УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ В КОНЦЕПЦІЯХ ПОЛЬСЬКОЇ ОПОЗИЦІЇ 1976-1989 РОКІВ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність, сформульовано об’єкт і предмет дослідження, наукову мету, охарактеризовано джерельну базу. Визначено наукову новизну роботи, описано методологічну основу дисертації, її теоретичне та практичне значення, попередню апробацію.

У першому розділі «Дослідження місця України та українців у концепціях польських опозиціонерів» сформульовано понятійно-категоріальний апарат дослідження, здійснено огляд наукової літератури, на тему польсько-українських взаємин і польської опозиції, описано ґенезу та ідеологічні течії польської опозиції 1976-1989 рр.

Перший підрозділ «Теоретично-методологічні основи та понятійно-категоріальний апарат дослідження» має загальнотеоретичний характер. У ньому розкрито процес наукового осмислення важливих для дослідження концептів в українській та зарубіжній науковій літературі: соціального конструктивізму, «іншого», опозиції, колективної пам’яті, а також удокладнено, як розуміються вживані у дисертаційному дослідженні широкі поняття, як от нація та дискурс.

З перспективи соціального конструктивізму людина у процесі пізнання створює соціальну дійсність. Процеси пізнання й описування цієї дійсності відбуваються у межах певних дискурсів, які визначають поведінку осіб. Ці ж дискурси формують колективні ідентичності, в тому числі національні. У польському суспільстві 1976-1989 рр. за впливи змагалося кілька різних дискурсів: а) дискурс влади (ПОРП), який, як державний, володів найбільшими можливостями впливу (зокрема, через ЗМІ); б) дискурс опозиції, який намагався змагатися з владним за допомогою альтернативного обігу інформації, так званого другого обігу; в) еміграційний дискурс (який теж використовував другий обіг).

Під опозицією у цьому дисертаційному дослідженні розуміються всі ті формалізовані та неформалізовані організації, рухи та групи, які протиставляли себе діям влади і діяли нелегально.

Українське питання у концепціях польської опозиції існувало у трьох сферах: 1) державній – питання незалежності України, позитиви та загрози, які це може принести, місце України у регіоні; 2) суспільній – становища українців у СРСР; питання української меншини у ПНР; 3) польсько-українських відносин – їхньої історії, формування взаємного образу й стереотипів.

У другому підрозділі «Польсько-українські взаємини та польська опозиція у науковій літературі» зроблено огляд української і зарубіжної наукової літератури про польсько-українські взаємини і польську опозицію.

Польсько-українські відносини почали активно досліджуватися в нашій державі після здобуття Україною незалежності. Проте у більшості ці дослідження належать до царини історичних наук. При аналізі цих взаємин рідко використовуються підходи та теорії суспільних наук, зокрема – політичної та про міжнародні відносини. Активно досліджуються польсько-українські взаємини зламу ХІХ-ХХ століть, міжвоєнного періоду та часу Другої світової війни, а також кінця ХХ – зламу ХХ-ХХІ століть. Таким чином, майже 50 років історії залишається поза увагою вчених.

Дослідження польсько-українських взаємин можна поділити на дві групи. Одні вчені наголошують на їхній конфліктності й нерідко звинувачують у цьому польську сторону. Проте інша група вчених намагається подати не тільки конфліктні моменти стосунків між двома націями, більш критично оцінює український бік.

Опозицію почали досліджувати у державах, де формувався демократичний режим. Тому вона розглядалася передовсім як інституціоналізований елемент політичної системи. Таке трактування не підходило для вивчення опозиції в авторитарних і тоталітарних режимах. Навколо визначення опозиції у соціалістичних державах загалом і у Польщі зокрема точилося й точиться багато дискусій.

Польська опозиція активно досліджується за межами України, проте в нашій державі це питання мало розкрите. Мало досліджене у вітчизняній науці і явище другого обігу. В світовій науці мало уваги надається інтелектуальному доробку опозиції. Місце інших, ніж польська, націй у її концепціях досліджено слабо. За винятком монографії про німецьке питання К.Рогачевської, інші нації-сусідки Польщі в дискурсі польської опозиції досліджені лише епізодично. Про українців та Україну в концепціях польської опозиції існує дві статті, написані до 1989 р. українськими емігрантами Т.Кузьо та Я.Пеленським, стаття львівського дослідника Ю.Зайцева. Це питання частково зачепили польські вчені М.Борута й П.Коваль і американець Т.Снайдер.

