ПОЛІТИЧНА ІНТЕГРАЦІЯ В ЛАТИНСЬКІЙ АМЕРИЦІ: ГЕНЕЗА, КЛЮЧОВІ ХАРАКТЕРИСТИКИ, ДЕТЕРМІНАНТИ КРИЗОВИХ ТЕНДЕНЦІЙ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У першому розділі «Теоретико-методологічна та джерельна база дослідження» наданий понятійний вимір проблематики, його концеп­туальна основа (основні науково-теоретичні підходи), міститься огляд джерельної бази, окреслено методологічний апарат.

Докладно аналізується зміст поняття «політична акторська інтегра­ція», її різні аспекти і параметри в форматі функціонального та інституційного підходів. Наводяться моделі акторської інтеграції, типи нових інтегрованих акторів за спроможністю та зовнішнім визнанням, обсягом впливу та радіусом дій, за сферами дії та кризами, які виникають, форми альянсів тощо. Коротко викладено огляд основних теоретичних концепцій інтеграції в світовій політичній науці. Більш докладно подано латиноамериканські доробки. Відзначається відсут­ність власних концепцій інтеграції в регіоні й побудування існуючих економічних на північноамериканському підході, а політичних – на неокласичних і марксистських теоріях. Аналізуються головні напрямки: «структуралістський підхід до розвитку», «перспектива залежності» (в її межах «перспектива автономності»). Окремо висвітлено потужну ідеологічну течію континентальний націоналізм, який, не маючи аналогів у світі за своєю поширеністю, проте, не виявився спроможним стати достатнім обґрунтуванням і стимуляцією для втілення ідеї інтеграції.

В підрозділі «Джерельна та методологічна база дисертації» визначені основні джерела, на які спирається дослідження. Окреслено внесок українських науковців у вивчення політичних процесів в Латинській Америці і Карибському басейні, передовсім, доробки М.Й.Лозюка, Г.Н.Цвєткова, В.П.Кириченко, В.М.Матвієнко, О.В.Кири­ченко, В.Троненко, Є.Є.Камінського, С.В.Кононенка, О.В.Сушка, Н.М.Веселої, О.В.Бредіхіна та інших. Відзначені дослідження співробітників Інституту Латинської Америки АН РФ, опубліковані у періодичних виданнях інституту, передовсім, у журналі Латинська Америка – В.Вольського, А.Глінкіна, М.Чумакової, В.Давидова, Л.Клочковського, З.Романової, А.Матліної, С.М.Рогова, В.Сударева та інших. Недостатнє висвітлення латиноамериканських інтеграційних процесів у вітчизняній науці та використання дисертантом нового під­ходу зумовило вивчення широкого кола нових матеріалів і документів. Дослідження спирається на тексти інтеграційних договорів, матеріали конференцій з питань інтеграції за участю керівників держав, дипло­матів та високопосадовців, на праці співробітників Економічної Комісії ООН для Латинської Америки і Карибського басейну, публікації інтеграційних регіональних і субрегіональних об’єднань, передовсім, Латиноамериканської Економічної Системи, науково-дослідних інсти­тутів – Інституту Інтеграції в Латинській Америці й Карибському басейні та Інституту Латиноамериканської Інтеграції при факультеті Юридичних і Соціальних Наук Національного Університету Ла-Плата (Аргентина) тощо, а також на монографії Л.Дальянегра П., О.Дабене, П.Калверта, Г.Смітт, М.Коттем, М.Медіни та інших. Специфіка поставлених завдань і складність досягнення визначеної мети при багатовимірності явища зумовлюють обрання системно-структурного методу в якості основного для здійснення аналізу.

У другому розділі «Кризогенність інтеграційних процесів в Латин­ській Америці» обґрунтовується основна теза роботи: наявність кризових тенденцій у латиноамериканській інтеграції, її недостатня ефективність, що підтверджується за допомогою статистичних даних та порівняння з європейськими інтеграційними системами.

