ПОЛІТИЧНІ ІДЕЇ СЕРГІЯ ЄФРЕМОВА В КОНТЕКСТІ ЙОГО СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ



Название:
ПОЛІТИЧНІ ІДЕЇ СЕРГІЯ ЄФРЕМОВА В КОНТЕКСТІ ЙОГО СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано мету й завдання роботи, визначено зв’язок роботи з науковими темами, об’єкт, предмет, методи дослідження, наукову новизну та практичне значення, представлено апробацію результатів і структуру дисертації.

У першому розділі “Стан наукової розробки теми та джерельна база дослідження” зроблено комплексний аналіз джерел і літератури, опрацьованих у процесі роботи над дисертацією.

У підрозділі “Історіографія проблеми” розглянуто літературу за темою дисертації, яку поділено на два періоди: перший – публікації про С. Єфремова за життя та до часу його реабілітації; другий – від реабілітації його імені 1989 року до сьогоднішнього дня.

Перші згадки про наукову діяльність вченого з’явились 1920 року в часописах “Громадське слово” та “Книгар”. Єдина змістовна праця про С. Єфремова належить перу А. Кримського, який охарактеризував його життєвий шлях та систематизував науково-публіцистичну спадщину. Подальші публікації пов’язані з процесом цькування Єфремова як головного фігуранта у справі “Спілки визволення України”. З часу винесення судового вироку 1930 року радянська історіографія обмежилась щодо особи вченого ярликом “буржуазного націоналіста”, а його праці тривалий час були заборонені. Утворену історіографічну прогалину заповнила діаспорна література. Роботи М. Ковалевського, Н. Павлушкової, В. Петрова, С. Підгайного, В. Плюща та ін. зосереджені на справі “СВУ” та постаті С. Єфремова як постраждалого від тоталітарної системи. Як плідний науковець, публіцист, журналіст, громадський діяч вчений постає у статтях Ю. Бойка, П. Голубенка, Б. Кравціва, Г. Костюка, М. Овчаренко, П. Одарченка, Н. Полонської-Василенко, Б. Рубчака, Ю. Тищенка-Сірого. 

З 1989 року починається новий період вивчення діяльності вченого. На початку 90-х рр. науковці й публіцисти на шпальтах різних видань звертають увагу на окремі сторінки української історії, пов’язані з ім’ям С. Єфремова. Серед них Б. Антоненко-Давидович, С. Білокінь, А. Болабольченко, І. Дзюба,     Г. Касьянов, В. Качкан, В. Кирилюк, М. Наєнко, Г. Снєгірьов, Е. Соловей, Ю. Шаповал, Ю. Левенець, В. Шмельов, Ю. Шевельов, Т. Щербань та ін. У більшості публікацій стисло висвітлюються біографічні дані про вченого, характеризується його участь у справі СВУ, відбувається розвінчання міфу про буржуазність наукового методу.

Розсекречені у середині 90-х рр. фонди спецархівів дали змогу А. Болабольченку, В. Пристайку, Ю. Шаповалу опублікувати невідомі факти і документи у сфабрикованій справі “СВУ”. Подальша історіографія ознаменована увагою істориків та філологів до постаті С. Єфремова. І. Гирич, Л. Матвєєва, М. Наєнко, Л. П’яста, С. Павличко, В. Пахаренко, Е. Соловей та ін. розглядали його літературознавчі та публіцистичні напрацювання, досліджували його діяльність на посаді віце-президента ВУАН та персональні стосунки з сучасниками.

У дисертаціях І. Гирича та С. Приколоти, присвячених науковій спадщині вченого, у контексті дослідження архівних джерел були висвітлені окремі етапи життя й громадсько-політичної діяльності С. Єфремова.

Початок нового століття ознаменував новий інтерес до особи С. Єфремова. Продовжують свої дослідження А. Болабольченко, І. Гирич, Л. Кореневич, Н. Кріль, Е. Соловей. Ряд публікацій присвячені 125- та 130-річчю з дня народження вченого. Їх автори: Б. Білецький, Л. Горенко, М. Наєнко, В. Пономарьов, А. Чабан, Ю. Шаповал, намагались представити С. Єфремова не тільки як науковця, репресованого академіка, патріота, але й як активного політичного та громадського діяча. У статтях Т. Бевз, В. Бойка, О. Гонтар, О. Колосової, Л. Могильного досліджується його участь у формуванні та діяльності українських політичних партій, у державотворчих процесах часів Української революції та Гетьманату, вивчається його мемуаристика. З’явилась перша спроба систематизації усієї опублікованої літератури про С. Єфремова, започаткована Т. Єрмашовим.

Для розкриття теми дисертації широко залучались праці, які допомогли реконструювати перебіг суспільно-політичних процесів в Україні впродовж кінця XIX – першої половини ХХ ст., визначити місце і роль С. Єфремова у розвитку національно-визвольного руху українців, історії української інтелігенції, діяльності українських партій та громадських організацій. Серед них роботи Г. Касьянова, М. Кармазіної, Ю. Левенця, Л. Нагорної, В. Масненка, О. Голобуцького, В. Кулика, О. Рафальського, В. Колесника, М. Вівчарика, О. Любовець, С. Донченка, В. Стрільця.

Проаналізувавши історіографію проблеми, очевидним є факт недостатнього заглиблення дослідників у творчу спадщину вченого. Політичні ідеї як окрема сторона світогляду С. Єфремова не вивчались.

У підрозділі “Джерельна база дослідження” дисертантом систематизовано різноплановий масив джерел, поділений на такі групи: 1) опубліковані праці         С. Єфремова; 2) архівні документи та матеріали; 3) спогади та щоденники сучасників С. Єфремова; 4) наукові праці.

Найважливіша група джерел – опубліковані праці вченого, серед яких чільне місце належить публікаціям в українських та російських виданнях, у яких автор розглядав найбільш важливі для українства теми освіти, мови, культури, формування національної свідомості, державного устрою, аналізував суспільне життя українців на теренах Російської імперії, зародження й розвиток ідеологічних течій, громадських організацій, українських партій, їх діяльність.

Періодика представляє найбільший пласт науково-публіцистичного доробку вченого, безсумнівним лідером серед яких є газети “Рада” та “Нова рада”. Значну кількість публікацій Єфремова містять часописи “Літературно-науковий вісник”, “Киевская старина”, “Громадська думка”, “Русское богатство”, “Киевские отклики”, “Киевская мысль”, “Украинская жизнь”, “Украинский вестник”, “Голос минувшего”, “Северные записки”, “Наше минуле”, “Громадське слово”, “Книгар”.

Сформовані тривалою публіцистикою погляди ставали основою праць      С. Єфремова з окремих питань, у яких автор викладав власне бачення політичних подій та процесів, теоретично обґрунтовував суспільні явища, популяризував українські ідеї серед народу, виступав у підтримку демократичних змін у суспільстві, засуджував жахіття війни й деморалізації суспільства.

Другу групу джерел складають архівні документи та матеріали. Найбільшу кількість рукописів С. Єфремова зберігають Інститут рукописів НБУ ім. В.І. Вернадського (ф. 317, 357, 226), Центральний державний історичний архів України у м. Києві (ф. 274, 1235), відділи рукописів Інституту археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського (ф. 257) та Інституту літератури НАН України (ф. 78, 120). Головними є автобіографічні роботи, щоденники С. Єфремова та численне листування з відомими людьми свого часу, де основу становлять листи до М. Грушевського, Ф. Матушевського, В. Доманицького, А. Ніковського, Д. Дорошенка, Є. Чикаленка, О. Лотоцького, І. Шрага, М. Василенка, С. Шелухіна.

Третю групу джерел становлять праці та спогади сучасників Єфремова, які дають можливість уточнити деякі події з життя вченого, наповнити їх реальним змістом. Серед них роботи В. Винниченка, Д. Дорошенка, О. Лотоцького, Р. Млиновецького, Н. Полонської-Василенко, Є. Чикаленка, П. Феденка, Г. Юртика, при опрацюванні яких враховувався авторський суб’єктивізм в оцінці осіб, подій, явищ.

До окремої групи джерел належить його наукова спадщина, яка має опосередкове відношення до поставлених у дисертації завдань. Однак визначена в них характеристика літературного процесу в контексті загальних політичних змін у суспільстві дає також певну картину уявлень С. Єфремова про взаємозв’язок науки з дійсністю, про ідейні впливи на творчість.

Опрацьовані авторські публікації та матеріали дають можливість впевнено визнати, що існуюча джерельна база дозволяє впоратись із поставленими у дослідженні завданнями.

У другому розділі “Аналіз основних етапів життя, суспільно-громадської діяльності та формування політичних поглядів С. Єфремова” досліджено перебіг подій і процесів, безпосереднім учасником яких був С. Єфремов, і які вплинули на формування його політичних поглядів.

            У розділі лаконічно висвітлюються етапи життя С. Єфремова. Відзначається вплив родинного виховання на формування потягу до знань, почуття любові та вірності до рідного краю, мови, історії, традицій. Отримавши початкову освіту в Уманській бурсі, С. Єфремов продовжив її у Київській духовній семінарії, де проходить процес самоосвіти Єфремова, що сприяв поступовому зросту його свідомості, формуються ідеологічні уподобання. Він стає прихильником народницької теорії суспільного розвитку. Участь у гуртку “Ельдорадо” сприяла знайомству з авторитетними членами української громади та майбутніми друзями, які мали значний вплив на формування його національного світогляду та громадянської позиції. Розпочинається співпраця з українськими виданнями “Київська старовина”, “Записки НТШ”, “Літературно-науковий вісник”. У студентські роки він стає членом Всеукраїнської загальної безпартійної організації, бере участь у заснуванні й діяльності видавництва “Вік”.

Напередодні та під час Першої російської революції активізується громадсько-політична діяльність С. Єфремова. Він долучається до процесу партійного будівництва в Україні: бере участь в утворенні партій ліберально-демократичного напрямку, серед яких Українська демократична партія, Українська радикальна партія, Українська демократично-радикальна партія, створює спеціальну літературу з метою роз’яснення основних завдань партії та шляхів її практичної реалізації серед українського населення. Як член партії співробітничає з національними культурно-просвітніми організаціями, задіяний у виборчому процесі до I та II Державних Дум. Сформовані погляди Єфремова щодо ролі народу, і селянства зокрема, у розв’язанні державотворчого питання сприяли його участі в українській філії “Крестьянского Союза”. За підготовку агітаційної літератури для селянства та переховування заборонених видань вчений потрапляє під нагляд поліції й відбуває тюремні ув’язнення.

У ці ж роки С. Єфремов проводив роботу навколо створення української газети, якою стала “Рада”, де він працював як член редколегії, кореспондент, автор численних статей. Українські видання були трибуною для виголошення його поглядів на проблеми українства, серед яких помітне місце займають питання української освіти, функціонування рідної мови, формування та розвитку національної свідомості.

У період реакції С. Єфремов обирається членом Ради Товариства українських поступовців (ТУП), одночасно входить до складу Петербурзького парламентського клубу “Українська думська фракція”, співпрацює з місячником “Украинская жизнь”, виступає співавтором Заяви на захист національних інтересів українців, домагаючись автономії у сфері освіти та культури. Та найбільше працює у газеті “Рада”, де веде огляди українського життя, діяльності партій, аналізує ставлення державних органів та громадян до українського руху, гостро відгукується на сепаратистські випади щодо українців з боку російських шовіністичних кіл. Водночас інтенсивно займається наукою: виходять його монографії про українських письменників, десятки публікацій з літературознавства, досліджується історія українського письменства як самостійний культурно-історичний процес.

У 1917 році С. Єфремов знову у вирі політичного й громадського життя України: стає членом Виконавчого комітету об’єднаних громадських організацій м. Києва, на шпальтах газет виступає на підтримку демократичних свобод, виголошених у Петербурзі, та з надією на утворення української держави. За його активної участі ТУП перетворюється на партію соціалістів-федералістів (УПСФ), де С. Єфремов займає чільне місце серед керівництва і як її представник очолює секретаріат з міжнаціональних справ новоствореної Української Центральної Ради, у складі української делегації прямує до Петербургу з вимогою визнання національно-територіальної автономії для України, входить до комісії по створенню Статуту автономії України, який мав стати прообразом майбутньої конституції України. У 1918 році Єфремов зосереджується на публіцистиці, основою якої стає аналіз політичних змін в тогочасному суспільстві, та остаточно повертається в науку.

У 20-х роках С. Єфремов сконцентрував увесь потенціал на роботі в Українській Академії наук. Залишаючись українським патріотом, для нової влади він став ключовою дійовою особою у справі про діяльність контрреволюційної “Спілки визволення України”. Влітку 1929 р. його було заарештовано. У квітні 1930 р. на процесі “СВУ” йому було винесено смертний вирок, замінений на 10 років ув’язнення. Життя вченого обірвалось у березні 1939 р. в Ярославському ізоляторі для в’язнів.

Разом із значним практичним досвідом на ниві служіння українській справі С. Єфремов залишив велику теоретичну спадщину, аналіз якої дозволяє оцінити переломні політичні моменти історії становлення української державності та може бути використаний при дослідженні сучасних процесів державотворення.

У третьому розділі “Національне питання у світоглядній концепції С. Єфремова” розкривається зміст і роль національної ідеї в процесі становлення української нації.

Проаналізувавши життя українців та інших народів у межах Російської імперії, історію європейських визвольних змагань, С. Єфремов розробив власну концепцію національного розвитку, теоретично осмисливши поняття нації та національної ідеї, незаперечними чинниками формування якої є розвиток національної свідомості, культури, освіти та мови, процес національної консолідації та суспільної відповідальності. Вироблені теоретичні узагальнення він переніс у площину українського життя для показу еволюції української нації.

Залишаючись на периферії політичного життя імперії, українці були позбавлені всіх прав і свобод. Зламати таку традицію, на переконання Єфремова, повинна боротьба за особисту й національну індивідуальність, основу якої становили розвиток національної свідомості та формування процесу самовизначення серед народу.

За рівнем культурного розвитку та станом національної свідомості С. Єфремов поділяв нації на культурні й некультурні та визначав етапи їх трансформації: від романтичного милування славною старовиною до здобуття права на незалежне існування. Вчений вважав, що нація виникає і розвивається за певних історичних умов, проходить випробування часом і залишається незмінною лише за умови збереження власної культури. Вкорінення національної ідеї передбачає її наближення до потреб народу, оскільки лише на власній національній основі народ може розвиватись і покращувати своє життя. Саме тому культура у С. Єфремова є частиною політики, її розвиток пов’язаний з формуванням громадянського суспільства в краї, встановленням політичних прав і свобод в українському соціумі.

Вчений визначив провідну роль освітніх закладів у формуванні уявлень народу про самих себе, де значну увагу приділяв розвитку народної початкової школи, в якій закладаються підвалини самопізнання особистості та триває процес збереження народної самобутності, традицій, звичаїв, мови.

Ще однією визначальною рисою нації є рідна мова. Мовне питання С. Єфремов розглядав як суто політичне, відстоював його важливість у початковій та вищій школі, цілком слушно підтримуючи гасло “рідну мову – в рідну школу”, проводив практичні заходи по її відновленню й розвитку у боротьбі за український університет, україномовний часопис та українську книгу.

Вагому роль у розв’язанні національного питання С. Єфремов відводив інтелігенції, яка виступає стимулюючою ланкою політичної активності суспільства та ферментує пожвавлення національного руху.

У процесі теоретичних обґрунтувань проблеми національного розвитку С. Єфремов сформував власну доктрину націоналізму. За рівнем культурного розвитку та методами боротьби за власне існування вчений розділив національний рух на здоровий та нездоровий. Здоровий націоналізм він наділяє ознаками справедливості, гуманності, поваги до інших націй, сприймає його як явище нормальне й справедливе і підтримує його розвиток серед пригніченого народу, який обороняється від шкідливих впливів та домагається своїх прав. За визначенням С. Єфремова, націоналізм у нього є не менш важливим фактором людського життя, ніж соціально-економічні перетворення. На переконання вченого, націоналізм як політична ідеологія був дискредитований минулим, коли домінувала ненависть до чужого. Тому він акцентує увагу на тому, що націоналізм – річ нормальна лише тоді, коли його стимулом є бажання приєднати власний народ до скарбниці загальнолюдської культури. Але коли девізом нації стає неповага й насильство над іншими народами, цей націоналізм вчений визнає як явище шкідливе і засуджує його. Такий негативний процес породив зневір’я народу до національного руху, а саме поняття сприймається як синонім шовінізмові. Двоїстість націоналізму для пануючої й пригнобленої націй він пояснює просто, знаходячи для них інші назви: реакція та демократизм.

У своїх політичних поглядах вчений поєднав національний рух з культурним розвитком, у якому вбачав той стрижень, навколо якого суспільство обєднується в окрему націю.

У четвертому розділі “Ідея державності в політичних поглядах С. Єфремова” з’ясовано погляди вченого щодо основних елементів держави як політичного інституту, розкрито зміст його ідей про політичні підстави української державності.

            Встановлено, що державницькі погляди С. Єфремова базувалися на ідеї демократизації суспільства, еволюційних змінах та переконанні, що у процесі державотворення необхідно використовувати власний історичний досвід народу, складовими якого були демократизм та республіканські традиції. Тому у своїй теорії побудови національної держави він виділив дві найбільш притаманні українству риси політичного розвитку – автономізм і демократизм, взаємопов’язані між собою. На їх основі запропонував власну концепцію федерації, яка б базувалась на принципах децентралізації влади і розвитку місцевого самоврядування, рівності й толерантності до всіх народів, що входять до її складу. Автономія дозволила б українському народові через представників, обраних до місцевих органів влади, сформувати внутрішню культурно-національну та соціально-економічну політику. Національно-територіальна автономія України у складі федерації вільних народів стає основою державницьких поглядів С. Єфремова. Самобутність ідей вченого полягає в тому, що така держава повинна створюватись за умови високої національної свідомості та внутрішньої консолідації всього українського народу.

Вплив народницької ідеології на світогляд С. Єфремова позначився на визнанні народу основною рушійною силою державотворення. Особливу роль у соціальному середовищі він відводив українському селянину і вирішенню аграрного питання як першочергового економічного, про що свідчили програмні засади політичних партій, у яких перебував Єфремов, та його численні публікації, особливо 1908–1914 рр., які констатували підйом національної свідомості та громадської активності селян. Фундатором головних ідей українського громадянства у вченого виступає українська інтелектуальна еліта. На початку ХХ ст. С. Єфремов визначив загальну основу розвитку суспільства: без уміння солідарності та взаємної відповідальності суспільство втрачає можливість разом відстоювати свої інтереси.

Демократичне суспільство у С. Єфремова ґрунтується на двох підвалинах – правах людини і правах нації. Національну справу він ідентифікував з народною, як і національні домагання з народними потребами. На цій основі він виробив теорію безкласовості української нації, у якій національний рух є боротьбою одночасно за національні й соціальні права, а тому стає народним. Українська інтелігенція виступає як надкласовий елемент у вирішенні питання національного державотворення. Розвиток національності в інтересах розвитку самого народу С. Єфремов називає “демократизацією національної ідеї”.

Значну роль у розповсюдженні та практичній реалізації національних прагнень народу С. Єфремов відводив політичним партіям, адже в їхніх програмах визначались головні завдання для народу та окреслювались шляхи й методи їх виконання. Програмні засади партій розкривали політичні наміри її представників та визначали межі активності її учасників у політичних процесах націє- та державотворення.

Серед форм здійснення ідеї державності виділяється своєрідне ставлення вченого до явища революції. Якщо Лютневу революцію 1917 р. С. Єфремов сприйняв як процес демократизації суспільства та зустрів з надією на вирішення питання української державності, то більшовицьку революцію не схвалив, адже її спонтанний характер, на його думку, призвів лише до руйнівного ефекту. Вчений дотримувався точки зору, що процес державотворення не здійснюється поспіхом. Відкидаючи загарбницький шлях побудови держави, він віддавав перевагу поступовим еволюційним змінам у суспільстві, шляхом свідомого розуміння народом своїх прагнень через дотримання культурних, економічних та політичних вимог у взаєморозумінні з іншими народами.

 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины