ЯДЕРНЕ СТРИМУВАННЯ В ПОЛІТИЦІ США І РОСІЇ В ПОСТБІПОЛЯРНИЙ ПЕРІОД :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У першому розділі – “Теоретико-методологічні аспекти дослідження” – розглядається стан наукової розробки проблеми радянськими, українськими та російськими дослідниками, а також розкриваються методологія й методи дослідження.

Особливістю дисертаційної  роботи  є розгляд воєнно-політичного курсу США й Росії крізь призму ядерного стримування  в аспекті теоретичних розробок американських і російських політологів та практичного втілення  на сучасному етапі розвитку  двосторонніх відносин. Унаслідок цього, аналізуючи праці радянських дослідників, їх доцільно розділити на дві групи:  1) концепцій американської військової політики ; 2) загальні проблеми стратегії.

Автори першої групи, до яких слід віднести передусім  Дмитрієва Б. М., Єфремова О. Є., Кокошина А. А., Ларіонова В. В, Петровського В.Ф., Пономарьову Н. Б , Смирнову Н. О.,        Яковлєва О. М.,  здійснили ретельний аналіз таких історичних категорій стратегії стримування як «масована відплата», концепція «контрсили», «перший» і «другий удар», «гнучке реагування».

У 80-ті роки було видано низку монографій,  присвячених появі концепції «нового політичного мислення», в яких помітна спроба критичного осмислення можливих результатів ядерної війни. До цієї категорії можна віднести книгу Громика А. А. і Ломейка В. Б. «Нове мислення у ядерному столітті», Лебедєва В. Ю. і Подберезкіна О. І. «Воєнно-стратегічний паритет: дві позиції», Петровського В. Ф.  «Безпека в ядерно-космічну еру».

В другій групі праць з питань стримування,  увага здебільшого зосереджена на загально-стратегічних питаннях. Цю групу досліджень презентують праці Кулікова В. Г., Сбитова М.О., Трофименка Г. О.

Наукові розвідки російських вчених  з цієї  проблематики  в 1990-ті рр. можна розділити на дві окремі групи: 1) присвячені загальним питанням російської ядерної стратегії: ядерній доктрині, збройним силам, перспективам збереження можливостей російського ядерного стримування   (Арбатов О.Г., Дворкін В.З,   Дьяков А.С., Кадишев Т.А., Лата В.В., Подвіг П.Л., Сафранчук І.О., Соков М.М.) 2) такі, що безпосередньо стосуються основних для РФ проблем з початку 90-х – підписанню й ратифікації Договорів СНО і полеміки зі США щодо збереження Договору з ПРО 1972 р.( Азимов Ю.М., Корсаков Г.Б., Кортунов А.В., Рогов С.М, Сутягін І.В., Тищенко Г.А., Федоров Ю.А,  Хромов Г.К.)

Що ж стосується української науки, то за минуле десятиліття вона досягла помітного  успіху в галузі вивчення проблем, пов’язаних із  ядерним роззброєнням, трансформацією стратегічних підходів основних держав до оцінки ядерного чинника в сучасному світі. Крім того, слід визначити значну активізацію зусиль у вивченні зовнішньої політики  США.  Серед здобутків українських авторів особливо треба виокремити монографію В. М. Чумака “Ядерна стратегія США”, в якій  здійснено  аналіз основних вузлових елементів і проблем ядерної політики Сполучених Штатів. Істотний внесок у розвиток цієї проблематики зробили науковці Національного інституту стратегічних досліджень -  Г. М. Перепелиця  та А.М. Шевцов, а також О.С. Бодрук із Національного інституту  проблем міжнародної безпеки, які ґрунтовно досліджують  питання ядерного роззброювання України  та загально-стратегічні теми.

Загальне визнання дістали праці київської школи американістики Інституту світової економіки і міжнародних відносин, що презентована відділом трансатлантичних досліджень на чолі з професором Є. Є. Камінським. Представники цієї школи: Канцелярук Б. І., Потєхін А. В., Гончар Ю. Б., Дудко І.Д. досліджують різні аспекти зовнішньої політики США стосовно країн Західної й Східної Європи, а також колишнього Радянського Союзу.

