ОЛЬСТЕРСЬКА ПРОБЛЕМА В ПОЛІТИЦІ ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність дисертаційної теми, визначено об’єкт і предмет дослідження, його мету та завдання, окреслено хронологічні межі, зроблено огляд методологічної основи та джерельної бази роботи, вказано на наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, розкрито зв’язок дисертації з науковими програмами і темами, апробацію дослідження та структуру роботи.

У першому розділі “Теоретико-методологічні основи дослідження” визначено сутність понять “проблема” та “конфлікт” і показано їхній взаємо­зв’язок в Ольстері, здійснено критичний огляд наукової літератури з пробле­матики до­сліджен­ня, з’ясовано значення історичного чинника в зародженні ольстерської проб­леми, окреслено її етапи, виокремлено політичні сили північного сходу ірландського острова та здійснено їхню класифікацію.

У широкому розумінні поняття “проблема” означає складне теоретичне або практичне питання, що потребує вивчення, дослідження і розв’язання. Під конфліктом у дисертації розуміємо боротьбу, мета якої полягає в досягненні певних переваг і водночас у нейтралізації або елімінації суперника чи заподіянні йому шкоди. Виходячи з дефініцій понять “проблема” і “конфлікт”, перше з них ширше за друге. Конфлікт безпосередньо пов’язаний з певним механізмом вирішення проблеми, він є одним з варіантів її розвитку. Для розв’язання конфлікту потрібно врегулювати проблему чи сукупність проблем, які перешкоджають примиренню ворогуючих сторін, однак розв’язання конфлікту не обов’язково означає розв’язання проблеми, оскільки на зміну конфліктним відносинам між сторонами можуть прийти конфронтаційні, за яких напруження між ними зберігається, але до жодних ворожих дій у бік суперника вони не вдаються. Однак розвиток проблеми і розвиток конфлікту можуть збігатися, якщо проблема і конфлікт виникли одночасно і проблема відразу ж набула форми конфлікту. Саме така ситуація спостерігається в Північній Ірландії.

Серед англомовних науковців, які займалися ольстерською проблемою, можна відзначити П. Артура, К. Бойла, П. Бью, Е. Вільсона, Р. Галла, Т. Гад­дена, А. Ґелка, М. Каннінгема, М. Коннолі, Д. Маррея, Г. Петтерсона, А. Сміта та ін. В їхніх працях простежуються витоки процесу відторгнення Північної Ірландії від решти Ірландії, аналізуються наслідки поділу Ірландії для обох частин острова, досліджуються суспільні структури Ольстера, особливості політичної культури і масової свідомості північноірландських жителів, пропонуються шляхи виходу з конфлікту в Ольстері.

Значну увагу ольстерській проблемі приділяли радянські дослідники, такі як І. Бірюков, Н. Грібін, Ф. Євгеньєв, В. Істратов, А. Лебедєв, Ж. Ліхачова,  М. Ор­лова, Є. Полякова, С. Толстов, О. Шахназаров тощо. Розмаїття літератури з цієї тематики свідчить про великий інтерес до неї, адже ескалація насилля в Ольстері вимагала осмислення сутності конфлікту, причин загострення та пошуку шляхів його врегулювання. Однак, незважаючи на те, що більшість дослідників поділяють думку про багатоплановість, багатоаспектність ольстер­ської проблеми, майже кожен із них зосереджується лише на деяких з її складових. Водночас аналізу політики британського уряду щодо розв’язання проблеми не приділялося достатньої уваги.

У роботі показано, що передумови виникнення ольстерської проблеми можна прослідкувати ще з ХІІ ст., від перших спроб англійців завоювати Ірландію. З початку ХVII ст. відбувалася масштабна колонізація Ольстера англій­ськими і шотландськими поселенцями, зміцнення їхнього панування на ірландських землях і зокрема на північному сході острова Ірландія, де здійсню­валася особливо жорстока соціально-економічна дискримінація місцевого насе­лення, яке, своєю чергою, чинило запеклий опір поселенцям. У 1921 р. Ірландія отримала незалежність від Великої Британії, за винятком шести північно-східних графств Ольстера – Північної Ірландії, які залишилися у складі Сполу­ченого Королівства, що й призвело до виникнення ольстерської проблеми.

