МІЖКУЛЬТУРНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО ЯК ЧИННИК ЗОВНІШНЬОЇ ТА ВНУТРІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ В УМОВАХ ДЕРЖАВОТВОРЧИХ ЗРУШЕНЬ




  • скачать файл:
Название:
МІЖКУЛЬТУРНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО ЯК ЧИННИК ЗОВНІШНЬОЇ ТА ВНУТРІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ В УМОВАХ ДЕРЖАВОТВОРЧИХ ЗРУШЕНЬ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, сутність, стан дослідження наукової проблеми, сформульовано мету і завдання дисертаційної роботи, визначено об’єкт, предмет, методологічні засади дослідження, сформульовано концептуальні положення проблеми, наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, показано їх апробацію, подано загальну характеристику роботи.

У першому розділі – “Теоретичні та методологічні засади політики міжкультурного співробітництва” – обґрунтовано концепцію наукової проблеми; класифіковано теоретичні, методологічні підходи до політичної природи та характеру міжкультурного співробітництва; подано термінологію дослідження; окреслено визначення процесів, явищ і понять, що характеризують сферу дослідження; охарактеризовано особливості та відмінності наукових концепцій культурної глобалізації, політики міжкультурного співробітництва, специфіки мультикультуралізму, культурного імперіалізму та „м’якої” культурної експансії як складових політичної ідеології і політичної культури сучасного світу; з’ясовано еволюцію наукової думки в хронологічних рамках дослідження; проаналізовано процеси, які зумовлюють використання міжкультурного співробітництва як чинника зовнішньої та внутрішньої політики держав в умовах державотворчих зрушень. В контексті окресленої теми міжкультурне співробітництво розглядається як форма відносин між державами, яка забезпечує просування політичної ідеології в міжнародних відносинах, яка є складовою зовнішньої та внутрішньої політики держав в умовах трансформації політичної системи світу; „культурна дипломатія” розглядається як інструмент зовнішньої політики держав, який використовується для забезпечення національного культурного впливу на міжнародні відносини. Під „культурним імперіалізмом” розуміється практика нав’язування культури та культурних цінностей однієї нації іншим; „мультикультуралізм” визначається як політика підтримки взаємодії та взаємозбагачення культур у внутрішній політиці держави та екстраполяції її на зовнішні зносини; „франкофонія” аналізується як офіційна політика підтримки і розвитку франкофонних спільнот.

Трансформація світової політики, обумовлена феноменом глобалізації, у ХХІ ст. стає пріоритетом зовнішньополітичних доктрин держав, національних і міжнародних інститутів, процесів прийняття рішень. Це доведено у наукових працях зарубіжних дослідників – І. Валлерстайна, С. Хантінгтона, З. Бжезинського, А. Тойнбі, Ф. Фукуями, А. Тоффлера, Г. Ласвела, Р. Коена, М. Кастельса, Б. Барбера, Е.Гідденса, А. Аппадураї, С. Капіци, О. Панаріна та ін. Тенденції подальшої міжнародної інтеграції, стратегія формування нового світового порядку і проблема збереження культурної самобутності та ідентичності, міжкультурного діалогу цивілізацій залишаються провідними для прогресивного міжнародного розвитку.

Вітчизняна наукова думка розглядає різні виміри міжкультурного співробітництва – від міжнародної взаємодії та взаємовпливів до історичних, етнополітичних, правових, соціальних, культурологічних і лінгвістичних, які формують модель постіндустріального розвитку для нових незалежних країн, в тому числі і України. Результати досліджень викладено у різнопланових теоретичних і прикладних наукових працях вітчизняних фахівців: Ю. Пахомова, С. Кримського, Ю. Павленка, В. Кременя, В. Ткаченка, Б. Гуменюка, Є. Камінського, А. Дашкевича, В. Трощинського, О. Білоруса, Ю. Мацейка, А. Гончаренка, О. Зернецької, І. Онищенко, Л. Губерського, В. Андрущенка, М. Михальченка, Г. Почепцова, О. Коппель, В. Бурдяк, М. Ожевана, Б. Канцелярука, Є. Макаренко, Н. Сербіної, О. Лановенка та ін., які досліджують проблеми нової геополітики, міжцивілізаційного і культурного діалогу, процеси європейської інтеграції та збереження європейського культурного різноманіття, концептуальні засади зовнішньої і внутрішньої політики, міжкультурного співробітництва, культурної експансії, політичної культури країн Європи, проблеми інтеграції України у світовий культурний простір.

