ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНІ СОЮЗИ ЯК ІНСТРУМЕНТ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ МАЛИХ ТА СЕРЕДНІХ ДЕРЖАВ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність та доцільність проведення дослідження, розкрито зв’язок з науковими програмами, планами, темами, сформульовано мету та завдання дисертаційного дослідження, визначено його об’єкт, предмет та методологічну основу, обґрунтовано наукову новизну роботи, показано її теоретичне та практичне значення, наведено відомості про апробацію результатів дисертації та її структуру.

Перший розділ – «Джерельно-документальна база та концептуально-методологічні засади дослідження» - присвячений аналізу джерел та літератури з проблематики дисертації, з’ясуванню стану наукової розробки теми, формулюванню концептуально - методологічних підходів дослідження.

У розділі проаналізовано та систематизовано існуючі наукові розробки з досліджуваної проблеми військово-політичних союзів як інструменту зовнішньої політики малих та середніх держав. Використані в дисертації джерела за походженням, формою та змістом можна умовно поділити на чотири групи.

До першої групи віднесемо нормативно-правові джерела, які об’єднують документи військово-політичних союзів, зовнішньої та оборонної політики середніх і малих держав.

Другу групу утворюють теоретичні роботи, присвячені питанню дослідження, які доцільно поділити на два рівня:

- перший рівень - праці, що присвячені питанням функціонування системи міжнародних відносин, структурній ієрархії сучасних міжнародних відносин, формуванню зовнішньополітичної стратегії держави. До таких робіт належать дослідження Ч.В.Кеглея, Ч.Херманнна, Дж.Розенау, Дж.Кеохейна, Х.Булла, Дж.Ная, Г.Моргентау, К.Уолтца, О.Вендта, Б.Буено де Мескіти, Дж.Сінгера, Р.Джервіса, Дж.Маршаймера, А.Моравчіка, Д.Лейка, М.А.Хрустальова, А.Д.Богатурова, І.Г.Тюліна, М.М.Лебедевої, А.П. та П.А.Циганкових, М.А.Косолапова, В.І.Гантнама, В.Кудрявцева, В.М.Кулагіна, А.В.Торкунова, Є.Є.Камінського, О.А.Коппель, В.А.Манжоли, М.Г.Капітоненка, В.В.Копійки, І.І.Жовкви, М.З.Мальського та М.М.Мацяха, В.Ф.Цимбалістого Г.М.Препелиці, В.П. Горбуліна, С.І.Пирожкова, А.А.Суботіна, Б.О.Парахонського.

- другий рівень - теоретичні праці, в яких досліджуються особливості формування та функціонування військово-політичних союзів. У рамках соціально-економічної науки питання союзних відносин стало предметом досліджень К.Левістросса, Й.фон Нойманна та О.Моргенштерна, У.Райкера, Т.Каплоу, К.Адріана та К.Преса, Е.Келлі, С.Грьонінга, А.Хіршмана, Е.Броунва, С.Коморіти, Е.Лоулера, Г.Янгса, І.Брюджа, В.Херманна, П.Варвіка та В.Гамсона; у рамках теорії міжнародних відносин - праці представників реалістичної та неореалістичної шкіл міжнародних відносин: Дж.Ліски, Г.Снайдера, С.Уолта, Р.Швеллера, Дж.Морроу, А.Сміта, Б.Хансена, Т.В.Пола, Р.А.Пейпа, Х.Моурітцена, А.Вайвеля, Д.Ларсон, С.Девіда.

До третьої групи віднесено роботи історично-прикладного характеру. Історично-практичний вимір історіографії також слід розділити на два рівні:

- перший рівень - наукові праці, присвячені дослідженню практичного виміру поведінки малих та середніх держав у системі міжнародних відносин. При дослідженні особливостей формування та реалізації зовнішньополітичних стратегій малих та середніх держав на велику увагу заслуговують дослідження Р.Бара, М.Ханделя, Р.Кохейна, К.Холбраада, Е.Чарльза, Л.Нік, А. Ван Стадена, Т.Ріссе-Каппена, Дж.Петерса, Л.Мічела, Т.Міллара, Дж.Брауна, К.Белла, Дж.Гранатштейна, Б.Вуда, А.Купера. Дослідження М.Хайвес, М.Маккея, О. Де Реймакера, І.Ноймана, Л.Нік, Р.Рохстайна розкривають особливості поведінки малих та середніх держав у системі міжнародних відносин та вибраної ними стратегії зовнішньої політики;

- другий рівень - роботи, присвячені практичному виміру діяльності союзів. На окрему увагу заслуговує колективна праця Австрійського інституту зовнішньої політики під керівництвом Е.Райтера «Малі держави та союзи», в якій розкриті як теоретичні підходи до союзів у теорії міжнародних відносин, так і здійснений емпіричний аналіз союзів у зовнішньополітичній поведінці малих європейських країн.