Розкол ольстерського суспільства добре видно на прикладі аналізу політичних сил Північної Ірландії, яке із релігійного та політичного погляду виглядає симетричним: з одного боку – протестанти, юніоністи, лоялісти, з іншого – католики, націоналісти, республіканці. В протестантській громаді конкуренція за політичне лідерство невпинно зростала, тут засновувались такі партії, як Ольстерська юніоністська партія (1905), Демократична юніоністська партія (1971), Політична партія волонтерів (1974), Об’єднана ольстерська юніо­ністська партія (1977), Прогресивна юніоністська партія (1979), Юніоністська партія Північної Ірландії (1998) та ін.  Найвпливовішими представниками північноірландських юніо­ніс­тів на політичній арені сьогодні є Ольстерська юніоністська партія (ОЮП) та Демократична юніоністська партія (ДЮП). Засадничим елементом політичної позиції обох партій є підтримання збере­ження Північної Ірландії у складі Спо­лученого Королівства. Для протестант­ської громади характерна наявність лояліст­ських воєнізованих угруповань, як, наприклад, Асоціація оборони Ольстера (АОО), Ольстерські сили волонтерів (ОСВ), ідентифікувати які доволі складно.

Перевагою католицької громади було об’єднання навколо двох головних партій – Соціал-демократичної лейбористської партії (СДЛП) та партії Шинн фейн. СДЛП виступала проти насильства як способу боротьби за досягнення своєї мети, однак часто використовувала тактику відмови від участі в офіційному політичному процесі Північної Ірландії за несприятливих для неї обставин. Шинн фейн протягом більшого періоду свого існування  робила ставку на збройну боротьбу заради об’єднання Ірландії і була пов’язана з воєнізованим угрупованням – Ірландською республіканською армією (ІРА).

Електоральна підтримка біконфесійних партій упродовж десятиліть не перевищувала 1/10 частини виборчого корпусу і постійно коливалась залежно від напруженості відносин між громадами. Провідне місце серед них тепер належить Партії Альянсу Північної Ірландії, яка виступає за примирення громад та конструк­тивний підхід до політичних і соціальних проблем північного сходу ірландського острова.

У дисертації політичні сили класифіковано за поглядами на консти­туційний статус Північної Ірландії.

У другому розділі “Внутрішньополітичні аспекти розв’язання бри­тан­­ським урядом ольстерської проблеми” визначено засоби британського уряду, які він використовував для врегулювання ольстерської проблеми, проаналізовано розвиток і здобутки політики Великої Британії в Ольстері в соціально-економічній та освітній сферах, в галузі безпеки і питанні законо­давчого врегулювання конституційного статусу Північної Ірландії та прав католицької меншини в 1968–2005 рр. за допомогою зіставлення цього періоду з періодом невтручання цент­ральної влади в політику Північної Ірландії в 1921–1968 рр.

Поступове наростання напруження в Північній Ірландії спричинив нерівномір­ний соціально-економічний розвиток двох громад, адже після 1921 р. католицька меншина на Півночі зазнавала дедалі більшої дискримінації від юніоністів на виборах, при розподілі державного житла, в сфері зайнятості та освіті. В 60-х роках ХХ століття дискримінація католицької меншини в соціально-економічній сфері призвела до спалаху руху за громадянські права, що спонукало британський уряд активніше втрутитись в ольстерські події, а в 1972 р. запровадити в Північній Ірландії пряме правління з Лондона, лікві­дувавши регіональний уряд і парламент.

