ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНА СТРАТЕГІЯ США В РЕГІОНІ ЦЕНТРАЛЬНА АЗІЯ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У «Вступі» відображається актуальність теми дослідження, мета, завдання, об’єкт, предмет, хронологічні рамки дослідження, наукова новизна, практичне значення отриманих результатів, апробація роботи, а також вказана методологічна база дослідження.

У першому розділі «Історіографія й джерельна база дослідження. Модель регіональної зовнішньополітичної стратегії США та особливості її використання в Центральній Азії» увага зосереджується на концептуалізації регіональної стратегії США й особливостях її застосування щодо Центральної Азії, аналізі історіографії і джерельної бази роботи.

Аналіз літератури був здійснений на основі проблемного принципу. Погляди дослідників розглядалися крізь призму їхнього бачення зовнішньополітичної стратегії й центральноазіатського напрямку політики США як системи, що включає цілі, засоби й етапи розвитку регіональної політики, роль і місце в ній енергоресурсів, зовнішньополітичного курсу США стосовно Ірану, Китаю, Росії, Туреччини й держав Центральної Азії в контексті американської регіональної політики. У роботі відзначений внесок американських дослідників (З. Бжезинського, С. Бланка, П. Гоббла, А. Джаффе,
А. Коена, Р. Легволда, Р. Менона, О. Олікер, М. Олкотт, Б. Румера,
П. Рутланда, Д. Сміта, Ф. Старра, Г. Фуллера), українських фахівців
(Б. Гончара, О. Гончаренка, Р. Жангожа, Є. Камінського,
Б. Канцелярука, С. Кравченка, П. Ленського, О. Маначинського,
Б. Парахонського, О. Сенченка, А. Соболєва, І. Ткаченка, С. Толстова, С. Федуняка, С. Юрченка), російських учених (В. Груніна,
В. Гусейнова, М. Гусейнової, А. Гушера, І. Звягельської,
Л. Івашова, Д. Малишевої, Р. Мукімджанової, С. Переслєгіна,
С. Самуйлова, К. Сироєжкіна, E. Троіцького, А. Уткіна), фахівців з держав Центральної Азії (А. Джекшенкулова, У. Касенова,
С. Кушкумбаєва, Д. Кидирбекули, М. Лаумуліна, М. Омарова,
В. Парамонова, М. Есенова).

Основні джерела, використані при написанні роботи, були класифіковані залежно від їхнього походження й приналежності до державних і суспільних структур, які мають вплив на процес формування й реалізацію американської зовнішньополітичної стратегії в Центральній Азії. Виходячи із цього принципу, було виділено три блоки джерел. При цьому слід зазначити, що багато джерел були отримані за допомогою глобальної інформаційної системи «Інтернет».

Американський блок представлений документами виконавчої і законодавчої гілок влади. Документи Конгресу США представлені «Актом на підтримку розвитку волі й демократії в Росії й Євразії», «Актом про стратегічний розвиток Шовкового шляху», слуханнями в комітетах і підкомітетах, заявами конгресменів і сенаторів, їхніми звітами про візити в регіон, «Вісником Конгресу».

Документи, підготовлені в органах виконавчої гілки влади, склали окрему групу джерел, в яку ввійшли «Стратегія національної безпеки Сполучених Штатів Америки» від 1991, 1994, 1998, 2002, 2006 років, промови президентів Дж. Буша, У. Клінтона й Дж. Буша-мол., державних секретарів Дж. Бейкера, У. Крістоферсона, М. Олбрайт,     К. Пауелла, К. Райс, а також співробітників міністерств і відомств США, аналітичні документи ЦРУ й Ради з національної розвідки.

Цей блок доповнюється книгами, статтями, соціологічними даними, звітами таких дослідницьких центрів й «мозкових трестів», як Інститут Центральної Азії і Кавказу при Університеті ім. Дж. Хопкінса, Корпорація «РЕНД», Фонд Карнегі за Міжнародний мир, Фонд «Спадщина».

У другий блок джерельної бази були виділені документи офіційних органів влади держав Центральної Азії: «Хроніка зовнішньої політики незалежного Казахстану», «Хроніка зовнішньої політики Казахстану», новинні рядки з електронних сайтів Міністерства закордонних справ Республіки Киргизстан, президентів Республіки Узбекистан та Республіки Туркменистан, а також урядовими сайтами Республіки Таджикистан.

