ЄВРЕЙСЬКИЙ КРЕДИТНО-КООПЕРАТИВНИЙ РУХ В УКРАЇНІ: ЕТНОПОЛІТОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ЄВРЕЙСЬКИЙ КРЕДИТНО-КООПЕРАТИВНИЙ РУХ В УКРАЇНІ: ЕТНОПОЛІТОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У «Вступі» обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено об’єкт, предмет та методи дослідження, його хронологічні рамки, мету і завдання, розкрито теоретичне і практичне значення отриманих результатів, ступінь їх апробації. Сформульовано  наукову новизну дисертації.

Перший розділ дисертації – «Теоретичні основи та методологічні підходи політологічного дослідження єврейської кредитної кооперації»  присвячено постановці проблеми,  стану її наукової розробки, обґрунтуванню обраної методики.

Відзначається, що тема єврейської кооперації має певне коло авторів, які розглянули окремі сторони досліджуваного явища. В оцінці стану розробки проблеми автор виходить із висновку російських дослідників І.М.Буздалова та Г.І. Шмельова, що  у радянській економічній науці довгі роки проблеми кооперативного руху досліджувалися тільки у зв’язку із споживчою кооперацією і колгоспами, із так званою колгоспно-кооперативною власністю, і що такий підхід суттєво позначається на сучасному науковому розумінні суті питання. Наслідком такого становища є відсутність цілісної всебічної  концепції кооперації, яка могла б стати основою для  державної політики у кооперативній сфері, у т.ч.  через її законодавче забезпечення. Хоча у різних наукових закладах ведуться фрагментарні дослідження окремих сторін даної проблеми, але часом на недостатньо розробленій теоретичній базі, подеколи у рамках суміжної проблематики.

  Серед сучасної літератури, яка стосується єврейського кооперативного руху,  слід виділити насамперед монографії В.С. Орлянского „Євреї України в 20-30-ті роки ХХ століття: соціально-політичний аспект” (Запоріжжя, 2000) та О.В.Козерода „Евреи Украины в период новой экономической политики: 1921-1929 гг.” (Киев, 2002). У першій з них розглянуто єврейський кооперативний рух у системі розвитку єврейських кустарно-промислових господарств, а у другій – загальні питання розвитку єврейської кооперації в Україні у 20-х рр. ХХ століття. У праці  О.Я. Наймана „Історія євреїв України” (Київ, 2003) також згадуються єврейські кредитно-кооперативні товариства Південно-Західного краю, але тільки за  1904 рік.

У книзі Я.Хонігсмана „Благотворительность евреев Восточной Галиции” (Киев, 2002) висвітлюється зародження і розвиток позичкових кас, а у дослідженні Я.М. Копанского „Джойнт в Бессарабии. Страницы истории” (Кишинев, 1994) досить послідовно висвітлено розвиток єврейського кредитно-кооперативного руху в Бессарабії.

           Значно детальніше діяльність перших кредитних кооперативів (товариств взаємодопомоги прикажчиків, учителів та ін.), історія їхнього виникнення, професійний склад, внутрішні протиріччя, соціальна діяльність, місце в общинному житті та взаємовідносини із владою висвітлена у монографії М.Поліщука „Евреи Одессы и Новороссии” (Иерусалим – Москва, 2002). Однак автор, як історик, визначає їх радше професійними спілками, ніж  кредитними кооперативами, а тому негативно ставиться до їхньої комерціалізації. Тим самим поза увагою залишається те, що саме ці комерційні засади були корінною відмінністю між товариством взаємодопомоги і товариствами взаємного кредиту, а значна соціальна спрямованість в їхній діяльності дозволяє зарахувати ці одеські професійні спілки до перших товариств взаємного кредиту не тільки серед єврейського населення, а й в усій Російській імперії.

Власне кажучи, цим і обмежується вивчення згаданої проблеми у публікаціях, які з’явилися протягом останніх більш як сімдесяти років. Отже, діяльність кредитних товариств серед євреїв України другої половини ХІХ – початку ХХ ст. залишилася поза увагою сучасних дослідників.

