ФАКТОР ТРАНСНАЦІОНАЛЬНОЇ ЗЛОЧИННОСТІ В СУЧАСНИХ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ  ЗМІСТ  ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, наукове значення праці, визначено мету та завдання, об’єкт, предмет дослідження, його хронологічні рамки, повідомлено про наукову новизну, практичне значення та апробацію отриманих результатів дисертації.

У першому розділі “Транснаціональна злочинність як проблема науки та практики” представлена методологія дослідження, дається характеристика використаних джерел та здійснено огляд найважливіших здобутків вітчизняної і зарубіжної політологічної думки з проблематики дисертації.

У першому підрозділі “Історіографія та напрямки дослідження проблеми” характеризуються джерела, які були використані при написанні дисертації, значна частина з яких уперше вводиться в науковий обіг.

Це стосується, насамперед, аналітичних доповідей національного центрального бюро Інтерполу в Україні, в котрих досліджуються різні аспекти та наслідки функціонування в Україні структур транснаціональної злочинності; документів, що приймалися під час дискусій та генеральних асамблей ООН і стосувалися пошуку міжнародною спільнотою шляхів найефективнішого реагування на виклик транснаціональної злочинності; Ради Європи, Євросоюзу та СНД, які є прикладом регіональної співпраці країн у подоланні цього явища; на міжнародних науково-практичних конференціях, що дозволило авторові значною мірою дослідити еволюцію світової наукової думки щодо транснаціональної злочинності; рапортів державних і неурядових організацій, котрі, в більшості випадків, містили конкретні приклади функціонування сучасних транснаціональних кримінальних організацій, впливи цих структур на динаміку міждержавних, регіональних і глобальних стосунків.

У дисертації також були використані доступні авторові джерела та література українською, російською, англійською, польською й іншими мовами. У цьому зв’язку матеріали наукового характеру умовно розділені на такі напрямки.

По-перше, дослідження радянських і зарубіжних теоретиків та практиків міжнародних відносин до 1991 року. По-друге, праці українських і російських авторів у 90-х роках ХХ століття. По-третє, сучасна зарубіжна література з проблем організованої злочинності та корупції, їхніх транснаціональних форм в контексті еволюції системи міжнародних відносин. По-четверте, публікації дисертанта та інші матеріали щодо досліджуваної наукової проблеми.

Значний внесок в аналіз історичних аспектів становлення та розвитку організованої злочинності було зроблено, зокрема, науковими працями Д.Гулара, Д.Крессі, Х.Хесса, що, серед іншого, викривають походження та сутність таємних організацій мафіозного типу, а також причини швидкої транснаціоналізації мафії у період до другої світової війни. Дослідженню ролі та можливостей Інтерполу протидіяти транснаціональним злочинцям в умовах дуалістичної системи забезпечення міжнародної безпеки і загального протистояння поміж Сходом і Заходом присвячені роботи М.Фюнера, Р.Родеса, Р.Скревенса, Г.Іріарте та інших зарубіжних авторів. Тенденція інтернаціоналізації зарубіжної організованої злочинності до 1991 року аналізувалася в різних її аспектах у доробках радянських фахівців, насамперед, Ф.Решетникова, Л.Галенської, І.Карпеця.

Внаслідок глобальних перетворень, що сталися в кінці 80-х – на початку 90-х років, розпався СРСР і постали нові незалежні держави. Слабкість цих утворень, інтеграція в них посткомуністичних правлячих еліт з організованою злочинністю, ґвалтовне поширення корупції стали однією з найсуттєвіших політичних проблем. Процеси криміналізації швидко охопили й всі, без винятку, сфери життя України.

Починаючи з 1991 року, в Україні вийшла низка праць, присвячених різним аспектам організованої злочинності та корупції, - Г.Омельченка, М.Мельника, А.Хавронюка, Є.Невмержицького, М.Камлика, А.Бови, О.Дудорова, В.Гвоздецького та інших. Характерною особливістю цих праць є те, що науковці, по-перше, значною мірою, обмежуються аналізом тільки національного виміру організованої злочинності, її впливу виключно на інститути української держави та суспільства; по-друге, їхній аналіз стосується лише юридичних аспектів проблеми. Інколи вони аналізують проблеми розвитку в Україні тіньової економіки, але знову ж, швидше, як ілюстрацію до основної юридичної теми, звужують при цьому політичний вимір організованої злочинності тільки до проблеми корупції, при цьому в найбільш локальній її частині – хабарництві. Таким чином, політична функція організованої злочинності залишається, як правило, поза увагою українських дослідників так само, як проблеми інтернаціоналізації кримінальних організацій.