Соціально-економічна політика британського уряду в Північній Ірландії була спрямована на формування нових владних інститутів – різноманітних комісій, комітетів, покликаних розв’язати проблеми нерівності населення північного сходу ірландського острова. Уряд Великої Британії підтримав створення централізованого Управління з житлового питання Північної Ірландії, яке розпочало свою роботу в 1973 р. Головною заслугою цього органу було те, що питання розподілу державного житла перестало бути приводом до загострення релігійної ворожнечі, оскільки при поселенні північних ірландців в тому чи іншому районі враховувалися лише побутові потреби незалежно від конфесійної приналежності. Під час опитування громадської думки, про­веденого в 1990 р. Управлінням з житлового питання, 82 % католицьких респондентів і 81 % протестантських висловили думку, що цей орган при розподілі державного житла не здійснює політику дискримінації.

Важче було розв’язати проблему дискримінації католиків у сфері зай­нятості. У 1976 та 1989 рр. британський уряд прийняв Акти про справедливе працевлаш­тування в Північній Ірландії, які повинні були обмежити дискримінацію осіб при прийомі на роботу за релігійно-політичною ознакою. Однак створення ефективного законодавства у сфері зайнятості – справа нелегка, та й сама лише законодавча база навряд чи змогла б розв’язати таку складну проблему.  До кінця 80-х років розрив у сфері зайнятості між двома громадами зберігався, а рівень безробіття зростав.

Уряд Великої Британії допомагав зближенню двох громад за допомогою змін у галузі освіти. На час створення північноірландської автономії 1921 р. у провінції функціонували дві паралельні мережі шкіл: одна з них була у володінні католицької, інша – протестантських церков. Британський уряд сприяв створенню змішаних за конфесійною ознакою шкіл. Завдяки йому в 2003 р. у Північній Ірландії вже налічувалось 50 змішаних шкіл, де навчалися 16 тис. учнів, що становило приблизно 5 % школярів, однак більшість учнів  (95 %) все ще відвідують школи своєї громади.

Із часу утворення Північної Ірландії одним із основних у поляризації ольстер­ського суспільства було питання безпеки. На загострення проблеми безпеки в Північній Ірландії впливала низка факторів, серед яких можна ви­окре­мити недосконалість законодавства у сфері підтримання порядку в Пів­нічній Ірландії, не­пропорційне представництво протестантів і католиків у силах безпеки, проведення парадів протестантів у католицьких районах та демон­страцій за громадянські права католиків, діяльність воєнізованих угруповань, що їх створювали представники кожної з громад.

За умов, що склалися, британський уряд був змушений ввести в Північну Ірландію війська як миротворчу силу, позбавив Королівську ольстерську полі­цію військових повноважень, створив Полк оборони Ольстера, який форму­вався з місцевого населення і підпорядковувався командуванню британської армії. На останню було покладено завдання втілення в життя системи інтернування, яка пе­ред­бачала превентивне тюремне ув’язнення підозрюваних у зв’язках із заборо­неними воєнізованими угрупованнями без суду і слідства на невизначений термін. З ініціативи британського уряду в 90-х роках ХХ ст. здійснено низку реформ щодо Королівської ольстерської поліції, зокрема її перейменовано на Поліцейську службу Північної Ірландії, створено умови для поступового набору осіб у поліцію в про­порції 50:50 від католицької і проте­стантської громад. Британський уряд ініціював створення законодавства, необ­хідного для врегулювання проблеми протестантських парадів, які провокували протистояння між двома громадами, в результаті чого маршрути цих парадів було виведено із районів проживання католиків.