Між тим, у роботах дослідників так званого дорадянського періоду, особливо на початку ХХ ст., коли єврейський кредитно-кооперативний рух став реальною силою, яка була здатна допомогти дрібним товаровиробникам успішно протидіяти могутнім конкурентам із числа приватних фірм чи посередницьких організацій, було проведено значно глибший аналіз діяльності згаданих товариств.

Найбільш відомими були праці Л.С. Зака „Основные начала теории кредита и кредитной кооперации” (Пгд, 1919), „Кредитная кооперация в черте еврейской оседлости” (СПб, 1911), „Ссудо-сберегательные товарищества в черте еврейской оседлости” (СПб, 1910), „Кооперация среди евреев” (Л., 1925), а також звіти-огляди Єврейського колонізаційного товариства (ЄКТ): „Кредитна кооперація” (М., 1924) та „Промыслово-кредитная кооперация среди евреев за 1923-1927 годы” (М., 1928), у підготовці яких, крім самого Л.С Зака,  брали участь також інші співробітники ЄКТ: П.М. Клінчин, В.І. Лінов, С.П. Сєгал, Б.Ю. Фрідман, М.А. Хургін.

Однак у цих працях головна увага була зосереджена на організаційній, економічній та господарській сферах діяльності товариств, і лише у першому з названих оглядів було зроблено спробу вивчити кредитну кооперацію як соціальне явище, з позицій кооперативних принципів , цінностей та ідеології. У літературі розглянуто також  такі аспекти  діяльності єврейської грошової кооперації, як політичні, професійні і культурні.

Для оцінки стану розробки проблеми важливо з’ясувати, якою мірою у наявній літературі враховується, що кредитна спілка – це фінансовий кооператив, який одночасно виконує функції громадської організації та являє собою специфічну форму господарювання, відмінну від інших. Із соціальної точки зору кредитна спілка - це форма суспільної взаємодопомоги та економічного самозахисту людей; із організаційної – громадське об’єднання. Відповідно, особливої уваги потребує морально-етична складова господарської діяльності євреїв та регулятивні механізми їхньої соціальної поведінки. Паралельного аналізу потребують стереотипи стосовно євреїв як носіїв меркантильного духу, а також  фактичні  дані про єврейську грошову кооперацію як соціальне явище на етапі його зародження.

Сучасними дослідниками встановлено, що у ставленні до євреїв досить значну роль відіграють фактори, не пов’язані із негативним сприйняттям реальних контактів чи негативною установкою щодо реальних обставин життя і культури євреїв. Даний вид расово-етнічного негативізму спирається не на реальність, а на давню стійку та ірраціональну міфологію про місце і роль єврейства у світі. Цей традиційний комплекс поглядів виявився основою, на яку накладались у кожний період свої понятійні інтерпретації. Ілюстративною в цьому сенсі є думка  авторів сучасного підручника „Історія кооперативного руху”, що єврейські кредитні кооперативи являли собою об’єднання кількох осіб з метою  вигідного  розміщення їхнього капіталу серед членів організованого ними кредитного кооперативу, і що таке розміщення до початку ХХ століття мало  форму відвертого лихварства.

Аналіз наявної літератури з історії єврейського кредитно-кооперативного руху засвідчив брак міцних теоретико-методологічних засад його вивчення. У дисертації визначення цих засад здійснювалося через розгляд згаданого руху як частини загального робітничого і професійного руху, що мав місце у Російській імперії в останній третині XIX століття. Його особливість серед євреїв полягала в тому, що тут  нелегальні робітничі гуртки спочатку ставили перед собою тільки соціальну мету, фактично заміняючи собою професійні робітничі спілки, які  на той час ще не дозволялися законом. Вони мали свої „страйкові каси” і часто шляхом страйків домагалися збільшення заробітної платні або скорочення робочого дня у майстернях і торгових закладах. Але результати цієї економічної боротьби були загалом незначними, оскільки у „смузі осілості” переважали дрібні ремісничі і торгові заклади, де і господарі, і робітники (підмайстри, прикажчики) були пролетарями за своїм соціальним становищем. І тих, і інших пригноблював політичний режим: громадянське безправ’я, обмеження у виборі місця проживання і занять. Незабаром стало зрозуміло, що не можна відмежовувати економічну боротьбу від політичної, від боротьби проти самодержавного режиму. Від середини 90-х років XIX ст. робітничі гуртки набувають більш революційного забарвлення.