Дисертант в цьому зв’язку особливо відзначає доробок О.Турчинова, оскільки його праці стали чи не першою у вітчизняній історіографії спробою комплексного аналізу політичних, економічних, соціальних та інших причин, умов і наслідків інтеграції організованої злочинності з політичною елітою України. Однак О.Турчинов не аналізує міжнародні аспекти організованої злочинності – явища, від якого найбільше потерпає сьогодні Україна. За цією ж схемою своє дослідження побудував, зокрема, О.Долженков.

Вагомий внесок у загальне бачення теми мали теж висновки, узагальнення та фактичний матеріал, що міститься у працях П.Біленчука, С.Єркенова, А.Кофанова, П.Лупші, Дж.Ная, П.Уільямса, Д.Манке та А.Політі.

В дисертації критично використані роботи Р.Фрея, П. ван Ханнеманна, в котрих досліджуються процеси корпоратизації злочинних синдикатів. Підвищений інтерес становлять праці В.Поповича, О.Ярмоленка, Д.Кауфмана, М.Грабовського, А.Каліберди та інших авторів. Характерною рисою цих наукових доробок є, як правило, широке використання в них статистичних даних, що ілюструють вплив організованої злочинності на національні економіки учасників міжнародних відносин. Водночас в них майже не висвітлюються проблеми інфільтрації злочинних капіталів в міжнародні економічні стосунки, особливо в умовах глобалізації.

Дослідженню відмивання злочинних капіталів, їхнього впливу як на розвинені держави світу, так і ті, що розвиваються, присвячені, серед інших, монографії Л.Віоланте, І.Жмуйди, І.Каганця, Р.Кнапа, А.Кобякова, М.Коршунова тощо. Ці дослідження на багатій фактологічній базі досить точно характеризують ступінь вразливості глобальної економіки та політики перед корупційним тиском злочинного капіталу, неспроможність сучасної міжнародної системи контролю ефективно протидіяти проникненню коштів транснаціональної злочинності у різні сфери життя.

Окрему групу джерел складають матеріали МВС та Служби безпеки України, інші відомчі документи, зокрема, ЦРУ та ФБР США, ФСБ Російської Федерації. Всі ці матеріали дозволяють простежити полеміку спеціалістів щодо предмету дослідження.

У другому підрозділі “Концепції виникнення транснаціональної злочинності” показано різні погляди на генезу проблеми та її сучасний стан. Як категорія, що вимагає визначеної відповіді, а разом з тим вирішення, питання про транснаціональну злочинність об'єктивно виникає ще на початку ХХ ст., у період першої італійської еміграційної хвилі до США та формування італо-американського синдикату “LA COSA NOSTRA”. З тих пір воно стає постійним фактором політичного життя різних країн.

Дисертантом визначені наступні причини інтернаціоналізації сучасної організованої злочинності:

1) розпад біполярної системи міжнародних відносин і зникнення “залізної завіси” між Сходом і Заходом, розвиток процесів регіональної інтеграції та глобалізація міжнародних відносин;

2) загострення проблеми нерівномірності соціально-економічного та політичного розвитку різних країн світу, наявність глобальної дихотомії у рівнях споживання товарів і послуг;

3) прогресуюча недосконалість міжнародної системи взаємодії у боротьбі з транснаціональною злочинністю.

                Другий розділ “Глобалізація міжнародних відносин та інтернаціоналізація злочинності” присвячений дослідженню динаміки розвитку злочинності транснаціонального характеру в 90-і рр. ХХ ст.

