ПСИХОЛОГІЧНІ МЕХАНІЗМИ ЧАСОВОЇ РЕГУЛЯЦІЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЛЮДИНИ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, проаналізовано загальний стан розробки проблеми, визначено об’єкт, предмет, мету, методологічні основи та завдання дослідження, представлено гіпотезу й концепцію дослідження, розкрито наукову новизну і практичне значення отриманих результатів, подано відомості про публікації, апробацію та впровадження результатів дослідження, указано особистий внесок здобувача у публікаціях, що написані у співавторстві.

Перший розділ „Філософські та природничонаукові передумови психологічного дослідження часової регуляції діяльності людини” містить аналіз поняття часу у філософських та природничонаукових концепціях, аналіз тривалості й послідовності змін процесів дійсності як ключових властивостей часу, розгляд психологічного часу як синтезу тривалості, котра переживається, та послідовності раціонально відокремлюваних людиною змін дійсності.

Аналіз багатовікового розвитку поняття „час” показав фундаментальність, виняткову складність і неоднозначність підходів до вирішення проблематики часу (Августін, Аристотель, І. Кант, Г. Лейбніц, А. Бергсон, А. Пуанкаре, Г. Гегель, Р. Декарт, Д. Локк, І. Ньютон, Платон, Г. Рейхенбах, А. Ейнштейн та інші). На підставі аналізу робіт попередників В. І. Вернадський виокремив такі особливості часу: незворотність плину, структурність і зв’язок з просторовими співвідношеннями, фундаментальна роль тривалості (текучості), ізоморфізм у визначеннях часу в живій, неживій природі та для психіки людини. Подальше визначення поняття «часу» пов’язане з розвитком реляційних, синергетичних, феноменологічних поглядів на дійсність (Е. Гуссерль, Г. Гакен, І. Пригожин, М. Гайдеггер, С. П. Курдюмов та інші), з обґрунтуванням незворотності часу, своєрідності суб’єктивного часу. У сучасному розумінні дедалі більшого значення набуває подолання суперечностей в уявленнях суб’єктивного й об’єктивного часу (М. К. Мамардашвілі, Г. П. Аксьонов, М. Бунге, О. М. Князєва), а власне час розглядається у філософії як форма буття речей і явищ, що відбиває процес змін їх стану та тривалість їх існування (О. О. Грицанов). Узагальнюючи дані, Ю. Б. Молчанов виокремлює такі фундаментальні концепції часу: субстанціональну, реляційну, статичну, динамічну. Підкреслюється, що кожна з концепцій розкриває тільки окремі боки часових співвідношень, а цілісне уявлення про час вимагає творчого синтезу усього розмаїття його описів.

Було встановлено, що у більшості наукових концепцій порушувалася фундаментальна проблема співвідношення формально-числового представлення часу з сутнісними тенденціями, що забезпечують єдність об’єктів у перебігу їхнього неперервного існування. Як бачимо, динамічні особливості проявів цілого більш повно висвітлені у визначенні безперервної тривалості існування процесів та об’єктів. Разом із цим, формальне уявлення часу у вигляді послідовності змін чіткіше представлено у визначенні фізичного (об’єктивного) часу, де тривалість змін вимірюється за допомогою формальних загальновизнаних мір часу.

У реальному цілісному процесі тривалість і часова послідовність змін поєднуються. Причому вирішення проблеми узгодження визначень тривалості та послідовності перебуває у площині вирішення протиріч між цілим та частинами, змістом і формою, безперервністю та дискретністю часу.

Аналіз показує, що в філософських та природничонаукових концепціях як західної, так і східної традицій поняття тривалості пов’язується з якісною специфічністю існування й визначається у зв’язку з безперервним, спрямованим, цілісним перебігом процесів дійсності. Процес, що триває, або об’єкт, що існує, має і якісну своєрідність, і передумови обмеження свого становлення в реальності. Фундаментальним є питання про дійсні обмеження процесу, що триває. Моменти, котрі обмежують тривалість, визначалися у зв’язку з: рухом (Арістотель); актом уваги (Августин); єдиним актом апперцепції (Е. Гуссерль); часом простої дії (Д. Локк); моментом (китайська філософія); миттю як цілим світом (М. К. Мамардашвілі); хрононом (Д. Уїтроу). У сучасному розумінні в ієрархічній темпоральній організації процесів дійсності (О. М. Князєва, О. Л. Алюшин) моменти можуть розглядатися і як поодинокі розгорнуті в часі події, і як безперервний перебіг цілісного процесу, що створюється з послідовних моментів, котрі взаємопроникають та перетікають один в одного (континуальності).

