ПРОБЛЕМИ ЄВРОАТЛАНТИЧНИХ ВІДНОСИН У ПАРАДИГМАЛЬНОМУ ПОЛІ АМЕРИКАНСЬКОГО НЕОКОНСЕРВАТИЗМУ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначені об’єкт, предмет, мета та завдання дослідження, розкрита його методологічна основа і практичне значення, подано інформацію про апробацію результатів дослідження та структуру дисертації.

У першому розділі “Теоретико-методологічні основи та джерельна база дослідження” окреслені теоретичні й методологічні підходи до дослідження американського неоконсерватизму та системи євроатлантичних відносин, проаналізовані основні наукові джерела за темою дисертації.

У підрозділі 1.1 “Методологічні проблеми дослідження американського неоконсерватизму” відзначено, що найбільш складним завданням для дослідників американського неоконсерватизму є пошук адекватного і конкретного його визначення. Спроби методологічно та структурно визначити нове явище у політичному житті США робилися як зарубіжними (С. Ліпсет, М. Харінгтон, А. Етціоні, Е. Ледд, Дж. Неш, І. Сільвер, Р. Бартлі, П. Штейнфельс), так і вітчизняними (А. Мельвіль, В. Согрін, А. Валюженич, Ю. Замошкін) дослідниками. Всі ці спроби пояснення сутності неоконсерватизму виявлялись некоректними та розмитими або диктувались суб’єктивними, часто ідеологічними міркуваннями.

Тим не менше, слід відзначити, що наприкінці 60-х - на початку 70-х років ХХ ст. відбулася структуризація американського неоконсерватизму в двох вимірах: по-перше, виникнення нового ідейного контенту в рамках американського ідеологічного простору та оформлення його в певне неоконсервативне світобачення, що до цього проявлялося як окремі ідеологічні тенденції, по-друге, ґенеза американського неоконсервативного руху, представлена групою теоретиків, що почали процес зміщення з лівого боку американського ідейно-політичного спектра до правого. Зазначимо, що подальший розвиток американського неоконсерватизму супроводжувався постійною його трансформацією, котра була реакцією на зміну геополітичних обставин.

Фінальна та принципова трансформація американського неоконсерватизму розпочалася в 90-х роках ХХ ст. і досягла свого апогею в період президентства Джорджа Вільяма Буша. Зовнішньополітична складова неоконсервативного світобачення, що й так була провідною, на цьому еволюційному витку стала домінуючою, що також супроводжувалось її радикалізацією та “розмиванням” інших світоглядних постулатів неоконсерватизму. Сучасні неоконсерватори перетворились на лобістів жорсткої зовнішньополітичної лінії, в той час як соціально-політичні пріоритети повністю відійшли на другий план. Їх сьогодні доцільніше називати унілатералістами, тобто прихильниками односторонніх дій Сполучених Штатів на міжнародній арені та “керівного” лідерства США в світі.

Тому, в період, якому присвячене дисертаційне дослідження, найдоцільніше розглядати неоконсерватизм як певну світоглядну парадигму, що стала основою зовнішньополітичного бачення та мілітаристської доктрини нової республіканської адміністрації Дж. В. Буша, розглядаючи в даному контексті поняття парадигми в сенсі, запропонованому ще Т. Куном, тобто як “сукупність переконань, цінностей та технічних засобів”.

У підрозділі 1.2 “Стан наукової розробки теми” проаналізовано джерельну базу дослідження, що умовно можна поділити на дві групи: джерела, пов’язані з феноменом американського неоконсерватизму, його особливостями та місцем у політичному спектрі Сполучених Штатів, і ті, що висвітлюють проблематику євроатлантичних відносин.

Говорячи про ідейні витоки та підґрунтя неоконсерватизму в США, зокрема про складну й неоднозначну інтелектуальну спадщину професора та політичного філософа Л. Штрауса, в першу чергу треба відзначити канадську дослідницю Ш. Друрі, а також К. Яна, Р. Лока, Д. Лоба, Дж. Стейнберга.

