ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ СТАНОВЛЕННЯ СУБ\'ЄКТА САМОРОЗВИТКУ В ЮНАЦЬКОМУ ВІЦІ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі розкрито стан і сутність проблеми, що розглядається, обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено об’єкт і предмет, наукову новизну, сформульовано мету і завдання, розкрито практичну значущість отриманих результатів дослідження, викладено інформацію про апробацію та впровадження результатів дослідження.

Перший розділ – «Теоретико-методологічні засади дослідження проблеми саморозвитку особистості» – присвячений висвітленню теоретичних підходів до проблеми саморозвитку в системі наук про людину; аналізу уявлень про саморозвиток особистості в основних психологічних теоріях; з’ясуванню сутності розуміння суб’єктності в контексті саморозвитку особистості; розгляду психологічних детермінантів саморозвитку особистості та становлення суб’єкта саморозвитку.

Проблема саморозвитку поставала перед мислителями на різних етапах еволюції людства й розвитку системи наук. У філософських дослідженнях використання поняття «саморозвиток» та ідей, покладених в його основу, має давню історію (Конфуцій, Демокрит, Сократ, Епікур, Марк Аврелій, Плутарх, Сенека, Фома Аквінський, Д. Бруно, Г. Лейбніц, Б. Спіноза, Платон, Аристотель).

У період XVIII–XIX ст. проблеми свободи, загальнолюдських цінностей, моральності досліджували Г. Гегель, І. Кант, І. Фіхте, Ф. Шеллінг. Г. Гегель зазначав, що все існує лише в русі, розвитку. На його думку, в основі будь-якого руху як саморуху лежить протиріччя, що і становить всеохопний принцип саморозвитку. І. Кант вважав людину суб'єктом суспільної поведінки та власного самовдосконалення. На думку видатного українського філософа Г.С. Сковороди, розвиток людини має тісно переплітатися з її саморозвитком, з невтомним прагненням виховати у собі ідеали правди, добра й духовної краси.

У XX ст. в центрі уваги філософів постали проблеми внутрішніх джерел життя, свободи вибору в саморозвитку, творчості як духовної сутності самовиховання (М. О. Бердяєв, В. В. Зеньковський, В. В. Розанов, В. С. Соловйов, С. Л. Франк); самоцінності особистості, здатності людини до трансцендентування, автономного духовного будівництва, життєвого самовизначення, екзистенційного вибору (М. М. Бахтін, М. К. Мамардашвілі, В. В. Налімов, М. Бубер, Х. Ортега-і-Гассет та ін.). Важливі положення в цьому контексті знаходимо у представників зарубіжної екзистенціальної філософії (М. Гайдеггер, С. К'єркегор, Ж. Сартр, Е. Фромм, К. Ясперс та ін.). Загальна позиція філософів-екзистенціалістів зводиться до того, що людина не є продуктом тільки спадкових (генетичних) чинників або впливу навколишнього середовища (особливо раннього впливу), а сама відповідальна за те, хто вона й ким стає.

Саморозвиток є одним із ключових понять акмеології (Б. Г. Ананьєв, А. О. Деркач, Н. В. Кузьміна, А. О. Реан), вихідним принципом синергетики (В. І. Аршинов, О. М. Князєва, С. П. Курдюмов, І. Р. Пригожин та ін.), використовується в педагогічних технологіях (П. Ф. Каптерев, А. С. Макаренко, Е. О. Остапенко, К. Д. Ушинський та ін.).

Дослідження становлення і розвитку людини у її реальному житті було і залишається пріоритетним напрямом у царині психологічних розвідок. Розглянуті нами уявлення про саморозвиток особистості в зарубіжних психологічних теоріях (А. Анг’ял, К. Левін, А. Маслоу, Г. Оллпорт, К. Роджерс, Е. Фромм, Е. Еріксон та ін.) мають переважно описовий (феноменологічний) характер і ґрунтуються на гуманістичному підході. Пріоритет у нашому аналізі ми віддаємо самоактуалізації як концепції розвитку людини, що ґрунтується на ідеї опори на саморозвиток і самоорганізацію.