Наукове обґрунтування переходу між подіями часової послідовності виявилося проблематичним. Спроби вирішення цієї проблеми було здійснено в межах причинної теорії часу (І. Кант, Г. Лейбніц, А. Грюнбаум, Г. Рейхенбах, А. Ейнштейн та інші). Однак жодне з запропонованих теоретичних обґрунтувань не довело правильність причинної теорії часу (О. М. Мостепаненко). Спроба М. О. Козирева пов’язати щільність часу, який розглядається за аналогією з силовими полями, з фізичною реальністю також не була переконливою (А. М. Бич). І в хроногеометрії, де події часової послідовності розглядаються як точки на прямій лінії, і в теоретичних побудовах А. М. Жарова, що ґрунтуються на невизначеності переходу (моменту становлення) між послідовними подіями, не додається нічого суттєвого до розуміння реальних зв’язків між послідовними елементами часового ряду. Інакше кажучи, формальні моделі подання дійсності не дають змоги довести неперервність плину об’єктивного фізичного часу.

У тематиці фізичного часу були розроблені питання виміру часу, що охоплюють установлення меж часових інтервалів, мір, способів вимірювання. Процес виміру часу тут розглядається як кількісне співвіднесення обмежених тривалостей, у котрих за міри часу можуть братися тривалості будь-яких фізичних процесів, що стабільно відновлюються. Таким чином, подання фізичного часу можна розглядати як формальну послідовність змін процесів дійсності. При цьому встановлення безперервності перебігу кількісно визначеного фізичного часу потребує звернення до якісного психологічного часу (А. Грюнбаум, А. Пуанкаре).

У філософських роботах психологічний час постає як такий, що переживається, триває, є якісно визначеним, характеризується наявністю особливих точок і не вимірюється завдяки загальновизнаним мірам та способам (Августин, А. Бергсон, Е. Гуссерль, Д. Локк, А. Пуанкаре, М. Гайдеггер). Феноменологічний час представляється Е. Гуссерлем як складений з переплетінь послідовних переживань, що проникають одне в одне, від актуальних, минулих та можливих майбутніх подій. Сам потік свідомості може розглядатися як безперервний перебіг процесу на різних рівнях іманентності з однієї актуальної фази в іншу. У потоці переживань конкретний зміст психіки змінюється, але інваріантні складові, що забезпечують єдність її функціонування, залишаються. Такою складовою є і часова форма, яка визначає часовий горизонт "охоплення" пов'язаного змісту з минулого, теперішнього та майбутнього (Е. Гуссерль, К. Левін, Ж. Нюттен).

Коли психічний процес і зміни дійсності цілком узгоджуються, почуття часу губиться, і людина більше проживає, а не переживає (як психічний стан) своє існування. І навпаки, почуття плину часу з'являється в людини, коли процеси її життєдіяльності дисонують із процесами об'єктивної дійсності (М. Гайдеггер, Ю. С. Салін). Визначення людиною послідовностей митей досягається завдяки абстрагуванню плину часу у витягнуту в просторі лінію. За психологічний механізм формування наочного цілісного образу лінійного часу може розглядатися візуальне мислення як процес створення нових візуальних форм, у котрих представлене певне значення (С. М. Симоненко). У зв'язку з уявленням лінії часу формально вирішуються й питання наповнення змістом точкових митей, відокремлення послідовностей митей, визначення часового віддалення подій. За зміст митей зазвичай розглядаються відбиті події дійсності. У межах моменту перцептивного теперішнього, що триває декілька секунд, усі враження можуть сприйматися свідомістю як одночасні та додаватися в єдине відбиття дійсності. Але вже впродовж перцептивного теперішнього, а тим більше на значних інтервалах часу, людина може виокремлювати послідовності подій. Подальше оформлення представлення лінійного часу передбачає опору на послідовність змін станів регулярних фізичних процесів, на міри фізичного часу.