У першому підрозділі “Глобалізація як криміногенний чинник у сучасних міжнародних відносинах” дисертант зазначає, що найістотнішим фактором, котрий каталізував процес інтернаціоналізації організованої злочинності, стала глобалізація. На формування розгалужених злочинних транснаціональних мереж в цьому контексті особливо вплинули: а) розвиток регіональних інтеграційних проектів, який нівелював значення національних кордонів, що сприяло спрощенню та збільшенню міжнародних зв’язків; б) розвиток світової торгівлі за рахунок нарощування обсягів експорту – імпорту товарів і послуг на ринках, що стали доступнішими внаслідок процесів суспільно-політичної трансформації; в) значне прискорення темпів урбанізації та утворення багатонаціональних мегаполісів, що перебрали на себе функції портових міст, які здавна потерпали від організованої злочинної діяльності; г) розвиток високих технологій, формування глобальних комунікаційних і фінансових мереж, котрі суттєво полегшили міжструктурний обмін; д) формування культу суспільства масового споживання в країнах “золотого мільярда”, що сприяло збільшенню в них попиту на незаконні товари та послуги.

У другому підрозділі “Сфери та наслідки діяльності транснаціональ-ної злочинності” дисертант аналізує питання наркобізнесу, протизаконного обігу зброї, організованих форм нелегальної міграції. З початку 90-х років проблема боротьби з наркомафією стала однією з ключових, зокрема, в політиці США щодо країн Південної Америки. Принцип сертифікації, тобто оцінки адміністрацією США зусиль південноамериканських урядів у подоланні організованої злочинності як головної умови подання їм політичної, фінансової і технічної допомоги, виступає чинником, що посилює суперечності в міжамериканських відносинах, створює сприятливий ґрунт для нестабільності та конфліктів у регіоні Південної та Мезоамерики.

У третьому підрозділі “Транснаціональні кримінальні альянси: механізми формування, сутність і методи боротьби” акцентується увага на дослідженні транснаціональних кримінальних альянсів як специфічних форм міжнародної інтеграції, спроможних сприяти створенню гнучких коаліцій у кримінальному середовищі задля забезпечення ширшого доступу злочинців до нових ринків, а також до сфер міжструктурного та високотехнологічного обміну. Стратегічні альянси в міжнародному плані дають транснаціональній злочинності змогу, по-перше, віднайти шляхи на нові ринки або збільшити свою частку на вже існуючому національному, регіональному чи макрорегіональному ринку; по-друге, нейтралізувати реальних і потенційних конкурентів або ж зробити їх своїми партнерами; по-третє, забезпечити більшу регулярність і передбачуваність міжнародним зв’язкам кримінальних організацій, що виникають, перш за все, навколо товарного ланцюга “сировина – готовий продукт (послуга) – споживач”. Дисертант виокремлює три головних види альянсів: виборчий, компенсаторний і торговельний. Всі вони підвищують ресурсну базу злочинців, дозволяють їм заповнювати так звані стратегічні прірви, тобто різницю між тим, чого хоче досягти синдикат, і тим, чого дозволяють йому досягти наявні ресурси.

У четвертому підрозділі “Міжнародні стратегії розвитку пострадянської злочинності” дисертант доходит висновку, що в досліджуваний період ця проблема розглядалася під кутом зору двох взаємопов’язаних тенденцій: а) інтернаціоналізації, що викликана виходом пострадянської організованої злочинності на ринки близького та далекого зарубіжжя; б) інтернаціоналізації як наслідку освоєння регіону СНД кримінальними організаціями з інших країн світу.

         У третьому розділі “Міжнародне співробітництво у боротьбі з транснаціональною злочинністю” аналізуються механізми і форми міжнародної співпраці у боротьбі з транснаціональною злочинністю.

         Перший підрозділ “Міжнародні організації та режими в боротьбі з транснаціональною злочинністю” присвячений аналізові найважливіших здобутків міжнародної спільноти у подоланні транснаціональної злочинності. Центральне місце у системі міжнародної координації посідає ООН. Із початку 90-х років ООН стала провідним осередком праці світової спільноти над створенням політичної і правової бази боротьби зі злочинністю. Найважливішим досягненням глобальної політики протидії стало прийняття країнами-членами ООН у 1994 році Неапольської політичної декларації та Світового плану дій проти транснаціональної злочинності. Своєрідним підсумком десятиліття роботи ООН у сфері подолання злочинності слід вважати підписання більшістю членів ООН у 2000 році Всесвітньої конвенції щодо боротьби з транснаціональною злочинністю.

