Особливості трансформації політичної культури в умовах становлення демократичного політичного режиму




  • скачать файл:
Название:
Особливості трансформації політичної культури в умовах становлення демократичного політичного режиму
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

 

ОСНОВНИй ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІї

 

У вступі подано загальну характеристику дослідження, зокрема, обґрунтовано актуальність теми, наведено методологічні засади дослідження, його об’єкт і предмет, сформульовано мету і відповідні завдання, визначено наукову новизну, практичне значення роботи .

У першому розділі „ Методологічні основи дослідження взаємозв¢язку політичної культури та політичного режиму” проводиться огляд наукових праць вітчизняних та зарубіжних авторів за темою дослідження, з’ясовується зв’язок між політичною культурою і політичним режимом.

 Як проблема політології, політична культура започатковується в другій половині 50-х - на початку 60-х років в роботах західних політологів Г. Алмонда, С.Верби, Л.Пая, Дж.Пауелла та інших дослідників, у яких ставилось питання про необхідність вивчення специфічної області суспільних явищ, що належать одночасно до сфери політики і до сфери культури - політичної культури.

Частково проблема політичної культури досліджувалась і в працях науковців колишнього СРСР. Робилось це в основному в завуальованій формі, як через критику “буржуазних” концепцій, так і через створення власних підходів (в рамках марксистської методології). Серед праць, які мали значний вплив на наукове розкриття змісту поняття „політична культура” в колишньому Радянському Союзі, у першу чергу можна назвати праці Н. М. Кейзерова, Ф. М. Бурлацького та О. А. Галкіна, Е. Я. Баталова, В. А. Житенєва та інших. У роботах цих авторів визначається предметна область дослідження, даються основні методологічні орієнтири вивчення цієї проблеми, виділяється зміст поняття “політична культура”, соціальні функції цього явища, фактори його формування.

Політичну культуру на різних соціальних рівнях: суспільства в цілому, його класів, соціальних груп, прошарків і особи досліджували і російські вчені А. І. Дженусов, К. С. Гаджієв, М. Х. Фарукшин, М. М. Камалов та інші.

Серед сучасних українських дослідників, які займаються як загальнотеоретичними проблемами політичної культури, так і аналізом стану політичної культури українського суспільства та перспективами її розвитку, слід відзначити праці В. М. Бебика, Є. К. Бистрицького, В. А. Ребкала, А. В. Лагутіна, М. М. Логунової, Л. П. Нагорної, В. С. Лісового, О. М. Рудакевича, П. П. Шляхтуна та інших. Окремий напрямок вивчення політичної культури в контексті впливу на її розвиток ЗМІ започаткований у роботах О. Д. Пономаріва, В. В. Різуна, А. А.Чічановського, В. І. Шкляра.

Змістовний матеріал для розуміння перехідного стану українського суспільства та особливостей політичної культури населення сучасної України дають результати соціологічного моніторингу останніх років, який проводився Інститутом соціології НАН України.

Серед представників зарубіжної політичної думки ХХ-го століття політичними режимами, їх різновидами та проблематикою трансформації займалися Є. Вятр, З. Бжезінський, М. Джилас, А. Лейпхарт, С. Гантінгтон, А. Пшеворський, Ф. Шміттер, Дж. О¢Доннелл, Д. Растоу та інші.

 Вивчення трансформаційних процесів відбувалося в три етапи, відповідно після кожної нової хвилі демократизації. Перший етап у вивченні особливостей перехідного періоду від тоталітаризму до демократії розпочався на Заході в 60 - 70-х роках і був присвячений аналізу трансформації тоталітарних режимів у Європі, які розпалися під впливом зовнішніх факторів після другої світової війни. В працях цього періоду поряд з визначенням основних термінів і критеріїв самого режиму та етапів його трансформації, розроблялась проблематика пошуку необхідних передумов для появи стабільних демократій, підстав для їх успішного функціонування.

Наступний етап розпочався на початку 80-х років і був пов¢язаний з серією трансформацій авторитарних режимів у Латинський Америці та деяких державах Південної Європи (Греція, Іспанія, Португалія), що відбулися в 70-х роках. Дослідження цього періоду висвітлюють динаміку демократичних трансформацій та питання консолідації демократії, що особливо актуально для України.

