ПОЛІТИКА МІЖНАРОДНОГО СПІВТОВАРИСТВА ПО ВРЕГУЛЮВАННЮ КОНФЛІКТУ В БОСНІЇ ТА ГЕРЦЕГОВИНІ (1992– 1995 рр.) :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано важливість і актуальність проблеми, визначено мету і конкретні завдання дослідження, його хронологічні межі, охарактеризовано методологічну основу, розкрито наукову новизну та практичне значення наукової розробки даної теми, подано інформацію про її апробацію.

У розділі “Методологічна основа дослідження та історіографія проблеми” проаналізовано джерельну базу дослідження та стан наукової розробки теми. В основу даного дисертаційного дослідження покладені загальні методи політологічних досліджень, такі як системний, структурно-функціональний й порівняльний (компаративний) методи. Автор також детально описує джерела та опрацьовану наукову літературу. Джерельну базу даного дослідження становлять документи Організації Об’єднаних Націй, НАТО, Європейського Союзу, а також наукові роботи і періодичні видання, опубліковані в Боснії і Герцеговині,  Великобританії, Голландії, Росії, Сербії, США, Україні, Франції та Хорватії.

У розділі “Внутрішньополітичний конфлікт в Боснії і Герцеговині в контексті розпаду СФРЮ” проаналізовано політичний й соціально-економічний контекст розпаду югославської федерації.

Автор доводить, що основними чинниками дезінтеграційних процесів у СФРЮ були соціально-економічні проблеми внутрішнього характеру. Неминучість збройного конфлікту зумовлювалася колапсом федеральної влади й відсутністю конституційних засобів для розв’язання проблем міжреспубліканських відносин. Це породило нові проблеми: правонаступництва колишньої СФРЮ, національних меншин і їхнього права на самовизначення, дотримання прав людини, республіканських кордонів і вибору громадянства для мешканців колишньої Югославії.

Робиться наголос, що в усіх югославських республіках отримали значне поширення ідеї етнічного націоналізму. При цьому феномен етнічного націоналізму в Боснії і Герцеговині в широкому змісті розумівся як принцип тотожності нації й держави, національного й політичного.

Дисертант підкреслює, що зі зникненням ідеологічної ролі СКЮ і крахом “югославської моделі соціалізму” політичний вакуум у Боснії і Герцеговині не міг не заповнитися ідеями консервативно-націоналістичного й клерикального характеру. При цьому кожна з політичних еліт (як боснійських сербів, так і хорватів чи мусульман) виходила з інтересів тільки свого етносу.

Автор висуває та обґрунтовує системну концепцію конфлікту в Боснії і Герцеговині в основі якого лежали політичні протиріччя між боснійськими сербами, хорватами й мусульманами щодо питань права народів на самовизначення, територіально-конституційного ладу держави та республіканських кордонів. Ці питання й були предметом конфлікту. Він виник як внутрішньополітичний і розвивався на трьох рівнях: адміністративно-територіальному, парламентському та конституційному. Конфлікт був зумовлений соціально-політичним контекстом розпаду СФРЮ й ускладнювався властивими Боснії і Герцеговині історичними, національними та етно-конфесійними факторами.

У розділі “Політика міжнародного співтовариства з урегулювання конфлікту в Боснії і Герцеговині 1992–1995 рр.” автор досліджує складові процесу врегулювання конфлікту – еволюцію політики основних держав–учасниць процесу врегулювання, операції з підтримання миру й примусу до миру в рамках ООН і НАТО, а також дипломатичну діяльність Міжнародної конференції щодо колишньої Югославії.

На основі аналізу політичних концепцій, позицій і підходів індивідуальних держав – учасниць процесу врегулювання, дисертант розглядає зміст й динаміку політики міжнародного співтовариства з урегулювання конфлікту. Найбільш значну роль у процесі врегулювання конфлікту в Боснії і Герцеговині відіграли Сполучені Штати, Великобританія, Франція, Німеччина й Російська Федерація. Політика кожної з цих держав відображала національні політичні інтереси, власну громадську думку, а також особливості її історичних зв’язків з Югославією.

Автор підкреслює, що серед цих держав існували серйозні розбіжності щодо питання предмета й природи конфлікту (зовнішня агресія (Сербії) або громадянська війна), міжнародного визнання республік, що вийшли зі складу СФРЮ, і вибору засобів для врегулювання конфлікту. Найбільшою мірою ці розбіжності проявилися між країнами ЄС, з одного боку, та США – з іншого, що дало привід деяким аналітикам говорити про “трансатлантичний розрив”.

Доводиться, що підсумком різночитань політичної природи конфлікту стала спрощена його інтерпретація як “гуманітарної катастрофи”. Гуманітарний аспект конфлікту, на відміну від політичного, становив основний зміст мандату операції з підтримання миру військ ООН.