До цього періоду належить виникнення кас взаємодопомоги робітників, які потім перетворилися на страйкові каси. Вони існували спочатку у набирачів, панчишників, кравців, слюсарів, цигарочниць і охоплювали сотні членів. Ці каси наклали особливий відбиток на подальший розвиток так званого єврейського робітничого руху, у якому брали участь переважно ремісники. На початковому етапі вони були джерелом постачання  членів для гуртків грамоти, із яких потім відбиралися окремі особи для залучення до гуртків соціалістичної пропаганди. Перші страйки були порівняно малочисельними, і допомога кас була для них  вирішальною. Страйки виховували й організовували робітників, але мало залучали їх до політики. Це призвело до того, що ремісничий пролетаріат організовувався за професіями, за принципом першочерговості матеріальних цілей, чим на багато років зумовив переважання в його боротьбі економічних мотивів над політичними.

 Поступово відбулося зростання робітничого руху, яке відобразилося у численних страйках, охоплювало все нові й нові професії. Гуртки пропаганди почали посилено зростати, і оскільки соціал-демократична робота вже не вкладалася у старі рамки, потрібно було шукати для неї нові шляхи і форми. Як наслідок, постало питання про перехід від гурткової до масової пропаганди, а також до масової агітації.

За 1898-1900 роки у смузі єврейської осілості було зареєстровано 312 економічних страйки єврейських робітників із 27 тис. учасників, у т.ч. 169 страйків  ремісників і 140 страйків  (14 тис. учасників)  фабричних робітників. Страйки, якими керували „каси боротьби”, на 90% закінчувалися перемогою робітників. Це дуже зміцнило весь рух, проте ще більш посилило тенденції економізму та послабило революційну агітацію і пропаганду.

На 1911р. у 417-ти єврейських товариствах налічувалося 227 108 членів, або у середньому по 545 членів на товариство. Враховуючи членів сімей, можна припустити, що вони об’єднували  близько 1-го млн. чоловік. Отже, значна частина єврейської бідноти була залучена до сфери впливу кредитної кооперації.

Цілком природно, що у „смузі осілості”, де євреї становили значну частину міського і містечкового населення, до товариств приєднувалися переважно представники цієї національності, на яких припадало близько 86% всього числа членів. Трудові елементи (ремісники, дрібні промисловці і сільські господарі) становили загалом понад половину всього числа членів (50,4%), торговці – 34,0%  та представники інших професій – 15,6%.

Аналіз відрахувань, здійснених товариствами із прибутків звітного (1910) року, дає можливість до певної міри з’ясувати  культурну роль ощадно-позикових товариств і відповісти на запитання, чи замикалися вони у вузьку сферу кредитних операцій, заплющуючи очі на інші потреби населення, чи навпаки – дослуховувалися до інших запитів місцевого життя і, в міру можливості, робили внесок у спільну культурну справу?

На основі вивчення звітів з’ясовано, що не було такої суспільної справи, у якій товариства не брали б участі. Вони допомагали бідним,  навчальним закладам, пожежникам, окремим сім’ям у  випадку смерті одного з членів, хворим, виділяли кошти на  релігійні потреби, створювали і підтримували каси взаємодопомоги, бібліотеки. Не залишалися поза їхньою увагою і такі справи, як благоустрій міст та інші. Із 325 товариств, що потрапили у поле зору здобувача, 155, або 47,6%, робили ті чи інші відрахування на загальнокультурні цілі. Тим самим можна стверджувати,  що ці товариства відігравали вагому роль у справі піднесення культурного рівня єврейського населення у містах і містечках „смуги осілості”.