 Посткомуністичні трансформації у Центрально-Східній Європі і колишньому Радянському Союзі знову привернули увагу дослідників до проблем трансформації політичних режимів. Цим питаннями почали займатися вчені нових незалежних держав. Особливістю цих досліджень є намагання показати відмінності трансформації комуністичних режимів від попередніх аналогів в історії.

Особливу увагу привертають роботи російських вчених. Так, аналізу сутності політичного режиму присвячені праці Ю. Г. Сумбатяна та С. С. Андрєєва, дослідженням різновидів режимів займаються К. С. Гаджиєв і А. Мігранян, проблеми політичної трансформації висвітлені в роботах І. М. Клямкіна, Ю. П. Лісовського, Д. А. Фадєєва, О. Г. Харитонової, С. М. Хєнкіна. Загальнометодологічне значення має праця А. П. Циганкова в якій ґрунтовно досліджуються сутність, структура, типологія та динаміка трансформації політичних режимів.

Після проголошення незалежності України значно розширилися дослідження проблеми демократичного політичного режиму. Українські вчені Є. І. Головаха, А. Г. Слюсаренко, В. М. Якушик та інші роблять спроби дослідити стан українського суспільства щодо цієї проблеми.

 Незважаючи на велику кількість праць з проблем політичної культури та політичних режимів демократична трансформація політичної культури як складова загального трансформаційного процесу залишається недостатньо дослідженою.

У сучасних політичних теоріях існують різні підходи до інтерпретації і дослідження феномену політичної культури. Значні розходження в поглядах на одне й те ж явище пояснюються його складністю і недостатнім вивченням. Більшість підходів можна звести до трьох груп, головна відмінність між якими полягає у розумінні того, яке коло явищ охоплює політична культура у сфері політичного життя суспільства, соціальних груп, особи.

Традиційний підхід, пов`язаний з першими дослідженнями політичної культури, обмежує об`єкт дослідження виключно суб`єктивними компонентами - сукупністю політичних установок стосовно певної політичної системи. Ширший підхід - комплексний - включає до політичної культури поряд з політичною свідомістю і особливості політичної поведінки людей. Третій підхід, у якому політична культура розглядається як суб`єктивно-об`єктивний феномен, додає до політичної свідомості і політичної поведінки ще й характер і способи функціонування політичних інститутів і системи в цілому, тим самим виводячи політичну культуру у сферу об`єктивних феноменів політичного життя.

У дисертаційному дослідженні у відповідності з третім підходом політична культура розглядається як сукупність стійких форм політичної свідомості та поведінки, а також характеру і способів функціонування політичних інститутів у межах певної політичної системи.

Місце політичної культури у політичному житті суспільства розкриває аналіз її функцій. Політична культура пронизує всю сукупність відношень, які складаються між учасниками політичного процесу, здійснює вплив на форми організації державної влади, будову її інститутів, дозволяє ефективно регулювати відносини між державою і громадянським суспільством, забезпечує соціальний консенсус.

Стабільність і життєздатність будь-якої політичної системи залежить

від ступеня відповідності її цінностей цінностям політичної культури. Тому для формування демократичної політичної системи важливим є становлення демократичної політичної культури. Для того, щоб з′ясувати, який тип культури сприяє демократичній стабільності в дисертації здійснюється типологія політичної культури і досліджуються особливості політичної культури демократичного типу.

 Демократична політична культура - це відкрита, індивідуалістична політична культура, основними рисами якої є: спрямування до загальнонаціональної згоди; динамізм, змінність владних структур; плюралізм політичних поглядів, толерантність відносно дій і намірів опонентів; розуміння пріоритетної ролі громадянського суспільства; консенсус між основними соціальними групами і партіями; забезпечення юридичної і фактичної суверенності особи.

Розуміння політичного режиму як функціональної характеристики політичної системи, що включає методи і способи політичного владарювання, а також порядок взаємовідносин громадян, суспільства і політичної влади, дало змогу визначити зв′язок політичної культури з політичним режимом та її місце в ньому: політична культура одночасно виступає елементом (політична свідомість) і функціональним аспектом (політична поведінка і політичні інститути) політичного режиму.

Більшість дослідників вважають політичну культуру лише продуктом політичного режиму, не враховуючи того, що політична культура є більш стійкою, ніж політичний режим, змінюється повільно, має в суспільстві глибоке коріння.