У третьому підрозділі «Опозиційні середовища в Польській Народній Республіці: становлення, еволюція, світоглядні позиції» охарактеризовано об’єкт дослідження, аналізується становлення головних опозиційних середовищ і  організацій, які, може, й не відігравали вирішальної ролі на польській опозиційній сцені, проте були сильно заангажовані у питання польсько-українських взаємин.

Після Другої світової війни частина довоєнних політичних партій спробували діяти як легальна опозиція. Досить швидко у їхніх рядах було проведено чистки, а рештки організацій інкорпоровано до ПОРП чи зведено до маріонеткових партій. Це, проте, не ліквідувало інакомислення у польському суспільстві. Люди, невдоволені діями влади, за відсутності можливості організуватися, гуртувалися навколо церкви, університетів (найбільше – Варшавського) та деяких видань (наприклад, «По Просту», або католицьких видань «Вєнзь», «Тиґоднік Повшехни», «Знак»).

З часом, зокрема, не без впливу дій влади, спрямованих на модернізацію економіки, польське суспільство стало більш різноманітним і стратифікованим. У середині 1970-х рр. починають формуватися різні опозиційні середовища. Кульмінацією цього руху стало створення Незалежної самоврядної профспілки «Солідарність», до якої входили робітники, студенти, інтелігенція. Після запровадження воєнного стану опозиційна сцена у ПНР знову починає диверсифікуватися. У середині 1980-х рр. на неї виходить нове покоління опозиціонерів, яке намагається бути іншим, ніж їхні попередники, навіть частково себе їм протиставляє. Вони надавали перевагу активним конкретним діям, менше працювали у сфері ідей.

Українським питанням не цікавилися середовища, які сповідували націонал-християнські погляди (вони головно звертали увагу на зміни всередині польського суспільства), послідовники мислення Стронніцтва Народового (важали, що передовсім слід орієнтуватися на Росію), середовища «нових» лібералів (концентрувалися на економічних, а не політичних питаннях). Україна посідала важливе місце в концепціях тих середовищ, які боролися за незалежність Польщі від СРСР/Росії, бачили поляків передовсім як націю (а не суспільство), проголошували себе спадкоємцями традицій Пілсудського. Місце, яке вони відводили Україні у своїх концепціях, можна окреслити як інструменталістське, а їхнє ставлення до українців не було надто позитивним. Головне, що впливало на позитивне ставлення опозиційних середовищ до України та українців, було сповідування принципів відкритості до іншого. Проте цей принцип здавався важливим дуже незначній кількості польських опозиціонерів.

У другому розділі «Польська опозиція про співпрацю з Україною» досліджено ставлення польської опозиції до питання про співпрацю з Україною. Проаналізовано, яким чином це питання з’явилося у дискурсі опозиційних середовищ, яким було ставлення польської опозиції до найболючішого питання польсько-українських відносин – проходження межі між двома державами та етносами, і яким, на думку опозиціонерів, мало бути місце України у Центрально-Східноєвропейському регіоні.

У першому підрозділі «Українська тематика на сторінках польських опозиційних видань» схарактеризоване явище другого обігу та підкреслено ті з його характеристик, які впливали на висвітлення українського питання на його сторінках.

У Польщі видавнича діяльність опозиційних сил була найактивнішою та знаходилася на найвищому технічному рівні серед усіх держав соціалістичного блоку. Вважається, що вона була дуже важливою у підважуванні комуністичної влади. Те, що у середині 1970-х рр. у ПНР починає розвиватися видання книжок, часописів і газет, не цензурованих і  не контрольованих владою, було свідченням певного розвитку опозиційних середовищ, а також готовності суспільства сприймати опозиційні повідомлення. Водночас існування другого обігу сприяло кристалізації ідеологій опозиції. Опозиційні середовища змогли активно включитися у розробку концепцій польсько-українського примирення й обговорення його саме завдяки існуванню в Польщі другого обігу. Через свої видання опозиція повернула у публічний дискурс – хай і не загальносуспільний, а лише опозиційний – східних сусідів Польщі, перенесла українську проблему з приватної у публічну сферу. Це уможливило дискусії та переговори щодо проблем у польсько-українських взаєминах.

