ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ МОЛОДІ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі автор обґрунтовує актуальність дисертаційної теми, показує ступінь її наукової розробки, визначає мету і дослідницькі завдання, об’єкт, предмет, а також методологічну основу дослідження, наукову новизну отриманих результатів, їх теоретичне і практичне значення, розкриває зв’язок дисертації з науковими програмами та темами, апробацію результатів дослідження, структуру роботи.

У першому розділі “Феномен політичної культури молоді як об’єкт політологічного аналізу” проаналізовано теоретичні аспекти політичної культури; розглянуто основні підходи до її визначення. Для визначення та вивчення політичної культури дисертанткою було проаналізовано декілька найвідоміших підходів: психологічний, або біхевіористський (Г.Алмонда та С.Верби); суб’єктивістський (А.Інкеле­са, Р.Бауера, Д.Горера, Д.Рікмана); об’єктивістський, або нормативний (Л.Пая, Д.Попа); соціопсихологічний (Р.Карра, Д.Гарднера). Автор показує, що позиції вітчизняних дослідників переважно збігаються з позиціями західних дослідників.

На основі цього автор дає власне визначення цього феномена та формулює гіпотезу дослідження щодо зв’язку політичної культури з глобалізаційними впливами. В розділі визначаються основні особливості політичної культури молоді як предмета дослідження, її основні характеристики, в тому числі спільні та відмінні риси порівняно зі зрілим населенням.

Політична культура розглядається дисертанткою як невід’ємна частина культури взагалі, а у поєднанні з політикою утворює з нею єдине діалектичне ціле. Тому в межах даного дослідження найбільш релевантними видаються напрацювання інтерпретаціоністського підхо­ду, за якого політична культура трактується як явище гнучке та динамічне, що існує у кожному суспільстві в якості різноманітних альтернативних символічних полів.

У даному розділі дається власне визначення політичної культури. Вона є динамічною та різнорідною функцією соціуму, що поєднує всі історично сформовані набутки останнього у сфері політики та перманентно набуває нових відповідно до характеру розвитку суспільних відносин. У такому розумінні стає очевидним, що політична культура може не тільки змінюватися під впливом трансформацій політичної системи, а й навпаки – справляти вплив на цю систему.

У роботі наведено різні типології політичної культури, розроблені в межах відповідних підходів, – як спеціалізовані (В.Розенбаума), так і загальні (Г.Алмонда, Є.Вятра, Д.Елазара).

Аналіз рівнів, структурних компонентів, елементів та функцій політичної культури, крім того, дав автору можливість побудувати загальну схему подальшого аналізу феномена політичної культури, і зокрема політичної культури сучасної української молоді. Одним з основних понять, яким дисертантка оперує у дослідженні, є політична соціалізація як одна з найважливіших функцій політичної культури.

На основі аналізу доробку науковців-ювенологів автором було прослідковано та визначено основні особливості політичної культури молоді та сформульовано висновок про те, що саме молодь, навіть за умов нестабільності її політичної свідомості та поведінки, являє собою найперспективнішу соціальну групу для трансформаційних перетворень суспільства в умовах глобалізації.

Основними рисами сучасної української молодіжної субкультури дисертантка вважає:

– соціальну та економічну активність, мобільність значної частини молоді, що виявляється у збільшенні кількості молодих людей, які працюють за сумісництвом, мають додатковий заробіток, надають платні послуги населенню, займаються підприємницькою діяльністю, комерцією; постійні пошуки нових видів, форм діяльності, прагнення до самостійності та набуття власного досвіду, визначення свого місця в суспільному житті. Автор підкреслює, що розвиток цих нових якостей змінює ціннісні орієнтації молоді, усталює егоцентричні настанови, сприяє більшому прагматизму та стриманості в проявах духовності;

– бажання вчитися, набувати професії та кваліфікації, що дає можливість впевнено почуватися в суспільстві, саморозвиватися і самореалізовуватися;

– формування настанов на індивідуальні схеми виживання (на вирішення своїх питань через реалізацію особистої позиції та особистої активності);