У 1914 році кількість єврейських кредитних і ощадно-позикових товариств у Російській імперії становила вже 678, а кількість членів в них – 400 тис., а разом із членами їхніх сімей – 1,5 млн. чоловік, тобто третину всього єврейського населення імперії.

У розділі розглянуто також питання взаємовідношення між  кооперативних принципами та  цінностями іудаїзму, які  містилися у Заповіті, Талмуді, єврейському праві.  Відзначено, що характер єврейського права є релігійно-національним,  оскільки, відповідно до основ єврейської віри, джерелом єврейського права є Боже Одкровення. Життєва сила і непорушність релігійних приписів, що визначають ставлення людини до Творця, наприклад молитви, дотримання Суботи і свят, закони скоромності, не  втратили для євреїв свого значення навіть у вигнанні. Життєздатність законів, які  регулюють стосунки між людьми, між особистістю і колективом і торкаються торгівлі, праці, матеріальних збитків тощо, повністю збереглася і продовжувала розвиватися у діаспорі у рамках єврейських автономних общин. І у суто релігійних, і у суто юридичних приписах єврейська думка знаходить вирішення всіх проблем у єдиному джерелі – Торі і Галахі. І та сама судова колегія, той самий хахам (мудрець) або рабин вирішували питання, пов’язані і з релігійними заборонами і дозволами, і з майновими суперечками, і з трудовими відносинами, і з купівлею-продажем  та з усіма іншими сферами людського буття.

Під впливом ідеології іудаїзму наприкінці XIX - на початку XX ст. формувалися основні форми доброчинної діяльності євреїв: внутрішньообщинні благодійні товариства при релігійних закладах (переважно при синагогах, а також при молитовних будинках і школах); внутрішньообщинні (у великих населених пунктах) і міжобщинні професійні товариства (взаємної допомоги прикажчиків, взаємодопомоги та видачі безпроцентних позик ремісникам певної спеціалізації тощо), які  виділяли кошти на доброчинну діяльність; доброчинні товариства при різних навчальних закладах (Талмуд-Торах, училищах, гімназіях); товариства опіки учнів, допомоги убогим учням, допомоги вчителям-євреям тощо; суто жіночі внутрішньообщинні доброчинні товариства (допомоги бідним породіллям, догляду бідних вдів, опіки наречених тощо); заклади соціальної допомоги дітям (опіки бідних дітей євреїв, дітей-сиріт, утримання дитячих притулків); внутрішньообщинні соціальні організації (товариства допомоги бідним євреям, товариства взаємодопомоги, безпроцентні благодійні ощадно-позичкові товариства, товариства трудової допомоги, товариства опіки хворих і одужуючих тощо); внутрішньообщинні будинки престарілих, притулки і нічліжні будинки; внутрішньообщинні лікарні (у великих населених пунктах), лікареньки й амбулаторії; внутрішньообщинні заклади громадського харчування (дешеві їдальні); поховальні братства (хоча до доброчинності у чистому вигляді їх можна було віднести далеко не завжди, оскільки часто вони перетворювалися на засіб особистого збагачення їхнього керівництва).

Теоретико-методологічне осмислення витоків єврейського кредитно-кооперативного руху дозволяє стверджувати, що його природа полягала, з одного боку, у соціальних умовах „смуги осілості” та у політиці царського уряду в єврейському питанні, а з другого боку, у релігійних цінностях іудаїзму, які були невід’ємною складовою єврейського життя.

У другому розділі «Соціально-політичні аспекти кредитно-кооперативного руху серед єврейського населення України» розглянуто передумови становлення та розвитку кредитної кооперації серед євреїв у дорадянські часи та політика радянської влади щодо єврейського кредитно-кооперативного руху в роки НЕПу.

На етапі свого зародження кооперативний рух розвивався у рамках єдиного соціального руху робітничого класу. Це ще був стихійний рух робітників та ремісників проти варварської експлуатації, 14-16-годинного робочого дня, оплати праці товарами, надмірних штрафів, фізичних покарань, а також проти повного політичного безправ’я.

