ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА КРАЇН БАЛТІЇ В КОНТЕКСТІ РОЗШИРЕННЯ ЄС ТА НАТО :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено наукове значення роботи, розкрито її зв’язки з науковими програмами, сформульовано мету та завдання дослідження, визначено його об’єкт та предмет, обґрунтовано наукову новизну роботи, її теоретичне та практичне значення, висвітлено методологічні засади та структуру дослідження, наведено інформацію про апробацію та публікацію результатів дослідження.

У першому розділі – „Концептуально-теоретичні засади й джерельна база дослідження” – обґрунтовано концептуальні засади дослідження, категорійно-понятійний апарат, наводиться пояснення методологічних засад дослідження та огляд основних джерел, використаних при підготовці дослідження, а також літератури, присвяченої проблематиці зовнішньої політики країн Балтії.

Американці та англійці, маючи на увазі Естонію, Латвію й Литву, зазвичай використовують такі терміни, як „the Baltic” (Балтика), „the Baltic states” (балтійські держави), „the Baltic republics” (балтійські республіки), „the Baltic countries” (балтійські країни). Коли ж  йдеться про всі країни узбережжя, використовують термін „the Balticum”, що перекладається як „Балтика” або „Балтикум”. У вітчизняній літературі для визначення цих держав використовуються аналогічні терміни. Російські вчені  схиляються до назв Прибалтика, прибалтійські республіки, прибалтійські країни, які почали використовуватися СРСР у геополітичному значенні з 1940-х рр. ХХ ст. Автор під терміном „країни Балтії” розуміє саме Естонію, Латвію та Литву.

Теоретичним підходом, що застосовується в даному науковому дослідженні, є теорія малої держави, або, точніше, окремий аспект даної теорії: здійснення невеликими державами своєї зовнішньої політики. Естонія, Латвія, Литва – невеликі держави як за географічними розмірами, кількістю населення, так і за ступенем впливу на міжнародні справи і, крім того, не існує іншої більш вдалої теорії, яка змогла б краще відобразити поведінку невеликих держав у міжнародних відносинах.

Згідно з теорією дій невеликих держав у здійсненні зовнішньої політики такі країни доволі частіше використовують дипломатичні й економічні важелі зовнішньої політики, ніж військові, а також за можливістю приєднуються до багатонаціональних інститутів. Зробивши вибір на користь членства в більш великій політичній спільноті, невелика держава може пожертвувати частиною свого суверенітету, але в обмін на це отримує значну підтримку і більш надійний економічний фундамент як наслідок свого членства в масштабнішій організації. Ставши членами НАТО та ЄС, країни Балтії діяли відповідно до моделі поведінки, типової для малих держав.

В якості джерельної бази дослідження в дисертації використовуються доступні для широкого використання офіційні документи країн Балтії, НАТО та ЄС, виступи, доповіді та статті офіційних осіб, тексти міжнародних, міждержавних угод, учасником яких виступали країни Балтії.

Ці документи містять цінний фактичний матеріал, що дає можливість проаналізувати особливості та динаміку політичного розвитку балтійських країн, їхню взаємодію з європейськими та євроатлантичними організаціями, а також відносини із США та Росією, від яких залежала подальша доля як самих країн Балтії, так і розвитку Балтійського регіону надалі.

В розділі проаналізовано дослідження науковців та наукових центрів країн Балтії, інших держав регіону Балтійського моря, США, Росії, висвітлено внесок українських дослідників. На теоретично-емпіричному рівні автор використав таку типологію:

·        історіографія країн Балтії;

·        західна історіографія;

·        російська історіографія;

·        українська історіографія.

Історіографія країн Балтії. До найвідоміших вчених-міжнародників можна віднести Р.Лопата, Г.Віткуса, Я.Капустанса, К.Пауласкаса, Р.Вілпісаускаса, В.Юрбеліса, К-Х.Калдаса, Р.Сапронаса, Р.Норкуса, Я.Ерне, Г.Мініотейта, Б.Латковскіса, А.Луха, Е.Некрашюса, В.Рубавічюса, П.Вареса, Ж.Озоліну. Найбільший інтерес становить праця К-Х.Калдаса „Еволюція можливих варіантів національної безпеки Естонії в 1990-ті рр.”, що присвячена аналізу політики безпеки Естонії після краху СРСР. 

Проблемами країн Балтії займалися такі вчені – представники західної історіографії як С.Арнсвальд, П.Хем, М.Хопп, З.Бжезінський, К.Мейер, С.Бланк, К.Браунінг, М.Крамер, Ф.Ларрабі, Г.Херд, С.Кочер, С.Кауфман, Р.Асмус та інші, причому однаковою мірою використовувалися як періодичні видання, так і монографії, у тому числі колективні.

Серед досліджень, присвячених проблематиці відносин між ЄС та країнами Балтії, можна виділити монографію авторського колективу за редакцією С.Арнсвальда „Розширення ЄС і країни Балтії”, в якій були визначені перспективи інтеграції країн Балтії в ЄС. У праці П.Хема „Дослідження кооперативної безпеки в новій Півночі Європи: американські перспективи і політика” досліджується політика США в регіоні у цілому, і в країнах Балтії, зокрема, та перспективи розвитку їх взаємовідносин.

Російська історіографія представлена такими вченими як Д.Трєнін, О.Вахрамєєв, Л.Карабєшкін, А.Мошес, Д.Володін, О.Динкін, К.Воронов, С.Медвєдєв, В.Ольжич, О.Лапшин, М.Троїцкий, М.Горний, А.Макаричев, М.Межевич, Т.Мозель та інші. Найбільший інтерес викликають праці Р.Сімоняна „Росія і країни Балтії”, Т.Мозеля „Балтія, Росія і Захід у пошуках моделі безпеки в Європі”, а також колективна монографія за редакцією Л.Карабєшкіна „Регіональний вимір російсько-балтійських відносин”, збірник наукових праць Клубу дослідників Східної Європи „Балтійські дослідження. Національні й релігійні меншини в Балтійському регіоні”.

Що стосується української історіографії, то, на жаль, проблематика країн Балтії розроблена недостатньо, балтійські держави розглядаються в контексті розширення ЄС та НАТО, формування нової концепції європейської безпеки, визначення місця й ролі регіонів у сучасній системі міжнародних відносин. У сучасній українській науковій літературі науковим працям, які б комплексно досліджували зовнішню політику країн Балтії або проблематику впливу останніх інтеграційних процесів у Європі на політичну ситуацію в Балтійському регіоні взагалі і  балтійських державах, зокрема, приділяється недостатньо уваги. Тією чи іншою мірою зачіпають дану проблему: О.Бодрук, Р.Балабан, Н.Кононенко, С.Божко, О.Гончаренко, Б.Парахонський, О.Бодрук, В.Крушинський, В.Копійка, І.Мінгазутдінов, С.Галака, В.Константинов, В.Матвієнко та інші.

У монографії В.Матвієнка „Українська дипломатія 1917-1921 років: на теренах постімперської Росії” автор зосередив увагу на розділі 8 „Україна і держави Балтії”, в якому розглянуто та проаналізовано причини невдачі процесу формування „Східної Антанти” за участю балтійських держав і УНР наприкінці 1920-х років.

У дисертаційному дослідженні С.Божка „Система безпеки і співробітництва в регіоні Балтійського моря в 1990-х роках - на початку ХХІ століття” аналізуються фактори, тенденції та особливості формування нової системи безпеки та співробітництва в регіоні Балтійського моря в 1990-х рр.– на початку ХХІ ст.

Роботи теоретичного рівня можуть бути використані для побудови узагальнюючих моделей дослідження. У цьому контексті автор розглянув праці Д.Вайтала „Нерівність держав: дослідження малих держав у міжнародних відносинах”, В.Блума „Індивідуальна ідентичність, національна ідентичність і міжнародні відносини”, Г.Моргентау „Політика серед держав. Боротьба за владу та світ”, П.Циганкова „Сучасні політичні режими: структура, типологія, динаміка”, А.Макаричева „Безпека як феномен публічної політики: загальні закономірності й проекції на Балтійський регіон” тощо.

У другому розділі – „Становлення та основні напрями зовнішньої політики країн Балтії” розглянуто визначення місця і ролі країн Балтії на європейській арені, важливість для цих країн безпекового виміру і, відповідно, визначення ними подальшого шляху розвитку. Автор проаналізував як саме геополітичне розташування, кількість населення, територіальні розміри, нездатність самостійно впоратися з викликами безпеки вплинули на формування зовнішньополітичних пріоритетів країн Балтії.

На початку 1990-х років, будуючи свою політичну ідентичність, країни Балтії все ще розглядали себе з позиції біполярного світу, між двома культурними та політичними полюсами: східним та західним. З точки зору геополітики вони вважали себе слабкими маленькими державами на межі двох різних культурних традицій: європейська католицька та протестантська культура (західна) та слов’янсько-візантійська культурна традиція (східна). У цьому контексті нейтралітет країн Балтії розглядався як „міст” між Сходом та Заходом. Головною проблемою в перші роки незалежності країн Балтії була присутність російських військ та військових баз на території країн, що залишилася ще за часів СРСР, а потім перейшла відповідно до Росії. Тому на той час  не могло йтися про інтеграцію у західні структури через можливість ускладнення відносин з Росією та затримки виведення російських військ з їхніх території. Наприкінці 1994 р. російські війська остаточно залишили територію балтійських країн, що вплинуло на остаточну поразку ідеї нейтралітету.