Особливе місце в категорії джерел, присвячених феномену американського неоконсерватизму, посідають праці власне самих неоконсерваторів. Серед них чільне місце відведено І. Крістолу, одному із засновників неоконсерватизму, людині, що першою почала називати себе неоконсерватором. Він довго залишався єдиним, хто наважився на самоатрибуцію цього терміна. Крім того, слід згадати праці Д. Бейкера, Т. Лідберга, М. Контінетті, К. Блека та ін. Особливої уваги потребують роботи провідного неоконсервативного мислителя Ч. Краутхаммера.

У сфері неоконсервативного бачення євроатлантичних відносин потужним є публіцистичний доробок Р. Кейгана та В. Крістола. Ці двоє, журналіст і співробітник Фонду Карнегі Р. Кейган та редактор Weekly Standard В. Крістол, являють собою потужний тандем, з-під їх пера виходить значна частина друкованих праць неоконсерваторів. Вищезгаданому Р. Кейгану належить авторство роботи, яка стала основою неоконсервативного бачення євроатлантичних відносин. Важливими також, у цьому аспекті, є праці експертів неоконсервативних аналітичних центрів Д. Хульсмана, Т. Донеллі, Р. Сікорського.

Насамкінець треба відзначити джерельний блок, що сприяв дослідженню специфіки та особливостей функціонування інтелектуальних центрів. Тут можна згадати Д. Річі, Р. Холінгса, Дж. МакГанна, Дж. Пешека, Дж. Сміта, Д. Стоуна та ін.

У Російській Федерації тематика зовнішньої політики Сполучених Штатів взагалі та євроатлантичних відносин зокрема розробляється переважно Інститутом США і Канади Російської академії наук. Найбільш наближеною до тематики даного дослідження є робота М. Троїцького. Цікавими в розрізі тематики дисертації є роботи Т. Шаклеіної, А. Терентьєва, П. Подлєсного, В. Кременюка, а також спроби фундаментального теоретико-методологічного аналізу А. Богатурова.

В Україні існує низка праць, тематика яких має відношення до даного дослідження. Зокрема, варто згадати праці О. Брусиловської, О. Бабкіної, Д. Скляренка, І. Коваля, Б. Канцелярука, О. Лозовицького та ін. Проте всі ці роботи стосуються або окремих аспектів даного дослідження, або досліджують проблематику, пов’язану із зовсім іншим історичним періодом.

У другому розділі “Формування американського неоконсерватизму як ідеології та політичного руху” основна увага спрямована на дослідження й аналіз ідейних витоків американського неоконсерватизму та його політичної еволюції як руху.

У підрозділі 2.1 “Ідейні витоки неоконсерватизму” значну увагу автор приділяє двом найбільш суперечливим аспектам історії неоконсерватизму як ідеї: це його троцькістське походження як руху та його складна філософська основа у вигляді ідей Л. Штрауса.

Зокрема, зазначено, що більшість засновників неоконсерватизму, такі як І. Крістол, Н. Глейзер та С. Хук, почали формувати свої концепції під впливом та в рамках ідей М. Шахтмана ще в 30-40 роках ХХ століття. Сам Шахтман, що починав свою політичну діяльність як крайній троцькіст, уже в 60-х рр. ХХ ст. перейшов на позиції поміркованої демократії. Таким чином, Шахтман не лише був ідейним натхненником неоконсерваторів, а й фактично розпочав політико-ідеологічний шлях з крайнього лівого табору, що закінчили неоконсерватори на правому боці політичного спектра в лавах Республіканської партії.

Доведено, що неоконсервативна ідейна парадигма зазнала ментального впливу філософських ідей Л. Штрауса. Чимало сучасних неоконсерваторів, зокрема П. Вульфовіц, Ф. Фукуяма, А. Шульські, В. Крістол, В. Беннетт, В. Баклі були безпосередніми учнями німецького професора. Однак проводити прямі паралелі між його специфічним антимодерним філософським вченням та сучасними неоконсервативними доктринами недоцільно, оскільки сучасні підходи до зовнішньої політики, включаючи й неоконсервативні, багато в чому сформувалися зважаючи на об’єктивні події в світі кінця ХХ століття (розпад СРСР, унікальне становище Сполучених Штатів, події 11 вересня 2001 р. тощо).

