ПСИХОЛОГІЯ ХУДОЖНЬО ОБДАРОВАНОЇ ОСОБИСТОСТІ (ГЕНДЕРНІ АСПЕКТИ) :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми дослідження, розкрито його об’єкт, предмет, мету, завдання, теоретико-методологічні основи та методи дослідження, висвітлено наукову новизну, теоретичне та практичне значення отриманих результатів, наведено дані про апробацію матеріалів роботи та публікації за темою дисертації.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади дослідження психології художньо обдарованої особистості» висвітлено загальнометодологічні та історико-психологічні основи роботи.

Теоретичний аналіз виявив універсальний характер проблеми художньо обдарованої особистості, дав змогу визначити історико-психологічну логіку її пізнання та виокремити менш вивчені аспекти. Згідно із загальнометодологічними засадами дослідження, відзначено такі характеристики обдарованої (зокрема, художньо обдарованої) особистості – спрямованість на розвиток та актуалізацію своїх можливостей, на осягнення та реалізацію власного покликання, здатність до екзистенціювання та взаємодії із світом неповторно-індивідуальним способом. Історія становлення поглядів на проблему художньо обдарованої особистості представлена низкою праць, що належать до різних наукових дисциплін та шкіл (психоаналіз, аналітична та гуманістична психологія, теорія настановлення, культурно-діяльнісна психологія, гештальтпсихологія, а також естетика, мистецтвознавство, літературознавство). Виокремлено та охарактеризовано основні підходи до трактування мистецтва та митця: 1) індивідуально-суб’єктний підхід, що акцентує роль індивідуальних якостей суб’єкта у творенні мистецтва неординарних, що підносяться над нормою, або аномальних, що відхиляються від норми, – (концепції І. Канта, Ч. Ломброзо, З. Фройда та їх послідовників); 2) метаіндивідуальний підхід, що зосереджується на творі мистецтва, причому аналіз може бути спрямований а) на «іншобуття» у творі психологічних характеристик митця або б) на надіндивідуальні закономірності структурування твору; в межах таких досліджень (праці структуралістів в літературознавстві, «Психологія мистецтва» Л. Виготського) концепції митця не формуються, але привертається увага дослідників до аспекту «іншобуття» художника в творі; 3) підхід, зосереджений на психологічному просторі «між суб’єктом та об’єктом» (концепції Р. Арнгайма, О. Леонтьєва та їх послідовників), зокрема, діяльнісний підхід, коли митець трактується передусім як суб’єкт продуктивної естетичної діяльності; 4) підхід, зосереджений на трансособовому досвіді митця; у психології митця акцентується його чутливість, сприйнятливість до трансіндивідуальних джерел мистецтва (теорії М. Гайдеґґера, П. Флоренського, К.–Ґ. Юнґа та їх продовжувачів). Також можна відзначити такі трактовки митця, що склались від давнини до сучасності: 1) священний безумець; 2) майстер, віртуоз; 3) геній як людина з неординарними характеристиками; 4) психопатологічний індивід; 5) незріла у психосексуальному сенсі людина, яка в мистецтві знайшла спосіб сублімації; 6) той, через кого істина приходить у світ (медіум, пророк); 7) людина, що сама у себе провокує божевілля, суб’єкт «номадичного мислення» (шизоаналіз); 8) людина що самоактуалізується у сфері мистецтва (гуманістична психологія); 9) скриптор, комбінатор текстів (поструктуралізм).

Основна заслуга глибинних психологів різних напрямків – в тому, що вони сформулювали проблему психології митця, акцентували її важливість, здійснили перші систематичні спроби її дослідження, запропонували пояснювальні схеми, моделі творчого функціонування художника. З.Фройд висунув ідею поєднання принципу задоволення та принципу реальності у функціонуванні особистості митця, при цьому акцентував особливу роль комплексу Едипа. Також важливий внесок у проблему художньо обдарованих осіб здійснено К.–Ґ. Юнґом та Е. Нойманом. К.–Ґ. Юнґ здійснив переоцінку психоаналітичного розуміння особистісної зрілості, піднісши роль жіночого первня у творчому процесі, акцентував значення взаємодії несвідомих та усвідомлюваних складових творчості, опрацював поняття колективного позасвідомого, архетипів та свідомого культурного канону.

Представниками гуманістичної психології розроблено низку важливих в контексті досліджуваної проблеми понять (самоактуалізація, самореалізація, вершинні переживання, первинна та вторинна складові творчості), розширено та опрацьовано методологічні принципи активності та цілісності стосовно особистості.

У психологічній науці проблема обдарованості стала предметом уваги багатьох авторів (Б. Ананьєв, Д. Богоявленська, Е. Віннер, Х. Гарднер, В. Кириєнко, Г. Костюк, О. Кульчицька, Н. Лейтес, В. Моляко, Д. Рензуллі, Н. Рождественська, Р. Семенова, Р. Стернберг, Б. Теплов та ін.). Проте художню образотворчу обдарованість досліджено недостатньо. Серед методичних підходів до цієї проблеми можна виокремити такі: 1) діагностично-компонентний; 2) типологічний; 3) психоаналітичний; 4) цілісно-особистісний. В руслі останнього підходу значний евристичний потенціал має концепція О.Мелік-Пашаєва, який опрацював важливі для розуміння художньо обдарованої особистості концепти – «естетична позиція», «вище творче Я», «вертикальний вимір» розвитку, «зустрічі з собою».

