| Краткое содержание: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У Вступі обґрунтовано сутність і стан наукового розроблення проблеми дослідження, політичну актуальність теми, мету і завдання дисертаційної роботи, визначено об’єкт, предмет, методологічні засади дослідження, сформульовано концептуальні положення проблеми, новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, характер апробації, подано загальну характеристику роботи.
У Розділі 1 - “Концептуально-методологічні засади, історіографія та джерельна база дослідження” – обґрунтовано концепцію наукової проблеми, класифіковано теоретичні й методологічні підходи до поняття стратегічного партнерства, проаналізовано ступінь вивченості та джерела дисертаційного дослідження, розглянуто різні погляди на динаміку та розвиток українсько-польських стосунків.
Оскільки на сьогодні загального теоретичного визначення поняття стратегічного партнерства в науці про міжнародні відносини немає, в контексті окресленої теми дослідження сформульовано авторську концепцію стратегічного партнерства, що розглядається як особливий інструмент зовнішньої політики держави за допомогою котрого вона узгоджує свої дії на міжнародній арені з іншими державами, причому збіг способів та методів використання цього інструмента, так само як і стратегічних національних інтересів різних країн у декількох сферах, призводить до виникнення між ними особливого виду міждержавного співробітництва. Воно спрямоване на досягнення довгострокових цілей, які є життєво важливими для кожного із суб’єктів, причому ціль іншого суб’єкта є не менш важливою, ніж власна. Такі цілі й мають назву стратегічних. Визначальним також є те, що подібні стратегічні цілі досягаються у декількох сферах, інколи переходячи з однієї в іншу. Зрозуміло, що стратегічні інтереси мають бути чітко визначені усередині самого суб’єкта, перш ніж мова піде про їхній збіг з інтересами іншого суб’єкта. Для того, щоб можна було стверджувати про наявність відносин стратегічного партнерства між державами необхідними є:
- наявність двох і більше стратегічних сфер співробітництва між державами. Відносини між державами, які є стратегічними партнерами, мають бути рівноправними, не повинно існувати односторонньої залежності одного партнера від іншого. Водночас допускається існування взаємозалежності між стратегічними партнерами. Це означає, що потенційна залежність одного партнера від іншого у певній сфері має компенсуватися незалежністю в іншій, а співробітництво в решті сфер є рівноправним. Саме тому реальне стратегічне партнерство повинно містити більше, ніж одну сферу співробітництва;
- однакове розуміння сторонами змісту відносин партнерства, спорідненість цілей та інтересів у спільних сферах співробітництва. Сторони прагнуть взаємної реалізації цілей і готові поступитись своїми цілями заради збереження партнерства;
- попередня практика координації зовнішньополітичних дій на міжнародній арені;
- наявність попереднього тривалого висхідного розвитку відносин, коли кожен наступний етап був, принаймні, не нижчим за попередній.
- існування механізмів реалізації та координації стратегічних інтересів;
- закріплення змісту і механізмів стратегічного партнерства в окремих міждержавних документах.
Виникнення ідеї українсько-польського стратегічного партнерства і процес її практичної реалізації викликали жваву наукову дискусію серед українських, польських, західних та російських науковців. Аналізуючи їхній доробок, можна зазначити, що українські та зарубіжні експерти не дійшли консенсусу в питанні, чи досягли сучасні українсько-польські відносини рівня стратегічного партнерства. Позиції науковців не вирізнялися стабільністю, і часто вчені ставали заручниками політичних змін та чергового “витка” у розвитку двосторонніх взаємин.
Говорячи про стан розробки проблематики, потрібно наголосити, що на сьогодні з неї не існує узагальненого монографічного дослідження. Водночас науковий інтерес до цієї тематики зростає, і подекуди вже починають з’являтися перші цілком ґрунтовні розробки.
Вагомий внесок у дослідження українсько-польських відносин зробили українські науковці. Однією з перших спроб дослідити розвиток українсько-польських відносин була дисертаційна робота Д.Горуна, а їхні окремі аспекти знайшли свою інтерпретацію у працях С.Власова, Л.Гайдукова, О.Дергачова, О.Павлюка, С.Пирожкова, О.Івченка, Д.Базіва, О.Палія та інших. До аналізу українсько-польських відносин активно долучилися також вищі посадовці, дипломати і працівники українського зовнішньополітичного відомства: В.Горбулін, А.Зленко, В.Литвин, В.Огризко, Б.Тарасюк, Ю.Щербак. Вивченням сучасного стану і перспектив розвитку стосунків між Україною та Польщею займалися й науковці української діаспори, серед яких вирізняються роботи Б.Осадчука, М.Чеха, Р.Лужного, В.Мокрого, Т.Марциняк та ін.
