ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У першому розділі – “Теоретико-методологічна та джерельно-документальна база дослідження” – проаналізовано стан дослідження проблематики дисертації та використані джерела. Автором застосовувався метод системно-змістовного аналізу, який слугували для систематизації та структурування теоретичних підходів дослідників поставленої проблеми.

Стан наукової розробки проблеми.

Ми можемо поділити комплекс літератури на дві великі групи:

1) дослідження розвитку близькосхідного конфлікту та міжнародних відносин в регіоні з різних точок зору (радянської, ізраїльської, арабської, американської);

2) концепції глобалізації, їхнього впливу на регіони та цивілізації, теорії цивілізаційного конфлікту, антиглобалістські концепції.

Аналізу проблем Близького Сходу в контексті світової системи міжнародних відносин присвячені частково загальні праці таких дослідників, як Г.Кіссінджер, Ж.Б.Дюрозель, Г.Лундестад. Вони відбивають підходи різних національних шкіл вивчення міжнародних відносин. Якщо норвезький автор Г.Лундестад більше уваги приділяє системним та економічним аспектам взаємодії регіонів та великих держав, то Ж.Б.Дюрозель і Г.Кіссінджер зосереджуються на аналізі передусім дипломатичної діяльності, засобів та шляхів розв’язання конфліктів. Серйозною перевагою праці Г.Кіссінджера є унікальний дипломатичний досвід автора. Розвиток близькосхідної кризи аналізується й у вагомій академічній праці російських учених “Системна історія міжнародних відносин”. Розвиток системного підходу з точки зору трансформації полюсності світової політики відбувається у праці О.Бикова.

У величезному комплексі літератури з близькосхідної проблематики ми можемо виокремити і дослідження українських вчених, які присвячувались різним аспектам міжнародної безпеки та близькосхідного врегулювання: Б.М.Гончара, В.К.Гури, С.О.Шергіна, Ю.І.Скорохода, О.А. Коппель, Н.І.Турчак та ін. Ю.І.Скороход присвятив свої дослідження ліванському конфлікту і в контексті цього звертався до ізраїльсько-палестинських суперечностей, військових дій в регіоні. О.А.Коппель торкалася близькосхідної кризи, досліджуючи проблему безпеки Перської затоки.

Значний обсяг праць з близькосхідної проблематики становлять різночасові роботи американських дослідників та дипломатів: Е.Хатчінсона, Г.Говарда, Ф.Хартмана, Ф.Полка та інших. На найвищому теоретичному рівні перебувають праці класиків американської політичної думки Г.Кіссінджера та З.Бжезинського. Обидва автори присвятили свої праці питанню формулювання засад, принципів і завдань американської зовнішньої політики, зокрема на Близькому Сході.

Позиції політичної еліти Ізраїлю виразно висвітлюються, зокрема, у дослідженнях А.Епштейна, Б.Нетаньяху, Д.Палісара, А.Рубінштейна, Д.Кон-Шербока та інших. Їм властиве об’єктивне обґрунтування закидів на адресу палестинського руху щодо недотримання досягнутих угод, терористичних акцій, порушення прав людини в межах автономії та ін., міститься аналіз громадської думки Ізраїлю, її ставлення до різних стадій близькосхідного врегулювання. Суттєву корисність дослідженню вказаної проблеми приносить вивчення мемуарної літератури, яка з ізраїльського боку представлена, зокрема, спогадами урядовця Д.Шехтера та мемуарами М.Зайчика, присвяченими постаті М.Бегіна, викладом Х.Місгавом різночасових бесід з Ш.Пересом з ізраїльсько-палестинської проблематики. Американська політика на Близькому Сході в останнє десятиліття ХХ ст. докладно висвітлена у спогадах держсекретаря часів президентства Б.Клінтона М.Олбрайт.