У підрозділі 2.2 “Ґенеза та політична еволюція неоконсерватизму” автор відзначає, що неоконсерватори виникли як маленька група інтелектуалів, що в 60-70-х рр. ХХ ст. відійшли від традиційних американських лівих, оскільки не сприймали їх соціальну програму. Багато неоконсерваторів співпрацювали в 70-х рр. із сенатором Г. Джексоном, що ангажував їх своїми неухильними антикомуністичними поглядами. В 1980-х більшість неоконсерваторів опинились у таборі республіканців, побачивши в політиці Р. Рейгана можливості втілення конфронтаційних підходів у відносинах з СРСР.

Дисертант констатує той факт, що сучасний неоконсервативний рух у лавах Республіканської партії сформувався внаслідок півстолітнього дрейфу групи інтелектуалів-однодумців з лівої частини американського політичного спектра в праву. Доведено, що така зміна політичних акцентів була викликана не зміною світобачення цієї групи однодумців, а еволюцією ідеології тих груп американських політиків, з якими асоціювали себе ранні неоконсерватори. Останні ніколи не відмовлялись від своїх провідних цінностей (антикомунізму, жорсткої зовнішньої політики, віри в експорт демократії тощо). Саме неузгоджуваність ідеологічних установок змусила неоконсерваторів порвати спочатку з соціалістами, згодом з новими лівими, а пізніше, взагалі, з Демократичною партією. Тому, з певною часткою узагальнення, можна сказати, що сьогоднішній неоконсерватизм відрізняється від неоконсерватизму зразка 60-70-х років лише своєю адаптованістю до нових реалій світу після “холодної війни”.

Навряд чи можна стверджувати, що неоконсерватизм сьогодні остаточно інкорпорований загальною консервативною течією. В питаннях зовнішньої політики, що є ключовими для нього, неоконсерватизм, як і раніше, є рівновіддаленим і від колег по Республіканській партії (палеоконсерваторів, лібертаристів та ін.), і від демократів. Саме це, на наш погляд, і дозволяє розглядати неоконсерватизм як окремий феномен американської політики.

У третьому розділі “Євроатлантичний вектор зовнішньої політики США в концепціях неоконсервативних аналітичних центрів” розглядаються концепції трьох найбільш потужних та характерних неоконсервативних аналітичних центрів у взаємозв’язку з європейською стратегією США.

У підрозділі 3.1 “Фонд “Спадщина” та його Стратегія Європи національних держав” відзначається, що зовнішньополітична стратегія Фонду “Спадщина” ґрунтується на так званому вибірковому підході, який полягає в поглибленні індивідуальної співпраці з окремими європейськими державами та запобіганні виробленню єдиної європейської зовнішньополітичної позиції.

Стратегія Європи національних держав відзначає, що сприйняття загрози та стратегії боротьби з нею принципово відрізняються як по різні боки Атлантики, так і в самій Європі, а тому є очевидним, що спроби нівелювати національну політику європейських держав не відповідають інтересам США.

У підрозділі 3.2 “Американський Інститут підприємництва та Доктрина інституціалізації однополярності” проаналізовано зовнішньополітичні концепції науковців АЕІ і відзначається, що вони, як і всі неоконсерватори, бачать сучасний світ однополярним з єдиною супердержавою США. Збереження оновленого Pax Americana вимагає союзників, серед яких Європа посідає головне, але не визначальне місце, оскільки виклики нового століття, в першу чергу, пов’язані з Азією та Близьким Сходом. Проте, незважаючи на певну другорядність європейських позицій у стратегічному баченні Сполучених Штатів, існуючі зв’язки з Європою повинні зберігатись, оскільки розкол, що намітився між атлантичними партнерами з ряду проблем, без взаємних зусиль щодо його подолання може перетворитись на жорстку конкуренцію.