Проведено науковий аналіз діяльності міжнародної спеціалізованої організації кримінальної поліції (Інтерполу) в контексті протидії транснаціональній злочинності. Попри великий досвід і широкі глобальні можливості, визначені Статутом організації, проблема, що досліджується, стала, на думку дисертанта, істотним викликом для Інтерполу. Оскільки в засадах його функціонування є принципи добровільності, політичної нейтральності та невтручання у внутрішні справи держав, Інтерпол насправді має досить обмежені можливості для боротьби з транснаціональними злочинними організаціями, що базуються, перш за все, у країнах міжнародної периферії. Корумпованість урядів таких держав, котрі створюють прикриття для цих організацій, та пов’язана з цією тенденцією зростаюча криза довіри у міждержавних стосунках є суттєвими чинниками, що об’єктивно звужують обшар багатосторонньої співпраці, сприяють виникненню “білих плям” у системі міжнародного співробітництва, а з тим знижують її ефективність. Інтерпол перебуває в сталому пошуку форм і методів модернізації системи міжнародної взаємодії, свого місця в ній.

У другому підрозділі “Принципи, форми та напрямки європейської політики подолання транснаціональної злочинності” дисертант досліджує регіональну взаємодію на прикладі політики Європейського Союзу щодо боротьби з транснаціональною злочинністю. Визнання Мадридським 1995 року саммітом ЄС предмета дослідження міжнародною проблемою, що загрожує безпеці Європи, спонукало Брюсель до опрацювання формули трансєвропейського співробітництва. Його підставою є уніфікація норм національного законодавства країн-членів ЄС, а також інституціоналізація системи протидії транснаціональній злочинності. Реалізація концепції співробітництва сприяла прийняттю Євросоюзом в середині 90-х років низки конвенцій та рамкових планів дій щодо боротьби зі злочинністю транснаціонального характеру, корупцією посадових осіб і легалізацією доходів, здобутих злочинним шляхом. Важливим здобутком стало також заснування Європолу. Органічною складовою цієї моделі співпраці є поширення європейського досвіду та стандартів боротьби на інші регіони світу, їхнє залучення в європейський політичний і правовий простір. Більшою мірою ця тенденція охоплює країни Центральної і Східної Європи, Російську Федерацію, проте з кінця 90-х років Європейський Союз все активніше співпрацює в цій царині також з державами Магрибу та країнами Латинської Америки.

Третій підрозділ “Україна в боротьбі з транснаціональною злочинністю” присвячений транснаціональній злочинності як одній з загроз національній безпеці України та чинника її міжнародних стосунків. Ця проблема має очевидний політичний характер: процеси криміналізації, що охопили українське суспільство, сформували, значною мірою, негативне ставлення провідних держав Заходу до України, суттєво ускладнили європейську й євроатлантичну інтеграцію України, дали підстави зарубіжним партнерам для здійснення на неї дипломатичного та іншого тиску. В цьому зв’язку вирішального значення набуває здатність України ефективно використовувати іноземну допомогу та зовнішній вплив, оскільки внутрішні передумови для декриміналізації держави і суспільства, на думку дисертанта, практично відсутні. Автор зосередився, зокрема, на аналізі співробітництва України з ЄС та у рамках Інтерполу. Співробітництво в першому випадку здійснюється, перш за все, у межах “Плану дій для України”, затвердженого Комісією ЄС у 1996 році. Головними цілями співпраці виступають: по-перше, новелізація та гармонізація норм українського законодавства згідно з європейським правом; по-друге, сприяння інститутам громадянського суспільства задля розвитку демократичної політичної системи та ринкової економіки; по-третє, технічна модернізація розвитку регіональної взаємодії між національними правоохоронними та судовими системами. Особливість політики ЄС – її комплексний підхід, який охоплює не тільки політично-правову, але й техніко-економічну сферу. Вступ України в Інтерпол у 1992 році відіграв позитивну роль у зміцненні та диверсифікації зв’язків з іншими країнами світу в сфері боротьби з транснаціональною злочинністю. Координацію співробітництва здійснює Національне центральне бюро Інтерполу в Україні, функціонування якого не дозволяє Російській Федерації монополізувати вплив на діяльність цієї міжнародної організації на пострадянському просторі через Субрегіональне бюро Інтерполу, що знаходиться у Москві.