Відносини з США відігравали і продовжують відігравати вирішальну в процесі формуванні і здійснення зовнішньої політики. Після розпаду СРСР регіон Північно-східної Європи набув нового значення для США і став місцем перетину трьох ключових ліній регіональної політики США: російської, балтійської та північної. США почали впроваджувати політику послаблення позицій Росії в регіоні та зміцнення власного впливу, самі країни Балтії також були зацікавлені у такій політиці. Одним з перших кроків з боку США щодо країн Балтії була програма Північноєвропейської ініціативи, що мала сприяти побудові економічно і соціально об’єднаного регіону, включаючи Північно-західну Росію, та зміцненню регіонального співробітництва і транскордонних зв’язків, покладаючись не лише на уряди, а й на приватний сектор та неурядові організації. Політика ПЄІ була підходом США щодо безпеки та інтеграції на півночі Європи, включаючи Росію. Іншим визначальним кроком було підписання Хартії про партнерство з країнами Балтії (Балтійська хартія). Для країн Балтії підписання Хартії як політичного документа мало значення з трьох основних причин. По-перше, документ визнавав роль трьох балтійських держав в американській стратегії гарантування безпеки і стабільності на Європейському континенті. В цьому контексті США розглядали ці країни не як проблему, яка потребує вирішення, а як партнерів, з якими співпрацюватиме. По-друге, Хартія визнавала американську „справжню, глибоку та реальну зацікавленість у незалежності, суверенітеті, територіальній цілісності і безпеці Естонії, Латвії та Литви.” І, по-третє, хоча Хартія і не надавала гарантій безпеки, проте США зобов’язалися допомагати створювати умови для вступу країн Балтії в НАТО ті інші євроатлантичні інституції.

Країни Балтії розглядалися США як лакмусовий папірець розвитку європейської структури, заснованої на „колективній безпеці”. Однією з головних цілей цього підходу було сприяти тому, щоб Росія не виробила проімперської та експансіоністської стратегії національної безпеки. Це було б передумовою інтеграції Росії в нову європейську систему безпеки. Звичайно, в цьому ракурсі країни Балтії відігравали роль лакмусового папірця у відносинах між США та Росією. Від відносин Росії до країн Балтії залежав і подальший розвиток двосторонніх російсько-американських відносин. Країни Балтії сповна використали цей підхід на свою користь. Росія опинилася в неоднозначній ситуації: або вона визнає себе демократичною країною і відповідно не чинить спротив вступу країн Балтії до НАТО, або вона визнає себе недемократичною країною, що не позбулася старих стереотипів мислення і продовжує розглядати НАТО та США як головного ворога, що може призвести до появи нової „залізної завіси”. Для Росії другий варіант розвитку був неприйнятний, вона не бажала залишатися осторонь європейських справ та не була зацікавлена в погіршенні російсько-американських відносин.

Росія та США – найбільш впливові актори в східно-балтійському субрегіоні, які мали і мають безпосередній вплив на політику країн Балтії, особливо в сфері безпеки. Країни Балтії в свою чергу здійснювали щодо Росії політику максимального дистанціювання, спричиненого бажанням Росії і надалі залишити країни Балтії в сфері свого впливу. Послаблення ролі Росії в регіоні, пов’язане з її становищем переможеного у холодній війні, та посилення ролі США як переможця максимально вплинули на формування нового контуру східно-балтійського субрегіону, а саме орієнтацією країн Балтії на США як на головного стратегічного партнера.

Формування нового субрегіону, його місце та роль в Балтійському регіоні – все це складові нової архітектури безпеки в Європі. Саме завдяки незворотності обраному зовнішньополітичному курсу, країни Балтії стали складовою частиною нової Європи, його повноправними членами.