Іншим вдалим прикладом поєднання емпіричного виміру з практичним стала монографія К.Хонканен «Вплив малих держав на прийняття рішень в НАТО. Досвід членства Данії, Норвегії, Угорщини та Чеської Республіки», в якій аналізується вплив малих держав на прийняття рішень у Північноатлантичному союзів та досліджені особливості їх поведінки у військово-політичному союзі. Доводиться, що після завершення холодної війни НАТО створює для малих держав своєрідну нішу впливу та можливість відігравати нову роль.

До четвертої групи слід віднести статистичні дані дослідницьких проектів: Проекту дослідження договірних зобов’язань та умов союзів, де проаналізовано всі союзні угоди, підписані між 1815 та 2003 рр.; дані щодо основних питань міжнародних відносин та безпеки Стокгольмського інституту дослідження проблем миру, а також статистичні дані Організації Об’єднаних Націй, Світового банку та національних статистичних агенцій.

На основі аналізу джерел та літератури нами запропоновано класифікацію наукових поглядів на утворення союзів виходячи з їх співвідношення із зовнішньою та внутрішньою безпекою держави. В основу концепцій та теорій першої групи покладені зовнішні загрози та системні фактори утворення союзів (структура системи, полярність, анархічність), другої групи - внутрішні фактори утворення або приєднання до союзів.

Виходячи з цього, до першої групи належить «теорія балансу сили» К.Уолтца, відповідно до якої сторони утворюють союз з метою балансування проти могутнішої держав; «теорія балансу загроз» С.Уолта, в якій концепція «зовнішньої загрози» виступає центральним елементом утворення союзу; «теорія оборонного реалізму» Дж. Маршаймера, в якій процес утворення союзів визначається на основі розподілу сили та географічної близькості держав; теорія балансу інтересів Р.Швеллера, відповідно до якої найбільш важливою детермінантою об’єднання постає сумісність політичних цілей, а не диспропорція сили чи загрози; теорія М.Смолла та Д.Сінгера, виходячи з якої союз виступає «формальною гарантією безпекового співробітництва, чи підтримки іншого типу співробітництва, яке сприяє посиленню позиції держави щодо інших; модель компромісу Дж. Морроу, згідно з якою утворення союзу базується на компромісі між безпекою та автономією, втратами та здобутками; підхід Х.Моурітцен та А.Вайвель, які обґрунтовують утворення союзу геополітичними чинниками.

До другої групи слід віднести інституціоналістський підхід Д.Ларсон, яка вважає, що слід відмовитися від системного рівня аналізу і зосередитися на внутрішній структурі держави, яка вирішила об’єднатися із великою державою, та теорію загального балансування С. Девіда, відповідно до якої утворення союзу визначається поведінкою еліти. Автор систематизував існуючі концепції та теорії дослідження союзів у теорії міжнародних відносин на основі їх співвідношення із зовнішньою та внутрішньою безпеки держави.

З огляду на методологічну проблему визначення категорії союз у теорії міжнародних відносин, нами запропоноване власне визначення категорії військово-політичний союз, під яким розуміємо чітку угоду у сфері безпеки, за умовами якої сторони гарантують взаємну допомогу у формі значного ресурсного внеску в разі певної необхідності, поява якої є непевною.

У другому розділі – «Мотиви і цілі малих та середніх держав у постбіполярній системі міжнародних відносин» - проаналізовано малі та середні держави як актори сучасної системи міжнародних відносин та досліджено особливості їх зовнішньополітичної стратегії.

Під структурною ієрархією сучасної системи міжнародних відносин автор розуміє розміщення елементів у системі, в якій політичний та економічний статус елементів є диференційованим незалежно від того, що кожен з них володіє суверенітетом однаковою мірою. Ієрархія передбачає ранжування держав на основі відносних можливостей.

Мотиви та цілі держави формуються під впливом внутрішнього та зовнішнього середовища. З точки зору держави як елемента системи міжнародних відносин зовнішнім середовищем виступає система міждержавних зв’язків, а внутрішнім - власне внутрішньодержавні процеси та характеристики.

Анархічність зовнішнього середовища формує основний мотив держави, який полягає в забезпеченні власного існування та збереженні миру, і породжує дилему безпеки держави, відповідно до якої зміцнення безпеки одного актора посилює небезпеку інших і, таким чином, збільшує їх прагнення щодо підвищення ступеня безпеки.