У цілому психологічний час слід розглядати як синтез тривалості, що переживається людиною, та раціонально визначеної послідовності подій (Ж. Делез, Ю. К. Стрєлков, П. Фресс, T. R. Schatzki). Як теоретичне підґрунтя опису синтезу психологічного часу може прийматися синергетична модель ієрархічної будови процесів дійсності з їх віднесеністю до різних рівнів темпоральності. При цьому тривалість об’єктивних процесів, котра переживається людиною, установлюється згідно зі значенням вищого рівня темпоральності, тоді як послідовність подій у межах установленої тривалості формується на підрядному рівні. Такі структурні співвідношення, що виникають зі сходженням людини до розуміння становлення масштабних процесів, можуть формуватися справді нескінченно, на відміну від нескінченної послідовності фактів (М. К. Мамардашвілі).

Узагальнення отриманих аналітичних результатів дає змогу дійти певних висновків. Уявлення про тривалість плину процесів та про послідовність перебігу об'єктивного фізичного часу суттєво відрізняються. Цілісні тривалості процесів дійсності в їх безперервному перебігу мають змістовну визначеність. Об'єктивний фізичний час уявляється як раціональна конструкція, що відбиває події послідовних та одночасних змін процесів дійсності. Лінійна часова послідовність подій – дискретна. Часова організація процесів дійсності має ієрархічну будову з відносно незалежними рівнями темпоральності, з якими узгоджуються плин психологічного часу і темп діяльності людини.

Другий розділ „Психічна організація процесів часової регуляції діяльності людини” містить розгляд уявлень про психічне як процес в основі безперервної тривалості дій, обґрунтування уявлення про психологічну настанову як психічне явище, котра визначає якісно своєрідну, цілісну тривалість процесу діяльності.

У більшості психологічних концепцій, особливо в концепціях матеріалістичної спрямованості, часова послідовність і тривалість поведінкових актів розглядаються як наслідок змін об'єктивних процесів, як результат детермінації становлення психічного факторами біологічної та соціальної природи.

Для причинних відношень між подіями, покладених у підґрунтя теорії поля К. Левіна, теорії часової перспективи Ж. Нюттена, причинно-цільової концепції Є. І. Головахи й О. О. Кроніка, важливими, насамперед, є події, що обмежують часові інтервали фізичного часу, а не тривалості безперервного міжподійного переходу (унікальність психологічного поля в кожний момент, хронологічний інтервал між причиною та наслідком, темпоральні знаки подій). До того ж у теоретичних поглядах та висновках Л. С. Виготського, Ж. Піаже, О. М. Леонтьєва, П. Я. Гальперіна ключовим є твердження про розвиток психіки у процесі засвоєння людиною суспільно-історичного досвіду, тобто – засвоєння загальновизнаних мір, способів і засобів оцінки часу.

Припускається, що психічні процеси зумовлюються особливостями будови й функціонування нервової системи та тіла людини (І. М. Сечєнов, І. П. Павлов, Л. С. Виготський, К. А. Абульханова-Славська). Спроби доказу залежності часової динаміки психічних процесів від ритмів головного мозку та фізіологічних систем призвели до суперечливих результатів, але при цьому показали, що функціонування психологічних механізмів сприйняття часу пов’язане з активністю мозку як цілісної організації (Н. І. Чуприкова, В. Б. Швирков, О. В. Сисоєва та інші). У цілому аналіз дав змогу установити неможливість уявлення безперервного плину психологічного часу винятково як відбиття фізичного, соціального або біологічного часу, а також необхідність пошуку основ для такого уявлення у специфіці функціонування самої психіки (А. В. Брушлінський, О. В. Лаврова, О. О. Сергієнко).

У своїй концепції А. В. Брушлінський, спираючись на положення С. Л. Рубінштейна про психічне як процес, до характеристик психічного процесу, що має у собі генетично зумовлену єдність біологічного та соціального, відносить безперервність як недиз’юнктивність і континуальність. При цьому до диз’юнктивного рівня психічного автором відносяться певні психічні явища: образи, поняття, дії, почуття, матеріальні продукти виробництва. В аспекті представлення психологічного часу безперервність і континуальність психічного відповідає тривалості, а диз’юнктивність – послідовності змін дійсності.