Щодо проблеми тероризму британський уряд проводив двояку політику: з одного боку, він намагався знайти з воєнізованими угрупованнями компроміс шляхом переговорів, а з іншого – нарощував військовий потенціал в Північній Ірландії, збільшував кількість витрат на утримання сил безпеки, створював анти­терористичне законодавство. Політика консервативного уряду Маргарет Тетчер в Ольстері характеризувалася жорстким курсом щодо республіканців і досить м’яким – стосовно лоялістів. Дії центральної влади призвели на початку 80-х років до страйків-голодувань католицьких ув’язнених, а в 1984 р. – до великого теракту в м. Брайтон, де консервативна партія проводила свою щорічну конференцію. В 90-х ро­ках політика британського уряду була спрямована на переговори з лідерами воєні­зованих угруповань з метою приборкати хвилю насильства в Північній Ірландії. Питання про здачу зброї угрупованнями міститься в Угоді великодньої п’ятниці 1998 р., підписаній в результаті багатосторонніх переговорів лідерів головних політичних сил Пів­ніч­ної Ірландії, урядів Великої Британії та Республіки Ірландія. Влітку 2005 р. представники ІРА оголосили про відмову від збройних методів боротьби, що було позитивно сприйнято британським урядом.

У дисертації показано, що чільне місце в комплексі причин майже столітнього протистояння двох громад посідали питання конституційного статусу Північної Ірландії, її кордонів, характеру зв’язку з Великою Британією, відносин з Респуб­лікою Ірландія, а також тісно пов’язаного з ними питання доступу до влади като­лицької меншини. За мажоритарної виборчої системи, яка обмежувала можливості католицької громади у формуванні регіональних органів влади, неоднакових розмірів виборчих округів, в яких проживали протестанти і католики, та системи множинного голосування, вибори до регіонального парламенту та місцевих органів влади в 1921–1968 рр. не відо­бражали дійсного волевиявлення населення північного сходу ірландського острова.

Великою “знахідкою” Лондона у питанні рівного доступу до влади двох громад стала ініціатива запровадження так званого принципу поділу влади, за яким католицька меншина отримувала право участі у формуванні регіональних владних органів. Компромісний варіант на основі “поділу влади” знайшов відображення в низці урядових пропозицій і був закріплений Угодою великодньої п’ятниці 1998 р. Угода передбачала створення регіонального пар­ламенту на основі згаданого прин­ципу, однак, незважаючи на декілька спроб його скликати, робота парламенту не була успішною: на заваді щоразу ставала проблема здачі зброї воєнізованими угрупованнями. В Угоді зазначалося, що на час її підписання Північна Ірландія залишається у складі Сполученого Ко­ролівства, однак, якщо населення на півночі й на півдні Ірландії захоче об’єднання, воно зможе цього добитися голосуванням.

У третьому розділі “Зовнішньополітичні чинники впливу на політику Великої Британії в Ольстері” проаналізовано англо-ірландські відносини щодо ольстерської проблеми в досліджуваний період, визначено, яку роль відіграли США у коригуванні британського політичного курсу з північно­ірландського питання, показано вплив міжнародних організацій на політику Великої Британії в Ольстері.

Штучний за своєю природою поділ Ірландії 1921 р. з самого початку містив у собі конфліктогенний елемент міждержавного характеру, оскільки безпосередньо зачіпав інтереси Ірландії, яка вважала Північну Ірландію територією, приналежною до споконвічно ірландських земель, що й було задекларовано в Конституції Рес­публіки Ірландія 1937 р. Із появою руху за громадянські права католиків і подаль­шим погіршенням політичної ситуації в Північній Ірландії наприкінці 60-х років Республіка Ірландія виявляла дедалі більший інтерес до ольстерських подій. Пер­шою спробою з боку Великої Британії залучити Ірландію до врегулювання ольстер­ської проблеми стала Саннінгдейльська зустріч 1973 р. і однойменна угода, підписана на ній. Головним досягненням сторін стала можливість реалізації ірландського аспекту ольстерської проблеми у формі спільних міжурядових органів, що було свід­ченням пом’якшення позиції британського уряду щодо участі Республіки Ірландія у північноірландських подіях, з одного боку, та готовність останньої відтермінувати втілення у життя ідеї об’єднання своєї країни в історичних межах – з іншого. Однак саннінгдейльські домовленості не набули чинності через потужний страйк представників протестантської громади.