Ступінь безпеки, який є характерним для зовнішнього середовища, визначає поведінку держави в системі та вибір механізмів забезпечення міжнародної безпеки, які можуть відрізнятися від забезпечення «балансу сил», створення наднаціональних інституцій до утворення міжнародних союзів та коаліцій. Проте, незалежно від вибраного механізму, держави зосереджують увагу на такому явищі, як колективна безпека, що передбачає співробітництво держав у сфері безпеки з метою протистояння спільним чи транснаціональним загрозам.

Наступний чинник формування мотивів держав у сучасній системі міжнародних відносин - транснаціональні відносини, які відображаються в транснаціональній взаємодії та транснаціональній організації. Транснаціональні відносини наразі виступають механізмом, завдяки якому малі та середні держави системи презентують свої інтереси в межах системи, і з допомогою якого вдається досягати консенсусу.

Важливим фактором для розуміння процесу формування зовнішньополітичної стратегії є внутрішня структура держави. Децентралізована структура держави передбачає наявність впливу різних груп на прийняття рішень у зовнішній та внутрішній політиці. Якщо гегемонічна держава є ліберальною, то малі й середні держави системи мають різні канали та механізми узгодження власних інтересів з гегемоном. Не менш важливою є і соціально-політична структура держави. Національна державна стратегія завжди спрямована на здійснення посередництва між внутрішніми та зовнішніми соціально-економічними та політичними складовими і, відповідно, стабільність системи міжнародних відносин, яка констатується державами, залежить від регулювання цих зовнішніх та внутрішніх домовленостей між основними державами системи.

Таким чином, наслідком взаємодії зовнішнього та внутрішнього середовища визначаються основні мотиви та цілі держави. Анархічність зумовлює те, що основна мета діяльності будь-якої держави полягає в піклуванні про свою безпеку, зовнішньо ж політичні мотиви та цілі малих та середніх держав доповнюються прагненням збільшити свою структурну силу, що сприятиме посиленню впливу країни в системі міжнародних відносин.

Зовнішньополітичні стратегії малих та середніх держав спрямовані, переважним чином, на компенсацію структурної слабкості держави та передбачають активне міжнародне співробітництво.

У третьому розділі – «Місце союзів у зовнішній політиці середніх та малих держав» - досліджуються особливості союзів як системного феномену та як механізму зовнішньої політики малих та середніх держав.

Союзи є результатом анархічності системи міжнародних відносин, яка продукує мотиви їх створення та визначає дилему безпеки союзу. Дилема безпеки союзу набуває наступного виміру: союз, створений для взаємної оборони, розглядається іншими як потенційно агресивний; держави, прагнучи захиститись, створюють контрсоюз, який, з точки зору учасників першого союзу, розглядається як агресивний. Базовими детермінантами стимулів союзників в їх дилемі безпеки є відносна залежність учасників союзу, їх інтереси і ступінь їх домовленостей; всі ці фактори є взаємообумовленими.

Полярність системи міжнародних відносин породжує відмінність союзів. У багатополярній системі союзники не визначається структурою системи. Беручи до уваги рідкі, неструктурні конфлікти, які можуть блокувати певні об’єднання, логічно припустити, що кожна держава може бути як противником, так і партнером іншої держави. Біполярна система визначає союзників.

Союзи доповнюють структуру системи міжнародних відносин різними деталями¸ а саме тим, які взаємовідносини мають структурні елементи один з одним. Вони доповнюють домовленості, включаючи до них наміри та очікування держав, поряд з їх спроможностями як детермінантами місця держав у системі. Якщо б домовленості про утворення союзу були б обов’язково зобов’язуючими, то кожен союз змінював би структуру системи, зменшуючи кількість акторів.

Особливості союзу як механізму зовнішньої політики малих та середніх держав визначаються функціями союзу. Якщо в біполярний період міжнародних відносин союзи створювалися з метою забезпечення оборони країн-членів, що передбачає співробітництво країн –членів системи колективної безпеки проти загрози з боку визначеного противника, то у постбіплярний період основна функція військово-політичних союзів полягає в забезпеченні колективної безпеки країн-членів,що передбачає об'єднання зусиль держав-членів.

Наступна функція участі в союзі полягає у збільшенні можливостей держави. По-перше, союзники об’єднують свої ресурси на основі обміну обіцянками, таким чином кожен союзник має у своєму розпорядженні власні ресурси та ресурси партнерів. По-друге, будучи членом союзу держава отримує додаткові можливості впливу на міжнародні події, зокрема впливаючи на визначення позиції союзу щодо певних подій.