У третьому розділі – „Країни Балтії в процесі європейської та євроатлантичної інтеграції” автор дослідив основні етапи процесу приєднання до НАТО і ЄС. Перспектива членства одразу в двох організаціях спочатку здавалося доволі сумнівною. Різні країни Балтії мали різний рівень готовності до початку переговорного процесу. Так, Литва була найбільш підготовленою до членства в НАТО, але до членства в ЄС серед балтійських країн більш наближеною була Естонія. Проте, автор відзначив, що члени ЄС і НАТО не розглядали кожну балтійську країну окремо, а навпаки, вони сприймали їх лише в сукупності один з одним. Причини вступу країн Балтії в ЄС стосуються ідеологічних, історичних, безпекових та економічних чинників. Лідери трьох країн постійно наголошували на важливості „безпекових аспектів”, „економічного сприяння, зростання та розвитку”, „соціального добробуту” і „участі у спільних європейських справах”. Економічна інтеграція як шлях подолання торгівельних бар’єрів та адаптації внутрішнього ринку до європейських стандартів була основним методом, що пов’язувала разом країни Балтії та ЄС і забезпечувала основу для переходу в політичну та безпекову площину у відносинах. Не дивлячись на певну диференціацію під час проведення переговорного процесу щодо вступу в ЄС, врешті-решт всі ці країни одночасно стали членами Євросоюзу. Щодо НАТО, то всі три балтійські країни були нарівні, і на відміну від переговорного процесу з ЄС, Литві не було надано жодної преференції під час перемовин.

Альянс розглядав країни Балтії з позиції того, яку користь, переваги  або, навпаки, негаразди, напруження ситуації в регіоні могло принести членство балтійських країн. Йшлося про те, яку ціну мали заплатити країни-члени НАТО за вступ Литви, Латвії та Естонії. Так звана „політична” ціна охоплювала всі реальні та ймовірні позитивні та негативні наслідки запрошення нових членів. Ця сума негативних і позитивних елементів, що включала військово-стратегічні, економічні, культурні й навіть психологічні фактори впливала на прийняття рішення щодо доцільності вступу певної країни до НАТО. Рішення щодо розширення НАТО мали виключно політичний характер.

Зміна міжнародної ситуації, пов’язана з подіями 11 вересня 2001 року в США, початок боротьби з міжнародним тероризмом та усвідомлення Росією незворотності процесу розширення НАТО, а відповідно і зміна ставлення до можливості членства в організації балтійських держав – все це сприяло вступу цих країн в Північноатлантичний альянс. Безперечна та цілковита підтримка країнами Балтії США відіграла ключову роль у досягненні успіху з основних зовнішньополітичних цілей. Членство в НАТО і ЄС означає остаточний перехід країн Балтії до так званого західного світу і відмежування від Росії, наскільки це є можливим з огляду на їх геополітичне розташування.

Розширення ЄС та НАТО визначило нові кордони Нової Європи, і країни Балтії стали її невід’ємною частиною.

пар�g��D �� прискорення процесу прийняття політичних рішень, забезпечення стабільності уряду, зміна закону про вибори (5%-й бар’єр) тощо. Всупереч неефективній урядовій бюрократії, слабко функціонуючій інфраструктурі, жорстко регламентованому робітничому законодавству Італія сьогодні залишається процвітаючою країною. В ній за два-три роки зникли партії, що формували уряд протягом останнього півстоліття, в першу чергу ДП і ІСП, на зміну ІКП прийшла партія лівих демократів. Соціал-демократична партія потрапила до парламенту у складі блоку “Оливкова гілка”

Продуктивним є соціально-політичний досвід Іспанії, що пережила п’ять буржуазно-демократичних революцій, Громадянську війну, десятиліття франкістського авторитаризму, але набула ознак демократичної держави. Політичній еліті вдалося знайти і реалізувати своє розуміння “особливого іспанського шляху”, національної ідеї як ідеї європеїзації країни, досягнення національної злагоди як якісно нового рівня соціально-політичного життя. Результатом цього є незворотні демократичні перетворення в сфері соціального забезпечення, економічної політики та державного будівництва.

Аналіз показує, що в другій половині ХХ ст. чітко проявилася криза всіх суспільно-політичних парадигм – лібералізму, консерватизму, соціалізму. Ідеологія сучасної соціал-демократії у низці питань близька до лібералізму: відмова від ідеї націоналізації засобів виробництва, подолання залишків класового підходу, висування на перший план якісних критеріїв життя, позитивна оцінка деяких аспектів індивідуалізму, оновлене трактування принципу колективізму. Всесвітньо визнаною, ідеологічно об’єднуючою силою виступає Соцінтерн, ХХ Конгрес (1996) якого визнав появу феномена глобалізації світової економіки, фінансів, торгівлі, культури, що збільшує владу транснаціональних корпорацій і перешкоджає демократичному процесу. Відповідно до цього Соцінтерн висунув вимогу переважання політичної демократії над економічною і фінансовою олігархією.

