ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНИ В ОРГАНІЗАЦІЇ З БЕЗПЕКИ ТА СПІВРОБІТНИЦТВА В ЄВРОПІ (90-ті роки ХХ століття)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовано актуальність і наукову новизну проблеми, визначено об’єкт, предмет мету і завдання дослідження, показано практичне значення одержаних результатів та апробацію дисертаційної роботи.

У першому розділі - "Концептуально-теоретичні засади, історіографія та джерельно-документальна база дослідження" проаналізовано стан міжнародних відносин на межі тисячоліть та визначено місце в їхній системі Організації з безпеки і співробітництва в Європі, показана роль України в структурі ОБСЄ та її інтереси в Організації, розкрито принципи та методи дослідження діяльності України в ОБСЄ, проведено історіографічний огляд досліджуваного питання та охарактеризовано джерельну базу дисертації.

Досліджуючи особливості міжнародних відносин на рубежі тисячоліть, автор доводить, що поряд із такими суттєвими чинниками і тенденціями в їхньому розвитку, як глобалізація, нові підходи до безпеки світового співтовариства та вплив на нього феномена сталого розвитку, значну роль відіграє також той факт, що держави уже не є єдиними суб’єктами міжнародних відносин. Їх в такій якості відтісняють міжурядові структури, транснаціональні компанії, неурядові організації тощо. Тільки міжнародних міжурядових організацій сьогодні у світі нараховують понад 400. У цих умовах звичними, іноді визначальними, стають не стільки індивідуальні дії держав, скільки логіка розвитку інститутів світової політики - міжнародних глобальних і регіональних організацій, договорів, неофіційних домовленостей і взаєморозуміння, режимів, що спираються на міжнародне право і громадську думку світового співтовариства.

Серед таких організацій помітне місце посідає Організація з безпеки та співробітництва в Європі. ОБСЄ, як уже відзначалося, є авторитетною міжнародною регіональною організацією, до якої входить біля третини всіх незалежних держав світу, що розташовані не тільки в Європі, але й в Азії та Північній Америці - в найпотужніших, передусім в економічному і воєнному відношенні, регіонах. З Організацією також співпрацюють деякі країни з інших континентів. Рисами ОБСЄ, які визначають її місце в сучасній системі міжнародних відносин, є широта географічного охоплення, відсутність перепон для вступу до Організації нових членів, комплексність підходу до проблем безпеки і співробітництва, відкритість для громадськості і неурядових організацій тощо. Все це висуває ОБСЄ на роль суттєвого суб’єкта міжнародних відносин. Її значення в світі визнане Організацією Об’єднаних Націй, в розділі VІІІ Статуту якої відрегульоване місце і статус цієї структури, а також взаємостосунки з ООН.

У розділі підкреслюється, що важливу роль у структурі ОБСЄ відіграють нові держави, які були прийняті до Організації у 90-ті роки ХХ століття. І серед них чи не найвпливовішою є Україна. Як ключова для європейської безпеки країна, яка є єдиною державою, що одночасно належить до Східної, Центральної і Південно-Східної Європи, вона розгортає свою роботу передусім саме у сфері зміцнення безпеки. Україна здатна, зокрема, відігравати провідну роль у запобіганні виникненню чи поновленню штучних бар’єрів у тій частині світу, яка входила до СРСР, або перебувала під його контролем.

Членство в ОБСЄ і для України дає значні переваги. Воно зміцнює її суверенітет і безпеку, загалом створює сприятливі зовнішньополітичні умови для розбудови держави, дозволяє підтягти розвиток демократії, гуманітарної сфери до європейських стандартів, вирішити деякі економічні, соціальні і екологічні проблеми. Проте головним стратегічним напрямом національної безпеки та сутнісним орієнтиром зовнішньої політики України є інтеграція в європейські структури, передусім у Європейський Союз. І тут роль ОБСЄ неабияка, про що неодноразово йшлося в урядових документах України, а також у документах ЄС та інших європейських організацій.

Для якомога повнішого висвітлення діяльності України в ОБСЄ крізь призму всього вищесказаного автором застосована відповідна методологія. Методологічні засади дисертаційного дослідження грунтуються на загальних поняттях та категоріях, які забезпечують єдність підходів до досліджуваного об’єкта і реалізуються шляхом наукового-критичного використання різноманітних джерел. Серед найважливіших методів, які використовував автор, були логічний та історичний, проблемно-хронологічний та порівняльно-історичний, метод періодизації та ретроспективний тощо.