У другому розділі: ”Основні напрями становлення демократичної політичної культури” детально проаналізовано основні проблеми трансформації тоталітарних і авторитарних режимів у демократичні. Перехід до демократії є складним і суперечливим, у різних країнах він відбувається по-різному. Розглянувши існуючі транзитологічні моделі, можна виокремити деякі закономірності. В загальних рисах сам процес демократизації виглядає як послідовна зміна декількох стадій, на кожній з яких вирішується певне коло питань. Виділяють наступні стадії: занепад режиму, період трансформації і встановлення демократичної системи, консолідація демократії.

Певний інтерес для дослідження процесів становлення і розвитку демократичної політичної культури представляє досвід післявоєнної Німеччини та Італії а також Іспанії після смерті Ф. Франко. Для з′ясування особливостей демократичної трансформації політичної культури у роботі розглядається політична культура таких демократичних країн як США та Великобританія.

Трансформація політичної культури, як складова загального процесу трансформації, відбувається за декількома напрямками і включає в себе трансформацію політичної свідомості і поведінки мас та трансформацію культури діяльності політичних інститутів.

Становлення демократичної політичної культури – це перехід від моноідеології тоталітарного суспільства до ідеологічного і політичного плюралізму. У демократичних суспільствах відбувається діалог політичних ідеологій. Цей діалог відіграє позитивну роль у тому сенсі, що завдяки йому жодна із важливих цінностей не буде забута і не зазнає знецінення. Навіть крайні праві і крайні ліві політичні сили, якщо вони відмовляються від деяких неприйнятних для демократичного суспільства настанов (збройне захоплення влади тощо) мають свій шанс у цьому діалозі – перші наголошують на цінності порядку, другі наголошують на цінності соціальної рівності.

У нормальному стані суспільства ми маємо справу з консенсусною політичною культурою, коли наявний високий рівень злагоди і більшість членів суспільства позитивно ставиться до його політичних інститутів. Такий тип політичної культури базується на центристських ідеологічних орієнтаціях. В умовах поляризованої політичної культури значна частина суспільства поділена у сприйнятті політичних норм і ідеалів. В цьому випадку ідеологічні орієнтації переміщуються від центру до краю, набуваючи виразної правої чи лівої спрямованості.

Як свідчить досвід країн, які здійснили демократизацію, широке поширення на етапі трансформації від недемократичного політичного режиму до демократичного отримує «розірваний» тип масової свідомості, в якому існують протилежні і взаємовиключні орієнтації: поєднання бажання змін і страх перед ними, усвідомлення важливості демократичних перетворень і відмова від участі в них, готовність до діалогу і компромісів в одних випадках і нетерплячість в інших, потреба у свободі, що пов’язана з відповідальністю, і звичка до підкорення, підпорядкування директивам зверху, недовіра до держави і покладання на неї. Носії такої політичної свідомості приймають нові демократичні правила але в той же час відчувають вплив старих поглядів та уявлень, залишаючись внутрішньо невільними. У перехідні періоди широкі народні маси виходять на арену політичної боротьби, хоча вони ще не є свідомими учасниками демократичної політичної системи.

У процесі трансформації режиму змінюються і форми політичної поведінки. Відбувається перехід від мобілізаційної участі тоталітарного типу та від авторитарної апатії до вільної автономної участі у політичному житті, яка заснована на можливості вибору і властива розвиненому громадянському суспільству, конкуренції у політиці. Лідери і партії шукають підтримку у громадян, бо настрої виборців, їх вибір прямо впливають на формування уряду.

Для розвинених демократичних держав характерною є невисока політична активність населення, яка, як правило, обмежується участю у виборах і інститутах громадянського суспільства. Причини цього відрізняються від причин політичного абсентеїзму у країнах перехідного типу.

Як свідчіть досвід таких розвинутих демократичних країн як США та Великобританія, неучасть громадян пояснюється повною довірою громадян до політичних еліт і лідерів, задоволеністю своїм становищем, стабільністю політичного режиму. Чим більш розвинуті інститути громадянського суспільства, чим у більшій мірі існує простір для самовизначення, тим більша можливість постійного існування абсентеїзму. У країнах, де дотримуються права і свободи людини, спостерігається економічна стабільність і налагодженість соціальної системи, абсентеїзм частини суспільства неминучий.