Третій блок джерел становлять документи акторів, які взаємодіють у Центральній Азії: «Біла книга» Державної ради КНР; бюлетень «Країни СНД. Російські й російськомовні в новому зарубіжжі», виданий Інститутом країн СНД у РФ; програмні документи партій Російської Федерації; «Концепція національної безпеки Російської Федерації» від 2000 року.

На основі цих матеріалів була визначена модель регіональної зовнішньополітичної стратегії Сполучених Штатів, що включає в себе будову, координацію, рівні, структуру й функції. Ця модель являє собою сукупність трьох взаємозалежних підсистем: телеологічної, факторної та підсистеми методів і засобів. Перераховані підсистеми перебувають у постійній взаємодії між собою. Центральне положення в моделі займає телеологічна підсистема, яка сприяє розвитку і функціонуванню підсистеми методів і засобів. Особливості її використання в Центральній Азії, обумовлені такими притаманними регіону характеристиками, як належність центральноазіатських країн до однієї цивілізації, їх віддаленість від морських комунікацій, обмеженість водних ресурсів, розташування регіону біля Ірану, Китаю та Росії. При цьому слід зазначити, що Центральна Азія, яка знаходиться у зоні широтної та меридіональної експансії, виступає буферною зоною, комунікаційним вузлом, стратегічним плацдармом, а також джерелом ресурсів росту могутності євразійських держав. Для Сполучених Штатів цей регіон має істотне значення, тому що від його використання багато в чому залежить тривалість американського лідерства.

У другому розділі «Становлення центральноазіатського курсу США при адміністраціях Дж. Буша та У. Клінтона» розглядається проблема формування моделі центральноазіатської зовнішньополітичної стратегії США при адміністраціях Дж. Буша
й У. Клінтона, двосекторний підхід Сполучених Штатів щодо держав Центральної Азії.

З 1991 року починалося формування й здійснення курсу США в центральноазіатському просторі. Сполучені Штати не володіли ні досвідом здійснення політики в Центральній Азії, ні раніше створеними позиціями в цьому регіоні. Він привертав увагу американського керівництва через імовірність його дестабілізації і впливом фактору поширення зброї масового ураження. На американський підхід впливали енергоресурсний потенціал регіону, процес цивілізаційної ідентифікації мусульманських держав Центральної Азії.

Протягом 1991–1996 років центральноазіатська політика США пройшла перший етап свого розвитку, під час якого визначилися основні елементи моделі регіональної зовнішньополітичної стратегії. На цьому етапі американське керівництво декларувало своє уявлення про те, що політика США спрямована на досягнення такого стану регіону, при якому він був би незалежним, відкритим, стабільним, безпечним і економічно розвиненим. Ці твердження мали на увазі, що досягнення такого стану було спрямоване, як на запобігання створенню в цьому просторі, так і відтворенню за рахунок його потенціалу, центра або центрів сили, могутність яких зростала б і створювала передумови для виникнення виклику американському лідерству.

Досягнення цих цілей мало на увазі створення механізмів і засобів, які включали побудову м’якої буферної зони, надання технічної, економічної і гуманітарної допомоги, вплив на баланс сил, створення регіональної присутності, а також формування поля тяжіння Центральної Азії до євроатлантичного простору.

До 1996 року Сполучені Штати розглядали регіон територією, що складалася із двох секторів. У «північний» сектор були включені Казахстан і Киргизстан. До «південного» сектору були віднесені Таджикистан, Туркменистан і Узбекистан.

«Північний» сектор відокремлював російську територію від південної частини регіону, що перешкоджало проведенню колишнім загальносоюзним центром політики відновлення свого контролю над регіоном і одночасно зменшувало вразливість Росії від процесів, які протікали на півдні регіону – громадянська війна в Таджикистані, наркотрафік, потоки біженців і незаконна міграція.

«Південний» сектор відгороджував Казахстан, Киргизстан від впливу на них Афганістану й Ірану. Обидва сектори повинні були зменшити зіткнення просторів Ірану, Китаю, Росії, перешкоджаючи утворенню геополітичного об’єднання.

Таким чином, протягом 1991–1996 років Сполучені Штати сформували модель центральноазіатської зовнішньополітичної стратегії.