Погляди палестинців на перебіг арабо-ізраїльського конфлікту викладені, зокрема, визначним діячем ОВП Абу Мазеном. Докладно представлена сирійська точка зору на ізраїльсько-палестинські відносини у збірнику промов та праць президента Сирії Х.Асада. Майже повністю підтримує палестинські аргументи досвідчений російський дослідник Є.Пирлін, який виходив з того, що підтримка арабів надавала радянській зовнішній політиці на Близькому Сході тієї ясності, якої бракувало російській політиці 1990-х. В цілому, можна стверджувати, що загальна оцінка розвитку близькосхідної кризи у радянській науці збігалася з палестинською версією подій, що обумовлювалось політичними інтересами СРСР в регіоні, де Ізраїль був очевидною “рукою Америки”. Радянська література з історії міжнародних відносин на Близькому Сході нараховує чимало праць, з яких можна назвати, зокрема, роботи Є.Примакова, В.Кисельова, В.Медведко, Є.Дмітрієва, В.Ладєйкіна, Є.Борисова. Важливим напрямком вивчення політичних проблем Близького Сходу у СРСР був підхід у контексті американського глобалізму та критики зовнішньої політики ідеологічного суперника.

До числа новітніх досліджень з близькосхідної проблематики у Росії можна віднести серії публікацій та збірників, ініційованих Інститутом сходознавства РАН та Інститутом вивчення Ізраїлю та Близького Сходу, праці Є.Сатановського, К.Полякова, А.Хасянова, В.Ахмедова, В.Юрченка.

Комплекс літератури, присвячений явищу глобалізації, такий же неосяжний, як і з близькосхідної проблематики. Ми можемо визначити, що свої оцінки сутності цього явища висловлювали такі визначні філософи, соціологи, політологи, економісти, як О.Тоффлер, Дж.Гелбрейт, І.Валлерстайн, С.Хантінгтон, Дж.Незбіт, А.Тюрен, Ф.Фукуяма, С.Санторо, З.Бжезинський, Г.Кіссінджер, Дж.Сорос та інші. Вагомими для цих дослідників є такі прояви глобалізації як глобальний фінансовий ринок, гегемонія західних політичних стандартів, розмивання культурних та національних кордонів, криза національних держав, зростання глобальних ризиків. Для виокремлення тих аспектів глобалізації, які є важливими в контексті нашої теми варто спертися на ґрунтовне дослідження Горбачов-Фонда "Грані глобалізації", дослідження впливу глобалізації на політичні процеси в світі А.Уткіна, синтетичні розробки великого кола російських учених, об’єднаних довкола наукових проектів А.Неклесси. Варто зазначити, що переважна частина вказаних авторів сприймає глобалізацію як процес, що неминуче змінює світ, посилюючи його економічну та політичну інтеграцію, значною мірою нівелюючи культурно. В основі цього процесу лежить функціонування експансивної капіталістичної економіки, яка з крахом радянської моделі втратила останні перешкоди для свого розвитку. Надалі вже позиції авторів розходяться в питаннях масштабів та новизни цього явища, оптимістичних чи песимістичних перспектив його розгортання. Найкраще, на наш погляд, типологія глобалізаційних концепцій вибудована в останніх працях британських учених Д.Гелда та Е.МакГрю, які характеризуються виваженим і поважно аргументованим історичним підходом. Щодо теми Близького Сходу велику вагу для нашого дослідження має праця американського політолога С.Хантінгтона “Зіткнення цивілізацій”, у якій сформульовано песимістичний прогноз майбутнього через констатацію наявності цивілізаційних “розломів” на релігійному ґрунті, буквальним зосередженням яких є територія Ізраїлю та Палестини.

Документальну базу дослідження складають документи Генеральної Асамблеї і Ради Безпеки ООН, нормативно-правові матеріали, що відносяться до процесів врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту, статистичні дані щодо розвитку близькосхідного регіону Світового Банку та ООН. Ці документи опубліковані у низці збірок та хрестоматій, виданих у СРСР, Росії, США, інших країнах, містяться на офіційних інтернет-сайтах міжнародних організацій та установ.