У підрозділі 3.3 “Принципи євроатлантичних відносин в концепціях Проекту Нового Американського Століття” підкреслюється, що підхід до відносин Америка – Європа, розроблений фахівцями Проекту Нового Американського Століття є гегемоністичним та унілатералістським навіть для неоконсервативної традиції. Таке бачення ґрунтується на винятковості геополітичної позиції США наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. При цьому експерти Проекту виходять зокрема з наднаціонального характеру геополітичних цілей і глобальності національних інтересів США. Вони вважають, що Сполучені Штати володіють необхідним ресурсом для односторонніх дій, спрямованих на досягнення цих цілей, та відсутності на міжнародній арені суперників, здатних адекватно протистояти американській стратегічній лінії.

Доведено, що зовнішньополітичні концепції досліджуваних неоконсервативних аналітичних центрів ґрунтуються на вихідних концептуальних позиціях, що ілюструють стратегічний поворот американської зовнішньої політики в напрямі Близького Сходу та загальну тенденцію до похолодання євроатлантичних відносин, що спостерігається ще з закінчення “холодної війни”. Часткові відмінності в інструментальних підходах неоконсервативних аналітичних центрів до реалізації американської гегемонії у відносинах з Європою не означають принципового розходження у баченні євроатлантичної політики цими центрами й обумовлена, переважно, різноманіттям дослідницьких підходів.

Крім того, для всіх неоконсервативних концепцій об’єднуючим постулатом є виключне становище США в світі як світового гегемона, який не обмежений ані впливовими супротивниками на глобальній арені, ані обтяжливими взаємозалежностями у відносинах із партнерами. Для неоконсерваторів поняття гегемонія визначає поняття національний інтерес. Саме тому європейські спроби обмежити необмежену американську стратегічну міць, на їх думку, суперечать національним інтересам США.

Четвертий розділ “Використання неоконсервативної парадигми у встановленні нового формату євроатлантичних відносин” присвячений дослідженню періоду кризових змін у відносинах між Європою та США, а також питанню війни в Іраку як їх каталізатора.

У підрозділі 4.1 “Назрівання кризових явищ у відносинах між США та Європою” наголошено, що погляди Дж. В. Буша (так само як і його команди) на зовнішню політику, коли він прийшов до влади, були мало відомі. Незважаючи на загальноприйняту думку, що команда Буша була налаштована унілатералістськи з самого початку, деякі  корінні принципи зовнішньої політики, що стосувалися, в першу чергу, використання американської військової сили, залишалися невизначеними. Однак зміна геополітичної ситуації змусила нову адміністрацію суттєво переглянути підходи попередньої до трансатлантичних відносин.

Зазначено, що політика адміністрації Дж. В. Буша та трансатлантичні розбіжності самі були продуктом широкомасштабних структурних змін по обидва боки Атлантики. Причиною було не лише закінчення “холодної війни” та зникнення спільного супротивника, що колись був найвагомішим фактором збереження альянсу. Протягом 90-х внутрішня політика та світогляд, а відповідно і зовнішня політика США та Європи еволюціонували таким чином, що стали загрожувати майбутньому союзу, що колись був покликаний їх об’єднувати. Одним з найбільш важливих факторів було стійке зростання американської, переважно військової сили, особливо в порівнянні з Європою. У добу президентства Буша, США (швидше, завдяки вдалій геостратегічній ситуації, ніж особливим зусиллям) стали найсильнішою державою в світі з безпрецедентними можливостями діяти без будь-яких асистентів по всьому світу. Таке силове зростання потягнуло за собою зміни в американському баченні зовнішньополітичних завдань та виникненні разючих відмінностей з європейськими підходами. Сполученим Штатам видавалось логічним, що країна з такими технологічними та військовими ресурсами має тенденцію “вирішувати” проблеми, а не намагатись їх “залагоджувати”. Величезна американська військова сила та технологічний прогрес “нагородили” Сполучені Штати відчуттям дієвого оптимізму, в той час як Європа завжди була налаштована песимістично або “реалістично”, виходячи зі свого більш складного історичного досвіду. Такі відмінності в політичній культурі існували завжди, проте протягом останнього десятиліття вони перетворилися в своєрідний світоглядний розрив.

