ЄВРОПЕЙСЬКА ПОЛІТИКА АВСТРІЙСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується наукова актуальність теми, визначаються об’єкт, предмет, мета та завдання дослідження, встановлюється зв'язок з науковими про­грамами і планами Інституту міжнародних відносин Київського національного уні­верситету імені Тараса Шевченка, висвітлюється наукова новизна та практичне зна­чення отриманих результатів, а також апробація висновків дисертації, вказуються наукові публікації, у яких викладені результати дослідження.

Перший розділ – «Методологічні засади та джерельно-документальна база дослідження» – присвячено аналізу стану наукової розробки проблеми, огляду дже­рел та літератури та формулюванню методологічної ос­нови дослідження.

Для реалізації завдань дисертації методологічною основою було обрано системний підхід з притаманними йому системно-структурними, сис­темно-функціо-нальними та системно-аналітичними методами дослідження. На його основі було проведено аналіз європейської політики Австрії як результату взаємодії та взаємного впливу комплексу внутрішніх та зовнішніх чинників. Також використовувалися метод структурно-функціонального аналізу, елементи теорії прийняття рішень, нормативний, системно-аналітичний метод, метод аналізу документів та інші.

Джерельну базу дисертації склали: національне законодавство Австрії; джерела, пов’язані з діяль­ністю парламентсько-урядових коаліцій та окремих політичних партій у Австрії; офіційні доктрини та їх проекти; звітні та статистичні документи федерального уряду й окремих міністерств; міжнародно-правові договори за участю Австрії; дво­сторонні угоди між Австрією та ЄС, багатосторонні угоди за участю обох сторін; документи, що супроводжували офіційні контакти між Австрією та ЄС; засадничі договори ЄС, угоди, що доповнюють їх, рішення керівних органів ЄС, НАТО; виступи, заяви, декларації ор­ганів та функціонерів ЄС, окремих європейських країн, загальноєвропейських та на­ціональних політичних партій, інших політичних діячів; мемуари.

Специфіка наукової літератури з європейської політики Австрії обумов­лена насамперед обмеженою кількістю публікацій за­рубіжних дослідників. Фактично переважна більшість досліджень у цій сфері проводилася австрійськими науко­вцями або фахівцями з країн, що мають з Австрією тісні історичні зв’язки. При цьому роботи зарубіжних авторів були переважно частинами більш широких досліджень міжнародних відносин у Європі, європей­ської інтеграції, нейтралітету тощо. Зазначені особливості разом з помітною політичною заангажованістю більшості австрійських дослідників змусили автора максимально критично підходити до аналізу наявної наукової літе­ратури та якомога більше спиратися на фактичний матеріал, документи та першо­джерела.

Дослідження європей­ської політики Австрії можна розподілити на такі групи: роботи, в яких аналізується європейська політика Австрії у період правління окремих партій або урядових коаліцій; дослідження, присвячені особливо­стям австрійського постійного нейтралітету та практиці його застосування Австрією у контексті інтеграції в ЄС; роботи, в яких досліджується проблематика взаємовідносин Австрії з ЄС, особливості вступу Австрії в ЄС та її участі у розширенні та поглиб­ленні європейської інтеграції; роботи, предметом яких є проблеми націоналістичних та ксенофобських настроїв у Австрії та їхнього впливу на європейську політику країни.

Перша група робіт присвячена дослідженню особливостей, тенденцій та трансформацій позицій австрійських партій у сфері європейської політики та їх відображенні на європейському курсі країни. Вони створюють уявлення про перебіг внутрішньопартійної боротьби щодо відповідних питань, позиції партійних лідерів, чинники трансформації позицій окремих партій тощо. Найцікавішими дослідженнями цієї групи є роботи Е. Фрьошля, Х. Цойтля, С. Верости, Г. Шміда, Х. Крамера, Б. Мюллера та ін.