Також в розділі особливу увагу надано дослідженням фемінного та маскулінного аспектів творчості в теоріях російських філософів початку ХХ ст. (С. Булгаков, М. Бердяєв та ін.), в психоаналізі З.Фройда, в аналітичній (К.–Ґ. Юнґ, Е. Нойман) та гуманістичній психології (А. Маслов, Д. Хіллман, Д. Елкінз), в постструктуралізмі Р.Барта та ін.

Історико-психологічний аналіз дає змогу виокремити певну послідовність і логіку пізнання художньо обдарованої особистості. Значний інтерес в історії вивчення проблеми викликали особливі стани митця, процес його діяльності, незвичайні якості та особливі здібності; в подальшому відзначається зростання інтересу до особистості, її внутрішньої структури, механізмів функціонування, що забезпечують художню продуктивність митця. Хоча проблема жіночого/чоловічого у психолого-естетичному контексті (зокрема, питання про роль цих аспектів у творчому художньому процесі) привертала увагу філософів та теоретиків мистецтва, але не отримала достатньої розробки у психологічній науці.

У другому розділі «Концепція психоекзистенційної андрогінності художньо обдарованої особистості» на основі аналізу головних аспектів досліджуваної проблеми розроблено авторську концепцію – систему теоретичних положень про художньо обдаровану особистість, про гендерні та метагендерні аспекти її функціонування, сформульовано гіпотези емпіричного дослідження.

Для виконання завдань дослідження послідовно застосовувались конкретно-наукові процедури аналізу проблеми, зокрема аналіз провідних понять. Історія розвитку поглядів на феномен художньо обдарованих осіб має свою специфіку. Вона пов’язана з тим, що для опису цього феномену дослідники зверталися до різних понять, зосереджуючи увагу на тих чи інших аспектах явища відповідно до історичного контексту дослідження. Слід також враховувати складний спіралеподібний характер вивчення різних аспектів психології художньо обдарованих осіб та еволюції уявлень про неї.

Виходячи з теми та предмету дослідження, нами розглянуто такі поняття як «особистість», «образотворча діяльність», «художній образ», «естетичне переживання», «образотворча обдарованість», «гендер» та інші. Результати здійсненого аналізу можна підсумувати в таких визначеннях та міркуваннях.

Особистість ми розглядаємо насамперед як духовно-екзистенційне начало людини (особистісне начало), яке впродовж людського життя може розвиватись, збагачуватись, досягати розквіту, плідної зрілості, а може збіднюватись, деградувати, спотворюватись. За умови достатньої вираженості особистісне начало інтегрує та преображає також соціальні й природні характеристики індивіда, перетворюючи їх на свої ресурси. Рівень особистісної зрілості людини визначається глибиною її переживань та сенсів, домінуванням буттєвих цінностей, повнотою та унікально-індивідуальним характером їх творчого виявлення та утвердження в житті і культурі.

Образотворчу обдарованість (різновид загальнохудожньої) ми визначаємо як інтегральну властивість особи – багаторівневий поліаспектний комплекс схильностей та здібностей, мотиваційних та операціональних компонентів, що, розвиваючись, підпорядковуються естетично-творчій позиції особистості і забезпечують здатність людини до значущого внеску в ту чи іншу галузь візуального мистецтва. Своєрідність психологічного типу художника насамперед виявляється у властивому йому ставленні до світу, способі взаємодії з ним, особливих «вершинних» переживаннях, значній ролі позасвідомого у функціонуванні його особистості. Ця своєрідність виявляється у здатності сприймати неповторні чуттєві форми явищ як вираження їх внутрішнього життя, спорідненого самій людині. У такому досвіді відкривається неосяжна єдність реальності, відбувається активізація Самості як осередку єдності із сущим, нейтралізуються неконструктивні тенденції індивідуального несвідомого, посилюється сприйнятливість Его до Самості. Діалог Его та Самості є виявом екзистенціювання як «відкритого назовні стояння всередині» (М. Гайдеґґер), просвітлення сущого, розкриття вертикального виміру існування. Актуалізується потреба людини «стати собою» у вищому розумінні, реалізувати інтенції Самості, прояснюється голос покликання. Ця потреба стає провідною, значно сильнішою багатьох зовнішніх чинників, які здійснюють тиск на художника. Особливість психіки художника полягає в тому, що, виявляючи значну вибірковість та за необхідності опірність щодо зовнішніх вимог та соціальних очікувань, він довіряється потужному руху своїх переживань, не ухиляється від їх внутрішнього тиску.