Специфікою сучасних міжнародних відносин є політичне значення міжкультурного співробітництва та його вплив міжнародні програми і доктрини зовнішньої і внутрішньої політики країн світу. Ефективність політичної присутності акторів міжнародних відносин на світовій арені визначається, окрім багатьох політичних, економічних, соціальних та інформаційних чинників, ще й ступенем розвитку національного культурного простору та міжкультурного співробітництва. Міжнародна політика спрямована на політичну, економічну та культурну інтеграцію світових спільнот на основі використання міжкультурного діалогу як складової глобальної політики, на забезпечення вільного культурного обміну та доступу до глобальної культурної спадщини, на створення ефективної системи забезпечення самобутніх культурних прав людини. Важливість політики міжкультурного співробітництва усвідомлена світовою спільнотою, що відображено в національних стратегіях культурної дипломатії, в програмах і документах міжнародних організацій, таких, як ООН, ЮНЕСКО, ЄС, РЄ, ЦЄІ тощо.

Наукові концепції міжкультурного та міжцивілізаційного діалогу як складової глобальної політики набули актуальності в останню чверть минулого століття, стали предметом гострих політичних дискусій на початку ХХІ ст., що привернуло увагу дослідників міжнародних відносин, створило ґрунтовну базу для теоретичних та прикладних досліджень в галузі політичної культури та ідеології, засвідчило етапний характер наукової проблеми глобального мультикультуралізму.

Застосування політологічних методів аналізу дало можливість з’ясувати сучасну специфіку розвитку політики міжкультурного співробітництва, систематизувати та структурувати моделі культурної дипломатії, визначити основні тенденції політичної практики держав в контексті міжкультурної взаємодії. Здійснений у першому розділі аналіз концепцій дає підстави для висновку, що вирішення проблеми сучасного міжнародного розвитку залежить від врахування нових чинників співробітництва держав, таких як полікультурність, культурна самобутність, міжкультурний діалог, культурний імперіалізм, культурна колонізація та міжкультурна конфліктогенність. Незважаючи на те, що глобалізація почала розглядатися як домінуюча тенденція розвитку міжнародного співтовариства тільки наприкінці ХХ ст., у міжнародних відносинах відбувалися процеси, які кваліфікувалися у теоретичних і прикладних дослідженнях як „взаємозалежність”. Саме взаємозалежність, зорієнтована на спільне вирішення міжнародним співтовариством якісно нових проблем політичного характеру в окремих державах та регіонах світу, зумовила включення міжкультурного співробітництва у світову політику.

У першому розділі також доведено, що вирішення проблеми сучасного міжнародного розвитку зумовлює потребу враховувати фактори політичної культури та ідеології, зокрема, політику міжкультурного співробітництва, яка впливає на процеси глобальної, регіональної та міжнаціональної взаємодії. Аналіз досліджуваного масиву джерел уможливив виробити власний підхід до розв’язання поставлених в дисертації завдань, ґрунтований на творчому синтезі застосовуваних концепцій і тлумачень, але з урахуванням специфіки проблематики і нагальних потреб політики міжкультурного співробітництва України.

У другому розділі – “Еволюція політики міжкультурного співробітництва” – політику міжкультурного співробітництва розглянуто як складову політичної діяльності, стратегій та програм міжнародних організацій на глобальному, субрегіональному та регіональному рівнях, яка, посиливши взаємозалежність і взаємодію культур і цивілізацій, створила якісно нову ситуацію в сучасній політичній системі світу. За допомогою системного та структурно-функціонального методів дослідження в цьому розділі аналізуються сутність та чинники політики міжкультурного співробітництва, специфіка взаємодії держав у межах міжнародних інституцій, форм реалізації міжкультурного діалогу у транснаціональному середовищі.