– суб’єктивну розмитість, невизначеність орієнтирів, ідеалів молодих людей;

– соціально-політичну відчуженість (що виявляється в апатії, відсутності твердих політичних переконань, у позиції “стороннього спостерігача”, мінімальному виявленні політичних уподобань та водночас у протилежній тенденції політизації окремих груп молоді, що набуває рис політичного та національного екстремізму), міжгенераційне відчуження (неприйняття “батьківських” цінностей, включаючи історію власної держави), культурне відчуження (агресія субкультур) – відрив молодого покоління від культурної спадщини нації;

– розважально-рекреативну спрямованість вільного часу;

– домінування споживацьких орієнтацій у соціокультурному та евристичному аспектах над креативними; поверхове закріплення культурної інформації у свідомості молоді;

– низький рівень індивідуалізації та розпізнання культурних цінностей, який пов’язується з груповими стереотипами та ієрархією цінностей у неформальних групах спілкування;

– недостатній рівень національної самоідентифікації, що сприяє легкому засвоєнню прозахідних цінностей.

У цьому контексті автором проаналізовані дані соціологічних досліджень, що були проведені в західноєвропейських країнах. Вони дали змогу зробити висновок про наявність суттєвих відмінностей у базових соціальних орієнтаціях молоді та старших поколінь. Для молодіжної субкультури на Заході характерне домінування таких цінностей, як можливість спілкування і якість життя. Водночас для старших поколінь найбільшою цінністю залишається матеріальний достаток.

У другому розділі “Вплив глобалізаційних процесів на політичну культуру молоді” проаналізовано теоретичні засади глобалізації; дискурс науковців щодо цінностей, які вона поширює світом; обрано власну позицію в ньому; розглянуто той тип політичної культури, який формують глобалізаційні процеси; з’ясовується, чому саме молодь є найкращим реципієнтом згаданого типу.

Глобалізація – не менш складний феномен, ніж політична культура. Вона останнім часом справляє дедалі більший вплив на політичну культуру окремих індивідів та цілих націй. Адже розвиток інформаційних технологій, засобів зв’язку тощо швидко руйнує кордони між державами та їхніми громадянами, що призводить до дедалі більшого взаємопроникнення культур, утвердження в світі певних стандартів поведінки, символів, цінностей, орієнтацій, у тому числі політичних. Відбувається запозичення, а мовою Бодрійяра “тиражування”, цілих комплексів практик спілкування, поведінкових настанов, вербальних знаків. Формується так звана “цільова культура”, яка заснована на певних зразках, визнаних оптимальними за даного рівня розвитку людської цивілізації. Така культура закріплена на рівні конвенції і тримається в суспільстві на засадах авторитету. Рівень її запозиченя окремими національними культурами безпосередньо залежить від ступеня транспарентності державних кордонів, залученості даної держави до системи світових культурно-освітніх обмінів та їх інтенсивності, загальної мобільності молоді.

У роботі аналізуються особливості цього процесу, його суперечливість та неоднозначність, зокрема в Україні.

З огляду на вищезазначене наведено визначення глобалізації, яким автор оперує у дослідженні. Глобалізація – це процес, що включає комплекс характеристик: 1) прискорення міжнаціонального руху капіталу, товарів і послуг; 2) посилення транснаціональних, зокрема культурних, зв’язків посередництвом нових комунікаційних технологій; 3) швидкий обіг ідей, образів, зразків поведінки, символів та їх універсальне застосування; 5) зростання свідомості щодо ризиків та небезпек, які загрожують світу в цілому; 6) збільшення за кількістю та важливістю транснаціональних інституцій та глобально пов’язаних міжнародних рухів. Усі ці процеси взаємозв’язані як по горизонталі, так і по вертикалі й відбуваються на національному, субнаціональному та транснаціональному рівнях.

У дисертації показано, що глобалізація передбачає прискорення інтеграції націй у світову систему завдяки розвитку сучасних транспортних засобів, економічних зв’язків, впливу на людей засобів масової інформації. Вона сприяє розширенню культурних контактів між народами й міграції людей. Глобалізація одночасно має позитивні й негативні прояви. Негативні моменти глобалізації криються в можливості втрати націями й державами своєї культурної самобутності в результаті акультурації й асиміляції.