Особливо необхідно виділити збірники документів щодо Близького Сходу, підготовлені в академічних та офіційних установах, що містять, в тому числі, і основні документи, і інформацію про проведені наради, конференції, засідання міжнародних організацій і прийняті ними рішення, збірники документів з історії міжнародних відносин. Автором опрацьовані такі документи, як резолюції Генеральної асамблеї ООН, починаючи з №181 (ІІ) щодо державного устрою Палестини, резолюції Ради Безпеки ООН щодо арабо-ізраїльських конфліктів №242, №267, №338 та ін., міжнародні угоди за участю США, СРСР та сторін близькосхідного конфлікту (“договори про дружбу і співробітництво” між СРСР та арабськими країнами, єгипетсько-ізраїльський мирний договір 1979 р. (“Кемп-Девідські угоди”) та ін.), рішення Ліги Арабських Держав, Організації арабських країн-експортерів нафти, окремі декларації, такі як “Палестинська національна хартія” 1968 р., офіційні опубліковані документи Держдепартаменту США. Для аналізу економічних та соціальних процесів на Близькому Сході використані різноманітні статистичні відомості міжнародних установ та організацій.

У другому розділі – “Міжнародно-політичний вимір близькосхідного конфлікту” – ретроспективно розглянуто витоки та процес ескалації близькосхідної кризи, формування та дію системних чинників її самовідновлення, тривання арабо-ізраїльського конфлікту як складової протистояння “Схід-Захід” у “третьому світі”, миротворчі зусилля різних сторін конфлікту до 1980-х рр. Дисертантом застосовувались проблемно-історичний, системний та геополітичний дослідницькі підходи.

У третьому розділі – “Особливості арабо-ізраїльського діалогу у постбіполярних геополітичних реаліях” проаналізовано структурну еволюцію зовнішніх центрів впливу на близькосхідний конфлікт після закінчення “холодної війни” та найуспішнішу, етапну спробу його врегулювання – “процес Осло”.

Військова поразка Іраку у 1991 р. значно посилила позиції Сполучених Штатів, очолених республіканцем Дж.Бушем-старшим, у близькосхідному регіоні. Хоча операція “Буря в пустелі” пройшла фактично без участі країн-учасниць близькосхідного конфлікту, Вашингтон отримав зручні стартові позиції для активізації арабо-ізраїльського діалогу. Країни Перської затоки, що історично були спонсорами арабського визвольного руху, потрапили в залежність від американської військової присутності в регіоні задля забезпечення недоторканості власних кордонів. Розпад Радянського Союзу та соціалістичного табору як глобальної потуги визначили подальшу другорядність ролі Росії на Близькому Сході. З цієї ситуації скористалася вже демократична американська адміністрація Б.Клінтона (з 1992). Її головним завданням було досягнення просування учасників арабсько-ізраїльського конфлікту до угоди, яка б відповідала їх власним інтересам.

Нова ситуація дозволила країнам регіону шукати шляхів, альтернативних й тим, що пропонувались посередниками великих держав. Наприкінці 1992 р. в столиці Норвегії Осло в обстановці підвищеної секретності розпочались палестино-ізраїльські переговори, в яких брали участь представники ОВП та ізраїльські урядовці. Сам факт початку цих переговорів свідчив про позитивні зрушення в мирному процесі, оскільки офіційним особам Ізраїлю вдалось подолати неприйняття власної позиції керівництвом Організації визволення Палестини. 9 вересня 1993 р. Я.Арафат спрямував до прем’єр-міністра Ізраїлю І.Рабина листа, в якому офіційно визнавав право єврейської держави на існування, приєднувався до резолюцій 242 та 338 Ради Безпеки ООН, відмовлявся від терористичних актів та погоджувався внести відповідні зміни до Палестинської Хартії. З іншого боку, уряд Ізраїлю побачив перспективи миру з арабами в першій угоді з палестинцями, офіційним представником якого Рабин офіційно визнав Організацію визволення Палестини. Представник Виконкому ОВП Абу-Мазен та міністр закордонних справ Ізраїлю Ш.Перес підписали у Вашингтоні 12 вересня 1993 р. Декларацію принципів палестинського самоврядування, основні пункти якої сторони обговорили на переговорах в Осло.

Підписання Декларації стало першим кроком до утворення незалежної палестинської держави, стало причиною корекції виплеканої фронтової ідеології палестинського руху, виникнення в ізраїльському та палестинському суспільстві сподівань на припинення тривалого протистояння.