У третьому розділі – “Становлення соціал-демократичної ідеології і практики в Україні” – обгрунтовується необхідність становлення соціал-демократичної парадигми України. У першому підрозділі – “Традиції європейської соціал-демократії в контексті українських етичних цінностей” – відзначається, що вона постає оціночною категорією, спрямованою на відтворення гуманістичної системи цінностей в аналізі смислових факторів буття (соціальний консенсус, справедливість, соціальна держава, толерантність). Як протополітологічна парадигма українськими вченими і громадськими діячами в ХVІІІ–ХХ стст. вона мислиться як найкращий суспільний устрій. На рівні політичної рефлексії соціал-демократія розглядається як духовне поле звеличення людини– богорівного творця історії. Українські гуманісти апелювали до пробудження самосвідомості народу, його історичної пам’яті, патріотичних почуттів, що з необхідністю утримуються в просторі гуманістичних цінностей на правах важливого полюсу політичної ідеології і культури.

Автор виходить з необхідності розробки концепції солідарного співробітництва, представництва інтересів, спрямованих на підтримку середнього класу, та соціальної держави, що відкриває нові можливості для розвитку індивідуальності. Саме тому західноєвропейська соціал-демократична парадигма захищає рівність між людьми на основі гідності; єдність моральних зобов’язань із системою державно-правових норм і засад християнської етики і моралі; визначення економічних, політичних і правових свобод як засобу до утвердження солідарної справедливості. На підставі цих характеристик робиться висновок, що наведені цінності є традиційними також для політико-правових роздумів видатних представників української духовності, чиї гуманістичні ідеї були інтегровані у загальноєвропейський процес. У зв'язку з цим проаналізовано творчість М.Драгоманова, С.Подо­линського, С.Дністрянського, І.Франка, М.Грушевського, Б.Кістяківського, М.Туган-Барановського та ін.

Визначено, що традиції української соціал-демократії зводяться до формування інститутів громадянського суспільства, правової і соціальної держави, демократії. Концепція “соціального партнерства”, яка змінила концепцію класової боротьби, соціал-демократія продемонструвала свої переваги перед комунізмом.

У другому підрозділі – “Ідеологія і політико-правова практика соціал-демократії в сучасній Україні” – розглянуті проблеми становлення українського соціал-демократизму як нової ідеології та стратегії реформ, вирішення яких сприяє забезпеченню економічного зростання, створенню гідних умов життя, зміцненню партнерства між державою, профспілками і соціальними групами, досягненню громадянської злагоди. Конструктивний потенціал та перспективи соціал-демократичного розвитку намагається репрезентувати СДПУ(о). Її ідеологія являє собою таку форму політичної культури, яка захищає свободу, справедливість, солідарність, рівність всіх форм власності, реалізацію соціальних програм, оптимізацію державного управління, ефективну взаємодію органів влади з політичними рухами. Сукупність цих ідей і правової практики означає цивілізований рівень розвитку соціалізму, адекватний йому спосіб етико-правової діалогічної взаємодії різних політичних сил, втілення ідеалів свободи особистості, свободи духу, цінностей правової соціальної держави. Соціал-демократія – це певний ідеал суспільства, ефективна організація соціуму, субстанційна основа громадянського суспільства, підвалини політичної, економічної і соціальної демократії. Сучасній українській соціал-демократії необхідно оцінити та застосувати досвід європейської соціал-демократії, визначити її внесок у розвиток економіки і суспільства, реформаторську діяльність, особливо у сфері захисту прав людини, розвитку і регулювання ринкових відносин, соціального захисту, місцевого самоврядування. Проведений аналіз переконує, що всі існуючі моделі соціал-демократичного розвитку (британська, скандинавська, середньоєвропейська), попри розбіжність у деяких принципах і установках, органічно поєднують політичні та економічні свободи з розвиненою системою соціального захисту населення, являючи собою специфічний соціоцентризм, що детермінує етичні орієнтири, граничні моральні абсолюти, досягнення воістину людського існування. “55 тез” СДПУ(о) є стислим висвітленням позицій з ключових питань розвитку сьогоднішньої України, реформування політичної системи, створення солідарного громадянського суспільства. В дисертації аналізуються пріоритетні для СДПУ(о) завдання, пов’язані зі становленням політичної, економічної, соціальної, культурної, міжнародної демократії; консолідацією українського суспільства, формуванням середнього класу як соціальної основи демо­кратичної держави.

Політичні протистояння, піднімаючись до антагонізму, суттєво гальмують процес державотворення, духовне оновлення українського суспільства. Тому соціал-демократизм має стати політичною ідеологією державотворчого процесу, що піднімає етико-культурні цінності до загальнолюдських вимірів.