Переживання можна розглядати як стан і як процес. Переживання виявляє в певному заломленні повноту індивідуального буття суб’єкта. Як процес індивідуальне переживання може бути еволюційно або інволюційно спрямованим, тобто сприяти зростанню або деградації особистості. Творче ставлення до переживання як стану (зокрема, до страждання) просвітлює, звільняє від егоцентричної поглинутості собою. Специфікою естетичного переживання як різновиду просвітленого стану є те, що в досвіді краси, за висловом С. Франка, відкривається неосяжна єдність реальності як такої, глибока спорідненість між світом людської душевності та тим, що виступає перед нами як зовнішній світ.

Художня образотворча діяльність – особлива взаємодія суб’єкта із світом, спрямована на задоволення творчої потреби, яка опредмечується в тому, «чого ще немає», але що прояснюється в свідомості як задум; в процесі образотворчої діяльності відбувається виникнення (на основі естетично-творчої трансформації переживань суб’єкта) візуальних образів та втілення їх в об’єкті за допомогою специфічних засобів (світла, ритму, композиції, кольору, форми, пропорцій, об’єму та ін.).

Художньо обдаровану особистість охарактеризовано як таку, що відзначається особливою чутливістю, спрямованістю на актуалізацію своїх творчих можливостей, здатністю до екзистенціювання. Рівень розвитку та досягнення нею акме визначається глибиною її переживань, повнотою та унікальністю їх виявлення у світі художніх форм. Особистість виступає чутливим рецептором, перетворювачем та транслятором екзистенції (глибинного душевно-духовного життя світу-в-собі й себе-у-світі) у сферу мистецьких форм, які можуть бути чуттєво сприйняті іншими людьми. Самоактуалізація обдарованої особистості як митця здійснюється в унікально-індивідуальному художньому втіленні екзистенції, тобто в процесі оригінального культуротворення, яке неможливе поза глибоким екзистенційним переживанням сутнісних людських проблем. Духовні відкриття митця втілюються у створених ним художніх образах, що стають здобутком людства, осмисленням його досвіду, чинником розвитку, що відображається в змінах культурного канону.

Різні виміри художньо обдарованої особистості та процесу образотворення можуть бути розглянуті в контексті гендерної проблематики.

Поняття «гендер» відображає, на відміну від поняття «стать» як біологічно детермінованої характеристики, складний соціокультурний процес становлення специфіки чоловічих і жіночих ролей, поведінки, психологічних характеристик та його результат – уявлення про фемінність та маскулінність – своєрідний для кожної культурної епохи, зі своїми особливостями для різних спільнот та соціальних прошарків.

Проблема статі на духовно-екзистенційному рівні, ідея двостатевості духу віддавна привертала увагу філософів та інших гуманітаріїв, але не отримала достатньої психологічної розробки. Для аналізу статі на цьому рівні недостатньо вищенаведених понять «стать» та «гендер». Відповідно до розуміння людини як цілісної біосоціодуховної істоти ми виокремлюємо три рівні детермінації психологічної фемінності та маскулінності: психобіологічний (статевий або субгендерний), що зумовлює характеристики, найбільш тісно пов’язані із дітонародженням, біологічним відтворенням роду; психосоціальний (гендерний), що зумовлює характеристики, пов’язані із специфікою чоловічих і жіночих соціальних ролей, значущі для соціальної адаптації особи, узгодженого функціонування та відтворення соціальної спільноти; психоекзистенційний (метагендерний), що зумовлює характеристики, значущі для потреб розвитку та творчості (метапотреб).

Фемінні та маскулінні характеристики першого й другого рівнів пов’язані із дефіцітарними цінностями (за А.Масловим), адаптаційною мотивацією і є доцільними з позиції продовження роду, збереження генотипу, продовження існування (виживання) певного типу соціуму, збереження його внутрішньої структури – традиційних взаємин, тощо. Фемінні та маскулінні характеристики третього рівня пов’язані із прагненням людини до екзистенційних цінностей, ґрунтуються на характеристиках першого й другого рівнів, але виходять за їхні межі й можуть домінувати. Метагендерний рівень яскраво виявляється у психології художньо обдарованих осіб.

Для вивчення окремих аспектів проблеми застосовано процедури атрибутивного, функціонального, структурного, генетичного аналізу у їх взаємозв’язку. З допомогою цих процедур окреслено основні атрибути художньо обдарованої особистості, проаналізовано її фемінний та маскулінний аспекти; охарактеризовано два внутрішні механізми – естетичну інтроекцію та художню проекцію, що забезпечують інтегрованість особистості та збереження її основних властивостей у творчому циклі; також окреслено типи функціонування художньо обдарованої особистості, етапи її становлення, умови досягнення акме.

В результаті генетичного аналізу охарактеризовано п’ять типів функціонування художньо обдарованої особистості: наївно-цілісний; кризовий; канонічний; індивідуалізований; індивідуалізовано-всезагальний. Усі ці типи можуть виявлятись в однієї особи в різні періоди її життя та творчості; або може переважати певний тип. Різні типи функціонування як тенденції можуть домінувати на різних етапах творчого процесу. Виокремлено такі стадії у становленні художньо обдарованої особистості: 1) дитяча цілісність; 2) соціокультурна адаптація; 3) особистісна та фахова індивідуалізація; 4) інтеграція. Проаналізовано умови переходу від кожної попередньої стадії до наступної, а також умови досягнення акме.