Фундаментальний підхід до психологічних феноменів у вітчизняній психологічній науці зумовив підвищену увагу до поняття «розвиток» і появу значної кількості досліджень, присвячених розвитку особистості. Аналітичний огляд психологічних джерел засвідчив, що більшість науковців розглядають людину як суб’єкта власної активності і власного перетворення, а процес розвитку переважно вважають саморозвитком (К. О. Абульханова-Славська, Л. І. Анциферова, Г. О. Балл, І. Д. Бех, М. Й. Боришевський, А. В. Брушлинський, І. С. Булах, Г. С. Костюк, П. В. Лушин, С. Д. Максименко, С. Л. Рубінштейн, М. В. Савчин, Т. М. Титаренко, П. Р. Чамата).

Для С. Л. Рубінштейна людина – це істинний суб'єкт саморозвитку і творчості. Загальна філософсько-психологічна концепція С. Л. Рубінш­тейна, згідно з якою зовнішні причини діють через внутрішні умови, є визначальною для з’ясування умов і механізмів становлення суб’єкта саморозвитку. Становлення особистості Г. С. Костюк розглядав як детермінований суспільними умовами (навчанням, вихованням) процес «саморуху», що спонукається внутрішніми суперечностями, які виникають у ньому. Аналізуючи структуру і зміст самосвідомості, П. Р. Чамата розкрив механізми формування, показав особливість самої дитини, яка одночасно виступає об'єктом і суб'єктом самопізнання і власної активності. На думку І. Д. Беха, основою розвитку особистості є воля як форма самодетермінації, яка, спонукаючи до моральних дій, приводить особистість до «відповідального звершення», творення і саморозвитку. Розвиток особистості, на думку М. Й. Боришевського, пов'язаний із безперервним саморухом, постійним самооновленням. У всіх цих складних перетвореннях саморегуляція виступає як суттєвий момент розвитку особистості, як його основний інструмент. У розробленій Т. М. Титаренко структурно-генетичній моделі цілісного саморозгортання життєвого світу людини представлені життєві кризи особистості як джерела і рушійні сили становлення її життєвого простору.

Цінними для нашого дослідження виявилися погляди науковців на природу самовиховання (М. Й. Боришевський, В. В. Давидов, Л. М. Проко­лієнко, В. І. Слободчиков, Г. А. Цукерман). Діяльність самовиховання формується в результаті самопізнання та усвідомлення розбіжності реального Я та ідеального образу себе в майбутньому (М.Й. Боришевський).

Одним із провідних у методологічному плані в сучасній вітчизняній психології є суб'єктний підхід. Він не є однорідним утворенням і постає в різних варіантах як суб'єктно-дієвий (К. О. Абульханова-Славська, Б. Г. Ананьєв, Г. О. Балл, А. В. Брушлинський, Н. Ю. Волянюк, Г. С. Костюк, С. Д. Максименко, В. А. Роменець, С. Л. Рубінштейн та ін.), суб'єктно-об'єктний (Л. В. Алексєєва, Л. Ф. Бурлачук, О. Ю. Коржова та ін.), системно-суб'єктний (З. С. Карпенко, О. О. Сергієнко), суб'єктно-буттєвий (М. Й. Боришевський, В. В. Знаков, М. В. Савчин, Т. М. Титаренко). Більшістю дослідників суб'єктність розуміється як центральне утворення людської реальності, що виникає на певному рівні розвитку особистості та інтегрує такі її характеристики, як самоактивність, рефлексивність, ініціативність, творчість, самодетермінація, саморегуляція, саморозвиток та ін. У низці сучасних досліджень розглядаються питання філогенетичного та онтогенетичного становлення індивіда як суб'єкта психічної активності (Л. І. Анциферова, Г. С. Костюк, С. Д. Максименко, В. І. Слободчиков, В. О. Татенко, В. Е. Чудновський, Т. Бауер та ін.). Модель становлення індивіда як суб'єкта психічної активності в онтогенезі, побудована на структурно–генетичній основі, використовувалась нами при розробці структурно-функціональної моделі саморозвитку особистості, а також при дослідженні соціально-психологічних чинників та визначенні закономірностей становлення суб'єкта саморозвитку.