Відзначається невідповідність систем субрегіональної інтеграції в регіоні їх проектам: хоча метою є формування спільного ринку, вдалося досягти лише впровадження недосконалих митних союзів – перехідних етапів до нього. Економічні показники регіону (4,4% світового ВВП в 2001 р., частка в світовому експорті в 1990 та 2000 рр. 3,1%) свідчать про невиконання інтеграцією завдання більш повного залучення його до міжнародних економічних відносин і досягнення кращих позицій на світовому рівні. Найбільш важливий показник розвитку інтеграції – обсяг внутрішньорегіональної торгівлі – для всіх угруповань є занизь­ким у порівнянні з очікуваним: найбільший був досягнутий в 1970 р. ЦАСР – 26,8%, в 1990-ті рр. найкращий був в 1998 р. в МЕРКОСУР – 25% (в 1999 р. для ЛААІ дорівнював 13,1% а для Андійської Групи лише 4,8%). Виявлено, що збільшення обсягу торгівлі між членами інтеграційних угруповань не є надбанням інтеграції: близька 60% його припадає на постачання в межах транснаціональних фірм. Відзначено, що нерівномірне зростання зонального обміну призвело до вирізнення в межах субрегіональних об’єднань більш динамічних «осей», довкола яких концентрується інтеграційний процес (Аргентина – Бразилія; Колумбія – Венесуела; Колумбія – Еквадор; Ґватемала – Коста-Ріка – Ель-Сальвадор; чотири найбільш розвинуті держави КАРІКОМ), та майже виключених з процесу периферій. Підкреслено контраст між динамічним зростанням торгівлі в межах субрегіональних угруповань та незначною торгівлею між субрегіонами. З’ясовано, що за своєю природою лібералізація взаємодій пожвавлює латентні комерційні потоки лише в тих територіях, які раніше вже взаємодіяли між собою. Про невиконання мети зменшення односторонньої залежності регіону від зовнішньорегіональних потуг свідчить велика частка останніх у обсязі експорту й імпорту (в середньому 51% для суберігональних блоків при найвищій для Мексики – 86,8%) а також великий зовнішній борг (в 2001 р. за даними ЕКЛАК становив 725,7 млрд. дол. для регіону в цілому при найбільшому в Бразилії – 226,1 млрд. дол.), спроби зменшення його здійснюються державами лише поодинці. Зазначається, що, попри неінституціоналованість політичного виміру інтеграційного процесу в регіоні, перед ним від початку ставилися конкретні політичні цілі, жодної з яких не було досягнуто. Незважаючи на тривалу історію, інтеграція не перетворилась на одну з найважливіших тем внутрішньої політики, не стала ідеєю, спроможною мобілізувати політичні сили та громадянське суспільство, не допомогла вирішенню гострих соціальних проблем. Під час політичних і економічних криз або при взаєминах з зовнішніми потугами об’єднання не тільки демонстрували неспроможність, але й опинялися у стані стагнації. Відзначається своєрідність історичного досвіду Латинської Америки: вона була більш інтегрованою політично протягом колоні­ального періоду, ніж після нього. Встановлено, що тенденція до інтегрування в Латинській Америці завжди отримувала найкращу конкретизацію під впливом зовнішніх стимулів, головним чином, внаслідок сприятливих змін у політиці США або європейських потуг, або коли регіон мав протистояти спільній зовнішній загрозі. В якості одного з невирішених інтеграцією політичних завдань наводиться проблема політичної ізоляції Куби, не включення її до головних політичних форумів – ОАД і Групи Ріо. Невирішеним завданням є забезпечення миру в межах регіону (в більш-менш активному стані залишається близька десятка територіальних конфліктів; між деякими державами немає дипломатичних відносин, зокрема, між Болівією та Чилі). Співробітництво у сфері безпеки тільки починає реалізовуватися після багатьох років, впродовж яких здійснювалося виключно під керівництвом США. В сфері правових відносин проблемою зали­шається ратифікація договорів (з 1889 по 1976 рр. в середньому 43% підписаних угод, конвенцій та протоколів не були ратифіковані всіма учасниками, а 23% не були підписані).

Проблеми політичної інтеграції в Латинській Америці проаналізо­вані на прикладах регіональних (Організація Американських Держав, Міжамериканський договір про взаємну допомогу, Група Ріо-де-Жа­нейро, Латиноамериканська Економічна Система) і субрегіональних (Організація Центральноамериканських Держав, Андійська Співдруж­ність Націй, Карибська Співдружність, Асоціація Карибських Держав, МЕРКОСУР) інтеграційних політичних організацій, регіональних і субрегіональних парламентів та регіональних конференцій і саммітів.

Однак, попри наведені негативи, не можна заперечувати наявність успіхів інтеграції в регіоні.