З метою побудови теоретичної моделі (як системи концептуальних положень і понять) крім аналізу також застосовано методи систематизації, узагальнення та моделювання. Дано розгорнутий опис авторської концепції художньо обдарованої особистості, висунуто гіпотези емпіричного дослідження.

Згідно з нашою концепцією, художньо обдарованій особі властива психоекзистенційна андрогінність, тобто поєднання маскулінності та фемінності метагендерного рівня, спосіб зв’язку та взаємодію яких забезпечують механізми естетичної інтроекції та художньої проекції. Як відомо, поняття «інтроекція» означає втягування зовнішнього об’єкта всередину, в суб’єктивне коло інтересів, переживання частини реальності як суб’єктивно значущої. Поняття «проекція» означає вкладання суб’єктивного смислу в об’єкт, приписування своїх бажань, настановлень, переживань явищам зовнішньої реальності. Початково проекція та інтроекція розглядались лише як примітивні механізми, властиві незрілій психіці. Згодом набуло визнання трактування проекції та інтроекції як механізмів, що розвиваються в процесі життя людини та трансформуються в більш зрілі форми, а порушення їх розвитку стає чинником низки психологічних проблем (К.–Ґ. Юнґ, П. Хайман та ін.). На нашу думку, домінування примітивних форм проекції призводить до егоцентричного, часом деструктивного, самовиявлення особи; домінування примітивних форм інтроекції зумовлює потребу узалежнення, несамостійність, підпорядкованість впливу соціального оточення, гальмує розвиток індивідуальності. Водночас синергія зрілих форм інтроекції та проекції забезпечує конструктивне самовираження особи, зокрема в процесі художньої творчості.

Зрілу форму інтроекції в контексті художньої творчості визначено нами як естетичну. Вона тісно пов’язана із деегоцентрацією в процесі «чистого споглядання» (яке, за А. Шопенгауером, вимагає повного забуття своєї особи та її інтересів), «буттєвого сприймання» (за А. Масловим) і може бути розглянута як механізм фемінної складової творчого циклу. На думку Д. Судзукі, художник, прагнучи щось намалювати, припиняє усвідомлювати себе як відмінного від об’єкта споглядання та ототожнюється з ним, звільняючи свідомість від егоцентричних мотивів. Дія естетичної інтроекції вмикається падінням внутрішньої напруги, дискомфортним переживанням пустки («штиль, – за висловом А. Модільяні, – це відчай, це катастрофа»). Гостра потреба у враженнях зумовлює налаштування на їх потік (стан особливої відкритості), відбувається прийняття у свій психологічний простір частки світу (істоти або явища) та емпатійне єднання з нею. В результаті зароджується праобраз майбутнього твору; його позасвідомий розвиток зумовлює зростання внутрішньої напруги та завершення дії естетичної інтроекції.

Зріла форма проекції уможливлює зняття внутрішньої напруги через часткову реалізацію інтенцій до перетворення зовнішнього світу відповідно до внутрішнього, подолання страху смерті шляхом утвердження власної індивідуальності в світі. Проекція тісно пов’язана з процесами подолання власної слабкості, а також індивідуалізацією самовиявлення. В контексті проблеми художньо обдарованої особистості нами виокремлено художній тОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми дослідження, розкрито його об’єкт, предмет, мету, завдання, теоретико-методологічні основи та методи дослідження, висвітлено наукову новизну, теоретичне та практичне значення отриманих результатів, наведено дані про апробацію матеріалів роботи та публікації за темою дисертації.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади дослідження психології художньо обдарованої особистості» висвітлено загальнометодологічні та історико-психологічні основи роботи.