Зовсім інша справа, коли в абсентеїзмі виражаються протест і незадоволеність політичним курсом, який здійснюється владою, відчуження громадянина від влади, розчарування, недовіра до програм і заяв кандидатів. Це ознаки низької політичної культури, яка несумісна з демократичним політичним режимом.

 Демократична політична культура - це культура громадянського суспільства. Саме у межах громадянського суспільства відбувається організація плюралізму, тобто поєднання й урахування інтересів самих різноманітних соціальних і політичних сил. Тільки в розвинутому громадянському суспільстві може сформуватися культура, що відповідає демократичному режиму. Деякі дослідники вважають мобілізацію громадянського суспільства безпосередньою причиною розпаду авторитарного політичного режиму. Дуже рідко зміна політичного режиму здійснюється завдяки зусиллям членів громадянського суспільства, але, безперечно, у подальшому процесі демократизації ступінь розвитку громадянського суспільства відіграє важливу роль, а стабільність демократії багато в чому залежить від того, в якій мірі політичні інститути відображають потреби громадянського суспільства, своєчасно реагують на процеси, що відбуваються в ньому.

Перехід до демократичної політичної культури це - налагодження постійного зворотного зв’язку в системі „політика - громадська думка”. Розвинуті демократичні країни приділяють велику увагу отриманню достовірної інформації про думки і настрої людей, їх реакції на певні політичні події. Особливе значення громадська думка набуває у процесі вироблення політичних і економічних рішень, які суттєво торкаються інтересів великих груп населення. В демократичному суспільстві довіра до влади безпосередньо визначається її здатністю до реального діалогу із суспільною думкою і його основним джерелом - громадянським суспільством.

Формування демократичної політичної культури на рівні функціонування політичних інститутів починається з встановлення плюралізму політичних дій, політичної діяльності. Плюралізм політичних дій означає право громадян об’єднуватись у політичні партії, суспільні організації, передбачає вільну і рівноправну діяльність політичних партій і громадських організацій у рамках багатопартійної політичної системи, надає кожній політичній партії, громадській організації, діючих у межах закону, можливість брати участь у політичному житті країни, впливати через існуючий у суспільстві правовий механізм на діяльність органів влади і управління. Це, по суті, перехід від системи «партія - держава» до багатопартійної системи і розподілу влади.

Плюралізм політичної влади означає: автономію законодавчої, самостійність виконавчої, незалежність судової влади, але не вичерпується тільки вищим рівнем. У демократичних державах існує розподіл владних повноважень за рівнями організації політичної системи: вищий, середній, нижчий, включаючи місцеве самоврядування.

Окремого розгляду заслуговує трансформація політичної культури еліт. Взагалі велика кількість дослідників доводить важливість дослідження політичної поведінки еліт у процесі становлення і закріплення демократії. Все більше поширення отримує так званий акторний підхід, де під демократизацією розуміється згода між різними елітними групами, що вирішили знайти вихід з кризи. Важливість дослідження політичної культури еліт зумовлена і тим впливом, який вони здійснюють на політичні інститути і, відповідно, на характер політичного режиму. Від політичної культури еліт безпосередньо залежить форма і ефективність політичної системи.

Як правило, авторитарним і нестабільним демократичним режимам відповідають розрізнені політичні еліти, тоталітарні режими вирізняються ідеократично об¢єднаними елітами, а ознакою демократичного політичного режиму виступають консенсусно консолідовані еліти. Демократизація політичної поведінки еліт полягає в переході від розрізнених і ідеократично консолідованих еліт до консенсусно об¢єднаних еліт.

Безумовний інтерес в цьому плані представляє досвід Іспанії, де перехід до демократичного режиму шляхом реформи став можливим завдяки феномену консенсусу всіх внутрішньополітичних сил, які для порятунку держави і суспільства, запобігання нової громадянської війни ще на початковому, самому складному етапі переходу до демократії, уклали між собою угоду з основних питань внутрішньополітичного життя. Завдяки досягненню консенсусу розколоте до того іспанське суспільство спромоглося змінити парадигму політичної і духовної культури, перейшло з авторитарного на демократичний шлях розвитку. На зміну багатовікової культури конфронтацій- ності прийшла демократична культура діалогу і компромісів.