У четвертому розділі – “Причинно-наслідкові зв’язки нової кризи у близькосхідному врегулюванні” – розглянуто внутрішні та зовнішні чинники реформування Палестинської національної адміністрації, чергове зростання кризовості в ізраїльсько-палестинських відносинах, зміну характеру цього протистояння та перспективи його врегулювання у контексті іракської кризи. Дисертантом, виходячи з конкретно-дослідницьких завдань розділу, були використані системний, структурно-функціональний та неоінституціональний підходи.

Визначається, що початок нового тисячоліття позначився у близькосхідному регіоні такими двома тенденціями:

- вичерпанням актуального потенціалу порозуміння між Ізраїлем та палестинцями, пік якого прийшовся на “процес Осло” середини 1990-х рр. Нова палестинська інтифада ("інтифада Аль-Акса"), розпочата у 2000 р., стала виявом стійкої орієнтації тактики керівництва ПНА на тероризування Ізраїлю у співпраці з екстремістськими ісламськими організаціями. Ставка на терор визначає розвиток конфлікту як стійко чи ескалаційно самовідновлюваний. Ізраїльське суспільство в силу розчарування в ілюзіях мирного процесу різко "поправішало", повертаючись до звичного військового сприйняття ситуації "обложеної фортеці" і з ще більшим скепсисом щодо перспектив замирення, оскільки максимум поступок вже начебто було зроблено, але це врешті лише погіршило ситуацію, надавши палестинськими опонентам нових ресурсів для загострення конфлікту. Разом в ситуації статус-кво до 2005 р. ці чинники робили кожен з продуктів "конвеєру мирних ініціатив" нездійсненним в зародку.

- терористичні акти 11 вересня 2001 р. активізували зовнішньополітичну та воєнну експансію США, що мало наслідком військові дії у Афганістані та Іраку. Загальний розвиток подій у близькосхідному регіоні вже розглядається американським керівництвом в контексті глобальних самостійних дій Америки, поза правовим полем, створеним міжнародними організаціями. Це перетворило США на єдиного арбітра ситуації близькосхідної кризи, який володіє усіма важелями тиску на сторони-учасники і безпосередньо військово присутній в регіоні.

Скромні результати в справі державного будівництва Палестини компенсувалися безсумнівними успіхами Я.Арафата в справі зміцнення власної влади. Він зробив усе, щоб уникнути перспективи зародження альтернативного життєздатного керівництва. Складовими успіху Я.Арафата у встановленні фактичного режиму диктатури стала його ставка на велику кількість різних конкуруючих між собою силових структур, підлеглих і підзвітних тільки йому. Ескалація протистояння дозволила розгорнути свою діяльність багатьом ісламістським екстремістським та терористичним організаціям (зокрема ХАМАС та “Ісламський джихад”), які, не підпорядковуючись ПНА, зі свого боку постійно загострювали ситуацію, виправдовуючи безкомпромісну позицію Я.Арафата.

Нові американські мирні ініціативи (“Дорожня карта”, 2002 р., “Великий Близький Схід”, 2004 р.) можна охарактеризувати як насамперед замало реалістичні в сенсі розуміння системних чинників відновлення близькосхідного конфлікту, можливих темпів його врегулювання та негативної культурно-цивілізаційної реакції ісламського світу на спроби зовнішнього структурного втручання. Найбільш наочним виразником скептичної оцінки перспектив конфлікту став початок спорудження Ізраїлем “Захисної стіни” (2002), яка є засобом фізичного розмежування єврейської та палестинської спільнот.

У п’ятому розділі – “Переломний етап у близькосхідному конфлікті” – визначаються характеристики нової геополітичної ситуації на Близькому Сході, структуру глобалізаційних впливів на розвиток близькосхідного регіону, динаміку процесів регіоналізації та роль дестабілізуючих чинників політичного ісламізму та ісламського тероризму. Виходячи з завдань даного розділу, використовувались методи геополітичного, системно-структурного та неоінституціонального підходів, теорії інтеграції.

Одним з факторів, що безпосередньо впливають на формування нової геополітичної ситуації в близькосхідному регіоні, є той безперечний факт, що зараз у світі збереглася тільки одна «наддержава», що країни третього світу, до числа яких можуть бути віднесені близько- та середньосхідні держави, виявилися результаті в значній мірі політично дезорієнтованими і заради свого порятунку, свого виживання переорієнтувалися на різні форми лояльності щодо США. Що стосується арабської солідарності, яка раніше час від часу спрацьовувала і виявлялася в практично одностайному неприйнятті сепаратних методів близькосхідного врегулювання, у політичній, військовій, економічній і моральній підтримці палестинської справи, то ця солідарність пішла в історію.