Значний внесок у вивчення американської політичної думки зробили представники одеської школи академіка С.Й.Аппатова, співробітники кафедри міжнародних відносин Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова. Особливістю праць цих дослідників (І.М. Коваля, В.В. Глєбова, О.І. Брусиловської, О.І. Войтовича, В.А. Дубовика, М.С. Покася) є концептуальне дослідження зовнішньої політики Вашингтона з різних глобальних і регіональних проблем як у період «холодної війни», так і після її закінчення на основі аналізу наукових доробків американських політологів.

Окреме місце посідає монографія професора   І. М. Коваля «Остання битва холодної війни», в якій висвітлено політику США щодо країн Східної Європи, зокрема, з`ясовано механізми концепції «стримування», що стала засадою при формуванні політики ядерного стримування.

Американських політологів періоду “холодної війни”, які розробляють проблеми стримування, згідно з класифікацією О.Герцога, можна традиційно класифікувати на “залякувачів” (К. Грей,  У. Кінтнер, К. Пейн, С. Поссоні, Р. Страус-Хюппе)  та аналітиків (М. Банді, Б. Броді, Р. Джервіс, Г. Кіссінджер, М. Мандельбаум, Д. Тарр, Т. Шеллінг). Стосовно ж американських праць, написаних у 90-ті роки, то класифікувати їх доцільно за проблемним принципом, а саме проблема ПРО, ядерне роззброєння, американська ядерна політика в постбіполярну епоху.

Джерельну базу дисертаційного дослідження склали міжнародні й національні правові документи, що безпосередньо вплинули на розвиток ядерних стратегій Росії і США після закінчення «холодної війни», а також зробили внесок у розвиток глобальної стратегічної стабільності в цілому. Серед двосторонніх можна відмітити Договір про протиракетну оборону 1972 року, Договори СНО, СНО-2 і останній Договір СНП. Національні – це  військові доктрини  й концепції національної безпеки обох держав від 1993 до 2002 року.

Поставлене завдання комплексно дослідити процес теоретичного оформлення  та еволюції концепції ядерного стримування, спираючись на праці американських та російських вчених, обумовили вибір синергетичної методології аналізу, що дає можливість простежити закономірності й принципи, які лежать в основі процесів самоорганізації складних нелінійних соціальних систем, ймовірні напрямки їх подальшої еволюції, механізми міжсистемного контактування.

У другому розділі – “Ядерне стримування: сутність, формування, розвиток” - розглядається виникнення, розвиток і еволюція категорії «ядерне стримування» у відносинах держав, які уособлювали два  світові ідеологічні полюси й справили безпрецедентний вплив на хід міжнародних відносин після другої світової війни.

У першому підрозділі“Теоретичні основи концепції  ядерного стримування” аналізується саме поняття “стримування” в міжнародній безпеці,  історія його розвитку, роль у глобальній політиці після другої світової війни, основні теоретичні характеристики й варіанти існування. Тут крім самої доктрини, концептуального втілення політики держав, простежена роль її методологічної основи – теорії стримування як воєнно-політичного феномену. Значна увага приділена розглядові таких принципово важливих елементів стримування, як  протиціннісна атака, протисилова атака,  категорія ризику. Також  аналізуються види стратегічної стабільності та пов’язаний з ними розвиток концепції стримування в різних варіантах – Теорії Ядерної Утилізації (ТЯУ), заснованої на тактиці обміну контрсиловими ударами, та концепції “взаємного гарантованого знищення” (ВГЗ). В підрозділі розглянуто формування цих обох напрямків воєнно-політичної думки, які беруть початок у стратегічних положеннях, що пролунали  протягом першої половини 60-х років у виступах міністра оборони США Р. Макнамари.