З’ясовано, що систематичні розбіжності у поглядах США і Європи на світопорядок почались ще до подій 11 вересня та приходу до влади адміністрації Буша. Однак терористичні атаки на Нью-Йорк і Вашингтон надзвичайно прискорили ці тенденції, значно поглибивши розрив в американських та європейських підходах. Досвід всього декількох місяців після подій 11 вересня для нового американського уряду послужив доказом того, що норми функціонування трансатлантичних відносин періоду “холодної війни” не є більше релевантними і не потребують дотримання.

Доведено, що в той час як події 11 вересня є центральними для розуміння мотивів політичних дій американського уряду, вони не є ґенезою їх зміни. З довготермінової перспективи, саме зростання американської військової сили та відсутність адекватних конкурентів створило середовище для подібної політики. В той же час, європейська самозаглибленість та небажання розвивати власну військову міць значно знизили цінність європейської точки зору в очах Сполучених Штатів. Досвід подій, що мали місце до іракської кризи, переконав США в правильності одностороннього підходу до створення коаліцій. Такий підхід до американського лідерства приносив певну вигоду, його успіхи справді не були ілюзорними, проте він створив реальні проблеми у відносинах з Європою. На найбільш загальному рівні можна констатувати недооцінку спротиву політиці Сполучених Штатів у Європі, що, акумулюючись з плином часу, може створити перешкоди досягненню американських цілей.

У підрозділі 4.2 “Питання війни в Іраку як каталізатор кризи євроатлантичних відносин” відзначено, що розбіжності між американським і європейським баченням іракської проблеми були реальним продуктом відмінностей між атлантичними партнерами в історії, політичній культурі та стратегічному становищі. Такі відмінності стрімко розвивались упродовж останнього десятиліття, і не дивно, що вони переросли в кризу, коли Сполучені Штати прийняли рішення про зміну режиму в Іраку. Проте криза трансатлантичних відносин не була незворотною. Так, вона стала наслідком структурного розриву між США та Європою. Однак її також можна вважати спричиненою дипломатичними помилками, відсутністю координації та невірним аналізом ситуації з обох боків.

Підкреслено, що одним із витоків кризи став американський підхід до зовнішньої політики. З самого початку повноважень адміністрації Буша (а частково ще й у період президентства Клінтона) не було жодних спроб виробити щось на зразок спільної політики. Швидше, американська адміністрація намагалась “продати вже готовий продукт”, іншими словами, дипломатичними зусиллями здобути підтримку рішень, що були заздалегідь прийняті в Білому Домі. Проте і європейська позиція мовчазного спротиву (як у випадку з Німеччиною), підтримання авторитету та ролі ООН і спекулювання правом вето (у випадку з Францією) виявилась контрпродуктивною. Своєю позицією та дипломатичними іграми з використанням Ради Безпеки Франція лише переконала багатьох у Сполучених Штатах, що прихильники жорсткої політики мали рацію, що вона є абсолютно неефективною організацією і що немає сенсу звертатись до неї наступного разу.

Виявлено, що дипломатичний розрив навколо Іраку генерував найпотужнішу  трансатлантичну кризу останніх 50-ти років. На момент початку війни відносини між США та більшістю європейських країн були настільки складними, що питання про майбутнє самого альянсу залишалось відкритим. Ступінь розходжень між позиціями атлантичних партнерів, здавалося, підтверджував тезу про те, що відмінність бачення світу не дозволить американцям та європейцям надовго зберегти своє партнерство.

Безсумнівно, культурні та структурні відмінності розділили європейців і американців навколо іракського питання. Американське відчуття незахищеності, що породили події 11 вересня, віра у військову силу та можливості змінити світ шляхом її застосування переконали американську адміністрацію, що війна є можливою та бажаною. Європейці, навпаки, занурені у внутрішні процеси, відчуваючи потребу в стабільності, переважно виступали проти війни. В цьому контексті серйозні розходження навколо війни в Іраку, можливо, були невідворотними. Проте, очевидно, відворотною була масштабна криза, що поставила під сумнів саме існування трансатлантичного партнерства. Ні американці, ні європейці не брали до уваги потенційну шкоду, що завдавала їх політика атлантичному альянсу. Серйозні помилки та прорахунки, разом з рядом об’єктивних і некерованих факторів, перетворили те, що могло стати черговим євроатлантичним диспутом, у кризу майже історичної ваги.