Становлення суб'єктності відбувається тільки шляхом саморозвитку. У той же час суб'єктність можна розглядати як інтегратор здатності людини до усвідомленого і керованого саморозвитку. У психології вже склалася певна система структурування суб'єктності, в якій ключову роль відіграють досліджені науковцями феномени суб'єктності: компоненти суб'єктного досвіду (О. К. Осницький), механізми суб'єктності (В. О. Татенко), внутрішні передумови та зовнішні прояви суб'єктності (Н.Ю. Волянюк); закономірності розвитку суб'єктності в онтогенезі (М. Й. Боришевський, Г. С. Костюк, С. Д. Максименко, В. О. Татенко), основні атрибутивні характеристики суб'єктності (В. А. Петровський). На наш погляд, у рамках суб'єктного підходу стає можливим вибудувати структуру саморозвитку особистості, де основними елементами є: суб'єкт, об'єкт, характер суб'єкт-об'єктного відношення. Особистість як суб'єкт розвитку спрямовує перетворювальну активність на себе як об'єкт, самостійно керуючи власним розвитком. Саморозвиток, зберігаючи всі родові ознаки розвитку, більш підкреслено характеризується участю самої особистості в його детермінації.

З огляду на викладене, предметом особливої уваги стають психологічні детермінанти саморозвитку особистості, наскрізна лінія розгляду яких може бути представлена такими «ланками»: психологічний (або особистісний) ресурс – надситуативна активність – значущі відносини (або соціальна настанова) – рівні психологічної активності – рівні регуляції поведінки – система цінностей тощо (Дж. Мід, М. Рокіч, М. Фішбейн, Б. Г. Ананьєв, В. Г. Асєєв, В. М. М’ясищев, В. О. Ядов). Проблему мотивації самодетермінованої поведінки і власного розвитку вивчали багато дослідників: Є. Десі, Г. Келлі, Г. Оллпорт, М. Чіксентміхалі, Р. М. Грановська, Є. П. Ільїн, Ю. С. Крижанська, Д. О. Леонтьєв, П. В. Лушин. У зарубіжній психології погляди на провідні детермінанти і причини ускладнення позитивного саморозвитку особистості напрацьовані переважно в рамках різних психотерапевтичних напрямів. В них механізмами, за рахунок яких здійснюється особистісне зростання, виступають: вивільнення раніше недоступного неусвідомленого матеріалу (З. Фрейд), самість як внутрішній провідний фактор (К. Юнг), самоаналіз як прагнення до розвитку особистості (К. Хорні), базові потреби як основа розвитку (Г. Саліван), рух від почуття “неповноцінності”, центрованості на самому собі і цілях особистісної “вищості” до конструктивного оволодіння середовищем та соціально корисного розвитку, самореалізації (А. Адлер) та ін. Різні підходи до розуміння особистісного зростання пояснюють значний перелік феноменів, що можуть становити його зміст: самореалізація, розширення свідомості, прагнення до компетентності і конгруентності, знаходження власного сенсу життя, досягнення людиною своєї внутрішньої сутності, забезпечення успішної автентичності (Р. Ассаджолі, Д. Бьюдженталь, Ф. Перлз, К. Роджерс, В. Франкл) тощо.

З погляду вітчизняних психологів, усвідомлений і керований саморозвиток є функцією самосвідомості особистості, відбувається, як правило, в контексті значущої діяльності (передусім професійної) завдяки гармонійній взаємодії структурних компонентів самосвідомості – когнітивного, ціннісного, мотиваційно-смислового, емоційно-ціннісного, уявлення про життєвий шлях, уявлення про себе в часі, саморегуляції тощо (М. Й. Боришевський, П. Р. Чамата, І. І. Чеснокова, Р. Бернс, У. Джеймс та ін.).

Загострення в свідомості людини мотиваційних відносин (мотиву і мети, мотиву і емоції, мотиву і волі та ін.) зумовлює процес саморозвитку, що відображається в смислових утвореннях і виявляється у зміні будови свідомості. Отже, основними детермінантами саморозвитку як суб’єктної діяльності є зміна змістової структури самосвідомості та трансформація смислових утворень унаслідок динамічних відносин надситуативної активності (потреба в саморозвитку), настанови (ініціація саморозвитку), домінуючих цінностей (змістове наповнення, спрямування саморозвитку), а також особистісного ставлення, значущості фрагментів дійсності та їх емоційного забарвлення.