Теоретичний аналіз виявив універсальний характер проблеми художньо обдарованої особистості, дав змогу визначити історико-психологічну логіку її пізнання та виокремити менш вивчені аспекти. Згідно із загальнометодологічними засадами дослідження, відзначено такі характеристики обдарованої (зокрема, художньо обдарованої) особистості – спрямованість на розвиток та актуалізацію своїх можливостей, на осягнення та реалізацію власного покликання, здатність до екзистенціювання та взаємодії із світом неповторно-індивідуальним способом. Історія становлення поглядів на проблему художньо обдарованої особистості представлена низкою праць, що належать до різних наукових дисциплін та шкіл (психоаналіз, аналітична та гуманістична психологія, теорія настановлення, культурно-діяльнісна психологія, гештальтпсихологія, а також естетика, мистецтвознавство, літературознавство). Виокремлено та охарактеризовано основні підходи до трактування мистецтва та митця: 1) індивідуально-суб’єктний підхід, що акцентує роль індивідуальних якостей суб’єкта у творенні мистецтва неординарних, що підносяться над нормою, або аномальних, що відхиляються від норми, – (концепції І. Канта, Ч. Ломброзо, З. Фройда та їх послідовників); 2) метаіндивідуальний підхід, що зосереджується на творі мистецтва, причому аналіз може бути спрямований а) на «іншобуття» у творі психологічних характеристик митця або б) на надіндивідуальні закономірності структурування твору; в межах таких досліджень (праці структуралістів в літературознавстві, «Психологія мистецтва» Л. Виготського) концепції митця не формуються, але привертається увага дослідників до аспекту «іншобуття» художника в творі; 3) підхід, зосереджений на психологічному просторі «між суб’єктом та об’єктом» (концепції Р. Арнгайма, О. Леонтьєва та їх послідовників), зокрема, діяльнісний підхід, коли митець трактується передусім як суб’єкт продуктивної естетичної діяльності; 4) підхід, зосереджений на трансособовому досвіді митця; у психології митця акцентується його чутливість, сприйнятливість до трансіндивідуальних джерел мистецтва (теорії М. Гайдеґґера, П. Флоренського, К.–Ґ. Юнґа та їх продовжувачів). Також можна відзначити такі трактовки митця, що склались від давнини до сучасності: 1) священний безумець; 2) майстер, віртуоз; 3) геній як людина з неординарними характеристиками; 4) психопатологічний індивід; 5) незріла у психосексуальному сенсі людина, яка в мистецтві знайшла спосіб сублімації; 6) той, через кого істина приходить у світ (медіум, пророк); 7) людина, що сама у себе провокує божевілля, суб’єкт «номадичного мислення» (шизоаналіз); 8) людина що самоактуалізується у сфері мистецтва (гуманістична психологія); 9) скриптор, комбінатор текстів (поструктуралізм).

Основна заслуга глибинних психологів різних напрямків – в тому, що вони сформулювали проблему психології митця, акцентували її важливість, здійснили перші систематичні спроби її дослідження, запропонували пояснювальні схеми, моделі творчого функціонування художника. З.Фройд висунув ідею поєднання принципу задоволення та принципу реальності у функціонуванні особистості митця, при цьому акцентував особливу роль комплексу Едипа. Також важливий внесок у проблему художньо обдарованих осіб здійснено К.–Ґ. Юнґом та Е. Нойманом. К.–Ґ. Юнґ здійснив переоцінку психоаналітичного розуміння особистісної зрілості, піднісши роль жіночого первня у творчому процесі, акцентував значення взаємодії несвідомих та усвідомлюваних складових творчості, опрацював поняття колективного позасвідомого, архетипів та свідомого культурного канону.

Представниками гуманістичної психології розроблено низку важливих в контексті досліджуваної проблеми понять (самоактуалізація, самореалізація, вершинні переживання, первинна та вторинна складові творчості), розширено та опрацьовано методологічні принципи активності та цілісності стосовно особистості.

У психологічній науці проблема обдарованості стала предметом уваги багатьох авторів (Б. Ананьєв, Д. Богоявленська, Е. Віннер, Х. Гарднер, В. Кириєнко, Г. Костюк, О. Кульчицька, Н. Лейтес, В. Моляко, Д. Рензуллі, Н. Рождественська, Р. Семенова, Р. Стернберг, Б. Теплов та ін.). Проте художню образотворчу обдарованість досліджено недостатньо. Серед методичних підходів до цієї проблеми можна виокремити такі: 1) діагностично-компонентний; 2) типологічний; 3) психоаналітичний; 4) цілісно-особистісний. В руслі останнього підходу значний евристичний потенціал має концепція О.Мелік-Пашаєва, який опрацював важливі для розуміння художньо обдарованої особистості концепти – «естетична позиція», «вище творче Я», «вертикальний вимір» розвитку, «зустрічі з собою».

Також в розділі особливу увагу надано дослідженням фемінного та маскулінного аспектів творчості в теоріях російських філософів початку ХХ ст. (С. Булгаков, М. Бердяєв та ін.), в психоаналізі З.Фройда, в аналітичній (К.–Ґ. Юнґ, Е. Нойман) та гуманістичній психології (А. Маслов, Д. Хіллман, Д. Елкінз), в постструктуралізмі Р.Барта та ін.

Історико-психологічний аналіз дає змогу виокремити певну послідовність і логіку пізнання художньо обдарованої особистості. Значний інтерес в історії вивчення проблеми викликали особливі стани митця, процес його діяльності, незвичайні якості та особливі здібності; в подальшому відзначається зростання інтересу до особистості, її внутрішньої структури, механізмів функціонування, що забезпечують художню продуктивність митця. Хоча проблема жіночого/чоловічого у психолого-естетичному контексті (зокрема, питання про роль цих аспектів у творчому художньому процесі) привертала увагу філософів та теоретиків мистецтва, але не отримала достатньої розробки у психологічній науці.

У другому розділі «Концепція психоекзистенційної андрогінності художньо обдарованої особистості» на основі аналізу головних аспектів досліджуваної проблеми розроблено авторську концепцію – систему теоретичних положень про художньо обдаровану особистість, про гендерні та метагендерні аспекти її функціонування, сформульовано гіпотези емпіричного дослідження.