Дещо по іншому відбувалось становлення демократичного політичного режиму в післявоєнній Німеччині, хоча і тут політичні еліти відігравали особливу роль. Демократичні перетворення стали можливими багато в чому завдяки тому, що при переважанні авторитарних установок в політичній культурі мас в політичній культурі еліт панували демократичні переконання. Це стало можливим завдяки зусиллям окупаційної влади, що здійснила так звану „штучну революцію” в німецьких елітах, в результаті якої керівні посади зайняли особи, що переслідувались при нацизмі, учасники руху опору, політичні емігранти, представники так званої внутрішньої еміграції, відомі демократичними поглядами політики Веймарської республіки.

Внаслідок контрольованої зміни еліт створився суттєвий розрив між політичною культурою еліт і політичною культурою мас. Оскільки формування політичних інститутів і структур демократії здійснюється перш за все елітою, це і дозволило створити демократичну політичну систему. Зрозуміло, що така система не може бути стабільною, так як стабільна демократія вимагає наявності відповідного рівня політичної культури мас, прихильності громадян. Але її стабілізація можлива в результаті довготривалої економічної ефективності і поступового закріплення в масовій свідомості тісного взаємозв¢язку економічної ефективності і нової політичної системи. Ще один шлях - поступове «підтягування» рівня політичної культури мас до рівня політичної культури еліт, що можливе за допомогою розвитку процесу демократизації знизу: впровадженням місцевого самоврядування, децентралізації, розподілу повноважень.

Окремого розгляду в плані переходу від моноідеології тоталітарного суспільства до ідеологічного плюралізму заслуговують зміни, які відбуваються в засобах масової інформації. В недемократичних країнах ЗМІ повністю підпорядковані державі і використовуються нею для маніпуляції суспільною свідомістю. При демократичних режимах ЗМІ є важливим інструментом соціального управління. Вони не просто інформують населення про процеси, що відбуваються в країні і світі, але й пропагують певні ідеї, погляди, вчення, політичні програми, формують (прямо чи опосередковано) суспільну думку. В умовах демократії ЗМІ виконують важливу функцію – громадського, суспільного контролю за діяльністю влади, всіх її гілок, установ, посадових осіб, а в разі виявлення помилок, прорахунків мобілізують громадську думку на боротьбу проти цих явищ.

У третьому розділі „Особливості трансформації політичної культури в умовах переходу до демократії в Україні” сформульовані у другому розділі теоретичні положення використовуються для аналізу трансформації політичної культури в умовах становлення демократичного політичного режиму в Україні.

Сьогодні українське суспільство, як і інші постсоціалістичні країни, перебуває на етапі трансформації своєї політичної системи. Йдеться про перехід від тоталітарно-авторитарного режиму до демократичного. Цей процес охоплює всі сфери суспільного життя, зумовлює необхідність відповідної політичної культури. Від політичної культури головним чином залежать характер й напрями політичного процесу, стабільність і демократизм політичного режиму.

Політична культура України значною мірою визначена історією її розвитку. За довгі роки перебування на перехресті західної та східної політичних культур власна політична культура українського народу, його ментальність сформувались як поєднання різних компонентів культур з перевагою західних компонентів. Проте у посткомуністичному українському суспільстві поширені та мають помітний вплив уявлення, ідеї, ідеали, орієнтації, настрої, стереотипи мислення і поведінки, культивовані радянським режимом, такі як пасивність, інертність, залежність, безвідповідальність, моральний примітивізм. Стан масової свідомості українського суспільства відрізняється суперечливістю, сегментацією, ідейно-політичним різноманіттям. В умовах руйнування традиційних структур та механізмів соціальної інтеграції домінуючим типом соціальних орієнтацій стає амбівалентність. На сучасному етапі українське суспільство гостро потребує термінового вироблення чіткої концепції інтегруючої ідеології, яка б сприяла соціальній і національній консолідації, вказувала напрямки здійснення процесу державотворення.