Міжкультурне співробітництво визначено як форму політичної культури в мультикультурному середовищі, яка спрямована на гармонізацію відносин між різними суб'єктами міжнародної взаємодії. До основних чинників міжкультурного співробітництва віднесено культурну дипломатію, мультикультуралізм, культурне різноманіття та культурну самобутність, які впливають на політичну організацію міжнародного середовища; процеси прийняття політичних рішень; заохочення до співробітництва та просування на міжнародному рівні культурних ідей, цінностей, репутації та іміджу акторів міжнародних відносин. У розділі проаналізовано динаміку політичної діяльності ЮНЕСКО у контексті міжкультурного співробітництва, розглянуто політичну стратегію інституції за напрямком “Міжкультурний діалог цивілізацій”, визначено пріоритети діяльності Організації щодо формування нової політичної системи міжнародних відносин. Доведено, що ЮНЕСКО в структурі світової політики ХХІ століття відіграє важливу роль у формуванні політики культури миру та культурної взаємодії, є рушійною силою міжкультурного співробітництва на засадах концепції культурної толерантності. Політична місія організації зумовлюється її можливостями сприяти багатосторонньому діалогу між цивілізаціями, а ступінь політичного впливу ЮНЕСКО – здатністю відобразити і врахувати розмаїття соціально-культурних, моральних та світоглядних традицій міжнародної спільноти, виступати універсальним міжнародним інтелектуальним центром формування ідеології глобального суспільства.

Політичні зміни в європейському регіоні активізували міжкультурне співробітництво, посилили увагу до нагальних проблем забезпечення європейської культурної самобутності та ідентичності на міжнародній арені. Доведено: політичні рішення Ради Європи та Європейського Союзу щодо розвитку міжєвропейського діалогу, попередження конфліктогенності культурного середовища Європи, збереження спільної європейської культурної спадщини як складової політичної культури європейських країн свідчать, що діяльність міжурядових регіональних організацій спрямована на встановлення гуманітарних стандартів та забезпечення демократичних прав і свобод в умовах інтеграції. Об’єднана Європа може стати ефективною структурою для забезпечення міжкультурного діалогу, розвитку політичної ідеології полікультурності як чинника зовнішньої та внутрішньої політики європейських країн, а культурна дипломатія країн Європи – важливим інструментом політичного впливу на міжнародні відносини, зокрема, в рамках європейської політики сусідства.

На основі дослідження політики міжкультурного співробітництва міжурядових організацій зроблено висновок про трансформацію ідеології міжнародної інтеграції, яка грунтується на стратегічних підходах до міжкультурної взаємодії на глобальному, субрегіональному та регіональному рівнях.

У третьому розділі – “Стратегічні імперативи політики міжкультурного співробітництва США, Канади та Французької Республіки”– зокрема, зазначено, що культура є важливим засобом формування національної та світової громадської думки, невід’ємним компонентом внутрішньої та зовнішньої політики, а використання культурного чинника в міжнародному масштабі нерозривно пов’язане з політичними доктринами експансії, лідерства чи культурної демократії держав у міжнародній взаємодії.

Політика міжкультурного співробітництва в умовах державотворчих зрушень набуває як форм підтримки міжкультурного діалогу та культурного різноманіття, так і форм пропаганди переваг тієї чи іншої політичної, економічної та соціальної системи, відображає обґрунтоване нав’язування національним спільнотам певного світогляду, релігійних переконань, поширення культурних цінностей та способу життєдіяльності, що порушує державний суверенітет і суперечить основним принципам міжнародного права, якими регулюються міжнародні відносини в будь-якій сфері, зокрема, у сфері культурних відносин.