 Аналізуючи історіографію проблеми, автор відзначає, що обрана дисертантом тема дослідження практично не розроблена в політичній науці. Їй не присвячено жодного окремого спеціального дослідження, дисертаційної роботи. Звертаючись до аналізу наукової літератури, побічно присвяченої досліджуваній проблемі, слід відзначити насамперед публікації радянських дослідників, таких як В.Петров-Козьмін, В.Кір’янов, А.Степанов, А. Талалаєв, В.Барановський, В.Єрофєєв, Ю.Кашлєв та ін., які узагальнюють досвід роботи ОБСЄ в умовах розрядки міжнародної напруженості, особливо в другій половині 80-х років, коли керівництво колишнього СРСР, зокрема М.Горбачов, запропонував "нове політичне мислення". Вони носять переважно агітаційний характер, часто їх автори не відійшли від біполярного мислення, шукають при аналізі роботи форумів ОБСЄ та ходу реалізації їх рішень противників розрядки, зокрема в особі НАТО, перебільшують роль СРСР та його лідерів у вирішенні проблем європейського континенту, ну і, звичайно ж ,практично не згадують Україну як суб’єкта європейської політики та учасника Гельсінського процесу. Проте згадані публікації містять значний фактичний матеріал, деякі з праць написані учасниками різноманітних подій в рамках ОБСЄ, що теж має певну цінність. В цілому вони відтворюють цю сторінку історії Гельсінського процесу і послужили непоганою основою для наступних досліджень.

Слід відзначити також факт звернення російських та інших зарубіжних політичних діячів та дослідників, які безпосередньо чи опосередковано займаються проблемами ОБСЄ, до окремих аспектів діяльності чи місця України в Організації. Серед них А.Козирєв, В.Шустов, Ю.Дубінін, Ю.Рахманінов, М.Афанасьєвський, М. Шелепін, М.Лукас, Ю.Ясносокирський, М. Петраков, та ін.

Заслуговують на увагу праці А.Озадовського, С.Василенко, Ю.Мацейка, І.Харченка, І.Султановського, М.Антоновича, Л.Білоусова, О.Левченка, О.Дергачова, Н.А.Поршакової та ін. Ці автори, досліджуючи інші проблеми, вдаються до спроби з’ясувати окремі аспекти нової ролі ОБСЄ, яку вона почала відігравати в 90-х роках після завершення "холодної війни", розпаду Радянського Союзу, Югославії, Чехословаччини та утвердження нових політичних реалій у Східній Європі. Подібні проблеми досліджують і зарубіжні автори П.Асснер, Б,Йоріс, М.Боза, Н.Ронзітті, А.Розас, М.Дрогобицьки, І.Дуглас та ін. Вони визначають місце ОБСЄ в європейському процесі, розкривають процеси її реформування й інституціоналізації, показують роботу різних органів ОБСЄ, її місій, Верховного Комісара ОБСЄ у справах національних меншин, висвітлюють стосунки ОБСЄ, ООН і НАТО, проблеми врегулювання міжнаціональних конфліктів на пострадянському та постюгославському просторах. Ці питання піддаються також аналізові в авторських передмовах до різноманітних збірників документів, які видаються органами ОБСЄ.

Автори, що досліджують міжнародні відносини в цілому і на європейському континенті зокрема (В.Манжола, В.Копійка, Є.Макаренко Л.Лещенко, О.В.Гісем, В.Кремень, Д.Табачник, Б.Гуменюк та ін. )наголошують на тому, що Україна максимально використовує ОБСЄ, щоб стати повноправним суб’єктом міжнародних відносин. В перекладеному з англійської мови збірнику за редакцією Л.Хоффманна та Ф.Мьоллерс автори з України, Німеччини, Російської Федерації, Польщі представили широкий аналіз різних аспектів проблем інтеграції України до європейського простору. Цікавою, зокрема, є стаття Б.Гаврилишина "Україна між Сходом і Заходом, Північчю та Півднем", в якій автор аналізує участь України в різних міждержавних об’єднаннях, вигоди і прорахунки від такої співпраці.