Для виконання завдань дослідження послідовно застосовувались конкретно-наукові процедури аналізу проблеми, зокрема аналіз провідних понять. Історія розвитку поглядів на феномен художньо обдарованих осіб має свою специфіку. Вона пов’язана з тим, що для опису цього феномену дослідники зверталися до різних понять, зосереджуючи увагу на тих чи інших аспектах явища відповідно до історичного контексту дослідження. Слід також враховувати складний спіралеподібний характер вивчення різних аспектів психології художньо обдарованих осіб та еволюції уявлень про неї.

Виходячи з теми та предмету дослідження, нами розглянуто такі поняття як «особистість», «образотворча діяльність», «художній образ», «естетичне переживання», «образотворча обдарованість», «гендер» та інші. Результати здійсненого аналізу можна підсумувати в таких визначеннях та міркуваннях.

Особистість ми розглядаємо насамперед як духовно-екзистенційне начало людини (особистісне начало), яке впродовж людського життя може розвиватись, збагачуватись, досягати розквіту, плідної зрілості, а може збіднюватись, деградувати, спотворюватись. За умови достатньої вираженості особистісне начало інтегрує та преображає також соціальні й природні характеристики індивіда, перетворюючи їх на свої ресурси. Рівень особистісної зрілості людини визначається глибиною її переживань та сенсів, домінуванням буттєвих цінностей, повнотою та унікально-індивідуальним характером їх творчого виявлення та утвердження в житті і культурі.

Образотворчу обдарованість (різновид загальнохудожньої) ми визначаємо як інтегральну властивість особи – багаторівневий поліаспектний комплекс схильностей та здібностей, мотиваційних та операціональних компонентів, що, розвиваючись, підпорядковуються естетично-творчій позиції особистості і забезпечують здатність людини до значущого внеску в ту чи іншу галузь візуального мистецтва. Своєрідність психологічного типу художника насамперед виявляється у властивому йому ставленні до світу, способі взаємодії з ним, особливих «вершинних» переживаннях, значній ролі позасвідомого у функціонуванні його особистості. Ця своєрідність виявляється у здатності сприймати неповторні чуттєві форми явищ як вираження їх внутрішнього життя, спорідненого самій людині. У такому досвіді відкривається неосяжна єдність реальності, відбувається активізація Самості як осередку єдності із сущим, нейтралізуються неконструктивні тенденції індивідуального несвідомого, посилюється сприйнятливість Его до Самості. Діалог Его та Самості є виявом екзистенціювання як «відкритого назовні стояння всередині» (М. Гайдеґґер), просвітлення сущого, розкриття вертикального виміру існування. Актуалізується потреба людини «стати собою» у вищому розумінні, реалізувати інтенції Самості, прояснюється голос покликання. Ця потреба стає провідною, значно сильнішою багатьох зовнішніх чинників, які здійснюють тиск на художника. Особливість психіки художника полягає в тому, що, виявляючи значну вибірковість та за необхідності опірність щодо зовнішніх вимог та соціальних очікувань, він довіряється потужному руху своїх переживань, не ухиляється від їх внутрішнього тиску.

Переживання можна розглядати як стан і як процес. Переживання виявляє в певному заломленні повноту індивідуального буття суб’єкта. Як процес індивідуальне переживання може бути еволюційно або інволюційно спрямованим, тобто сприяти зростанню або деградації особистості. Творче ставлення до переживання як стану (зокрема, до страждання) просвітлює, звільняє від егоцентричної поглинутості собою. Специфікою естетичного переживання як різновиду просвітленого стану є те, що в досвіді краси, за висловом С. Франка, відкривається неосяжна єдність реальності як такої, глибока спорідненість між світом людської душевності та тим, що виступає перед нами як зовнішній світ.

Художня образотворча діяльність – особлива взаємодія суб’єкта із світом, спрямована на задоволення творчої потреби, яка опредмечується в тому, «чого ще немає», але що прояснюється в свідомості як задум; в процесі образотворчої діяльності відбувається виникнення (на основі естетично-творчої трансформації переживань суб’єкта) візуальних образів та втілення їх в об’єкті за допомогою специфічних засобів (світла, ритму, композиції, кольору, форми, пропорцій, об’єму та ін.).

Художньо обдаровану особистість охарактеризовано як таку, що відзначається особливою чутливістю, спрямованістю на актуалізацію своїх творчих можливостей, здатністю до екзистенціювання. Рівень розвитку та досягнення нею акме визначається глибиною її переживань, повнотою та унікальністю їх виявлення у світі художніх форм. Особистість виступає чутливим рецептором, перетворювачем та транслятором екзистенції (глибинного душевно-духовного життя світу-в-собі й себе-у-світі) у сферу мистецьких форм, які можуть бути чуттєво сприйняті іншими людьми. Самоактуалізація обдарованої особистості як митця здійснюється в унікально-індивідуальному художньому втіленні екзистенції, тобто в процесі оригінального культуротворення, яке неможливе поза глибоким екзистенційним переживанням сутнісних людських проблем. Духовні відкриття митця втілюються у створених ним художніх образах, що стають здобутком людства, осмисленням його досвіду, чинником розвитку, що відображається в змінах культурного канону.