Крім того, однією з основних психологічних умов готовності суб’єкта до саморозвитку є відчуття і усвідомлення ним потреби в самозміні і особистісному зростанні. Така потреба в юнацькому віці є нагальною, адже особистісне самовизначення, актуальне для цього віку, в сучасній психології розглядають як основу самодетермінації власного розвитку. До того ж у юнацькому віці всі складові самосвідомості набувають достатньої зрілості. Виходячи з потреби в саморозвитку і його можливості, маємо підстави вважати, що для становлення особистості як суб’єкта саморозвитку саме юнацький вік є сенситивним.

У другому розділі – «Концептуалізація системного підходу до особистісного саморозвитку» – на базі аналізу психологічних робіт здійснено експлікацію поняття «саморозвиток особистості», проаналізовано проблемне поле досліджуваного феномену, уточнено змістове наповнення поняття «саморозвиток» у контексті інших семантично близьких понять; розроблено концептуальні моделі саморозвитку особистості, виокремлено його суттєві характеристики, аргументовано потенціал; визначено психологічні ресурси, механізми, мотиваційно-вольові регулятори, рівні організації та можливі причини ускладнення (блокування) саморозвитку як суб’єктної діяльності; з’ясовано закономірності становлення суб’єкта саморозвитку.

Аналіз філософських, педагогічних та психологічних праць, присвячених досліджуваному феномену, показує, що саморозвиток розглядається в різних аспектах: як саморух (Ф. Гегель, І. Кант, Г. Сковорода та ін.), діяльність, внутрішня активність (Г. О. Балл, М. Й. Боришевський, Г. С. Костюк, Л. С. Рубінштейн та ін.), потреба (М. О. Бердяєв, І. С. Булах, С. Д. Максименко, Е. О. Помиткін, М. В. Савчин), здатність, характеристика (Є. І. Ісаєв, Н. І. Пов’якель, В. І. Слободчиков), зміна (М. Гайдеггер С. Л. Франк, Н. Р. Бітянова, П. В. Лушин та ін.), процес (Я. Коменський, Дж. Локк, Й. Песталоцці та ін.), механізм (З. С. Карпенко, Т. М. Титаренко, В. М. Ямницький), технологія (П. Ф. Каптерев, Ю. О. Лобейко, Г. К. Селевко та ін.). У психології найбільший інтерес становить безпосередньо процес саморозвитку як різною мірою усвідомлена, самоконтрольована і самокерована активність особистості – саморозвиток як психологічна і особистісна зміна.

Таке багатоаспектне розуміння сутності досліджуваного феномену, з одного боку, дозволяє наповнити його змістовно, а з іншого – викликає необхідність упорядкувати існуючі дефініції саморозвитку і здійснити експлікацію визначення, близького до нашого розуміння. У представників різних психологічних напрямів і шкіл ми знаходимо наступні підходи до визначення поняття «саморозвиток особистості». Саморозвиток розуміється як: зростання Я, форма екзистенціального розкриття людини (Дж. Бьюдженталь, А. Маслоу, К. Роджерс, В. Франкл); процес «розгортання» вже наявних, але «згорнутих» до певного часу задатків, якостей або «зародження» і становлення якостей, яких раніше не було (А. О. Деркач); адаптаційна стратегія, функція якої полягає в гармонізації відносин із собою та навколишнім світом (К. Я. Вазіна, К. Обуховський); безперервне розширення обсягу і змісту самосвідомості, тобто включення в сферу свідомого все більшої кількості життєвих функцій людини, її звичок і психологічних станів (Р. Н. Файзуллін); оволодіння можливостями, що пропонує людині життя (Х. Ортега-і-Гассет, Д. О. Леонтьєв); здатність перетворення власної життєдіяльності (В. І. Слободчиков, Є. І. Ісаєв); життєтворча активність (В. М. Ямницький); перетворення змістових і функціональних структур власної психіки (М. Й. Боришевський). Якщо цей процес відбувається усвідомлено і цілеспрямовано, то в цьому випадку особистість можна вважати суб’єктом власного саморозвитку. За нашим визначенням, особистісний саморозвиток - це свідома, цілеспрямована і самокерована активність особистості, мета якої полягає в самозміні в позитивному напрямі, що і забезпечує особистісне зростання, самовдосконалення.