Другий підрозділ “Розвиток ядерного стримування в американсько-радянських відносинах   у період «холодної війни»  присвячений концепції ядерного стримування в американській та особливо в радянській стратегії, а також еволюції сприйняття  цього феномену обома сторонами.  Трансформація ядерного стримування простежується в контексті окремих воєнно-політичних режимів, які  зумовлені  характером співвідношення сил та потенційними можливостями кожного з акторів системи стримування. З виокремлених п’яти режимів: ядерна перевага, паритет, мінімальне стримування, ядерне роззброєння та домінування оборони в підрозділі досліджуються три, що  були характерні для  стратегічних відносин Москви та Вашингтону  і  ще зберігають свою актуальність .  Це, насамперед, ядерна   перевага США, яка існувала до середини 60-х років, коли була змінена ядерним паритетом, проте після розпаду Радянського Союзу може стати режимом майбутнього за умов триваючої деградації російського ядерного потенціалу. Ядерний паритет, що встановив класичні правила  стримування та сформулював систему стратегічної стабільності як можливості збереження миру в умовах перманентної конфронтації двох наддержав завдяки рівним деструктивним можливостям їхніх ядерних потенціалів. Зараз спостерігається ерозія  цього режиму при незначному зсуві моделі в бік ядерної  переваги.   Суттєва увага приділена  такій важливій категорії  стримування як концепція  неприйнятного збитку.   Протягом історичного періоду  критерії цієї категорії  змінювалися в оцінках політологів згідно з  хронологічною динамікою подій та  ступенем розвиненості  військової інфраструктури держав. Ця проблема не втратила актуальності й сьогодні, адже  укладення будь-якої стратегічної угоди завжди  відбувається з  її урахуванням.

У третьому розділі – “Концепція взаємного гарантованого знищення” в російсько-американських відносинах в епоху після “холодної війни”  розглядається  розвиток російсько-американських відносин у стратегічній сфері після закінчення  періоду взаємної конфронтації. 

 В першому підрозділі “Концепція стримування, як елемент формування ядерних стратегій РФ та США в 90-ті роки” досліджується проблема перетворення США в єдину світову наддержаву, котра активно бере участь у вирішенні ключових питань міжнародної безпеки, що сприяє збільшенню жорсткості ядерної стратегії, трансформації ядерного стримування з класичного, заснованого на ударі відплати, у  наступальне, яке, відповідно до концепції «неминучої загрози», базується на випереджувальному ударі. Відповідно, російська ядерна стратегія переживає еволюцію від постулату незастосування ядерної зброї першими до її застосування в ситуації, “критичній для національної безпеки РФ”, що характеризує її як реакцію на зниження сучасного статусу Росії та спробу реанімувати концепцією ядерного стримування в її класичному, мінімальному варіанті.

В тому ж аспекті стримування постає питання скорочення стратегічних озброєнь у російсько-американських відносинах у таких договорах, як  СНО та СНО-2, а  також  у Договорі  СНП від  24 травня 2002 року.

Другий підрозділ “Проблема ПРО” в контексті збереження класичної системи стримування”,  присвячений дискусії щодо рішення США про вихід із Договору з ПРО, який вважався одним з наріжних каменів стримування, а також  еволюції проблеми ПРО.  Ця дискусія, що завершилась виходом США з Договору 1972 року лише підтверджує усунення впливу ВГЗ на всі сфери політичного життя, як це було в період «холодної війни», а також тенденцію на зниження психологічного компоненту цієї теорії, ідеологічної ворожості, що, хоча й повільно, з деякими застереженнями, але все-таки поступається місцем діалогу й партнерству двох держав. Не має підстав говорити про статичність моделі ядерного стримування, яка сьогодні поступово перетворюється у своєрідний «запасний хід», призначений не для торгівлі сферами впливу, а для збереження в світі стратегічної стабільності. Більш м’яке тлумачення ядерного стримування в офіційних документах є очевидним фактом, даниною новому духові розвитку міжнародних відносин. Проте модель, розроблена в епоху найжорстокішої політичної та ідеологічної конфронтації, донині лишається актуальною, адже все ще є єдиною схемою регулювання воєнно-стратегічних відносин Москви та Вашингтону. 

В четвертому розділі “Концепція ядерного стримування: проблема трансформації і нові виклики”  розглядаються перспективи адаптації концепції стримування до сучасних умов існування системи міжнародних відносин та нових викликів глобальній безпеці, а також  її трансформації  під впливом  цих чинників.  Адаптація відбувається  в біполярній системі координат, зумовленій домінуванням Вашингтона та Москви у сфері стратегічної стабільності.