Аналіз видань другого обігу засвідчує маргінальність українського питання у загальному дискурсі польської опозиції. Центральне місце в ньому посідали внутрішні польські проблеми, а також дискусії між опозиційними середовищами. Однак низка поширених і впливових видань вміщували матеріали на українську тематику. У 1970-х рр. Україна, фактично, не фігурувала в концепціях опозиції самостійно. Зазвичай, писалося про Україну, Литву та Білорусь разом. Після запровадження 1981 р. воєнного стану польські опозиціонери висунули концепцію неможливості звільнення від комунізму тільки однієї країни. Вони вважали, що здобути незалежність Польща може, тільки скоординувавши свої зусилля з сусідами. Тому опозиційні середовища проголошують потребу тісної співпраці з Україною. Відтоді Україна починає посідати помітне місце в концепціях більшості польських опозиційних середовищ, що позначилося на кількості публікацій на українську тематику у другому обігу – вона різко зросла. Матеріали на українські теми почали активно публікувати видання політичних середовищ, наприклад, Конфедерація незалежної Польщі («Опінія Краковська», «Зоможондносьць», «Газета Польска» та ін.), Ліберально-демократична партія «Нєподлєґлосць». Тоді ж у другому обігу з’являються спеціалізовані видання, які присвячують свої сторінки країнам соціалістичного блоку або сусідам Польщі («Нова коаліція», «Обуз», «АБЦ», «Мєндзиможе»).

Інтерес до українського питання з’явився спершу у середовищах інтелектуалів, близьких до церкви та пов’язаних із рухом захисту прав людини та громадянина. Він був викликаний загальною негативною настановою опозиції до офіційного дискурсу та дій влади, а також універсальними гуманістичними принципами. Пояснюючи потребу польсько-українського зближення, ці середовища вдавалися переважно до моральних, християнсько-етичних аргументів, а також таких загальних принципів, як права нації на самовизначення та захисту прав людини. Після поразки «Солідарності» та запровадження 1981 р. воєнного стану польські опозиціонери зацікавилися питаннями геополітики. Це була друга фаза інтересу до українського питання, яке стало сприйматися у світлі національних інтересів. Опозиціонери звернулися до концепцій паризької «Культури», почали розвивати та доповнювати їх.

У другому підрозділі «Питання кордону Польщі з Україною у публікаціях опозиціонерів» показано, що питання польсько-українського кордону, яке стояло на заваді домовленостям між АК та ОУН УПА наприкінці Другої світової війни й переговорам між еміграційними середовищами після війни, для польських політичних опозиціонерів у 1976-1989 рр., втратило свою гостроту. Фактично, всі опозиційні середовища писали про потребу визнання повоєнного польсько-українського кордону. Водночас форма та стилістичні засоби, які використовували опозиціонери у своїх текстах, надають їхнім твердженням додаткових конотацій. Одні опозиціонери підкреслювали, що визнання поляками повоєнних кордонів спричинене зовнішнім примусом. Інші вважали, що хоч історичні обставини склалися так, що про повернення до довоєнних кордонів мови бути не може, поляки все одно повинні заявити про своє зречення від колишніх східних територій. Це б мало символізувати добровільність їхнього переходу до України та відсутність можливості територіальних претензій у майбутньому.

Опозиціонери також по-своєму уявляли майбутнє цих кордонів. Багато хто витупав за те, щоб вони були прозорими та не становили перешкоди для пересування людей.

Крім питання лінії кордону, польська опозиція зачіпала проблему кресів і Львова. Найреакційнішими були публікації щодо останнього. В опозиційних виданнях опозиціонерів зустрічаємо прославляння боротьби за Львів початку ХХ ст. Вихідці зі Львова публікували в другому обігу ностальгійні художні твори та мемуари про це місто.

Питання кресів у опозиційному дискурсі порушується досить рідко. Тексти про ці території ще мають сентиментально-емоційне забарвлення, проте не таке яскраве, як у публікаціях емігрантів. Автори більшості текстів про прикордонні території Польщі та України зосереджувалися або на їхньому багатокультурному та дещо ідеалізованому минулому, або на планах на майбутнє. Лише поодинокі опозиціонери звертали увагу на сучасний їм стан цих теренів, їхній занепад.