Зміни, які відбуваються в свідомості українського суспільства, сприяють появі нових форм політичної поведінки. Особливостями політичної участі в сучасній Україні є спонтанно-стихійний, майже не регульований характер дій; суперечливі механізми політичного впливу і протиріччя інтересів великих і малих соціальних груп. Становлення правових форм політичної участі в Україні ускладнюється відсутністю стійких традицій політичного плюралізму, який, поки що, більшою мірою, виступає як плюралізм заперечення чужих поглядів і позицій замість утвердження своїх власних. Це вносить до політичного процесу агресивні форми політичної участі, ворожнечу. У суспільній свідомості стикаються ідеї волюнтаризму, тоталітаризму, авторитаризму й демократизму. Узгодити ці процеси, надати певний напрямок політичній участі за таких умов дуже важко.

 Результати соціологічних досліджень свідчать, що психологічний потенціал деструктивного соціального протесту зростає. До певного часу переростанню психологічного потенціалу в актуальну готовність до дій перешкоджає характерна для населення України в цілому доволі стабільна

підтримка переважно легітимних методів соціального протесту. Водночас з 1994 року по теперішній час істотно збільшився відсоток громадян України, які готові обстоювати свої права та інтереси шляхом пікетування державних установ. Суттєво зросла частка громадян, що готові брати участь в законних мітингах та демонстраціях. Цей показник можна розглядати як позитивну тенденцію, яка намітилась у формуванні демократичної політичної культури. В політичному житті України поряд з деструктивними формами прокладає собі дорогу й тенденція до цивілізованих способів політичної участі.

Появу демократичної тенденції підтверджують і результати парламентських виборів 2002 року, коли більшість українських виборців, незважаючи на велику кількість неправдивої інформації, тиск з боку влади, змогла реально оцінити політичну ситуацію в країні, проаналізувати поведінку політичних лідерів та зробити свідомий вибір. Цей вибір засвідчив, що українське суспільство стало більш реформаторським, ніж антиреформаторським, та більш патріотичним, ніж проросійським.

 На інституціональному рівні існує фактор гальмівного впливу на формування демократичної політичної культури. Бездіяльність владних структур, їх неспроможність змінити ситуацію на краще, некомпетентність політиків призводять до відчуження громадян від держави, влади і прийняття політичних рішень. Результати соціологічних досліджень фіксують великий рівень недовіри до інститутів влади, а також провідних громадських, державних та політичних діячів. За всі роки розбудови демократичної України повна довіра до парламенту, уряду, профспілок, політичних партій вище 10% не піднімалася.

 Існуючий в Україні політичний режим перешкоджає створенню демократичної політичної культури. Це пов′язано з незмінністю політичної еліти. Нова політична еліта в особі національно-патріотичних сил виявилася недостатньо організованою і сконсолідованою, щоб очолити перехід суспільства до демократії. Цим скористалась стара еліта, партійно-державна номенклатура, яка, перехопивши демократичні гасла та зміцнивши свої економічні позиції шляхом перерозподілу державної власності, зберігає свій владний вплив. Її основні ознаки – некомпетентність, безвідповідальність, неповага до закону, розуміння права як волі держави тощо. Постійне ситуативне балансування керівної верстви між принципами охлократичної, демократичної та авторитарної організації політичного режиму надзвичайно небезпечне і загрожує демократії і майбутньому соціальному розвитку.

Залишаючись при владі, стара еліта створює гальмівний вплив на процес трансформації; вона не зацікавлена у радикальних змінах і тому процес становлення демократії і, відповідно, демократичної політичної культури носить суперечливий, непослідовний характер.

Одним із базових інститутів сучасного суспільства та носієм певної системи політичної культури виступають політичні партії. В умовах української дійсності партії слабко впливають на прийняття державних рішень. Якщо в перші роки незалежності це пояснювалося слабкістю, роздрібненістю, малочисельністю, невизначеністю позицій та відсутністю соціальної бази, то у другій половині 90-х років відбувається зміна парадигми розвитку

партійної системи. Українські партії відтепер не стільки репрезентують окремі суспільні прошарки, скільки є формою організації публічного функціонування і легітимації окремих груп політичної, бюрократичної та бізнесової еліти. Не знаходячи надійної опори і навіть сприятливого середовища в суспільстві, значна частина партій не стільки формують владу, скільки орієнтуються на неї.

Діяльність політичних партій, прояв рівня розвитку політичної культури в такій діяльності, найбільш повноцінно можна розкрити через дослідження особливостей функціонування сучасного українського парламенту, який адекватно відображає в собі всі ті протиріччя, що вбирає в себе сучасний стан розвитку багатопартійності в Україні. В дисертаційному дослідженні ґрунтовно аналізується ситуація, що склалась в законодавчій владі. Верховна Рада не змогла ствердитися в системі державної влади як впливовий незалежний орган. Цьому перешкоджали фактори як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру. Головна з об’єктивних причин - діяльність Верховної Ради стає все більш контрольованою Президентом, який справляє значний вплив на її роботу, у тому числі із застосуванням засобів нелегітимного характеру. Це досягається за рахунок тиску: на парламентські вибори, на процес обрання керівництва парламенту, на процес політичної структуризації Верховної Ради, на процес формування більшості, а також на законодавчий процес, зокрема шляхом застосування права вето на закони, що визначають процедури здійснення повноважень парламентом або його взаємодії з іншими органами влади.

До суб’єктивних факторів належить неспроможність Верховної Ради створити прозору, внутрішньо несуперечливу та послідовну систему законодавства, що сприяла б розвитку демократії та соціально-ринкових відносин у країні.

 Детального розгляду заслуговує ще один важливий елемент політичної системи – опозиція. У розділі пропонуються критерії визначення опозиційності політичних сил в Україні; здійснюється класифікація опозиції; наводяться результати соціологічних досліджень, що характеризують ставлення українських громадян до опозиції.

Як засвідчує розвиток політичних процесів в Україні у 2000-2003 роках, у стосунках між владою та опозицією в Україні існує надто багато

гострих проблем. Ставлення влади до опозиції в Україні далеке від демократичних стандартів. Як влада так і опозиція у психологічному плані не готові сприймати одне одного як партнери. Натомість характер їх стосунків визначається як „взаємопоборювання”, де компроміси практично неможливі. Значною мірою це спричинено несформованістю у більшості представників політичної еліти (це стосується як носіїв владних повноважень, так і опозиціонерів) демократичної політичної культури, існування в їх середовищі пострадянських стереотипів на зразок „хто не з нами – той проти нас”.

Посередником для початку діалогу між владою та опозицією мали б виступити засоби масової інформації. Але ситуація, що склалась в інформаційному просторі нашої країни, не сприяє такому діалогу. Необхідно констатувати, що сьогодні рівень свободи слова є критично низьким, активно запроваджується державний контроль над ЗМІ та застосовується політична цензура – реалізується варіант недемократичного розвитку. 

 

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины


ПОСЛЕДНИЕ СТАТЬИ И АВТОРЕФЕРАТЫ

Ржевский Валентин Сергеевич Комплексное применение низкочастотного переменного электростатического поля и широкополосной электромагнитной терапии в реабилитации больных с гнойно-воспалительными заболеваниями челюстно-лицевой области
Орехов Генрих Васильевич НАУЧНОЕ ОБОСНОВАНИЕ И ТЕХНИЧЕСКОЕ ИСПОЛЬЗОВАНИЕ ЭФФЕКТА ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ КОАКСИАЛЬНЫХ ЦИРКУЛЯЦИОННЫХ ТЕЧЕНИЙ
СОЛЯНИК Анатолий Иванович МЕТОДОЛОГИЯ И ПРИНЦИПЫ УПРАВЛЕНИЯ ПРОЦЕССАМИ САНАТОРНО-КУРОРТНОЙ РЕАБИЛИТАЦИИ НА ОСНОВЕ СИСТЕМЫ МЕНЕДЖМЕНТА КАЧЕСТВА
Антонова Александра Сергеевна СОРБЦИОННЫЕ И КООРДИНАЦИОННЫЕ ПРОЦЕССЫ ОБРАЗОВАНИЯ КОМПЛЕКСОНАТОВ ДВУХЗАРЯДНЫХ ИОНОВ МЕТАЛЛОВ В РАСТВОРЕ И НА ПОВЕРХНОСТИ ГИДРОКСИДОВ ЖЕЛЕЗА(Ш), АЛЮМИНИЯ(Ш) И МАРГАНЦА(ІУ)
БАЗИЛЕНКО АНАСТАСІЯ КОСТЯНТИНІВНА ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ АКТИВНОСТІ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ (на прикладі студентського самоврядування)