У першому підрозділі  “Режим ядерного нерозповсюдження/роззброювання: концептуальні підходи, історичні основи функціонування” - досліджується режим ядерного роззброювання в рамках наукових підходів неореалізму та ліберал-демократичної теорії, а також розвиток цього режиму в контексті історії стратегічного мислення й заміни його на певному етапі ідеями ядерного нерозповсюдження, які стали результатом взаємодії основних акторів системи «ядерного стримування» – Вашингтона й Москви. Нерозповсюдження припускало концентрацію ядерних арсеналів у руках уже діючих членів ядерного клубу й недопущення до нього нових держав. Результати процесу виявилися неоднозначними. З одного боку, дійсно вдалося уникнути масової нуклеаризації нових держав, з іншого, це спричинило протилежну тенденцію – нуклеаризацію нових держав заради підтримки своєї безпеки шляхом ядерного стримування.

Другий підрозділ  “Режими нерозповсюдження й домінування оборони в контексті  сучасної глобальної стратегії США” присвячений дослідженню стратегії “глобального розширення”, яку  за допомогою широкого застосування воєнних засобів використовує Вашингтон у 90-ті роки ХХ століття. Це, в першу чергу, пов’язано з формуванням однополярного світу, де провідну роль відіграють США, що провокує велику низку нових викликів, відповіді на які обумовлюють перетворення  поміркованих оборонних концепцій на більш жорсткі. Це підтверджують  такі документи, як „Перегляд ядерної політики” та „Стратегія національної безпеки  за 2002 рік”, в яких проголошується доктрина «випереджувального удару», заснованого на «неминучій загрозі». Взагалі, тенденція поступової відмови від воєнно-стратегічних режимів епохи біполярного світу простежується як у практичній політиці США, так і в теоретичних розробках науковців, котрі прагнуть до зменшення глобальної світової загрози, яку приховує ядерна зброя.  Таким режимом у перспективі може стати домінування оборони, засноване на розбудові національних систем ПРО держав і поступовій відмові світу від ядерної зброї . Тим часом, режимом сьогодення є ядерне нерозповсюдження, яке внаслідок ерозії біполярної системи міжнародних відносин переживає кризу в зв’язку із зростанням кількості ядерних держав та потенційною ядерною загрозою країн «третього світу».

В третьому підрозділі  “Тенденції практичного функціонування режиму ядерного нерозповсюдження”  простежується паралельний розвиток обох протилежних тенденцій – роззброювання й розповсюдження ядерної зброї на практиці 90-х років ХХ століття. Україна представлена як приклад безпрецедентної для світу ситуації відмови від уже наявних арсеналів ядерної зброї, Індія ж, навпаки, сповідує тенденцію протилежного напрямку.  З одного боку, приклад Індії дає можливість поміркувати над тезою прихильників ідеї про сприйняття стримування як продукту теорії ігор, заснованої на західноєвропейській філософії (утилітаризму), а, отже, й про можливість її неприйняття іншими культурами. Індійські політики не відносяться до цієї категорії, а оскільки прецедент створений і навіть повторений Пакистаном, немає впевненості в тому, що він не поширюється на всі інші держави Азії, наприклад Північну Корею, а також на потенційних проліфераторів, якими є Іран або Ірак. Приклад Індії свідчить, швидше, про трансформацію концепції стримування з біполярної площини в  багатополярну. З іншого боку,  Індія та Україна  підтверджують загальносвітову суперечливість розвитку, де відбувається комбінування тенденцій розповсюдження та роззброювання. Навіть якщо звернутися до двох найбільш впливових і великих ядерних держав – Росії і США, то  їхній поведінці властива та ж подвійність. Отже, ми можемо сказати, що втрата «стримуванням» чіткої біполярної конфігурації призвела до дезорганізації його розвитку й появи можливості перебігу подій за небезпечною схемою, зумовленою посиленням тенденцій  ядерного розповсюдження.