Автор доводить, що основна загроза, яка виникає паралельно із глобалізацією, полягає у тому, що відбувається уніфікація різноманітних суспільних настанов. Водночас уніфікація не означає, що продовжать існування саме найкращі здобутки цивілізації. Стандарт глобальної культури загалом і політичної культури зокрема не є виправданим з точки зору національної самобутності.

У дисертації показано, що світ сьогодні розвивається в умовах зростаючої інтеграції технологій, економік та культур, і цей процес об’єктивний. Проте автор не погоджується з тим, що єдино можливою економічною, політичною й духовною формою процесу інтеграції є нинішнє всевладдя “глобальних гравців”. Автор стверджує (і цей висновок обґрунтовується в сотнях матеріалів багатьох відомих учених планети, таких як Е. Валлерстайн, С. Амін та ін.), що нині світ зіткнувся не просто з новим етапом інтернаціоналізації економічного й суспільного життя, що загрожує суверенітету націй, держав, але й особливою, характерною для “пізнього” капіталізму (Е. Мандел), соціальною формою цього процесу. Світ постав не просто перед глобалізацією, а глобальною гегемонією корпоративного капіталу. Це цілісна, тотальна влада капіталу як єдиної економічної, соціальної, політичної і духовної сили. Це влада капіталу, персоніфікованого насамперед вузьким колом глобальних гравців, що зрослися з істебліш­ментом “великої сімки”. Це влада капіталу, що охоплює увесь світ.

У третьому розділі “Тенденції і перспективи політичної культури української молоді в контексті глобалізації” розглянуто історичні передумови формування політичної культури українства; визначено, чому саме українська молодь є потенційно найкращим реципієнтом типу політичної культури, що його поширює глобалізація.

У дисертації показано, що характерною рисою сучасного світу є не тільки інтенсивний діалог культур, а й їхнє взаємопроникнення, що може бути позначене такими поняттями, як дифузія, конвергенція, інтеграція, зближення, асиміляція, творча взаємодія та ін. Позначені цими поняттями динамічні процеси сприяють формуванню єдиної світової спільноти. Водночас вони супроводжуються протилежними процесами, спрямованими на визначення і посилення культурної ідентичності, підкреслення унікальності культур, встановлення культурної автономії. І в цьому, на думку дисертантки, характерна риса сучасної культурної ситуації в Україні.

Термін “світове співтовариство” означає, що окремі культурні регіони, відмінні багато в чому один від одного, можуть жити єдиним економічним життям, використовувати однакову сучасну техніку й технології, володіти приблизно одним обсягом знань, підкріпленим вільним доступом до електронних баз даних та Інтернет, докладати чимало зусиль до вирішення нагальних глобальних проблем. І хоча ці процеси стосуються переважно економічно розвинених країн, вони зумовлюють усвідомлення того, що пріоритетним напрямом розвитку сучасної цивілізації стає формування нового світового порядку, що сприяє єдності світу в розмаїтті його складових.

Аналізуючи історичний контекст розвитку української нації, передусім характеристик її політичної психології та менталітету, автор встановила, що існують об’єктивні підстави для сприйняття українською молоддю дослідженої вище “цільової політичної культури”. На підставі авторських та професійних досліджень рівня свідомості молоді визначено, в який спосіб підтверджується гіпотеза про “глобалізаційні впливи” на практиці. Відповідні висновки дали змогу зробити також деякі прогнози щодо подальших тенденцій у розвитку політичної культури української молоді, а відтак усієї політичної системи.

У дисертації підкреслюється, що кінцевою метою усіх програм і проектів політичної соціалізації є формування політично зрілого громадянина України, політична поведінка якого ґрунтувалася б на демократичних цінностях, ідеалах та орієнтаціях. Реалізація ж на практиці зазначених проектів ускладнюється неможливістю звернення до механізмів міжгенераційної політичної наступності, які широко і плідно використовуються в країнах розвиненої демократії.