У першій половині 80-х років ХХ ст. між двома урядами відбулася низка зустрічей на найвищому рівні, на яких розглядалися північноірландські проблеми. В 1985 р. між британським та ірландським урядами укладено дого­вір, який започат­кував інституалізовану співпрацю двох урядів, спрямовану на досягнення врегу­лювання північноірландської проблеми, надав Ірландії право дорадчого голосу у справах провінції і засвідчив можливість подальшої співпраці двох країн з метою примирення протестантів і католиків північного сходу ірландського острова. 15 груд­ня 1993 р. побачила світ “Спільна декла­рація миру” прем’єр-міністрів Великої Британії та Республіки Ірландія, або Даунінгстрітська декларація, яка про­го­лошувала, що населення Північної Ірландії має визначити: залишити провінцію у складі Сполученого Королівства чи приєднати до незалежної Ірландії. На запрошення Великої Британії ірландський уряд брав участь у багатосторонньому переговорному процесі, наслідком якого стало підписання Угоди великодньої п’ятниці, а згодом, після проведеного в країні референдуму, відмовився від тери­торіальних претензій на північно-східну частину Ольстера, що усунуло головну суперечність між двома урядами.

Ольстерська проблема та спроби її врегулювання привертали увагу не лише Республіки Ірландія, а й Сполучених Штатів Америки, які брали участь у її вирі­шенні в ролі посередника. Від поділу Ірландії в 1921 р. і до 1968 р. ольстерське пи­тання перебувало поза увагою американської зовнішньої політики. Однак неспро­можність Великої Британії розв’язати проблему посту­пово посилювала інтерес уряду США до північноірландських подій. Спочатку американське втручання вира­жалося у заявах американських політиків щодо діяльності британського уряду в Ольстері, а в 1980 р. президент США Джіммі Картер пообіцяв надати Північній Ірландії значну фінансову допомогу за умови, що там припиниться безлад. Важливу роль у просуванні Великої Бри­танії та Ірландії до спільного успіху відіграв пре­зидент Рональд Рейган, який мав дуже близькі політичні відносини з Маргарет Тетчер і зумів переконати її у необхідності підписання англо-ірландського договору 1985 р.

Значний вплив на політику британського уряду в Ольстері здійснила адміністрація президента Білла Клінтона. Починаючи з грудня 1993 р., США стали відігравати важливу роль у складних переговорах Великої Британії та Ірландії, кінцевим підсумком яких було підписання Даунінгстрітської декларації 1993 р. Б. Клінтон здійснив три поїздки в Північну Ірландію – в 1995, 1998, 2000 рр. з метою сприяння активізації мирного процесу на північному сході ірландського острова, а посланець уряду США Джордж Мітчелл головував на багатосторонніх переговорах 1997–1998 рр., у результаті яких була підписана Угода великодньої п’ятниці, яка вселила надію на остаточне розв’язання проблеми в майбутньому. На відміну від Б. Клінтона, його наступник Джордж Буш-молодший не виявляє значного інтересу до політики Великої Британії в Ольстері.

Певний внесок у примирення протестантів і католиків Північної Ірландії та зближення позицій Великої Британії та Ірландії з цього питання зробили ООН, ЄС, Рада Європи. ООН доволі стримано використовувала свої важелі впливу на учасників конфлікту, а Рада Безпеки ООН так і не ухвалила рішення про введення в Ольстер миротворчих сил, оскільки проти цього заперечував її постійний член – Велика Британія. Європейські організації були безпосередньо зацікавлені у збере­жен­ні і підтриманні миру в своєму регіоні. Завдяки новій програмі, затвердженій Європейською комісією, Північна Ірландія отримала  2,7 млрд євро для свого еконо­мічного і соціального розвитку в 2000-2006 рр., що дуже важливо для британського уряду, оскільки певною мірою знімає з нього тягар економічної допомоги провінції.