Чимало авторів, досліджуючи проблеми міжнародної безпеки і співробітництва, піднімають також окремі питання участі України у Гельсінському процесі. Серед них Д.Видрін, Т. Кузьо, Г.Почепцов, В. Горбулін, Л. Скороход, Ю.Скороход, Г.Перепелиця, О.Гончаренко, К.Кудас, С.Толстов, К.Кононенко та ін. Однак доводиться констатувати, що вони переважно заторкують лише окремі кроки її діяльності в ОБСЄ, або просто згадують про її місце та роль в Організації. Окремо варто виділити збірник, виданий дослідниками Національного інституту стратегічних досліджень при Адміністрації Президента України та Королівського інституту міжнародних справ на основі матеріалів Міжнародного семінару "Миротворча діяльність України: спільні операції НАТО та в більш широкому контексті", який був проведений у Києві 18-20 березня 2001 р. В ньому представлені матеріали, які поряд з миротворчою діяльністю України в рамках ООН, НАТО, ЄС висвітлюють також окремі аспекти її миротворчості під егідою ОБСЄ, особливо на пострадянському просторі, зокрема в Придністров’ї, Грузії та в Нагірному Карабасі. Ці проблеми піднімають також А.Озадовський О.Бодрук, С Толстов

Звичайно ж, проблеми діяльності України в ОБСЄ піднімаються, хоча і фрагментарно, в літературі, присвяченій аналізові її зовнішньої політики. ЇЇ автори Д.Табачник, В.Огризко, С.Шергін, Л.Васильєва-Чекаленко, В.Врублевський, В.Хорошковський, С.Василенко, С.Толстов, Д.Кузьмін, О.Дергачов, М.Сорока, О.Івченко, а також автори підручника "Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980-2000)" в контексті аналізу процесу становлення України як суб’єкта міжнародних відносин поряд зі з’ясуванням її ролі і місця в світових та європейських організаціях звертають увагу і на ОБСЄ, коментують українську позицію в Організації з тих чи інших питань, згадують роботу місії ОБСЄ в Україні. Проте це зроблено швидше в плані постановки проблеми.

Короткий екскурс в питання діяльності України в ОБСЄ, деяких її напрямів міститься в розділі "Україна в діяльності міжнародних організацій" фундаментального багатопланового видання, присвяченого 10-й річниці незалежності України "Україна: Утвердження незалежної держави (1991-2001)". Окремі з цих напрямів розкриті в статтях В.Кулика, О.Ляшенка, П.Буркхарда, І.Лоссовського, М.Оснача та ін. Вони також вказують на основні пріоритети та перспективи діяльності України в Організації, внесок України у подальший розвиток Гельсінського процесу.

Таким чином, проведений історіографічний аналіз проблеми діяльності України в ОБСЄ засвідчує, що вже зроблено певні узагальнення частини джерел, що призвело до появи деякої кількості наукових і науково-популярних публікацій. Однак зазначену проблему в них скоріше намічено, ніж досліджено; зачіпаються лише деякі її аспекти, а в багатьох аналізованих працях взагалі містяться тільки згадки про окремі сюжети такої діяльності. Отже, можна стверджувати, що задекларована проблема в науковій літературі є практично не розробленою, наявні ж публікації можуть серйозно прислужитися для її подальшого комплексного вивчення.