Сучасна практика міжкультурного співробітництва провідних країн Північної Америки та Європи виявляє такі характерні особливості культурної складової зовнішньої і внутрішньої політики, як культурна експансія (США), спрямована франкофонія (Франція), мультикультуралізм (Канада) тощо. На основі системного, структурно-функціонального та компаративного методів дослідження у третьому розділі проаналізовано стратегії політики міжкультурного співробітництва США, Канади та Французької Республіки. Зокрема визначено, що в умовах трансформації внутрішньої і зовнішньої політики стратегія культурної дипломатії США, яка реалізується через культурну експансію в контексті „американського інтернаціоналізму”, пов’язана з політичними доктринами “жорсткої” гегемонії та “м’якого впливу”, що сповідують різні підходи, проте спрямовані на однаковий політичний результат – домінування американських цінностей і американського способу життя у світі. Показано, що доктрина спрямованої Франкофонії характеризується як найбільш ефективна складова зовнішньої політики та дипломатичної діяльності Французької Республіки у франкофонних державах і дає змогу забезпечити їй статус впливового лідера у світі в контексті геополітичної конкуренції з впливовими політичними союзниками – США та Канадою. Головним пріоритетом зовнішньої та внутрішньої політики Канади визначено унікальну доктрину державного мультикультуралізму та позиціонування такої політики в рамках міжнародних організацій і на двосторонньому рівні. Основна специфічна ознака канадського мультикультуралізму – етнокультурна експансія як своєрідна ідеологія „м’якого тиску” впливової держави, яка офіційно прагне змінити стереотипи сприйняття Канади у світовій політиці.

З’ясовано, що політика міжкультурного співробітництва держав на національному, регіональному і глобальному рівнях зумовлена трансформаціями державотворення та потребою забезпечення національних інтересів шляхом реалізації різних моделей культурної дипломатії, які впливають на міжнародну взаємодію і мають як позитивні, так і негативні характеристики.

Політика міжкультурного співробітництва України ґрунтується на стратегіях зовнішньої і внутрішньої політики суверенної держави, яка формує міжкультурний діалог на основі принципів демократичного врядування та культури миру. Україна підтримує ініціативи міжурядових організацій, спрямовані на вирішення складних проблем сучасності, на формування полікультурності світу, на створення гуманітарних основ політичного співробітництва. Включення стратегії політики міжкультурного співробітництва в урядові програми дає Україні можливість реформувати ідеологію культурних взаємовпливів, використовувати інтелектуально-культурний потенціал держави для забезпечення національних інтересів.

 

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины


ПОСЛЕДНИЕ СТАТЬИ И АВТОРЕФЕРАТЫ

Ржевский Валентин Сергеевич Комплексное применение низкочастотного переменного электростатического поля и широкополосной электромагнитной терапии в реабилитации больных с гнойно-воспалительными заболеваниями челюстно-лицевой области
Орехов Генрих Васильевич НАУЧНОЕ ОБОСНОВАНИЕ И ТЕХНИЧЕСКОЕ ИСПОЛЬЗОВАНИЕ ЭФФЕКТА ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ КОАКСИАЛЬНЫХ ЦИРКУЛЯЦИОННЫХ ТЕЧЕНИЙ
СОЛЯНИК Анатолий Иванович МЕТОДОЛОГИЯ И ПРИНЦИПЫ УПРАВЛЕНИЯ ПРОЦЕССАМИ САНАТОРНО-КУРОРТНОЙ РЕАБИЛИТАЦИИ НА ОСНОВЕ СИСТЕМЫ МЕНЕДЖМЕНТА КАЧЕСТВА
Антонова Александра Сергеевна СОРБЦИОННЫЕ И КООРДИНАЦИОННЫЕ ПРОЦЕССЫ ОБРАЗОВАНИЯ КОМПЛЕКСОНАТОВ ДВУХЗАРЯДНЫХ ИОНОВ МЕТАЛЛОВ В РАСТВОРЕ И НА ПОВЕРХНОСТИ ГИДРОКСИДОВ ЖЕЛЕЗА(Ш), АЛЮМИНИЯ(Ш) И МАРГАНЦА(ІУ)
БАЗИЛЕНКО АНАСТАСІЯ КОСТЯНТИНІВНА ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ АКТИВНОСТІ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ (на прикладі студентського самоврядування)