Різні виміри художньо обдарованої особистості та процесу образотворення можуть бути розглянуті в контексті гендерної проблематики.

Поняття «гендер» відображає, на відміну від поняття «стать» як біологічно детермінованої характеристики, складний соціокультурний процес становлення специфіки чоловічих і жіночих ролей, поведінки, психологічних характеристик та його результат – уявлення про фемінність та маскулінність – своєрідний для кожної культурної епохи, зі своїми особливостями для різних спільнот та соціальних прошарків.

Проблема статі на духовно-екзистенційному рівні, ідея двостатевості духу віддавна привертала увагу філософів та інших гуманітаріїв, але не отримала достатньої психологічної розробки. Для аналізу статі на цьому рівні недостатньо вищенаведених понять «стать» та «гендер». Відповідно до розуміння людини як цілісної біосоціодуховної істоти ми виокремлюємо три рівні детермінації психологічної фемінності та маскулінності: психобіологічний (статевий або субгендерний), що зумовлює характеристики, найбільш тісно пов’язані із дітонародженням, біологічним відтворенням роду; психосоціальний (гендерний), що зумовлює характеристики, пов’язані із специфікою чоловічих і жіночих соціальних ролей, значущі для соціальної адаптації особи, узгодженого функціонування та відтворення соціальної спільноти; психоекзистенційний (метагендерний), що зумовлює характеристики, значущі для потреб розвитку та творчості (метапотреб).

Фемінні та маскулінні характеристики першого й другого рівнів пов’язані із дефіцітарними цінностями (за А.Масловим), адаптаційною мотивацією і є доцільними з позиції продовження роду, збереження генотипу, продовження існування (виживання) певного типу соціуму, збереження його внутрішньої структури – традиційних взаємин, тощо. Фемінні та маскулінні характеристики третього рівня пов’язані із прагненням людини до екзистенційних цінностей, ґрунтуються на характеристиках першого й другого рівнів, але виходять за їхні межі й можуть домінувати. Метагендерний рівень яскраво виявляється у психології художньо обдарованих осіб.

Для вивчення окремих аспектів проблеми застосовано процедури атрибутивного, функціонального, структурного, генетичного аналізу у їх взаємозв’язку. З допомогою цих процедур окреслено основні атрибути художньо обдарованої особистості, проаналізовано її фемінний та маскулінний аспекти; охарактеризовано два внутрішні механізми – естетичну інтроекцію та художню проекцію, що забезпечують інтегрованість особистості та збереження її основних властивостей у творчому циклі; також окреслено типи функціонування художньо обдарованої особистості, етапи її становлення, умови досягнення акме.

В результаті генетичного аналізу охарактеризовано п’ять типів функціонування художньо обдарованої особистості: наївно-цілісний; кризовий; канонічний; індивідуалізований; індивідуалізовано-всезагальний. Усі ці типи можуть виявлятись в однієї особи в різні періоди її життя та творчості; або може переважати певний тип. Різні типи функціонування як тенденції можуть домінувати на різних етапах творчого процесу. Виокремлено такі стадії у становленні художньо обдарованої особистості: 1) дитяча цілісність; 2) соціокультурна адаптація; 3) особистісна та фахова індивідуалізація; 4) інтеграція. Проаналізовано умови переходу від кожної попередньої стадії до наступної, а також умови досягнення акме.

З метою побудови теоретичної моделі (як системи концептуальних положень і понять) крім аналізу також застосовано методи систематизації, узагальнення та моделювання. Дано розгорнутий опис авторської концепції художньо обдарованої особистості, висунуто гіпотези емпіричного дослідження.

Згідно з нашою концепцією, художньо обдарованій особі властива психоекзистенційна андрогінність, тобто поєднання маскулінності та фемінності метагендерного рівня, спосіб зв’язку та взаємодію яких забезпечують механізми естетичної інтроекції та художньої проекції. Як відомо, поняття «інтроекція» означає втягування зовнішнього об’єкта всередину, в суб’єктивне коло інтересів, переживання частини реальності як суб’єктивно значущої. Поняття «проекція» означає вкладання суб’єктивного смислу в об’єкт, приписування своїх бажань, настановлень, переживань явищам зовнішньої реальності. Початково проекція та інтроекція розглядались лише як примітивні механізми, властиві незрілій психіці. Згодом набуло визнання трактування проекції та інтроекції як механізмів, що розвиваються в процесі життя людини та трансформуються в більш зрілі форми, а порушення їх розвитку стає чинником низки психологічних проблем (К.–Ґ. Юнґ, П. Хайман та ін.). На нашу думку, домінування примітивних форм проекції призводить до егоцентричного, часом деструктивного, самовиявлення особи; домінування примітивних форм інтроекції зумовлює потребу узалежнення, несамостійність, підпорядкованість впливу соціального оточення, гальмує розвиток індивідуальності. Водночас синергія зрілих форм інтроекції та проекції забезпечує конструктивне самовираження особи, зокрема в процесі художньої творчості.