Джерела, використані для написання дисертації, можна умовно поділити на кілька основних груп: матеріали різного рівня форумів і зустрічей країн-членів ОБСЄ; виступи, заяви, статті, інтерв’ю вітчизняних політичних діячів і дипломатів, в яких визначалась лінія України щодо Організації, основні напрями її діяльності в ОБСЄ та давались оцінки ефективності такої діяльності; збірники документів і матеріалів, присвячених зовнішній політиці України, виданих Міністерством закордонних справ України, в яких відображено діяльність України в ОБСЄ, подано інформацію про участь українських делегацій в Нарадах глав держав і урядів держав-учасниць ОБСЄ, делегацій Верховної Ради України в роботі сесій Парламентської Асамблеї ОБСЄ, делегацій України в роботі сесій Ради міністрів закордонних справ ОБСЄ, перебування делегацій і представників ОБСЄ в Україні; документальні, довідкові й дослідницькі матеріали, які послідовно відображають діяльність органів і структур ОБСЄ і видаються її інституціями; довідкові матеріали, що видають інші міжнародні організації, які співпрацюють з ОБСЄ, зокрема НАТО та ін.; матеріали, які знаходимо в журнальній та газетній періодиці, зокрема, в Дипломатичних досьє, майже 80 випусків якого, починаючи з 1993 року, надруковані в журналі Міністерства закордонних справ України "Політика і час" під рубрикою "Журнал в журналі", де вміщено найрізноманітніші матеріали, починаючи від оригінальних документів структур ОБСЄ і закінчуючи публікаціями коротких оглядів ходу засідань Самітів, Парламентської Асамблеї, Ради Міністрів закордонних справ держав-учасниць ОБСЄ, Старшої та Постійної Рад ОБСЄ, інших інституцій Організації з акцентом на аналізі лінії поведінки українських делегацій чи представників відповідних державних органів України на цих засіданнях, хронік візитів в Україну Верховного Комісара ОБСЄ у справах національних меншин, інших представників керівних структур ОБСЄ і українських офіційних осіб до органів і на конференції та семінари, які проводилися під егідою ОБСЄ, тощо; неопубліковані документи Основного фонду Історико-архівного управління Міністерства закордонних справ України, поточних архівів інших управлінь МЗС України, зокрема, Управління євроатлантичної інтеграції і особливо його відділу ОБСЄ та Ради Європи, Управління економічного та наукового співробітництва, Управління міжнародних організацій, Управління контролю над озброєнням та військово-технічного співробітництва, а також окремі матеріали архіву Верховної Ради України, її Управління забезпечення міжпарламентських зв’язків та Комітету у закордонних справах; наукові та науково-публіцистичні праці вітчизняних і зарубіжних науковців.

У другому розділі - "Вступ України до Організації з безпеки та співробітництва в Європі та її участь у розвитку теоретико-організаційних засад ОБСЄ" досліджено передумови вступу України до Організації та її інтеграцію до загальноєвропейського процесу, ініціативи нашої держави щодо реформування ОБСЄ, її роль у розробленні моделі загальної і всеосяжної безпеки ОБСЄ для ХХІ століття та розвитку концепції миротворчої діяльності Організації.

В розділі розкрито історичний фон, на якому розгортався процес вступу України до ОБСЄ, що дозволяє краще його зрозуміти. На рубежі 90-х років ХХ століття завершилася "холодна війна". Глобальне протистояння, яке загрожувало європейській безпеці, практично зникло. Проте в ході дезінтеграції багатонаціональних держав (СФРЮ, СРСР, ЧССР), демонтажу тоталітарних режимів та демократизації суспільних відносин на теренах держав колишнього соціалістичного табору виникли збройні міжнаціональні конфлікти. Зростання загрози загальному миру та стабільності змусило європейські держави активізувати пошук шляхів побудови на континенті надійної системи безпеки, заснованої на загальновизнаних нормах міжнародного права. Відповідальність за організацію міжнародного контролю за розвитком ситуації у кризових регіонах було покладено на НБСЄ - єдину європейську структуру, до зони розповсюдження впливу якої на той час увійшли всі держави Східної та Центральної Європи, в тому числі новостворені, серед яких і Україна.

Важливою передумовою її вступу до Організації є весь попередній досвід "пасивної" участі України в якості республіки СРСР в Гельсінському процесі. Початком же безпосереднього включення України до загальноєвропейського процесу стало прийняття Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року. Декларація та Постанова Верховної Ради Республіки про її реалізацію у сфері зовнішніх зносин від 25 грудня 1990 року визначили як один з пріоритетних напрямів у зовнішньополітичній діяльності забезпечення безпосередньої участі Української РСР у загальноєвропейському процесі та європейських структурах.

Після прийняття Акта про проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. та проведення референдуму 1 грудня 1991 р., який підтвердив рішення Верховної Ради про незалежність, Україна офіційно поставила питання перед країнами-учасницями НБСЄ про надання їй статусу повноправного члена Наради. На той час це фактично означало визнання незалежної України провідними державами світу. Автор розкриває значну роботу, проведену тодішнім українським керівництвом, дипломатією УРСР щодо визнання її учасницею НБСЄ.  