Свого оформлення та предметної орієнтації психічний процес набуває в діяльності. Якщо основні компоненти структури діяльності встановлюються людиною свідомо, то психічне як процес розгортається на неусвідомлюваному рівні психічної активності. Суб’єкт як людина на вищому рівні цілісності у процесі організації та регуляції діяльності має поєднувати функціонування різних рівнів психічної активності в єдиному плині психологічного часу. Відповідно до цього регуляцію психологічного часу діяльності, як і психологічні механізми цієї регуляції, можливо представити як процеси доцільного узгодження на всіх рівнях психічної активності часових характеристик дій зі змінами дійсності (цільовими та спонтанними змінами людини, змінами довкілля).

Зауважено суттєві розбіжності у сприйнятті часу й організації дій на усвідомлюваних тривалих та неусвідомлюваних малих (частки секунди) часових інтервалах (С. Г. Геллерштейн, О. О. Конопкін, О. В. Сисоєва). З виокремлених С. Белаком аспектів уявлення неусвідомлюваного (фізіологічний, структурний, динамічний) особлива увага в організації діяльності людини приділяється структурному аспекту, або настанові (Д. М. Узнадзе, Ш. А. Надірашвілі, Ш. Н. Чхартішвілі). У процесі діяльності неусвідомлювана настанова, яка формується згідно зі свідомими цілями та програмою дій, забезпечує цілісність, стабільність, цілеспрямованість психічної та рухової активності. Серед низки рівнів настановної регуляції діяльності (сенсовий, цільовий, операційний, психофізіологічний) цільовій настанові відведено роль інтегратора настанов, системотвірного фактору діяльності (В. П. Зінченко, О. Г. Асмолов). Сама ж цілісна настанова охоплює зміст усього процесу досягнення цілі (Ш. Н. Чхартішвілі) як психологічне поле, як часова перспектива.

Виокремлені фіксовані настанови є еталоном для виконання дій. Тоді актуальні настанови, що сформовані за умов відсутності зовнішніх часових обмежень, слід сприймати як наближені до еталонних, а відповідний темп виконання дій – як такий, що забезпечує найбільшу точність результату і є найзручнішим та найменш напруженим для людини. Еталонні часові характеристики настанов можна розглядати як характеристики часових об’єктів (Ю. К. Стрєлков). Свідоме оперування характеристиками часових об’єктів, коли виникають суперечності між процесом реалізації діяльності й реальними змінами, здійснюється із застосуванням загальновизнаних способів, часових орієнтирів та мір, і дає змогу виокремлювати послідовності операцій та дій з урахуванням поточної ситуації, вимог завдання, причинно-наслідкових зв’язків, імовірностей змін дійсності.

Наведені результати й висновки дають змогу сформулювати концепцію дослідження як ідейну основу настановно-подійного підходу до визначення психологічних механізмів часової регуляції діяльності людини. У цьому підході припускається унікальність психологічного часу як поєднання неусвідомлюваної настановної тривалості дій та свідомо визначеної послідовності подій на основі плину психічного як процесу.

В аспекті зв’язку неусвідомлюваної настанови з часовими параметрами діяльності досліджувалися особливості організації процесу сприйняття часу, вплив інструктивних настанов на темп і тривалість дій (І. Т. Бжалава, К. Д. Мдівані, В. Д. Шадриков). Хоча й зазначалося, що складові настанови належать до вимірів минулого, теперішнього та майбутнього, але те, чим є часова перспектива настанови і як вона пов’язана з її цілісним змістом, ретельно не розглядалося.

На змістову визначеність часових інтервалів виконання дій указує наявність у фізіологічної домінанти такої характеристики, як інерційність реалізації (О. О. Ухтомський). Це означає, що вже на момент свого формування домінанта безпосередньо поєднує і тривалість, і специфіку своєї реалізації. Натомість свідомість насамперед виокремлює послідовні події та факти дійсності і вже потім надає міжподійним інтервалам певного змісту й значення.