За таких умов діяльність  кооперативних товариств зосереджувалася переважно у центрах активності робітничого населення, у місцях, де влаштовувалися регулярні зібрання робітників – або у промисловому селищі,  або у фабричному районі міста. Із часом такі товариські зібрання перетворювалися на професійні клуби, на базі яких створювалися постійні або тимчасові страйкові комітети, професійні спілки та кооперативи.

Закономірно, що такі масові організації почали привертати  увагу політичних партій. Найрізноманітніші політичні сили Росії – від чорносотенців на крайньому правому фланзі і до анархістів на крайньому лівому намагалися утвердитися у кооперативних організаціях і поставити їх під свій контроль. Різнобічну діяльність здійснювали у кооперативах  більшовики, меншовики, Бунд,  сіоністські організації, але найбільш міцні позиції зайняли соціал-демократи.

Політичні партії уявляли єврейські кредитні кооперативи  школою  кадрів професійних революціонерів, „класово свідомих” борців за соціалізм. Однак попервах на заваді цьому став етномовний чинник. Єврейські робітники-члени кооперативів як правило  не знали російської мови і мусили спочатку вивчати її, а вже потім  економіку, художню літературу і навіть природничі науки.  Такі просвітницькі гуртки при кооперативах були єврейськими в силу мовної традиції єврейства, а не внаслідок намірів створити незалежний єврейський соціалістичний рух.  Ідея його створення на базі гуртків з підготовки кадрів для російської революції виникла лише тоді, коли гуртки стали перетворюватися на професійні  організації.

 На початку 1890-х років виникла криза: замість того, щоб стати школою соціалізму, кооперативні гуртки нерідко використовувалася євреями лише для отримання освіти, що дозволяла уникнути злиденного існування некваліфікованого робітника. Одні колишні члени таких гуртків емігрували, інші ставали студентами, треті  відкривали власні крамнички, дрібні майстерні тощо, тим самим перетворюючись, в очах керівників соціалістичних гуртків, на дрібних буржуа. У пошуках виходу з  глухого кута  інтелігенція, яка керувала гуртками, зробила ставку на економічні інтереси народних мас – ідею, підказану почасти  досвідом єврейських страйків, а почасти прикладом російського та польського соціалістичного рухів. Як наслідок, гуртки почали змінювати спрямованість своєї роботи в бік економічної боротьби. Інтелігенція зрозуміла, що класова свідомість формується не шляхом вивчення економіки, а в суворій школі страйкового руху, який показав би робітникам взаємозв’язок між господарями підприємств та політичним режимом. Було висунуто гасло „Через економіку – до політики”.

Характер єврейського кредитно-кооперативного руху радикально змінився після встановлення радянської влади і, відповідно, появи нової державної політики у єврейському питанні.

 Однією з улюблених в Радянському Союзі тем у  20-ті роки ХХ ст. була тема єврейської земельної колонізації. Постановка цього питання, крім усього іншого, викликала з боку Заходу хвилю симпатій і, що важливіше, великі грошові інвестиції. Як зауважував відомий економіст Б.Д. Бруцкус (за що був висланий В.Леніним за кордон), “Радянська влада у гонитві за кредитами шукає постійних симпатій у колах іноземної буржуазії, і вона дуже дорожить ставленням до себе єврейської закордонної буржуазії”.

Для заохочення зарубіжних інвестицій був підготовлений  грандіозний проект  колонізації земельних просторів силами 100 тис. єврейських сімей, у якому  більшовицький блеф поєднався з американським розмахом. Проект явно мав суто пропагандистські та агітаційні цілі, але він викликав потрібний більшовицькому режиму ажіотаж і хвилю доброчинності з боку іноземних та міжнародних єврейських організацій.

14 лютого 1923 р. було укладено договір між Урядом Союзу Радянських Соціалістичних Республік і Єврейським Колонізаційним Товариством (ЄКТ). Згідно умов договору, ЄКТ у межах Росії отримав можливість сприяти відновленню трудових господарств єврейського населення РСФРР, УСРР і БСРР, а також створенню єврейських професійно-технічних і сільськогосподарських шкіл.