На початку 1992 р. Україна офіційно заявила про визнання і прийняття Заключного Акта 1975 р., Паризької Хартії для нової Європи, а також усіх інших документів НБСЄ. Її уряд узяв на себе всі зобов’язання і відповідальність, передбачені цими документами, і заявив про свої наміри діяти у відповідності з ними. 30 січня 1992 р. Рада Міністрів закордонних справ держав-учасниць Наради на своєму засіданні у Празі офіційно визнала Україну учасницею НБСЄ. У лютому 1992 року Президент України підписав Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі, в червні - Паризьку хартію для нової Європи, в липні - Декларацію Гельсінської зустрічі на вищому рівні "Виклик часу перемін". Україна стала 52-м повноправним членом НБСЄ, Цим було виконане одне з найважливіших завдань початкового етапу розбудови української державності - забезпечена її участь у загальноєвропейському процесі.

Ставши повноправною учасницею НБСЄ і розуміючи необхідність нагальних змін у питаннях безпеки і співробітництва в Європі, продиктованих новими умовами, що настали після завершення холодної війни, і послідовно забезпечуючи свої національні інтереси, Україна активно включилася у процес розвитку теоретико-організаційних засад ОБСЄ, пошуку нею свого місця у системі міжнародної безпеки, нових механізмів, форм і методів роботи. Так, вона ініціювала і відстоювала цілий ряд питань, спрямованих на трансформацію Наради через інституціоналізацію і зміцнення правової бази до повноцінної регіональної організації з досить широкими повноваженнями. Автор показує також участь України в розробленні нової архітектури європейської безпеки, передусім моделі загальної і всеосяжної безпеки для ХХІ століття, яка в цілому була завершена, та деяких механізмів її реалізації, зокрема концепції миротворчої діяльності ОБСЄ.

У третьому розділі - "Основні напрями діяльності України в ОБСЄ" йдеться про роботу України у сфері захисту прав національних меншин, її миротворчу діяльність в рамках ОБСЄ, розвиток демократії та прав людини.

Автор на значному фактичному матеріалі розкриває діяльність України в царині захисту прав національних меншин. Це здійснювалось через реалізацію в українському законодавстві і в практиці його виконання основних принципів і вимог документів ООН, Ради Європи, самої ОБСЄ, активне сприяння роботі Верховного комісара у справах національних меншин. Щодо діяльності ВКНМ в Криму, то вона переважно полягала у посередництві й виходила за його межі у випадках порушення прав людини, як це було з кримськими татарами. Не всі рекомендації ВКНМ було реалізовано, хоча кроки відповідних державних органів і України, і АРК в цьому напрямі робилися.

Така діяльність дала певні результати, які неодноразово були позитивно оцінені відповідними органами ОБСЄ. В Україні, як видно з дослідження, повною мірою реалізуються три з п’яти основних прав національних меншин, загальновизнаних у світі: на існування; на користування культурою і мовою, їх розвиток; створення й забезпечення функціонування шкіл та інших навчальних закладів. Право на політичне представництво в державних органах законодавчої та виконавчої влади реалізоване в Законі "Про національні меншини в Україні". Прикметно, що й на практиці національні меншини України мають представництво у відповідних органах, хоча в законі про вибори така норма відсутня. Право на автономію повною мірою реалізоване у варіанті культурно-національної автономії. Що ж до територіальної автономії, то про це йдеться в Декларації прав національних меншин, але, враховуючи сучасні політичні та економічні умови, про неї, мабуть, можна буде говорити в майбутньому.

У розділі висвітлено шляхи врегулювання конфліктів в зоні дії Організації з безпеки і співробітництва в Європі, підвищення її ролі в цьому процесі через миротворчі операції, місії, спеціальних представників ОБСЄ тощо. Україна не тільки підтримувала ці інституції, але й брала в них активну участь. Так, автор широко розкриває миротворчу діяльність України в Боснії та Герцоговині, Придністров’ї, Нагірному Карабасі, Грузії. І хоча кінцеві результати цих проектів не були значними, все ж роль у них України неодноразово високо оцінювалась різноманітними структурами ОБСЄ.

Серед інших напрямів діяльності України в ОБСЄ в розділі розкрита активна участь її делегацій в роботі самітів, Парламентської асамблеї, інших структур ОБСЄ. Активною була участь України у вирішенні ОБСЄ таких гуманітарних проблем в Україні і в інших державах, як розвиток демократії і прав людини, свобода ЗМІ, легальна і нелегальна міграція, гендерні проблеми тощо.  При цьому вона плідно співпрацювала з такими структурами ОБСЄ, як Бюро демократичних інститутів і прав людини, різні консультативно-спостережні групи, моніторингові комітети, зокрема зі спостереження за виборами і т.п.

У четвертому розділі - "Місія ОБСЄ в Україні та сприяння держави її роботі" розкрито проблеми врегулювання конституційних питань між Україною та її Кримською автономією, висвітлено спроби ОБСЄ вирішення деяких політико-правових та соціально-економічних питань в АРК і в Україні в цілому, показано роботу Координатора проектів ОБСЄ в Україні як форму продовження присутності Організації в країні.

Автор, досліджуючи роботу Місії ОБСЄ в Україні, робить висновок, що причиною її заснування стала конфліктнонебезпечна ситуація в Автономній Республіці Крим, необхідність захисту суверенітету, територіальної цілісності української держави. Важливою в цей момент була допомога в приведенні законодавства АРК у відповідність до Конституції та законодавства України. Власне кажучи, на початковому етапі діяльності Місії вплив ОБСЄ на ситуацію в Україні головним чином був спрямований на вирішення питань російсько-українських відносин і, зокрема, на локалізацію внутрішньої кризи, пов’язаної із загостренням міжнаціональних стосунків в Криму.

25 січня 1995 р. між Урядом України та Організацією з безпеки і співробітництва в Європі було підписано Меморандум про взаєморозуміння щодо Місії ОБСЄ в Україні. У документі були вималювалися основні завдання та склад Місії, її статус, сфера та термін діяльності, місце розташування, зобов’язання України перед Місією в питаннях фінансування тих сторін її роботи, які не забезпечуються бюджетом ОБСЄ, сприяння у доступі до системи зв’язку та транспорту України, доступі до центральних та місцевих органів влади, як цивільних, так і військових, так само як і до урядових установ, а також у контактах без обмеження з Місією або її членами окремих осіб чи груп осіб, які прагнуть таких контактів, тощо.

Основними завданнями, які виконувала Місія згідно зі своїм мандатом, були: надання підтримки  експертам  із конституційних та економічних питань, що направлялися в Україну для сприяння діалогу між центральним Урядом та органами влади Криму, забезпечення необхідних наступних кроків під час відсутності експертів в Україні, включаючи участь у проміжних зустрічах з ними, співробітництво з ВКНМ, підготовка звітів про становище в галузі прав людини та прав осіб, що належать до національних меншин в Автономній Республіці Крим, формулювання пропозицій на основі рекомендацій експертів ОБСЄ щодо сприяння розвитку економічних програм, включаючи АРК, моніторинг за дотриманням принципів свободи засобів масової інформації тощо.

Головними формами роботи Місії визнано проведення міжнародних конференцій, круглих столів, семінарів, переговорів, консультацій; здійснення моніторингу з прав людини та національних меншин, збір інформації, результатом яких було випрацювання і надання органам ОБСЄ, України і Криму відповідних пропозицій та юридичної допомоги з метою вирішення вищезгаданих проблем. Цікавою, хоча і не у всьому ефективною формою впливу Організації на Україну, стало здійснення спільних проектів у рамках діяльності Координатора проектів ОБСЄ в Україні. Автор доводить, що як у цілому успішне завершення Місії ОБСЄ в Україні, так і робота в ній Координатора проектів Організації в Україні стали можливими завдяки всебічному сприянню їм з боку державних органів влади країни, їх діяльності в досліджуваних сферах.

На завершення автор підсумовує, що діяльність Місії ОБСЄ в Україні стала ефективним інструментом впливу Організації на розв’язання конфліктної ситуації в Криму. У результаті було в основному безболісно вирішено проблеми конституційного статусу Автономної Республіки Крим у рамках України. Діяльність Місії, як і активність ВКНМ, стримувала сепаратистські настрої певних політичних сил в Криму та спроби окремих політиків іззовні підігрівати сепаратистські тенденції в Україні. Завдяки роботі Місії були також певною мірою вирішені деякі питання повернення депортованих народів (переважно кримських татар) на їхню історичну батьківщину, зокрема проблеми громадянства, облаштування на новому місці тощо. За допомогою Місії, а також Координатора проектів ОБСЄ в Україні відбулось певне удосконалення українського виборчого процесу, інституту омбудсмена, вирішено деякі соціально-економічні проблеми та ін.