Друга група робіт є найчисленнішою з-поміж наукових досліджень з даної тематики. Дослідження австрійськими фахівцями впливу нейтралітету на європейську політику Австрії відбувалося паралельно із дискусією з цього питання і значною мірою сприяло обґрунтуванню позицій її ключових учасників, висвітлювало перебіг боротьби усередині урядових коаліцій та окремих політичних сил. Аналіз австрійської наукової літератури дозволяє констатувати наявність двох основних підходів до проблеми співвідношення постійного нейтралітету та європейської інтеграції. Згідно з першим постійний нейтралітет є унікальним здобутком Австрії і має бути збережений де-юре у подальшому; участь Австрії у ЄС та його воєнно-політичному вимірі не суперечить вимогам нейтралітету, а надто надає ЄС нових можливостей у сфері зовнішньої політики та безпеки. Цього підходу дотримувалися такі дослідники як Х. Фішер, К. Айнем, І. Єгер, Т. Ройтнер та ін. Прихильники другого підходу – В. Хуммер, В. Сандріссер, А. Коль, Е. Райтер, стверджували, що із завершенням міжблокового протистояння нейтралітет виконав свою функцію і має поступитися місцем надійнішим механізмам безпеки, зокрема активній участі у розбудові військового та безпекового компоненту ЄС, членству в НАТО тощо. Більш виваженими, на думку автора, є роботи іноземних авторів, зокрема Д. Фіннемора, І. Лучікова, Ф. Степаняна, Л. Воробйової. У них, зокрема, зазначається, що на шляху повноцінної інтеграції до ЄС Австрія позбавила себе можливості виконувати вимоги статусу постійного нейтралітету. У той же час з метою підтримання своєї популярності у суспільстві австрійські партії заявляють про необхідність збереження нейтрального статусу.

У роботах, присвячених особливостям взаємовідносин Австрії з ЄС, розглядалися економічні та політичні проблеми інтеграції Австрії в ЄС. До найбільш фундаментальних робіт з цієї тематики відносяться дослідження М. Гелера, Р. Штайнінгера, А. Цігерхофер-Претенталер, А. Пелінки та ін. Аналіз цих та інших робіт дозволяє констатувати, що головним чинником активізації відносин Австрії та ЄС у середині 1980-х років та ухвалення рішення про вступ у ЄС більшість авторів називає тісні економічні зв’язки Австрії з ЄСп та посилення її залежності від поглиблення економічної інтеграції усередині Спільноти, хоча деякі віддають перевагу таким чинникам як зменшення впливу СРСР, дестабілізація регіону ЦСЄ тощо. Проблеми взаємовідносин Австрії з ЄС знайшли своє відображення у роботах іноземних авторів, присвячених проблемам розширення європейської інтеграції, європейській політиці окремих країн Європи. З-поміж них слід виділити роботи українських вчених В. Копійки, Т. Шинкаренко, Р. Кривоноса та інших. Незважаючи на висвітлення у цих роботах значної кількості проблем, з якими зіткнулася Австрія на шляху до ЄС, більшу увагу в них привернуто до міжнародно-політичної ситуації навколо Австрії у зв'язку із вступом в ЄС, а також політиці ЄС та його окремих членів щодо Австрії. Водночас значний обсяг внутрішніх проблем і чинників європейської інтеграції Австрії залишилися поза увагою.

Аналіз наукової літератури щодо сучасної європейської політики Австрії свідчить про відносно незначний інтерес австрійських та іноземних науковців до цієї тематики, окрім проблем участі Австрії у формуванні СЗБП та СБОП, а також подій 2000 року. З огляду на це, автор намагався заповнити існуючі прогалини, зокрема щодо проблем політики австрійського уряду стосовно країн ЦСЄ, розширення європейської інтеграції, проекту Конституції ЄС тощо.

Поява публікацій, віднесених автором до четвертої групи, була спричинена зростанням популярності та входженням до уряду у 1999 р. право-популістської Вільної партії Австрії. Одіозність партії та її лідера Й. Хайдера обумовили значне емоційне навантаження переважної кількості публікацій австрійських та іноземних дослідників, що вимагало від автора максимально критичного підходу до аналізу літератури, присвяченої кризі 2000 р. Водночас слід виділити дослідження таких фахівців як К. Котанко, Р. Бюргер, Д. Кім, К. Донфрід, Ш. Бюссе, які намагалися провести об’єктивний аналіз електоральної основи ВПА, причин суттєвого зростання її популярності у Австрії, дійсних політичних мотивацій та орієнтацій керівництва цієї партії тощо.

У другому розділі – «Внутрішні чинники формування і реалізації європейської політики Австрійської республіки» – проаналізовано систему прийняття рішень у сфері європейської політики Австрії, а також загальні зовнішньополітичні позиції австрійських партій. Зазначений аналіз є ключовим з огляду на застосований автором підхід до дослідження європейської політики Австрії, що максимально враховує внутрішні чинники, і у подальших розділах дослідження дозволив глибше зрозуміти причини тих чи інших рішень австрійського уряду, з'ясувати характер та механізми впливу подій у зовнішньому оточенні Австрії, насамперед у межах ЄС, на її європейську політику.

Система ухвалення зовнішньополітичних рішень у Австрії подібна до інших парламентських республік, водночас володіє низкою характерних відмінностей. Передусім, слід відзначити історично обумовлену значну роль політичних партій у австрійській політичній системі та наявність системи формальних і неформальних норм, відомих як «консоціаційна» («компромісна») демократія, спрямованої на досяг­нення міжпартійного компромісу з принципових державних питань, залучення опозиції до прийняття важливих рішень тощо. Ця система обумовлює відносну самостійність міністрів у федеральному уряді, що робить Федеральне міністерство закордонних справ Австрії головним органом, відповідальним за формування і здійснення європейської політики. Невід'ємним елементом «консоціаційної демократії» є система «соціального партнерства» – відносно ефективний канал доведення позицій та вимог зацікавлених груп до відома відповідних керівних осіб та установ.

Значний вплив на визначення пріоритетів європейської політики Австрії через систему «соціального партнерства» та інші механізми справляють представники австрійської економіки, що має значний експортний та інвестиційний потенціал і переважно орієнтована на ринки країн-членів ЄC.

Постійний нейтралітет залишається важливим чинником європейської політики Австрії як через його закріплення на рівні конституційного права, так і з огляду на позитивне сприйняття більшістю населення. Питання нейтралітету стало ключовим елементом понад 50-річної дискусії щодо взаємовідносин Австрії та ЄС і супроводжувало всі етапи політики Австрії щодо цього об'єднання. На сьогодні в Австрії триває дискусія щодо ролі постійного нейтралітету в нових міжнародно-політичних умовах, його сумісності з поглибленням економічної та політичної інтеграції в межах ЄС, а також відповідних міжнародно-правових зобов'язань Австрії.

Зовнішньополітичні орієнтації австрійських політичних партій тісно пов'язані з явищем сегментованості австрійського суспільства, що обумовило формування у них низки стійких позицій. Водночас глибокі соціальні зміни та поступова руйнація корпоративістської системи управління призвели до посилення прагматичності у визначенні партійних позицій та відходу від низки усталених принципів.

Бачення Соціал-демократичною партією Австрії (СПА) зовнішньої політики країни є типовим для європейських лівих партій. Особливе місце посідає статус постійного нейтралітету, який тривалий час, і насамперед завдяки впливу концепції глобально орієнтованого активного нейтралітету Б. Крайскі розглядався партією як механізм отримання Австрією нових можливостей на міжнародній арені та ефективний засіб її зовнішньої та безпекової політики за рахунок уваги до євроінтеграційного напрямку. Відставка Крайскі та нові зовнішні та внутрішні виклики сприяли прагматизації поглядів СПА та її переходу на помірковані проєвропейські позиції.

З моменту розгортання процесу європейської інтеграції Австрійська народна партія (АНП) посіла чітку та послідовну позицію, що полягала у необхідності долучення Австрії до європейських інтеграційних структур та якомога вужчого тлумачення постійного нейтралітету. Наполегливість та послідовність АНП суттєво сприяли швидкому приєднанню Австрії до ЄС. На сьогодні АНП активно підтримує більшість ініціатив, спрямованих на поглиблення інтеграції у межах ЄС та її розширення.

Позиції Вільної партії Австрії (ВПА) обумовлюються її історичною основою, тривалим перебуванням у опозиції та боротьбою національного і ліберального крил. Перший чинник значною мірою вплинув на ставлення партії до постійного нейтралітету, яке є послідовно негативним, та сприяв перебуванню ВПА на проєвропейських позиціях до початку 1990-х рр. Перехід ВПА на антиєвропейські позиції був обумовлений тривалою опозиційністю партії та діяльністю її лідера Й. Хайдера, що використав протестні настрої у суспільстві для посилення електоральної підтримки. Відставка Й. Хайдера сприяла більшій зваженості поглядів партійного керівництва.

Третій розділ – «Політика Австрії щодо Європейських Спільнот до 1995 р.» – присвячено етапам формування політики Австрії щодо ЄСп до моменту її інтеграції в Європейський Союз, аналізу передумов та особливостей кожного з цих етапів та з'ясуванню причини відмови Австрії від подальшого здійснення політики глобально орієнтованого активного нейтралітету і прийняття рішення про входження в ЄС.

Аналіз внутрішньої дискусії щодо відносин Австрії та ЄСп, пріоритетів федеральних урядів у сфері європейської політики у зазначений період та зовнішніх чинників, що впливали на позицію Австрії, дозволив автору запропонувати таку періодизацію політики Австрії щодо ЄСп до 1995 р.: 1950-1970-ті роки, 1980-ті роки та 1989-1995 роки.

Особливостями першого етапу політики Австрії щодо ЄСп слід вважати прагнення максимально реалізувати свої економічні інтереси у відносинах із ЄСп в умовах поступового поглиблення інтеграції у межах Спільноти та жорстких обмежень, що накладалися на Австрію біполярною системою міжнародних відносин та вимогами постійного нейтралітету, який, згідно з висновками юристів-міжнародників був несумісним з участю в економічних інтеграційних структурах. Після кількох невдалих спроб отримати одну з форм членства уряд Австрії спрямував свої зусилля на досягнення особливого режиму торгівлі з ЄСп та участь у інших формах багатостороннього економічного співробітництва, зокрема у ЄАВТ. Відносне досягнення поставленої мети у вигляді угоди між ЄС та ЄАВТ 1972 р. та прихід до влади СПА призвели до помітного зниження уваги уряду Австрії до відносин з ЄСп та окремими країнами-членами.

Початок другого етапу був викликаний поглибленням інтеграції у межах ЄСп, що разом із збільшенням частки ЄСп у зовнішній торгівлі Австрії та її участю у формуванні ЄЕЗ загрожувало життєздатності австрійської економіки. Обумовлений зазначеними чинниками тиск з боку австрійського бізнесу призвів до посилення євроінтеграційної риторики правих партій та поступового переходу СПА на проєвропейські позиції. Разом із завершенням одноосібного правління СПА та утворенням коаліції СПА-АНП це призвело до відмови уряду від подальшого здійснення політики глобально орієнтованого активного нейтралітету та переведення у практичну площину дискусії щодо членства у ЄСп. Цьому значною мірою сприяла руйнація консенсусу австрійських юристів щодо несумісності членства Австрії у ЄСп і постійного нейтралітету.

Прийняття австрійським урядом рішення про подання заявки на вступ в ЄС стало результатом усвідомлення неможливості повної реалізації австрійських національних інтересів без повноцінного членства у ЄС. Цей крок був значною мірою обумовлений змінами у системі міжнародних відносин, зокрема лібералізацією позиції СРСР. Ключовим компромісом у зазначеному рішенні стало включення до заявки застереження про нейтралітет, яким би Австрія позбавлялася необхідності виконувати положення договорів ЄС, що суперечать її статусу. Однак можливість відхилення заявки з огляду на це застереження змусила уряд Австрії вдатися до кроків із поступового звуження сфери дії постійного нейтралітету.

Особливості австрійської політичної системи, що сприяла реалізації інтересів, насамперед, представників великого промислово-фінансового сектору, обумовили практичну відсутність у Австрії організованої опозиції до вступу у ЄС.

Третій етап політики Австрії щодо ЄС охопив увесь період переговорів. З огляду на високі економічні показники та адаптацію Австрією значної частини комунітарного права завдяки участі у ЄЕЗ найсерйознішими проблемами переговорного процесу стали висунуті Австрією застереження в економічній, екологічній сфері та щодо постійного нейтралітету. Через обмеженість політичних ресурсів та можливість зриву переговорів про вступ Австрії не вдалося досягнути значних поступок з боку ЄС. Враховуючи негативне ставлення з боку Комісії та інших структур ЄС щодо висунутого Австрією застереження про нейтралітет, австрійський уряд вжив низку заходів, якими даний статус було остаточно усунуто як перешкоду європейській інтеграції Австрії. Ключову роль у цьому відіграла поява серйозних зовнішніх загроз на кордонах Австрії, а також активна цілеспрямована політика АНП та суттєві поступки з боку СПА.