В третьому розділі «Взаємозв’язок і взаємовпливи внутрішніх і зовнішніх чинників інтеграційного розвитку» вирішуються основні завдання дослідження. Реалізовано визначення кола детермінант кризових тенденцій у розвитку латиноамериканської інтеграції, здійснена їх систематизація.

Визначеність і водночас обмеженість інтеграційних процесів такими протилежними станами, як автаркія національної держави – та повне залучення до міжнародної системи обумовлює виділення автором внутрішніх та зовнішніх по відношенню до інтеграційних систем чинників, які здійснюють негативний вплив на їх розвиток. Зазначається, що традиційна поведінка держав Латинської Америки характеризується слабкими зв’язками у внутрішніх політичних, економічних і соціально-культурних аспектах та перенесенням вісі зовнішніх відносин за межі регіону. Власні характеристики внутрішніх політичних процесів в країнах регіону історично позбавляли стимулу зусилля зі зближення між ними. З внутрішніх чинників дисертантом виділяються об’єктивні та суб’єктивні.

Об’єктивні пов’язані з недосконалістю інституцій у складі об’єднань (неінституціоналізованість політичного виміру, обмеженість фізичної інтеграції, невідповідна структура об’єднань – їх розширений, гетеро­генний і асиметричний склад, велика кількість угод та їх інституцій при дублюванні повноважень). Відзначено, що неінституціоналізованість політичного виміру є наслідком будування інтеграційних моделей за північноамериканськими стандартами, в яких, на відміну від євро­пейських, домінує економічна складова процесу. Більш прогресивні моделі інтеграції в Латинській Америці не дозволили впровадити зовнішня залежність (головним чином, від США) та внутрішні націоналізм і протекціонізм. З іншого боку, самі держави регіону не бажали надавати функції політичного характеру спільним зі США організаціям, передовсім ОАД. Нерозвиненість інтеграційної інфра­структури («фізичної» інтеграції) в регіоні є одним з найважливіших негативних чинників у розвитку інтеграції. Значно обмеженими є комунікативний зв’язок між політичними елітами різних країн (26,2% не контактує зі своїми колегами), інтенсивність інформаційних потоків через сіті телекомунікацій (тільки 30% спрямовані в країни регіону), обсяг каналів зв’язку в електронній мережі Інтернет (6%); недостатньо розвинуті транспортні комунікації, невідповідними є їх кількість і якість. Одним з негативних чинників є розширений і гетерогенний склад об’єднань – велика кількість членів при асиметричності їх розвитку і положення у системі регіональних та міжнародних відносин (автор вирізняє два типи асиметричності: вихідну – результат відмінностей у факторах національної могутності, та надбану – набута в процесі розвитку), що ускладнює координацію, часто призводить до виникнення конфліктів та гальмування діяльності організацій.

Звертається увага на наявність структурних обмежень, ускладнюючих отримання малими економіками переваг від інтеграції. «Суб­гегемонійне» суперництво між більш потужними державами зумовлює їх свавільну поведінку при координації зовнішньої політики. В якості головних вад інституційної структури систем інтеграції в регіоні дисертант визначає: 1) надзвичайно розгалужену мережу інтеграційних угод – велику кількість субрегіональних і двосторонніх як чинник фрагментації на регіональному рівні; 2) надмірну диверсифікованість системи інституцій і органів в межах угруповань. Паралельність і неконсолідованість систем ставить проблему розмежування сфер їх діяльності та визначення ступеня сумісності. Зазначається, що феномен сучасної активізації інтеграції набув важливість завдяки успіхам на субрегіональному рівні, а регіональний залишається розмитим (через вади у таких аспектах, як цілі, терміни, механізми та інституції). Проблема «перенасиченості» інституціями і органами є особливо складною у випадку малих держав. Занадто ускладнена система укладання угод і оформлення юридичних документів, які встановлюють параметри інтеграційних угруповань та регулюють їх діяльність. Відзначається, що зміни урядів (і неконституційні, і конституційні) при незначних або радикальних змінах в політиці ускладнюють розвиток інтеграційних об’єднань через їх недостатню «гнучкість» (адаптаційну спроможність).