Аналіз літератури та даних практики вказує на те, що зв’язки між змістом і тривалістю дій мають виразно виявлятися у процесі вирішення людиною відомих для неї завдань реагування на появу об’єкта. Для визначення таких зв’язків було проведено експериментальне дослідження. У цьому дослідженні 41 курсант у п’яти серіях спроб (по 100 с) вирішував програмно реалізоване завдання влучення у ціль за допомогою пристрою «миша». У серії 1 в цілі влучали в суб’єктивно зручному темпі, а в серіях 2 та 5 – максимально швидко. У серії 3 влучали в цілі, кількість яких була значно більшою, аніж у серії 2, при наявності інформації про влучені цілі, про час від початку та час до завершення серії. У серії 4 досліджувані діяли якомога швидше, коли надавалася інформація про розбіжність дійсного та необхідного (суб’єктивно найменшого) часу дій.

За ознакою суттєвого поліпшення результатів вирішення завдання у серії 4 порівняно з другою серією групу досліджуваних було поділено на дві підгрупи. До першої підгрупи увійшли досліджувані (25 осіб), у яких час влучення в ціль у серіях 4 та 5 суттєво менший, аніж у серії 2 (t=2,76 за p=0,01; t=2,08 за p=0,04). За результатами серій 1 та 2 підгрупи не відрізнялися. Час влучення у цілі у підгрупі 1 менший, аніж у підгрупі 2 у серії 4 (середні значення – 1,13 с та 1,24 с; стандартні відхилення – 0,13 с та 0,16 с; t=2,31; p=0,03) і помітно менший у серії 5 (середні значення – 1,17 с та 1,26 с; стандартні відхилення – 0,15 с та 0,15 с; t=1,87; p=0,07). При цьому надлишковість дій у серії 4 більша в підгрупі 2 (середні значення – 0,27 та 0,40; стандартні відхилення – 0,22 та 0,16; t =2,16; p=0,04).

Було встановлено, що досліджувані підгрупи 1 намагалися за рахунок неусвідомлюваної цілеспрямованої координації фаз прискорення й гальмування рухів руки точно наводити покажчик на ціль («захват» цілі). Разом із цим досліджувані підгрупи 2 орієнтувалися на варіант ураження цілі в момент випадкового суміщення з нею покажчика. Покращення часових показників у досліджуваних підгрупи 1 пов’язується з формуванням у них настанов на дію на основі нових часових координацій. Таким чином, настановна тривалість дій виявилася безпосередньо пов’язаною з їхніми змістовими характеристиками, зі своєрідністю координацій.

Зважаючи на те, що настанова визначається як цілісне утворення, а свідомість оперує дискретними величинами, питання полягає в тому, чи настановна тривалість дії є цілісною тривалістю, чи інтервалом часу, котрий складається з певної кількості часових одиниць. У цьому аспекті результати критичного аналізу досліджень універсальних психологічних одиниць часу як складових певної тривалості дій (Б. Й. Цуканов, Г. Гайсслер, Г. В. Портнова), не підтверджують наявності таких одиниць. Людина, що оцінює час, схильна шукати можливості для свідомого використання зовнішніх мір, орієнтирів та засобів. Разом з тим, порівнюючи ряди подій, що повторюються через однакові інтервали часу, людина розглядає ці ряди як цілісні утворення (В. Вундт). З урахуванням сказаного гіпотеза експериментального дослідження була такою: неусвідомлювана настановна тривалість дії має неадитивний, цілісний характер.

Методику дослідження було побудовано з розрахунком на прояв феноменів антиципації людиною моменту появи сигналу та тенденцій, що відповідають закону Хіка. У програмно реалізованому експериментальному завданні (проста реакція та реакція вибору) 44 досліджувані (студенти) якомога швидше реагували за допомогою пристрою «миша» на появу на екрані монітора стимулу (сектора кола). Сектори – потенційні стимули – виділялися шляхом зафарбовування малих кіл, що розташовувалися на бісектрисах їхніх кутів. Досліджувані виконували низку серій. У серіях 1 і 2 слід було реагувати на стимул із двох або восьми можливих варіантів (базові режими). У межах інших серій варіанти стимулів актуалізувалися у випадковому порядку за різний час до появи стимулу (0,5 с; 0,0 с; 0,4 с; 0,1 с; 0,3 с).

Визначалися середні значення та стандартні відхилення від середніх часу реакції у групі в серіях експерименту (табл. 1). Порівнювався час та ймовірність помилкових реакцій вибору з двох і восьми варіантів сигналів у групі в серіях. Для режиму без запобіжної експозиції варіантів сигналів імовірність помилкових реакцій із двох варіантів була більшою, аніж із восьми (t=2,11; p=0,04).