У третьому підрозділі «Україна в політичних концепціях польських опозиціонерів» описано головні підходи до ролі України в регіоні. Всі опозиційні середовища виступали за те, що Україна мусить бути незалежною державою – або, принаймні, не заперечували її права на це. Проте вони розходилися у думці, чи слід допомагати Україні здобути незалежність. Частина вважала, що цього робити в жодному випадку не слід. Польщі варто орієнтуватися на Росію та намагатися добитися доброго ставлення саме з її боку, а підтримка сепаратистських тенденцій радянських республік діятиме не на користь польської справи. Проте домінувало переконання, що справжнім союзником Польщі є саме Україна, тож незалежницьким тенденціям східної сусідки варто сприяти.

Для тих польських опозиційних середовищ, які своїм головним ворогом вважали СРСР, Україна мала допомогти у його розвалі. Ті, хто вважали ворогом номер один комунізм, були переконані, що від нього слід звільнити всі держави соціалістичного боку, не виключаючи СРСР. Союзником у цій боротьбі мала бути не лише Україна, а й демократична частина російського суспільства. Група опозиціонерів, яка вважала головним ворогом Росію, відводила незалежній Україні роль буфера між Польщею та Росією. Таким чином, польська опозиція намагалася переконати польське суспільство у тому, що слід інакше ставитися до українців. Це відбувалося у формі переговорів, торгу – за зміну ставлення до українців пропонувалися певні вигоди та здобутки, наприклад, звільнення Польщі від домінування СРСР/Росії.

Наступним кроком після розпаду СРСР, на думку багатьох польських опозиціонерів, мало бути створення якоїсь регіональної формації – федерації, конфедерації або союзу. Дуже незначна частина середовищ вважала такий розвиток небажаним або нереалістичним і виступала просто за тісну співпрацю країн регіону. Опозиційні групи по-різному уявляли склад цих утворень. Одні вважали, що до них мають входити нації, які колись були у Речі Посполитій, інші виступали за об’єднання держав, що розташовані між Чорним та Балтійським морями. Частина опозиціонерів була готова включити Румунію, Болгарію, а навіть Югославію.

Польські опозиціонери негативно ставилися до СРСР/Росії, а в багатьох випадках і до Заходу. Вони повернули до життя концепцію Центральної ( або Центрально-Східної) Європи – хоч і не націоналістичний, однак ексклюзивістичний проект. Деякі середовища польської опозиції не бажали включати Україну до цього конструкту ментальної географії.

У третьому розділі «Пошуки шляхів польсько-українського порозуміння у дискурсі польської політичної опозиції» аналізується дискурс польських опозиціонерів щодо найоптимальніших шляхів примирення між двома націями – українською та польською.

У першому підрозділі «Спроби подолання польськими опозиціонерами історичних порахунків між поляками та українцями» проаналізовано спроби польських опозиціонерів з’ясувати минуле польсько-українських конфліктів. Більшість опозиціонерів дотримувалися виведеного Є.Ґєдройцем принципу, згідно з яким кожна нація має говорити тільки про свої провини. У своїх публікаціях польські опозиціонери зосереджувалися на таких історичних проблемах, як оцінки Речі Посполитої, спроби налагодження польсько-української співпраці на початку ХХ ст., аналіз політики ІІ РП щодо українців, ставлення до ОУН-УПА та операції «Вісла». Волинська трагедія, яка міцно закоренилася у свідомості поляків і значною мірою формувала антиукраїнський стереотип, мало присутня у дискурсі польської опозиції. Очікування поляками того, що українці мусять першими й серйозно заговорити про неї, не справдилися.

Велика кількість текстів на історичну тематику в другому обігу пояснюється тим, що польському суспільству бракувало впевненості у сучасному й майбутньому. Крім того, дискусії про історію часто насправді були дебатами про сучасність та про цінності. Опозиційні середовища намагалися «історизувати» пропаговані ними цінності, щоб цим показати їхню вищість над цінностями, які пропагувала влада або ж інші опозиційні середовища. Так, дискусія про Річ Посполиту насправді була дискусією про цінність чи загрозу багатокультурності для держави та спробою аналізу польського прагнення домінувати в регіоні.

У другому підрозділі «Формування образу України та українця в польських опозиційних виданнях» розглянуто намагання польських опозиціонерів прийти до польсько-українського порозуміння через інформування польського суспільства про Україну та українців. Вони виходили зі засновку, що поляки мало знають про Україну та українців, а та інформація, якою вони володіють, спотворена або державною пропагандою, або колективною пам’яттю і сімейними історіями. Видання тих опозиційних середовищ, для яких польсько-українські взаємини були важливими, намагалися спростувати ці стереотипи. Для цього вони вдавалися до тих самих дій, у яких звинувачували владу, себто селекціонували інформацію, тільки робили це, спираючись на інші принципи. У польському опозиційному дискурсі сформувався відмінний образ України та українців, проте так само спрощений, стереотипний.