У четвертому розділі – «Європейська політика Австрії після вступу до ЄС» – досліджено трансформації європейської політики Австрії під впливом членства в Європейському Союзі. Автор розглянув такі аспекти, як формування нової національної політики оборони і безпеки, позиція Австрії щодо поглиблення і територіального розширення європейської інтеграції, окрему увагу приділено кризі 2000 року між Австрією та 14 країнами ЄС та її впливу на подальшу європейську політику країни.

Було з’ясовано, що вступ до ЄС сприяв зміні парадигми європейської політики Австрії у бік її відходу від особливого шляху на міжнародній арені на користь солідарної участі у подальшій розбудові Європейського Союзу в усіх його вимірах. Водночас Австрія активно прагне зберегти своє представництво в керівних органах ЄС, забезпечити механізми участі у формуванні комунітарної політики, розширити свій вплив у регіоні ЦСЄ тощо. Головними причинами таких змін автор вважає необхідність Австрії перебувати у руслі загальнокомунітарних процесів, прилаштовувати до них свою політику з огляду на добровільність інтеграції в ЄС, обмеженість можливостей впливу на позицію країн-членів та прагнення поліпшити свій міжнародний імідж.

Формування нової політики оборони і безпеки стало процесом остаточного відходу від колишнього розуміння змісту та ролі постійного нейтралітету в європейській політиці Австрії. Під час дискусії, викликаної необхідністю реагування на нові міжнародні загрози та визначення принципів участі Австрії у воєнно-політичному вимірі ЄС, австрійські партії досягли консенсусу щодо пріоритетності активної участі Австрії у розбудові СЗБП та СБОП, що фактично унеможливлювало виконання Австрією зобов'язань постійно нейтральної держави. У той же час постійний нейтралітет залишається частиною законодавства Австрії як через його популярність серед населення та політичні амбіції деяких партій, так і через прагнення уряду Австрії зарезервувати можливість утриматися від участі у воєнних акціях на майбутнє. Цим може бути пояснена й низька ймовірність входження Австрії в НАТО у найближчій перспективі.

Вирішальний вплив на напрями і методи європейської політики Австрії справила криза 2000 року між Австрією та 14 країнами ЄС, викликана входженням до Федерального уряду Вільної партії Австрії. Усупереч очікуванням зазначена криза не призвела до посилення антиєвропейських настроїв у Австрії, а натомість викликала прагнення довести відданість Австрії прийнятим у ЄС цінностям. Водночас криза помітно вплинула на політику Австрії щодо країн ЦСЄ та підходи до реалізації її інтересів у межах ЄС. Протягом 1990-х років основою політики Австрії щодо ЦСЄ була економічна експансія та жорстко прагматичне обстоювання своїх інтересів, у т.ч. під час переговорів про вступ країн регіону в ЄС, що подеколи створювало загрозу блокування Австрією розширення ЄС. Криза 2000 р. та негативна реакція на попередню політику Австрії щодо ЦСЄ створили загрозу політичної ізоляції Австрії у Європі, що змусило австрійський уряд здійснити низку кроків щодо поліпшення іміджу країни. Найпомітнішим виявом цього стала ініціатива «регіонального партнерства» з країнами ЦСЄ, що мала на меті узгодження та представлення позицій держав регіону на рівні ЄС, здійснення спільних проектів та обстоювання власних інтересів на противагу великим країнам ЄС тощо. Такий «колективний» підхід слід вважати на сьогодні одним з головних засобів здійснення європейської політики Австрійської республіки.

Наслідки впливу зазначених подій та процесів було наочно продемонстровано в діяльності австрійського уряду щодо підготовки проекту Конституції ЄС. Активність та конструктивність позиції Австрії, подолання нею прагнення обстоювати вузьконаціональні інтереси на противагу до загальнокомунітарних та практично одностайна ратифікація Конституції ЄС Федеральними зборами стали, на думку автора, завершенням процесу «європеїзації» зовнішньої політики Австрії, що розпочався із розгортанням дискусії щодо членства Австрії у ЄС у середині 1980-х років.