься шляхом управління міжнародними конфліктами, основною метою якого є максимізація їхніх конструктивних функцій. Таке управління стає можливим завдяки використанню традиційних процедур врегулювання з урахуванням структурних особливостей постбіполярної міжнародної системи. Таким чином, визначення структурних основ конфліктогенності сприяє формулюванню структурних принципів управління міжнародними конфліктами. Автор зазначає, що в сучасному світі питома вага латентних і нетрадиційних конфліктів зростає, а саме такі типи конфліктів найменше піддаються регулюванню

Після 11 вересня 2001 року акценти в стратегіях попередження та втручання в конфлікти було змінено в бік розуміння небезпечності політики невтручання в локальні та регіональні кризи. Зміни у формах ведення війни потребує нових підходів до забезпечення миру. Спектр форм міжнародних операцій з підтримки миру розширився, в цих формах поєднуються традиційні військові функції та нові завдання з державного управління, економічної відбудови та попередження латентних конфліктів.