Через те, що в Латинській Америці розвиток інтеграції реалізують і визначають виключно політичні еліти, дисертантом виокремлюються суб’єктивні чинники, які пов’язані з їх ставленням і діями з реалізації інтеграційних проектів. Вони діляться автором на дві умовні групи: 1) аспекти ставлення еліт до інтеграції як до процесу в цілому; 2) суб’єктивні аспекти у відносинах між державами в процесі інтеграції. Ставлення латиноамериканських політичних еліт до інтеграції як до процесу, на думку дисертанта відображують такі чинники: нефункціо­нальність еліт інтересам власних держав (і функціональність по відношенню до інтересів гегемонійних потуг), брак політичного бажан­ня – зацікавленості у реалізації проектів, сприйняття інтеграційних процесів як другорядних по відношенню до національних а також як загрозливих для суверенітету. Підкреслюється обмежене однобоке бачення інтеграції більшістю представників еліт: абсолютна більшість (59%) обмежує її економічними стосунками між країнами. Нефункціо­нальність еліт зумовлена їх формуванням: суспільства Латинської Америки завжди відрізняла значна диференційованість при нерозви­неності середнього класу та відсутності контролю влади з боку громадськості через занизький рівень політичної культури і активності; зовнішня і внутрішня політика часто розроблялися у відповідності до умов міжнародного середовища, зокрема, тиску з боку зовнішніх потуг. Підкреслюється, що при формуванні економічної політики держав регіону інтеграції ніколи не надавався пріоритет, її характер і перебіг завжди зумовлювалися національними моделями розвитку. Другоряд­ний характер інтеграційної політики призвів до того, що не визначалися чітко її цілі та найбільш відповідні засоби їх досягнення. За ставленням до інтеграції як обмежуючої суверенітет, автор виділяє дві основних групи: «інтеграціоністів» та «анти-інтеграціоністів» – перші розгля­дають її як процес, протилежний глобалізації, сприяючий зміцненню національних держав, вважають обов’язковим відмовляння від певних атрибутів суверенітету; другі наділяють її спроможністю нівелювати культурні та інші особливості національних держав і знизити їх роль при делегуванні повноважень наднаціональним органам (радикальний напрямок заперечує інтеграцію як таку). Автором виділяються такі суб’єктивні аспекти інтеграційних відносин: проблема усвідомлення державами регіону своєї ідентичності в міжнародному контексті при ідентифікації себе з зовнішніми потугами; відмінність стереотипів зовнішньополітичної поведінки, які, на думку дисертанта, формуються у них в процесі взаємодії між собою та з міжнародним середовищем на базі спроможності та національних інтересів; некогерентність політики і нескоординованість зовнішньої діяльності; конфліктність відносин та сприйняття одні одних на засадах системи часто негативних образів; недотримання домовленостей і невиконання угод як результат дії названих чинників та, водночас, як чинник неефективності інтегра­ційних систем.

Кожний національний актор самоідентифікується, оцінюючи власну національну могутність а також здійснюючи зовнішню політику, тобто взаємодіючи з іншими національними акторами, з якими він себе ідентифікує чи не ідентифікує, зважаючи на певні характеристики. Усвідомлення націями певного угруповання своєї ідентичності (історико-культурної, мовної, економічної тощо) є психологічним підґрунтям, яке сприяє взаємній зацікавленості у поглибленні відносин. Найкращими кандидатами для утворення «максимізуючих альянсів» є подібні географічно наближені держави. Незважаючи на наявність в латиноамериканських націй достатніх передумов для усвідомлення ідентичності (спільні історичні умови формування) і вирізнення себе з міжнародного співтовариства як соціально-культурну спільність, цього не відбувається в тому ступені, який потребує активізація зусиль з об’єднання. Расово-культурна гетерогенність заважає цим націям дійсно консолідуватися. Проте, усвідомлення елітами однаковості шансів подолання країнами своїх проблем робить для багатьох урядів ідею інтегрування з «подібними собі» «нісенітницею».