З текстів польських опозиціонерів постає кілька образів українця. Якщо образ «історичного» українця міг бути негативним, то багато зусиль опозиційні політичні публіцисти докладали до того, щоб створити позитивний образ сучасного мешканця УРСР. Дуже часто цього досягали коштом іншування росіян. Крім того, намагаючись поліпшити імідж східного сусіда, польські опозиціонери часто створювали образ слабшого товариша, якому потрібна опіка і який навряд чи може стати рівним партнером.

У процесі формування ставлення польської опозиції до України та українців зазнає певної зміни й автостереотип поляків. У текстах польських опозиціонерів він не є однозначно позитивним. Автори пишуть про імперіалістичну та колонізаторську політику Польщі, про застосування поляками принципу колективної відповідальності стосовно українців, про політичну недалекоглядність поляків, їхню зарозумілість і зневажливе ставлення до українців, яке спричинило проблеми у міжнаціональних стосунках, а також, на думку деяких середовищ, спричинилося до падіння незалежної Польщі.

Україна перестає відігравати для поляків роль «своєї» землі. Її починають сприймати як окрему незалежну державу. Образ України у текстах польських опозиціонерів максимально позбавляється сентиментальності та міфотворення, притаманного текстам емігрантів, а також традиційно усталеного в каноні польської художньої літератури. Водночас Україна не стає для них зовсім чужим простором. У ролі протилежного Польщі виступає Росія.

Третій підрозділ «Українська національна меншина у польській опозиційній політичній думці» аналізує підходи польських опозиційних середовищ до української меншини у ПНР. Тема української меншини у ПНР була близькою польським опозиціонерам, оскільки часто єдиними українцями, з якими вони стикалися у повсякденному житті, були саме представники української меншини. Вважалося, що українська меншина може слугувати містком між двома націями.

Одні опозиціонери приходили до проблеми становища української меншини в ПНР через проблему становища польської меншини в СРСР, інші – через загальну опозиційність до дій влади, а ще інші – захищаючи права меншин загалом. Польські опозиціонери здебільшого визнавали провину польської держави за незадовільне становище українців у ПНР і вимагали поліпшення освітніх і культурних умов функціонування української меншини.

Образ українця – громадянина Польщі, що функціонував у дискурсі польської опозиції, був не такий позитивний, як образ українця – мешканця УРСР. Поляки сприймали українську меншину як моноліт, не розрізняли різних постав її представників щодо польської опозиції.

Проблему української меншини польські опозиціонери почали активніше обговорювати з початку 1980-х рр. Тоді активізувались і самі українці у ПНР. Робилися спроби налагодити діалог та співпрацю між поляками та представниками української меншини, проте це були лише поодинокі випадки. Польським опозиціонерам бракувало знань про конкретні проблеми українців у Польщі, вони не зовсім розуміли їхній світогляд. Найяскравіше ці непорозуміння виявилися у дискусіях навколо відозви «Солідарності» до представників національних меншин у Польщі.

Представники української меншини майже не помічали спроб польських опозиціонерів налагодити з ними контакти. Старше покоління боялося репресій з боку держави, молодше було зайняте переосмисленням власної ідентичності та місця у польському суспільстві. У 1980-х рр. воно почало протестувати проти способу життя старшого покоління, яке, на їхню думку, створило ґетто. На кінець 1980-х рр. політично активні представники меншини переорієнтовуються у своїй діяльності на УРСР.

Найкраще співпрацю між поляками та українськими громадянами ПНР вдалося налагодити ближче до кінця 1980-х рр. у сферах альтернативної та контркультури.

У додатку А схарактеризовано головні опозиційні середовища ПНР у 1976-1989 рр.; додаток Б – це графік, який демонструє кількість публікацій на українську тематику, що з’являлася у виданнях другого обігу упродовж досліджуваного періоду; додаток В – публікації про Україну та українців, що з’явилися у другому обігові, відповідно до видань, у яких вони з’явилися; додаток Д – тематична бібліографія публікацій на українську тематику у виданнях другого обігу.