Емпіричні дані також свідчать про економічний ефект від участі держав у військово-політичних союзах, який проявляється у зменшенні видатків на оборону, зростанні торговельного обороту між країнами-членами. На підставі аналізу 213 угод про утворення союзів, які розміщені у версії 1 Проекту дослідження договірних зобов’язань та умов союзів, отримуємо 39 угод, тобто 18% від усіх угод, які містять статті стосовно специфічних акцій у рамках економічного співробітництва (наприклад, ліквідація військових бар'єрів) або включають статті, які передбачали специфічне співробітництво або в яких декларувалося, що в найближчому майбутньому будуть проведені переговори про укладання спеціальних економічних угод.

Військово-політичні союзи сприяють розширенню демократії, взаємодії держав-членів щодо важливих питань міжнародних відносин, вирішенню конфліктних ситуацій, співробітництву держав у цивільній та гуманітарній сферах, розвитку публічної дипломатії.

У розділі аналізуються особливість діяльності малих та середніх держав у дво- та багатосторонньому союзах: союзі США та Австралії та на основі співробітництва держав у Північноатлантичному союзі.

Позиції держави в союзі визначаються механізмом прийняття рішень і¸ відповідно, ступенем впливу держави на прийняття рішення, що визначається як структурою союзу, так і структурними характеристиками держави. У дослідженні структурно проводиться відмінність між дво- та багатосторонніми союзами, які за своїм характером можуть бути симетричними та асиметричними.

Якщо в двосторонньому союзі малі та середні держави залежать виключно від його структури, то в багатосторонньому союзі вони отримують додатковий механізм впливу за рахунок утворення внутрішньосоюзних коаліцій, що збільшує структурну силу держави.

Союзні відносини створюють залежність держав, яка проявляється у спільних позиціях щодо безпекових питань та наданні підтримки в разі необхідності. Особливістю поведінки малих та середніх держав у безпекових союзах є те, що вони є «споживачами безпеки», яку надають союзи. Відповідно в асиметричних союзах малі та середні держави зацікавлені в підтримці позицій лідерів, що автоматично зміцнює безпеку.

Двосторонні асиметричні союзи за участю наддержави – з одного боку, та малої або середньої держави – з другого, які були утворені в біполярний період міжнародних відносин, створили мережу забезпечення присутності наддержави в різних регіонах. Для малих та середніх держав відповідні союзи утворюють залежність від наддержави і разом з тим слугують механізмом забезпечення безпеки. Структурні характеристики держав створюють умови для їх гнучкості та різних варіацій у рамках союзу. Особливість діяльності держави у союзі визначається її геополітичним положення, власне це було основним фактором стримуючої політики Норвегії в рамках НАТО, що пояснюється її відносинами із Росією, Данія ж навпаки активно лобіювала вступ своїх сусідів у дану структуру. Специфіка поведінки держави у двосторонньому союзі пояснюється посиленням її впливу в регіоні та можливістю долучення до процесів регіонального та глобального характеру.

Україна є типовою середньою державою. В Європі вона посідає друге місце за площею, поступаючись лише Росії, та шосте місце за чисельністю населення – після Росії, Німеччини, Великої Британії, Франції та Італії (сьоме, якщо враховувати Туреччину).

Вибрана Україною стратегія багатовекторності зовнішньої політики довела свою недієздатність у динамічній системі міжнародних відносин, де забезпечення національної безпеки нерозривно пов’язано із забезпеченням колективної безпеки.

Таким чином, доцільним для України з точку зору посилення її впливу розглядається участь у військово-політичному союзі, що створить гарантії національній безпеці держави, сприятиме посиленню економічних позицій та поліпшенню зовнішньополітичного іміджу України. Недоліки членства України у союзі пояснюються зменшенням автономності держави у сфері зовнішньої політики, що проявляється у обмеженні свободи вибору і можливості маневрування у політиці через союзницькі зобов'язання; збільшення ризику залучення до конфліктів, до яких Україна не має прямого відношення.

Альтернативними союзами для України є Організація Договору про колективну безпеку (ОДКБ) та Північноатлантичний союз. Зважаючи на тісний взаємозв’язок України з країнами пострадянського простору у воєнній сфері з огляду на спільне минуле, питання участі України в ОДКБ не розглядається як доцільне, оскільки існує високий рівень небезпеки використання ОДКБ як механізму залежності України від Росії, що поставило б під питання незалежність України.

Натомість Північноатлантичний союз є найбільш ефективною системою колективної безпеки в Європі, яка здатна швидко реагувати на динамічні зміни середовища системи міжнародних відносин, що проявляється в діяльності союзу на міжнародній арені та швидкій адаптації концептуальної бази союзу до нових вимог. На відміну від ОДКБ, НАТО є простором демократії, що відображає цивілізаційно-ціннісну орієнтацію України.