Аналізуються форми та методи операції з підтримки миру та примусу до миру ООН і НАТО протягом конфлікту. Операції ООН із підтримання миру в Боснії і Герцеговині були насамперед спрямовані на локалізацію конфлікту, недопущення його поширення, забезпечення гуманітарної допомоги населенню. Ці завдання в сукупності забезпечували найважливішу складову процесу мирного врегулювання – підтримку переговорного процесу в рамках Міжнародної конференції щодо колишньої Югославії. Мандат Сил ООН з охорони (ЮНПРОФОР) постійно еволюціонував від принципів класичної операції з підтримання миру в бік примусу до миру з використанням повітряних сил НАТО, що було зумовлено послідовними невдачами в переговорному процесі. На завершальному етапі конфлікту функція миротворчих операцій повністю перейшла від ООН до НАТО.

Автор досліджує дипломатичну роль Міжнародної конференції щодо колишньої Югославії (МККЮ). Дисертант відзначає, що югославська криза вимагала від ЄС єдиного та скоординованого підходу в оцінці природи конфлікту й шляхів його вирішення. Тому рішення МККЮ щодо врегулювання конфлікту були “найменшим спільним знаменником” позицій держав – членів ЄС відповідно до основних норм міжнародного права. Найважливішими із цих норм були недоторканність кордонів, невизнання захоплень території силою, забезпечення прав національних меншин.

Автор приходить до висновку, що МККЮ, так і не змогла врегулювати конфлікт, але створила робочі органи з урегулювання конфлікту, які сформували основу політики врегулювання. Однією з причин невдач ініціатив МККЮ була відсутність ефективної підтримки з боку США та РФ, а також відсутність механізмів, які б могли гарантувати виконання воюючими сторонами досягнутих домовленостей.

У розділі “Територіально-конституційні форми врегулювання конфлікту” проаналізовано всі плани мирного врегулювання (план Ж.Кутільєро, план Венса-Оуена, план Оуена-Столтенберга, план Контактної групи та Дейтонські мирні угоди) і всі запропоновані територіально-конституційні форми врегулювання конфлікту (регіоналізація за етнічною ознакою, кантонізація, конфедерація національних республік, територіальний розподіл на дві частини).

Автор піддає аналізу пропозицію португальського дипломата Ж.Кутільєро щодо регіоналізації Боснії і Герцеговині за етнічною ознакою. Кожний із трьох регіонів мав би свій уряд і свій парламент, у той час як їхні кордони були б визначені на основі перепису населення 1991 року. Передбачалося, що регіони будуть засновані на етнічних, географічних, історичних і економічних критеріях. Крім того, зазначалося, що Боснія і Герцеговина буде мати центральні органи державної влади з усіма функціями, що властиві суверенній державі. Фактично план Ж.Кутільєро являв собою політичний компроміс, який поєднав забезпечення територіальної цілісності країни з конституційною реформою та територіально-політичною автономією для боснійських сербів і хорватів.

Детально аналізується пропозиція врегулювання конфлікту шляхом кантонізації, тобто створення 10 кантонів. Метою цього плану була територіально-конституційна реконструкція Боснії і Герцеговини на основі децентралізації державної влади, створення федерації кантонів та механізму захисту національних інтересів у законодавчому порядку, забезпечення прав національних меншин і їхньої участі в роботі законодавчих і виконавчих органів, створення механізмів для гарантування дотримання прав людини.

Оцінюючи план Венса-Оуена, автор підкреслює, що з усіх планів мирного врегулювання конфлікту він був найбільш збалансованим, таким що пропонував компромісну й реалістичну форму територіально-конституційного устрою держави. План Венса-Оуена був рівною мірою спрямований проти прагнень як сербських, так і хорватських націоналістів поділити територію Боснії і Герцеговини.

Аналізується мирна ініціатива норвезького політика і дипломата Т.Столтенберга. Автор доходить висновку, що серцевиною плану була територіально-конституційна перебудова держави шляхом створення конфедерації у складі трьох національних республік.

Досліджується роль Контактної групи у процесі врегулювання конфлікту в Боснії і Герцеговині, що об’єднала зусилля дипломатів США, Великобританії, Франції, Німеччини й Росії. План мирного врегулювання Контактної групи включав укладення угоди про перемир’я та формулу територіального поділу Боснії і Герцеговини в співвідношенні: 51% – Федерації та 49% – Республіці Сербській. Дисертант підкреслює, що створення Контактної групи стало поворотним пунктом у врегулюванні конфлікту й передало лідерство в цьому процесі Сполученим Штатам Америки при значній ролі Росії.

Детально розглядаються основні положення Дейтонських угод, прийняття яких стало кульмінацією зусиль міжнародного співтовариства щодо врегулювання конфлікту в Боснії і Герцеговині. Автор підкреслює, що основне значення Дейтонських угод полягає в тому, що вони дозволили покласти край найбільш кровопролитному конфлікту в Європі після Другої світової війни. Однак жодна зі сторін – учасниць конфлікту не досягла своїх політичних цілей у повному обсязі. Таким чином, Дейтонські угоди являють собою складний політичний компроміс, що містить потенціал рецидиву конфлікту, особливо в світлі питання про остаточний статус Косова.