Зрілу форму інтроекції в контексті художньої творчості визначено нами як естетичну. Вона тісно пов’язана із деегоцентрацією в процесі «чистого споглядання» (яке, за А. Шопенгауером, вимагає повного забуття своєї особи та її інтересів), «буттєвого сприймання» (за А. Масловим) і може бути розглянута як механізм фемінної складової творчого циклу. На думку Д. Судзукі, художник, прагнучи щось намалювати, припиняє усвідомлювати себе як відмінного від об’єкта споглядання та ототожнюється з ним, звільняючи свідомість від егоцентричних мотивів. Дія естетичної інтроекції вмикається падінням внутрішньої напруги, дискомфортним переживанням пустки («штиль, – за висловом А. Модільяні, – це відчай, це катастрофа»). Гостра потреба у враженнях зумовлює налаштування на їх потік (стан особливої відкритості), відбувається прийняття у свій психологічний простір частки світу (істоти або явища) та емпатійне єднання з нею. В результаті зароджується праобраз майбутнього твору; його позасвідомий розвиток зумовлює зростання внутрішньої напруги та завершення дії естетичної інтроекції.

Зріла форма проекції уможливлює зняття внутрішньої напруги через часткову реалізацію інтенцій до перетворення зовнішнього світу відповідно до внутрішнього, подолання страху смерті шляхом утвердження власної індивідуальності в світі. Проекція тісно пов’язана з процесами подолання власної слабкості, а також індивідуалізацією самовиявлення. В контексті проблеми художньо обдарованої особистості нами виокремлено художній тип проекції та розглянуто його як механізм функціонування маскулінного аспекту, спрямований на подолання труднощів вираження унікального внутрішнього світу шляхом вибору відповідних собі (споріднених душі) художніх засобів, досконалого оволодіння ними, а також їх індивідуалізації, органічного оновлення та розвитку. Багато висловлювань художників відображають саме аспект індивідуальної творчої волі та самоподолання. Механізм художньої проекції вмикається зростанням внутрішньої напруги до болісного дискомфортного рівня – переживанням «важкості недоброї» та потреби звільнення. Функціонування фемінного та маскулінного аспектів у творчому циклі художньо обдарованої особистості відображено на рис. 1.

У художньому процесі первинною є роль метагендерної фемінності, завдяки якій здійснюється деегоцентрація – центрація на «не Я»; тимчасово втрачається усвідомлення «Я» як обмеженої структурованої цілісності, «Я» переживається тотожним із «не Я». В результаті такого єднання зароджується психічне утворення, яке несе в собі невідому нову інформацію одночасно про «Я» і «не Я». Це утворення («праобраз») переживається як «щось в мені», має власну логіку розвитку, росту, критичні терміни виходу за межі «Я». Психоекзистенційна маскулінність виявляється в мобілізації ресурсів для вираження «праобраза» назовні, наданні йому форми твору (об’єкта), тобто переведенні в «не Я». Таким чином, знову відбувається взаємодія «Я» і «не Я», але на цьому етапі «Я» займає активну перетворювальну позицію. Це уможливлює породження-формування суб’єктом образотворчої діяльності художньо оригінального продукту як результату осягнення праобразів глибокого необмежено символічного змісту та трансляції їх людям в унікально-індивідуальній художній формі.ип проекції та розглянуто його як механізм функціонування маскулінного аспекту, спрямований на подолання труднощів вираження унікального внутрішнього світу шляхом вибору відповідних собі (споріднених душі) художніх засобів, досконалого оволодіння ними, а також їх індивідуалізації, органічного оновлення та розвитку. Багато висловлювань художників відображають саме аспект індивідуальної творчої волі та самоподолання. Механізм художньої проекції вмикається зростанням внутрішньої напруги до болісного дискомфортного рівня – переживанням «важкості недоброї» та потреби звільнення. Функціонування фемінного та маскулінного аспектів у творчому циклі художньо обдарованої особистості відображено на рис. 1.

У художньому процесі первинною є роль метагендерної фемінності, завдяки якій здійснюється деегоцентрація – центрація на «не Я»; тимчасово втрачається усвідомлення «Я» як обмеженої структурованої цілісності, «Я» переживається тотожним із «не Я». В результаті такого єднання зароджується психічне утворення, яке несе в собі невідому нову інформацію одночасно про «Я» і «не Я». Це утворення («праобраз») переживається як «щось в мені», має власну логіку розвитку, росту, критичні терміни виходу за межі «Я». Психоекзистенційна маскулінність виявляється в мобілізації ресурсів для вираження «праобраза» назовні, наданні йому форми твору (об’єкта), тобто переведенні в «не Я». Таким чином, знову відбувається взаємодія «Я» і «не Я», але на цьому етапі «Я» займає активну перетворювальну позицію. Це уможливлює породження-формування суб’єктом образотворчої діяльності художньо оригінального продукту як результату осягнення праобразів глибокого необмежено символічного змісту та трансляції їх людям в унікально-індивідуальній художній формі.