КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ТА ПОЛІТИКА США ЩОДО МИРОТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ООН

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, наукове значення роботи, сформульована авторська концепція, визначено мету та завдання, об’єкт, предмет дослідження, його хронологічні рамки, відображено наукову новизну, практичне значення та апробацію отриманих результатів.

У першому розділі – “Концептуально-методологічна та джерельно-документальна база дослідження” – визначено доцільність застосування системного та функціонального підходів, використання аналітичного, порівняльного, проблемно-хронологічного методів, а також методу прийняття рішень; проаналізовано  концептуальні засади миротворчої діяльності.

Поняття миротворчої діяльності не має єдиного тлумачення. Американські органи державного управління визначають три види миротворчих операцій (peace operations): превентивне розгортання (preventive deployment), підтримання миру (peacekeeping), примус до миру (peace enforcement). Окремо стоять операції з метою надання гуманітарної допомоги (humanitarian operations). Всі вищезгадані типи операцій ідентифікуються офіційним Вашингтоном як миротворчі. Згідно з таким тлумаченням між миротворчістю та “силовим умиротворенням існують незначні відмінності лише  в рівні застосування сили та примусу, в ступені інтенсивності дій, при цьому поза увагою залишаються такі принципові моменти, як необхідність досягнення згоди конфліктуючих сторін на розміщення сил ООН та проведення операції, дотримання принципів нейтральності та незастосування сили миротворчими контингентами. Зазначено, що фактично до приходу до влади в США адміністрації Б.Клінтона Організація Об’єднаних Націй жодного разу не запроваджувала операцій з примусу до миру.

Обрана дисертантом тема дослідження - концептуальні засади та політика США щодо миротворчої діяльності ООН - не була до цього часу об’єктом спеціального дослідження ні в українській, ні в зарубіжній політичній науці.

В сучасній українській політичній науці існує чимало наукових праць, присвячених глобальній стратегії США, формуванню і реалізації  американської регіональної політики, зокрема, щодо України та інших держав СНД. Ці проблеми стали об’єктом досліджень таких українських вчених як С.П.Галака, Б.М.Гончар, О.М.Гончаренко, А.В.Дашкевич, І.Д.Дудко Є.Є.Камінський, Б.І.Канцелярук, О.В.Потєхін, І.А.Хижняк.

Серед робіт  російських американістів (Бородачев Т.В., Кременюк В.А., Шаклеина Т.А. та ін.) найбільш важливими для автора була монографія А.Уткіна “Американська стратегія для XXI століття”, в якій досліджено політичну стратегію Вашингтону в постбіполярному світі, та опублікована в 1991 році праця А.Я.Шарової “США і ООН: концепції і реальності”, в якій аналізується концептуальне забезпечення політики США в ООН в період 1940-х – 1980-х років.

Вагомий внесок в загальне бачення обраної дисертантом теми мали роботи В.С.Бруза та Ю.М.Мацейка, присвячені різним аспектам діяльності ООН на сучасному етапі.  І якщо в працях Ю.М.Мацейка переважно розглядаються проблеми реформування ООН, то предметом дослідження В.С.Бруза є сфера миротворчої діяльності ООН.

Тематика ООН широко розробляється у Сполучених Штатах в провідних університетах та наукових центрах – Колумбійському, Гарвардському, Каліфорнійському (Станфорд і Берклі), Мічиганському та інших університетах, а також в Брукінгському інституті під егідою та за фінансової підтримки відомих фондів (Карнегі, Форда, Макдоннелла та ін.).

В американських наукових колах у 1980-х - початку 1990-х років можна умовно виокремити три основні напрямки підходів щодо ООН. Представники першого напрямку (Р.Фолк, Е.Лак, Р.Джохансен, Т.Гаті, А.Беннет, а також Р.Біссел, Д.Міллер, Л.Горденкер, що брали участь у підготовці видань Асоціації сприяння ООН в США)  визнавали, що ООН в період після закінчення “холодної війни” має можливість і повинна взяти на себе ключову роль в підтриманні міжнародного миру та безпеки, як це і передбачено її Статутом. Представники другого напрямку (Дж.Раггі, Дж.Рочестер, Дж.Най, Р.Кеохейн), визнаючи позитивний внесок ООН у функціональних галузях, ставили під сумнів її можливість відігравати провідну роль в миротворчій сфері. Головна теза праць політологів цього напрямку – необхідність сконцентрувати діяльність США в ООН насамперед на вирішенні чисто “технічних” аспектах проблем миротворчості. Представники третього, більш радикального напрямку (Т.Френк, Р.Джексон та інші, які здебільше групувалися навколо Фонду “Спадщина”) вважали, що діяльність ООН не тільки не сприяє підтриманню міжнародного миру та безпеки, врегулюванню міжнародних суперечок та конфліктів, але й призводить до їх загострення.

Джерела, використані при написанні дисертації, умовно можна поділити на кілька основних груп:

·              Законодавчі акти Сполучених Штатів;

·              Нормативні документи, видані президентом США (президентські директиви) та документи виконавчої влади (заяви, звернення провідних постатей державної адміністрації США);

·              Публікації законодавчої влади США (слухання в комітетах та підкомітетах Конгресу Сполучених Штатів);

·              Публікації міністерств та відомств США (звіти Головного бюджетного контрольного управління, збірники офіційних документів Державного департаменту США, електронні журнали Державного департаменту США та Інформаційного агентства Сполучених Штатів);

·              Документи та матеріали  Організації Об’єднаних Націй.

У другому розділі – “Концептуальне забезпечення політики США щодо участі в миротворчій діяльності ООН в 1990-х роках” - аналізується концептуальне забезпечення політики США щодо участі в миротворчій діяльності ООН в 1990-х роках .

Автор наголошує, що умовно можна виокремити два напрямки концептуальних підходів американських вчених щодо ролі ООН після закінчення “холодної війни”, які ґрунтуються на особливостях бачення розвитку сучасної системи міжнародних відносин, шляхів збереження одноосібного американського лідерства в постбіполярному світі та ролі міжнародних організацій (ООН, НАТО, регіональних міжнародних організацій) в забезпеченні міжнародного миру і безпеки (концепції “твердої багатосторонності”, “вибіркової/обмеженої участі”, “погодженої (кооперативної) безпеки”, “одноосібного лідерства”, “нового інтервенціоналізму”,  “неоізоляціонизму” тощо). 

Перший напрямок репрезентують науковці (Ч.Мейнс, М.Мандельбаум, Р.Хаас, Е.Луттвак А.Картер, У.Перрі, Дж.Стейнбрунер, Дж.Нолан), які вважають, що посилення міжнародних організацій, в яких США займають домінуючі позиції, відповідає американським національним інтересам і є ефективних шляхом реалізації останніх. Вони виступають з позицій “стратегічної взаємозалежності” та необхідності “координації колективних дій” світового співтовариства з метою підтримання міжнародного миру і безпеки. Їх рекомендації вашингтонській адміністрації полягають в обґрунтуванні доцільності дотримання США стратегії незаперечної підтримки та активізації миротворчої діяльності ООН (в рівній мірі, як і НАТО). Ця точка зору  була поширена на початку 1990-х років.  В подальшому політологи цього напрямку почали наголошувати  на тому, що, зважаючи на істотні зміни в ситуації у світі та появу нових викликів та загроз (насамперед, внутрішньодержавних видів конфліктів), є нагальна потреба в перегляді норм та принципів, задекларованих в Статуті ООН, зокрема, в розширенні масштабів застосування силових методів (примус до миру) при врегулюванні конфліктів.

До другого напрямку належать науковці (М.Гленнон, Д.Хіллен, М.Кларк, Дж.Стедман, П.Родман, Р.Такер), які стверджують, що нагальною потребою є зростання ролі Північноатлантичного альянсу в миротворчій сфері, широке застосування військ НАТО з метою врегулювання конфліктів в сучасному світі; що миротворча діяльність ООН повинна мати обмежений характер, оскільки Об’єднані Нації не мають необхідного політичного та військового механізму для здійснення великих миротворчих місій, особливо таких, в яких задіяні військові сили.

 Дисертант зазначає, що адміністрацією Б.Клінтона було сформовано нову зовнішньополітичну стратегію США, що визначалася формулою від “стримування” до “розширення”. До уваги було прийнято чотири найбільш визначальних чинники нової ери: широке розповсюдження у світі головних американських цінностей – демократії та ринкової економіки; світове лідерство США як найпотужнішої у військовому та економічному плані держави; спалах міжетнічних конфліктів після краху репресивних режимів; прискорення пульсу планети в результаті інформатизації всього суспільного життя, що має як позитивні, так і негативні наслідки.

Дисертант наголошує, що протягом останнього десятиліття позиція США з питань підтримання миру та міжнародної безпеки еволюціонувала у напрямку відмови від беззастережної  підтримки багатосторонньої миротворчості у рамках ООН до опори на НАТО в питаннях безпеки та підтримання миру. Головними причинами зміни позиції США є: 1) відсутність реальної військової сили у ООН та прагнення США самостійно контролювати власні збройні сили та операції, в яких вони беруть участь; 2) відсутність в ООН чітко визначеної більшості, яка б підтримувала необхідні для Сполучених Штатів рішення; 3) бажання американців керуватися у питаннях миротворчості власними національними інтересами, що часто суперечили точці зору інших членів Ради Безпеки ООН, і, відповідно, унеможливлювало прийняття адекватних інтересам США рішень.

В другому розділі зазначається, що основним напрямком американської політики 1990-х років щодо питань миротворчої діяльності ООН стало скорочення американської участі в миротворчих операціях у всьому світі. Разом з тим, миротворча діяльність в рамках ООН не втратила свого значення для США, про що свідчить надання підтримки ООН з боку Сполучених Штатів у 1999 році, коли відбулося збільшення масштабів миротворчої діяльності ООН.

Наголошується, що серед американських офіційних осіб поширились (особливо після подій в Сомалі) думки про доцільність обмеження надмірних міжнародних зобов’язань США та необхідність здійснювати самостійно або під керівництвом Вашингтону ті миротворчі операції, в яких беруть участь американські військовослужбовці. Наслідком цього стала поява президентської директиви №25 (1994), яка встановила правила та критерії, які беруться до уваги під час розгляду рішень щодо участі Сполучених Штатів у тій чи іншій миротворчій операції. Таким чином, головною метою США стає здійснення  максимально самостійної політики у сфері миротворчості як в рамках ООН, так і інших організацій чи коаліцій держав.

У третьому розділі – “Політика Сполучених Штатів Америки в сфері міжнародної миротворчої діяльності” – розглянуто механізм прийняття політичних рішень щодо участі Сполучених Штатів у миротворчих операціях ООН, проаналізовано нові засади участі США в миротворчій діяльності, що сформульовані в президентській директиві Б.Клінтона №25 (1994р.), а також додаткових директивах №56 (1997р.) та №71 (2000р.). Головними принципами політики в цій сфері визначалися наступні: 1) цілі операції повинні бути чітко визначеними, відповідати національним інтересам США та мати постійну підтримку громадськості та конгресу; 2) зобов’язання військових сил США не повинні бути занадто широкими, потрібно завжди мати уявлення, коли вивести війська, тобто розроблену стратегію виходу (exit strategy); 3) операції за участю американських військ повинні мати ефективне командування. Дисертант наголошує, що до середини 1990-х років в США не існувало чіткої системи критеріїв участі Вашингтону у миротворчих операціях ООН. Основними причинами розробки системи таких критеріїв стали розширення масштабів миротворчої діяльності  ООН та участі у ній Сполучених Штатів.

Автор зазначає, що операціями, які суттєво вплинули на подальший розвиток миротворчої діяльності ООН та політику США, були операції в Сомалі, Руанді та колишній Югославії. Саме критичний аналіз Вашингтоном досвіду цих миротворчих операцій ООН обумовив як розробку комплексу критеріїв щодо їх участі в миротворчих операціях ООН, так і перехід до політики опори на НАТО при врегулюванні конфліктів.

В розділі розглянуто проблему фінансування Вашингтоном операцій ООН з підтримання миру. У 1990-х роках гостро постала проблема американських боргів перед ООН. Наголошується, що підхід США до  розв’язання цієї проблеми полягає у скороченні витрат та більш раціональному використанні коштів, виділених на операції ООН з підтримання миру. Проблема розглядалась у двох аспектах. Перший, зовнішньополітичний аспект, пов’язаний з реформуванням системи ООН та її миротворчої діяльності. За активної участі США було створено Внутрішні служби нагляду в ООН, що має.ють зробити більш ефективною систему управління ООН. Другий, внутрішньополітичний, пов’язаний з розробкою нових підходів до участі США в миротворчій діяльності, у тому числі до питання фінансування операцій з підтримання миру.  Зокрема, в президентській директиві №25 була задекларована необхідність скорочення частки внесків США на фінансування операцій ООН з підтримання миру з 31,7% до 25%.

У четвертому розділі – “Позиція США щодо співробітництва ООН та НАТО в сфері підтримання міжнародного миру” – розглядаються нові підходи адміністрації Б.Клінтона до співробітництва ООН та НАТО в сфері врегулювання міжнародних конфліктів.

Наголошується, що протягом 1990-років Сполучені Штати йшли до більш широкого застосування сил Північноатлантичного альянсу. Це було зумовлено кількома причинами. По-перше, після закінчення “холодної війни” та розпаду Організації Варшавського Договору у світі не залишилося міжнародної організації військово-політичного характеру, яка могла б зрівнятися з НАТО за своїми військовими параметрами та  економічним потенціалом країн, що входять до її складу. По-друге, з’явилися нові виклики і загрози міжнародному миру та безпеці, які концентруються на регіонально-локальному рівні; незаперечним стало домінування внутрішніх за своїм характером конфліктів в структурі сучасних конфліктів. Така ситуація потребує й нових методів вирішення останніх. По-третє, зусилля ООН з урегулювання конфліктів не завжди були результативними. Без вдосконалення механізму, серйозного коригування стратегії й тактики миротворчої діяльності ООН не здатна ефективно протистояти новим загрозам та викликам. По-четверте, фактичне становище Сполучених Штатів як єдиної наддержави, лідерство в НАТО та наявність інтересів в більшості регіонів світу дали можливість Вашингтону диктувати свої умови, здебільше не рахуючись з думкою світового співтовариства, як це було у випадку Косово.

У розділі також аналізується політика США стосовно кризи в Косово. Автор наголошує, що в певному розумінні косовська криза стала новою віхою у розвитку взаємовідносин ООН-НАТО. ООН  віддала ініціативу в балканському регіоні НАТО. Організація Північноатлантичного договору виявилася більш дієвою у вирішенні конфліктних ситуацій нового покоління, а наприкінці 1990-х років, як це видно на прикладі Косово, фактично заявила про себе як міжнародна структура, що без отримання згоди Ради Безпеки ООН може самостійно приймати рішення щодо вирішення конфліктів та втілювати ці рішення у життя.