Як свідчить теоретичний аналіз, процес саморозвитку – як сутнісна форма буття людини - починається разом із життям і розгортається всередині нього. Проте актуалізований, усвідомлений і керований саморозвиток людина може здійснювати тільки тоді, коли свідомо починає ставити цілі щодо самопізнання, самовдосконалення, самореалізації, визначає перспективи того, до чого вона рухається, чого домагається, що бажає або, навпаки, не бажає змінювати у собі, тобто усвідомлює, об’єктивізує і перетворює власні особистісні характеристики і способи взаємодії зі світом. Таким чином, саморозвиток як суб’єктна діяльність передбачає наявність чітко усвідомлених цілей власного перетворення, цілісної Я-концепції і концепції свого життя та особистісних настанов – готовності до саморозвитку, свободи вибору і відповідальності за нього. В дослідженні поглиблено та уточнено психологічні уявлення про суттєві характеристики саморозвитку як суб’єктної діяльності, а саме: життєдіяльність як безперервний процес самотворення, самовдосконалення і самореалізації, як вияв творчості особистості; самоактивність як джерело саморозвитку, інтенціональності; а також розвиненість самосвідомості (автономність, самоідентичність, самокерованість) особистості.

Семантичний аналіз показав, що змістовно близькими до саморозвитку є поняття самоактуалізація (А. Маслоу, К. Роджерс), самореалізація, самоздійснення (Л. І. Анциферова, Л. О. Коростильова), самотрансценденція (В. Франкл, М. К. Мамардашвілі), автентичність (Дж. Бьюдженталь, С. Мадді), суверенність (К. Муздибаєв, С. К. Нартова-Бочавер), життєздатність (У. Ешбі, К. Левін та ін.). Зіставлення змісту цих та інших понять дозволило якісно доповнити розуміння психологічної сутності саморозвитку, а також показало, що здатність до усвідомленого і самокерованого (суб’єктного) саморозвитку більшістю дослідників розглядається як необхідна умова психологічного здоров’я людини, відчуття нею задоволеності життям, щастя (А. Адлер, Р. Ассаджолі, М. Аргайл, К. Обуховський, В. Франкл, В. С. Ротенберг), формує певні властивості особистості.

Змістовий аналіз феномену саморозвитку підтверджує уявлення про нього як про неоднозначний, багатоплановий процес особистісних змін, який виявляється в різних формах, вимірах, аспектах, має свою динаміку, мотиви, способи, суб’єктивні і об’єктивні результати, а також індивідуальні особливості (стиль) і відбувається на різних рівнях структурної організації психіки – від психофізичного до соціально-психологічного, суб’єктно-смислового, духовного – в контексті життєдіяльності особистості завдяки її самоактивності.

Контент-аналітичний огляд теоретичних джерел з проблеми саморозвитку дозволив виокремити низку психологічних станів самоорганізації внутрішньої реальності особистості, які можна визначити як форми саморозвитку. Серед них: самопізнання, самовизначення, самопрогнозування, самопроектування, самопобудова, самовиховання, самопідкріплення, самоствердження, самовираження, саморозкриття, самопредставлення, самовдосконалення, самоактуалізація, самореалізація тощо. Названі вияви психічного життя людини об’єднує те, що всі вони самодетерміновані і відображають різні аспекти саморуху, самотворення, самозмінювання особистості. Будучи імпліцитно поєднані, вони виражають сутність саморозвитку особистості. В умовному (схематично-модельному) вигляді саморозвиток як процес особистісних змін можна подати як послідовність актів – внутрішніх моментів саморуху, локалізованих у просторово-часовому континуумі (психологічному просторі) саморозвитку відповідно до міри актуалізації та реалізації потенціалу (ресурсних можливостей) саморозвитку особистості. Ми переконані в тому, що саморозвиток особистості має неперервний і спіралеподібний характер. Самореалізувавшись у своєму досягненні (актуалізованому фрагменті потенціалу саморозвитку) на певному життєвому етапі і в певному особистісному вияві, людина особистісно зростає, піднімається на новий рівень своїх потенційних можливостей. Це дозволяє їй знаходити нові смисли буття, що актуалізує нові фрагменти потенціалу саморозвитку, ставить нові завдання особистісного зростання.

Теоретичний аналіз проблеми саморозвитку дозволив нам запропонувати концептуальну модель (понятійну схему) психологічного простору саморозвитку особистості (рис. 1) і наповнити її змістовно.