Робота ЄКТ за цими напрямками його діяльності проводилася через кооперативні організації на місцях. Від 1923 року кредити Єврейського колонізаційного товариства (ЄКТ) та Американського єврейського розподільчого комітету („Джойнт”) були у товариств майже єдиними сприяючими засобами і від них найчастіше залежав початок їх роботи. Так, ЄКТ за весь час (березень 1923 р. – вересень 1927 р.) кредитувало 204 товариства. Слід відзначити, що у створенні єврейських кооперативів помітну участь брали також російські сіоністські організації, які проводили в них культурно-просвітницьку роботу, а також боролися за свободу і незалежність від радянської влади як професійного, так і кооперативного руху.

Протягом 1920-х років у товариствах  не тільки збільшилася абсолютна кількість членів, а й відбулося значне якісне оновлення їх складу. Так, на 01.01.1924 р. частка кустарів, ремісників та тих груп населення, що приєдналися до них (приміром, візників) становила 71,1%; на 01.10.1926 р. – 82,0%, а на 01.10.1927 р. – 88,8%. Інші 11,2%   (на 01.10.1927 р.) охоплювали службовців, робітників, осіб вільних професій (7,00%), сільських господарів (3,5%) та інших (0,7%).

Загальна лінія більшовиків на підпорядкування державі усієї економічної діяльності не залишила єврейському кооперативному руху шансів на виживання. Відомий громадський діяч, економіст та історик В.В. Скворцов-Степанов  писав з цього приводу: „Кооперація, як самостійна організація, може існувати лише за буржуазного ладу. Радянська влада не може  допустити існування такої автономної організації з її пайовими внесками і розподілом прибутку... За соціалізму повинен бути єдиний розподільчий і виробничий орган, а тому кооперація, як самостійна організація, повинна померти”. Наприкінці 1930-х років єврейська кредитна кооперація, яка завдяки допомозі закордонних спонсорів забезпечувала її учасникам дещо краще соціальне становище, ніж воно було в решти населення, теж припинила свою діяльність.

Третій розділ «Концепція державної політики та єврейської громади України щодо фінансового забезпечення єврейського общинного руху» присвячено аналізу сучасного стану кооперативної самодопомоги  в єврейській громаді України.

Аналіз ситуації із відродженням єврейської кооперації в Україні після здобуття нею незалежності показав, що тенденції і темпи соціального (у тому числі  професійного) розвитку етнічних спільнот визначаються характером політичних систем та особливостями державного устрою країн, де вони відбуваються. З’ясовано, що в основі цих тенденцій лежить вплив  культурних особливостей етнічних спільнот (в рамках дисертаційного дослідження «культура» розуміється як складна система механізмів адаптації,  притаманна соціальній (етнічній) спільноті, що складалася впродовж всієї історії її існування, коли культура  стає другою природою,  створеною людиною для більш легкого пристосування до умов життя;  одним із найважливіших елементів такої системи є професійна трудова сфера).

Відзначається, що в Україні ефективність державного регулювання процесом становлення етнічної кооперації  насамперед залежить від чіткого визначення концептуальних засад державної етнополітики та завершення формування правової бази в даній сфері. Поки що кооперація стримується, з одного боку,  браком спеціальних програм, без запровадження яких активізація етнічної ділової активності   може залишитися мертвою буквою, а з другого боку, обмеженням джерел фінансування і недостатнім заохоченням спонсорської  допомоги.

Обґрунтовано, що тільки держава в особі своїх відповідних органів може стимулювати переговори всіх зацікавлених сторін (у нашому випадку – лідерів єврейської громади України і спонсорську організацію „Джойнт”) і спонукати їх до вирішення проблеми самофінансування шляхом спільного створення єврейського кредитно-кооперативного руху за прикладом української громади та Канадської програми розвитку кредитних спілок в Україні.

Держава має створити всі умови для того, аби ідея кооперативної самодопомоги населення стала складовою національної ідеї, "світлом в кінці тунелю", державною ідеологією, що об'єднала б широкі верстви населення, громадські організації, політичні партії у прагненні підняти рівень життя українського народу.

 

 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины