ПРОГРАМИ ПАРТНЕРСТВА НАТО НАПРИКІНЦІ ХХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТ. :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

         У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, наукове значення роботи, визначаються мета та завдання, об`єкт, предмет дослідження, його хронологічні рамки, наукова новизна та практичне значення дисертації.

У першому розділі – „Концептуально-методологічні засади і джерельна база дослідження” - визначено доцільність застосування системного підходу до вивчення проблем безпеки. Виходячи з постулатів системної теорії до аналізу міжнародних відносин, виділяють, в залежності від просторово-географічних характеристик, загальнопланетарну міжнародну систему та її регіональні підсистеми-компоненти, елементами яких, в свою чергу, виступають субрегіональні підсистеми, що наділені своїми правилами адаптації та трансформації. В контексті євроатлантичної безпеки мова йде про концепцію “євроатлантизму”, як основу формування євроатлантичного регіону. Автор, зокрема, відзначає, що особливістю інституцій, спрямованих на вироблення та реалізацію концепцій безпеки, за нових умов є пошук особливих форм та механізмів забезпечення безпеки на регіональному та глобальному рівні. Що стосується НАТО, то власне розробка програм партнерства з колишніми противниками, виступає у якості механізму пристосування до нового безпекового середовища. Крім того, паралельно із розширенням та налагодженням співробітництва в альянсі триває процес власної самоідентифікації в нових геостратегічних умовах, з урахуванням протиставлення інтересів безпеки США та європейських країн, що підриває основу євроатлантизму, як базису безпекової інтеграції.

Автор вважає, що в основі проблеми безпеки в євроатлантичному просторі покладений механізм партнерства та співробітництва з метою підвищення ефективності системи безпеки та мінімізації рівнів загроз. Поняття “міжнародне співробітництво” відображує такий процес взаємодії двох або декількох акторів, в якому виключаються механізми застосування збройного насилля та переважають спільні пошуки шляхів реалізації спільних інтересів. Такими спільними інтересами в євроатлантичному регіоні є безпека, механізмами є структури безпеки (НАТО, ЄС, ОБСЄ тощо), що знаходяться в стані визначення функціональних сфер діяльності, а засобами виступають програми партнерства з державами, що не є елементами системи, але прагнуть набуття такого статусу в майбутньому.

Питання формування європейської та євроатлантичної безпеки є одним з ключових у відповідних тематичних роботах європейських, американських, російських, українських аналітиків.

Теоретичну основу дослідження складають роботи таких авторів, як Гончар Б., Грищенко К., Дергачов О., Каменецький М., Константинов В., Маначинський О., Перепелиця Г., Тарасюк Б., Удовенко Г., Афанасьевский Н., Васильев В., Глинский Д., Иванов И., Кобринская И., Лукін В., Пархалина Т., Шаклеина Т., Асмус Р., Бжезинський З., Гебхард П., Грехем Т., Гросс П., Де Нервз Р., Джексон П., Ерлер Г., Кіш Є., Киссинджер Г., Кюглер Р., Ларрабі Ф., Лугар Р., Маккарті Дж., Метлок Дж., Петерс Дж., Рейдер С., Сміт М., Хайд-Прайс А., присвячених дослідженню міжнародних відносин, політичних та військово-стратегічних аспектів проблем безпеки, партнерства та співробітництва та зовнішньої політики України. Фактичний матеріал і висновки цих робіт були критично проаналізовані автором і використані автором як позитивно, так і в проблемних площинах.

В результаті опрацювання літератури та документальних джерел автор приходить до висновку, що в цілому в західній політичній думці не спостерігається єдності думок щодо механізмів та ролі програм партнерства в майбутній архітектурі європейської регіональної безпеки. Найпоширенішими сферами виявлення суперечливих підходів на сучасному етапі є політика НАТО щодо Росії, у питаннях військової політики, особливо в контексті формування сил швидкого реагування ЄС, співвідношення критеріїв та процесу розширення НАТО та ЄС тощо. Мова йде про актуалізацію проблеми зменшення лідерства США в європейських справах із подальшим розгортанням процесу розширення НАТО на Схід. Важливим в цьому аспекті є визнання, що на сьогодні саме США виступають лобістами інтересів країн-претендентів на вступ до європейських та євроатлантичних структур безпеки.

За допомогою фактичних даних, що містяться у вищезазначених роботах, а також вирізняючи проблемність та критичність, із застосуванням порівняльного та аналітичного методів автор проводить дослідження проблем партнерства та співробітництва НАТО на сучасному етапі.

         У другому розділі – “Еволюція стратегії та механізмів співробітництва НАТО в умовах постбіполярності” – досліджуються проблеми формування нової моделі євроатлантичної безпеки, а також аналізується процес структурної розбудови та пристосування стратегічної концепції НАТО на новому історичному етапі.

         Автор відзначає, що протягом 90-х років в результаті припинення блокового протистояння безпека в Європі зросла, але зменшилася стабільність, з¢явилися нові ризики та загрози, але одночасно збільшилися і можливості для вирішення проблемних питань безпеки та стабільності. На сучасному етапі можна вирізнити вже певні результати процесу трансформації НАТО, а саме розширення підходу альянсу до вирішення нових проблем безпеки.

При цьому, по-перше, рушійною силою трансформації була не нова стратегічна концепція та інші політичні декларації, а скоріше здатність протистояти загрозам безпеки; по-друге, лідерство США було важливим елементом всього процесу трансформації; по-третє, зміни у середовищі безпеки та пристосування НАТО до нього поглиблюють проблеми прийняття рішень та запровадження політики в межах НАТО, посилюються проблеми лідерства та контролю в межах цієї структури. 

На думку автора, ключовою ознакою середовища структурного та стратегічного реформування НАТО стали процеси розширення за рахунок країн ЦСЄ, налагодження співробітництва нового рівня з ННД та визначення сфер взаємодії з сусідніми регіонами на сході й півдні. Відповідно змінюються підходи до стратегічної концепції Організації: НАТО набуває ознак військово-політичного союзу, що вимагало вироблення нових механізмів діяльності в регіоні, а також якісно нового рівня інституалізації зв’язків НАТО з країнами-нечленами.

Головним результатом аналізу матеріалу даного розділу є узагальнення щодо того, що механізмом по пристосуванню до нових умов та реалій як для НАТО, так і для країн-претендентів на вступ виступали програми партнерства НАТО.

У третьому розділі – “Програми партнерства НАТО як механізм розширення та адаптації альянсу в нових військово-стратегічних умовах” – автором розкриваються питання формування моделей співробітництва НАТО з країнами-нечленами альянсу.

Саме програми партнерства і стали основою формування політики НАТО щодо країн ЦСЄ, ННД та Середземноморського регіону. Автор в роботі аналізує наступні функції програм партнерства НАТО з країнами ЦСЄ та ННД: підтримка діалогу НАТО з країнами ЦСЄ та ННД в контексті розширення альянсу на Схід; пристосування політики безпеки країн-претендентів на вступ до НАТО через механізми консультацій (РПАС / РЄАП) та військових навчань і миротворчих операцій (ПЗМ); підтримання партнерських відносин з Росією з метою поглиблення діалогу з питань формування системи європейської безпеки; мінімізація негативних наслідків від процесу розширення НАТО зокрема для країн, що залишаються поза межами такого розширення, як Україна; налагодження військово-політичного співробітництва НАТО з країнами південного Середземномор’я з метою гарантування власних інтересів безпеки в цьому географічно близькому та нестабільному регіоні.

Порівняння програм партнерства як РПАС/РЄАП, ПЗМ та Середземноморський діалог, дало автору можливість визначити тенденцію до невідповідності ролі та місця програм партнерства НАТО у зовнішньополітичних пріоритетах країн-партнерів з ЦСЄ, ННД та Середземномор’я, що свідчить про відмінність місця самих програм в політиці НАТО.

         Цікавим, з точки зору автора, є проблематика, пов’язана із аналізом рівнем впливу російського чинника на процес формування системи євроатлантичної безпеки, оскільки Росія потребуватиме власної зони одноосібного впливу, у якій би вона сама визначала будь-якими доступними засобами перебіг політичних процесів.

Автором аналізуються фактори стурбованості Росії у процесі стратегічної визначеності НАТО. Проблема забезпечення Росії відповідними компенсаціями в процесі розширення на Схід є дуже важливою, оскільки це дає можливість продемонструвати готовність до співробітництва, яке для дієздатності НАТО являється не менш важливим, тому що рішення нових завдань, зокрема, нерозповсюдження ядерної зброї і управління кризами, навряд чи можливе без російського сприяння.

         Важливе місце в аналізі програм партнерства та співробітництва НАТО є питання проблем їхньої реалізації, серед ключових, на думку автора, є проблеми постановки стратегічних завдань та цілей програм, організаційне забезпечення, і особливо ефективність реалізації.

         У четвертому розділі – “Роль України в програмах партнерства НАТО” – аналізуються правові засади відносин в рамках діалогу НАТО - Україна, визначаються основі форми та механізми співпраці в сфері безпеки.

         Автором визначаються переваги співробітництва України з НАТО на сучасному етапі, із зауваженням, що спрямованість на вступ до альянсу має враховувати часовий та стратегічний виміри, оскільки на момент готовності до вступу України в дане утворення сама Організація зазнаватиме еволюційних змін, які мають бути адекватними тенденціям світової політики та повинні відповідати національним інтересам України.

         Окремо автором досліджується питання участі України в миротворчих операціях НАТО, як складова політики співробітництва та партнерства. Саме миротворча діяльність та потенціал в цій сфері є основною формою співробітництва України з НАТО, що має позитивні дивіденди у вигляді практичного, недекларативного, запровадження механізму консультацій Україна – НАТО.