Третій розділ «Політика регіональних акторів, нові геополітичні умови в Центральній Азії і трансформація зовнішньополітичної стратегії США» присвячений аналізу факторів, які обумовили зміну американського курсу відносно центральноазіатського регіону, адаптацію зовнішньополітичної стратегії США в Центральній Азії в умовах посилення геополітичної конкуренції в регіоні євразійських центрів сили, формуванню консенсусу між гілками влади в Сполучених Штатах щодо центральноазіатського курсу. Також розглядається політика «вирівнювання» позицій США в Центральній Азії і використання геополітичного трикутника «Астана – Бішкек – Ташкент».

За роки другої адміністрації У. Клінтона здійснення центральноазіатського курсу було обумовлено прагненням Сполучених Штатів активізувати своє залучення в регіон, яке призначене для збереження Центральної Азії як простору, що перебуває поза сферою контролю будь-якого євразійського центра сили. Однак цей процес вимагав погодженості позицій законодавчої й виконавчої гілок влади щодо центральноазіатського курсу США. Протягом 1997–1999 років регіональний курс Сполучених Штатів уперше став предметом публічного обговорення між виконавчою та законодавчою гілками влади, у результаті якого був досягнутий консенсус щодо цілей, методів і засобів американської політики. Символом цього процесу стало створення і прийняття Конгресом США «Акту про стратегічний розвиток Шовкового шляху».

Але починаючи з 1999 року, центральноазіатський курс США опинився під впливом нової комбінації факторів.

Проведення президентських і парламентських виборів у державах регіону протягом 1999–2000 років продемонструвало зацікавленість регіональних режимів протистояти приходу до влади сил, що займають проамериканські позиції.

Для Сполучених Штатів війна талібів з афганськими таджиками й узбеками була небажаним процесом, тому що з приходом до влади в Росії В. Путіна, зближення держав Центральної Азії з Росією під впливом афганського фактору підсилювало ймовірність її реваншу на пострадянському просторі.

У рамках «Шанхайської п’ятірки» і створення коридору експорту енергоресурсів «Північ – Південь» відбувалося співробітництво Ірану, Китаю та Росії у збалансуванні регіональних позицій Сполучених Штатів.

Поступово відбувався процес заповнення Сполученими Штатами вакууму сили в просторі, розташованому поблизу від Центральної Азії – на Близькому Сході.

Зовнішньополітичні погляди американців сприяли процесу залучення США в Центральну Азію: в уяві американського суспільства центральноазіатський регіон ставав простором, навколо якого зосереджувалися життєво важливі інтереси США.

Результатом впливу перерахованих факторів стало те, що Сполучені Штати були змушені реагувати на зміни в Центральній Азії.

США стали проводити політику «вирівнювання» своїх позицій   у країнах «північного» й «південного» сектора, прагнучи запобігти зменшенню американської присутності. Особливий інтерес у США викликали держави «південного» сектора. Американська увага до них була обумовлена тим, що територія Таджикистану, Туркменистану      й Узбекистану ставала сегментом регіону, на який збільшувався вплив з боку Росії, у той час, як позиції Сполучених Штатів у цій частині Центральної Азії мали потребу в зміцненні. Паралельно Сполучені Штати прагнули збільшити свою присутність і у державах «північного» сектора. Особливо їх цікавив Казахстан.
Ця країна як держава-буфер, як джерело енергоресурсів і як претендент на регіональне лідерство була необхідна США для створення транспортного коридору «Схід – Захід» та стримування Китаю й Росії.

У 1997–1999 роках політика «вирівнювання» позицій США трансформувалася в курс з нарощування позицій в геополітичному трикутнику «Астана – Бішкек – Ташкент», що повинен був стати опорою регіональної присутності Сполучених Штатів. Логіка американського підходу полягала в алгоритмі, відповідно до якого держава, що встановлювала контроль над Казахстаном, Киргизстаном і Узбекистаном, забезпечувала своє домінування в Центральній Азії. Попереджаючи це, Сполучені Штати сприяли збереженню умов для нарощування своєї присутності в регіоні та підтримували функціонування м’якої буферної зони й балансу сил у Центральній Азії.

У четвертому розділі «Американський вибір на користь однополярного світу й активізація центральноазіатського курсу в умовах антитерористичної кампанії США в Афганістані» аналізується політика «довгострокового залучення» США в регіон, «кольорові революції» у центральноазіатському регіоні як засіб американської зовнішньополітичної стратегії, використання Центральної Азії в американському курсі формування
«дуги демократичних надій», вплив центральноазіатського курсу Сполучених Штатів на політику та національну безпеку України.