Поступове руйнування колишньої притягальної сили соціалізму для широкої арабської суспільної думки привело до дуже серйозного, багато в чому незворотного наслідку, що найбільш безпосереднім чином уже позначився і позначиться надалі на процесі формування нової геополітичної ситуації в регіоні. Мова йде про різке ослаблення позицій лівих сил у державах регіону, наявність і активність яких завжди були своєрідним показником політичної культури цих держав у поняттях західного політичного мислення. У результаті політично активні і іноді агресивні політичні сили регіону втратили політичні орієнтири універсального характеру і підпали під вплив націоналістичних та консервативно-фундаменталістських настроїв.

Занепад соціалістичної альтернативи в умовах ідейного вакууму сприяв відновленню арабської ідентичності на ґрунті цінностей традиційного ісламу, новітній ренесанс якого можна вести у визріваючий формі з межі 1960-1970-х рр., а у маніфестованій - від Ісламської революції 1978-1979 р. в Ірані та афганського джихаду проти СРСР. Для нової арабської генерації ісламізм як нова форма патріотизму ніс з собою певну революційну риторику, котра водночас спиралася на місцевий традиціоналістський ґрунт. Зміни протягом 70-х років можна простежити як в активності легальних ісламських партій, так і зростання відсотку релігійно-орієнтованих угруповань серед терористичних та екстремістських рухів. Процес «відродження ісламу» певною мірою змінив політичний клімат у регіоні, а також впливав на політичну орієнтацію країн, що мають значні мусульманські громади. Процес «відродження ісламу» значно підсилив роль ісламського фактора в перебігу формування параметрів зовнішньої і внутрішньої політики мусульманських держав.

Країни регіону, де переважають великі елементи централізованої економіки (нехай у залишкових або в усічених варіантах), не мають особливого вибору і змушені або приєднатися до загального руху в бік інтеграції та глобалізації з усіма несприятливими наслідками для існуючої політичної системи та суспільства, або «заморозити» свою відсталість. Цілком ймовірно, що у будь-якому випадку арабський світ у цілому в силу особливостей свого історичного розвитку у визначеній перспективі буде приречений на функціонування в режимі, що наздоганяє, хоча відрив різних його економічних складових від головних партнерів по глобалізації буде різним. Питання в тім, щоб скоротити терміни нагромадження передумов для більш-менш повноцінного входження в русло глобалізації. Але перспектива зрівнятися повною мірою з просунутими учасниками процесу може виявитися проблематичною навіть для арабських нафтоекспортерів, не говорячи вже про решту країн регіону, де взагалі ще не оформилася ринкова структура якоїсь міри зрілості.

Прагнення наздогнати провідні економіки спричиняє суперечливі наслідки. Воно вимагає як від окремих держав, так і їхніх груп мобілізувати всі доступні можливості для того, щоб визначати своїм авторитетом зміст корпоративних стратегій і лінію поведінки великих суб'єктів господарської діяльності. Іншими словами, структурні форми національних економік, обумовлені місцевими, часто традиційними організаційними моделями виробництва і менеджменту, виробничою інфраструктурою й іншими інституціональними факторами, що чинять визначальний вплив на функціонування відтворювальних механізмів, стають об'єктом пильної уваги держави, у тому числі і для того, щоб забезпечити їхню конкурентноздатність. Однак у нинішніх умовах арабського світу це надзвичайно важка задача для держави. Тут вищим пріоритетом є влада державного апарату, державної бюрократії, що здійснює від імені держави функцію керування економікою, безпосереднього державного господарювання і потужного прямого втручання у виробничий процес. Характерною рисою такої моделі економічної діяльності є невтримне адміністрування і надмірне зловживання державними плановими категоріями і т.п. Це відповідає місцевій господарській традиції, але повсюдно приводить до втрати ефективності багатьох арабських національних відтворювальних організмів, до зниження темпів зростання, до придушення підприємницької ініціативи і до соціального невдоволення.