Дисертантом встановлено, що при взаємодії національного актора з середовищем формується стереотип його зовнішньополітичної поведінки, який відображує систему зовнішньополітичних пріоритетів, ступінь залучення до міжнародних відносин, характер взаємодії з національними, наднаціональними та іншими акторами та статус на світовій арені (стереотипність при цьому розуміється як типовість реакції в певних ситуаціях, у випадку акторської інтеграції вона може грати роль як каталізатора, так і гальма процесу). На його засадах будуються відносини з партнерами по інтеграційних угодах, в яких актор бере участь для втілення національних інтересів. Відповідно, розбіжності у системах зовнішньополітичних пріоритетів різних членів інтеграційних угод та особливості стереотипів зовнішньополітичної поведінки ускладнюють досягнення когерентності їх позицій з питань інтеграції та координацію дій, у деяких випадках провокуючи конфлікти, які призводять до гальмування інтеграційних процесів і навіть до їх стагнації, тому можуть розглядатися як головні внутрішні чинники неефективності політичної інтеграції. Дисертантом розроблені характеристики стереотипів зовнішньополітичної поведінки регіо­нальних держав Латинської Америки – Бразилії, Аргентини, Мексики, Венесуели, Колумбії та Чилі, які дозволяють побачити відмінності не тільки в її основних рисах, але й у спрямованості, в зовнішньополі­тичних пріоритетах і орієнтирах. Виділяються два типи некогерентності між позиціями теми інтеграції: 1) у шкалі зовнішньополітичних пріори­тетів різних урядів однієї держави – внутрішньодержавна та 2) у шкалі зовнішньополітичних пріоритетів паралельно правлячих урядів різних держав – внутрішньорегіональна. Окремо відзначається нестабільність ставлення до інтеграції в окремих урядів, змінення їх позицій протягом правління. Як структурні аспекти проблеми нескоординованості дій виділяються неоднаковість позиції інтеграційних договорів в ієрархії законодавчих актів членів субрегіональних угруповань, відмінне став­лення до міжнародного американського права, відсутність узгодження зовнішньої та внутрішньої економічної політики угруповань, доволі часті порушення встановлених інтеграційними угодами правил взаємо­дій між членами, індивідуальна участь в переговорах з міжнародними організаціями і зовнішніми потугами тощо. Як окрема проблема висвітлюються висока політична нестабільність, значний рівень насильства в житті латиноамериканського суспільства, велика кількість збройних міждержавних конфліктів, що часто є причиною «віддалення» між партнерами по інтеграційних угрупованнях і як негативний чинник не може недооцінюватися. Підкреслюється, що особливим результатом взаємодій стають системи суб’єктивно-мотиваційних «іміджів» (обра­зів), які складаються в одних акторів по відношенню до інших і впливають на формування зовнішньої політики щодо них. Дисертантом пропонується умовна система іміджів, якими керувалися та керуються латиноамериканські держави у стосунках між собою та з зовнішніми потугами: найпоширенішими по відношенню до держав регіону є «образ ворога» та «образ співвітчизника» – за певних умов стає «образом партнера», до зовнішніх потуг – «просто дружньої країни», «партнера», «мецената», «захисника», «гегемона», «ворога», значно переплетені між собою (для Іспанії та Португалії також «матері-вітчизни»). Як безпосередній результат паралельної дії внутрішніх структурних чинників визначається проблема недотримання досягнутих домовленостей і невиконання зобов’язань членами об’єднань.

Незважаючи на важливу роль внутрішніх чинників у недосягненні інтеграцією необхідної результативності, дисертантом в якості перева­жаючого розглядається вплив зовнішніх: складається з впливу глобального середовища (світової системи) та окремих міжнародних акторів. З сучасних процесів на міжнародному рівні найбільший негативний вплив здійснюють зміни світопорядку; боротьба світових потуг за зміну світової конфігурації влади, за розподіл сфер впливу; світові економічні і політичні кризи; одновимірна «уніфікуюча» глоба­лізація. З світових потуг, які реалізують фрагментацію регіону (автором виділяється цілеспрямована та опосередкована – має наслідком «функціональну» фрагментованість – фрагментація, здійснюється аналіз її форм), слід відзначити США як гегемонійну потугу (перешкоджає політичній інтеграції, нав’язуючи суто економічні проекти, торпедує ініціативи застосовуючи тиск та контр-проекти, безпосереднє, включно збройне втручання тощо), також Велику Британію, Іспанію, Порту­галію, Німеччину, Японію, Францію та Італію. Переважно негативне ставлення домінуючих потуг до латиноамериканської інтеграції (за винятком ситуацій, коли вона реалізується під їх керівництвом) при цілеспрямованих діях з фрагментації визначається дисертантом як головний негативний чинник для розвитку латиноамериканських інтег­раційних систем. З огляду на надзвичайну складність і багатомірність даної проблеми, дисертант зазначає, що вона потребує окремого більш масштабного і детального дослідження.

В окремому підрозділі третього розділу дисертантом реалізується проведення паралелей, співставлення латиноамериканської ситуації з інтеграційними проблемами України під кутом зору її інтересів.