Після 11 вересня 2001 року адміністрація Дж. Буша-мол. зробила вибір на користь формування однополярного світу. Створення нового світового порядку поставило перед США проблему формування адекватної зовнішньополітичної стратегії, що була відображена
в 2002 році у так званій «доктрині Буша». Керуючись новою зовнішньополітичною доктриною, американська адміністрація здійснила вторгнення в Афганістан та Ірак, розширила всесвітню мережу військових баз США, збільшила військові витрати. У контексті формування однополярного світу вибір американського керівництва відбився й на центральноазіатському курсі США, вивів його на новий етап розвитку.

Антитерористична кампанія проти режиму талібів в Афганістані відкрила перед Сполученими Штатами можливість наростити їхню присутність у Центральній Азії при мінімальному опорі Ірану, Китаю й Росії. Виходячи із цього, адміністрацією Дж. Буша-мол. був узятий курс на становлення Сполучених Штатів актором, що володіє геополітичною ініціативою, яка полягала в становленні США силою, що визначала подальше майбутнє регіону. Реалізація цієї стратегії одержала назву політики «довгострокового залучення». Здійснення цієї політики виявило зацікавленість США запобігти або максимально сповільнити створення геополітичного трикутника «Росія – Індія – Китай», що кидає виклик американському глобальному лідерству.

Політика «довгострокового залучення» США в Центральну Азію переслідувала й таку мету, як трансформація правлячих режимів країн регіону. Поразка талібів в Афганістані привела до зміцнення центральноазіатських режимів, що стало загрозою американським інтересам з проведення демократизації цих країн. «Кольорові революції» – зміна правлячих еліт ненасильницьким шляхом – виступили новим засобом у регіональному курсі Сполучених Штатів. Зокрема, «революція тюльпанів» у Киргизстані виявила зацікавленість адміністрації Дж. Буша-мол. збалансувати геостратегічні амбіції Ірану, Китаю й Росії щодо Центральної Азії. Але використання цього засобу в регіоні на прикладі Киргизстану продемонструвало витрати його застосування. Останнє виявилося в нездатності політичних сил, що прийшли до влади в результаті «кольорової революції», ефективно вирішити економічні, політичні, соціальні проблеми. Також правлячі режими держав регіону, зокрема керівництво Узбекистану, для збереження своєї влади віддали перевагу зближенню з американськими геополітичними опонентами й дистанціюванню від США.

До 2006 року під впливом процесу американського закріплення в Афганістані, перших підсумків «революції тюльпанів» у Киргизстані, дистанціювання Узбекистану від США та посилення в регіоні позицій Китаю й Росії відбулася корекція американського стратегічного підходу щодо Центральної Азії. Цей процес відбився в створенні «дуги демократичних надій», що складається з Афганістану, Казахстану, Киргизстану, Пакистану й Таджикистану. Розглянута дуга являє собою простір, що обмежує доступ Індії, Китаю й Росії до такого життєво важливого для США регіону як «Великий Близький Схід», контроль над яким виступає джерелом збільшення американської могутності й зміцнення їхнього глобального лідерства. При цьому пріоритет розвитку відносин з державами Центральної Азії, керівництво США віддавало новій комбінації країн, що складалася з Казахстану, Киргизстану й Таджикистану.

Для політики та національної безпеки України центральноазіатський курс Сполучених Штатів містить у собі суперечливі тенденції. З одного боку, існує збіг американо-українських інтересів: підтримка фрагментації пострадянського простору, що попереджає появу нового геополітичного актора, який володіє геополітичними амбіціями, аналогічним СРСР; транзит енергоресурсів держав регіону через територію України. Однак разом із цими тенденціями центральноазіатський курс США обумовлює для України й такі обставини, як можливе перетворення регіону в зону конфронтації Індії, Ірану, Китаю, Росії, CША, Туреччини. У цьому контексті існує ряд потенційних загроз національній безпеці України: виникнення військово-політичної нестабільності в Центральній Азії; імовірність втягування України в протистояння інших держав; уповільнення диверсифікованості енергоресурсів каспійських країн, що створює загрозу енергетичній безпеці України; неможливість для Україні стати надійним транзитером енергоресурсів каспійського регіону на європейські ринки; уповільнення темпів європейської та євроатлантичної інтеграції України; погіршення відносин з Індією, Китаєм і Росією, що мають потенціал стати центрами багатополярного світу.