Грунтовні дослідження з проблематики зовнішньополітичної діяльності України і Польщі проводили також і зарубіжні, а особливо західні фахівці. У цьому контексті заслуговують на увагу праці І.Пріцеля, С.Буранта, Ш.Гарнетта, З.Бжезінського, М.Бальмацеди, С.Ларрабі, Д.Шерра, Т.Буккволла.
Значний науковий внесок у дослідження стосунків між Польщею та Україною зробили представники польської політичної думки. Характерно, що здебільшого ця проблематика вивчалась фахівцями-політологами, дипломатами, від позиції й рекомендацій котрих багато в чому залежала міжнародна діяльність країни. У працях А.Магдзіак-Мішевської, Я.Пристрома, К.Скубішевського, З.Шмид, А.Хойновської, М.Цалки, Б. Сурмач, Т.Ольшанського, В.Гілла та Н.Гілла і багатьох інших аналізуються різноманітні напрямки польської та української зовнішньої політики, фактори міжнародного характеру, які стимулювали або гальмували розвиток двосторонніх стосунків. Різні аспекти польсько-українського співробітництва у своїй професійній і науковій діяльності розробляли й такі відомі польські дипломати як Є.Бар, В.Бартошевський, Б.Геремек, Є.Козакевич.
На відміну від західних, українських і польських дослідників, російські фахівці у переважній більшості доволі скептично оцінюють перспективи взаємин між Україною та Польщею. Весь спектр українсько-польських стосунків нерідко трактується ними достатньо упереджено. Значною мірою інтегрований погляд російських науковців щодо української міжнародної діяльності та проблематики українсько-польських відносин представлений у розвідках І.Кобринської, А.Мошеса, Ю.Пушкарьова та інших.
Загалом, для даного дисертаційного дослідження було використано наступну джерельну базу: документальні матеріали (офіційні матеріали зовнішньополітичних відомств України та Польщі, нормативні документи, документи державних установ, договори, угоди, виступи високих посадових осіб тощо); періодична преса; спогади.
Проте, існуючі дослідження українсько-польських відносин вимагають доповнення розробленням теоретичних аспектів категорії стратегічного партнерства як особливого виду міждержавних відносин, що і є завданням данного дослідження.
Розділ 2 – “Ґенеза парадигми стратегічного партнерства між Україною та Польщею” – присвячено проблемі виникнення та еволюції ідеї українсько-польського стратегічного партнерства. Вона має глибоке історичне коріння, але остаточного оформлення почала набувати на початку ХХ ст. з проголошенням державної незалежності України та початком розбудови державних інституцій Другої Речі Посполитої. Однією з перших спроб її реалізації став договір Петлюри-Пілсудського 1920 р., який став підсумком намагань обох держав об’єднати свої зусилля у боротьбі проти загрози з боку Росії. Хоча договір мав дещо нерівноправний характер для УНР, українська сторона отримала матеріальну допомогу і дипломатичну підтримку в формі офіційного визнання своєї суверенності. Очевидними також були вразливі внутрішні та міжнародні аспекти договору, як суб’єктивні, так і об’єктивні, він фактично так і залишився “персональним союзом” двох глав держав, не здобув підтримки серед населення та правлячих кіл.
В розділі досліджено питаня розвитку українсько-польської співпраці напередодні та під час Другої світової війни, коли відсутність концепції розв’язання української національної проблеми в Польщі, а також політика німецького та радянського окупаційних режимів, незламна позиція польського еміграційного уряду щодо східних кордонів держави, призвели до загострення українсько-польських взаємин, розгортання кривавих конфліктів, брутальних акцій депортації населення, взаємного відчуження, розпалювання міжнаціональної ненависті.
З середини 40-х і до кінця 80-х рр. ХХ ст., тобто за доби існування Польської Народної Республіки та системи радянських сателітів, українсько-польські стосунки, звичайно, перебували під суворим контролем Москви і моделювались з гори як відносини між “братніми” соціалістичними державами в рамках радянсько-польських взаємин. Після Другої світової війни ні в Польщі, ні в Україні не було власної незалежної зовнішньої політики. Тож зрозуміло, що за часів Радянського Союзу не можна говорити про якісь повноцінні офіційні стосунки між УРСР та ПНР. Навпаки, нормальному спілкуванню між обома суспільствами чинено різноманітні перешкоди. Комуністична влада не тільки не відвертала старі конфлікти, але ще більше поглиблювала їх. У суспільстві поширювались негативні стереотипи, було мало об’єктивної інформації про країну-сусіда.
Справжній розвиток українсько-польських взаємин відбувався на рівні політичної еміграції. Саме у середовищі польського еміграційного часопису “Культура” (Париж) та поміж дисидентів відродилась і продовжувала розвиватись ідея українсько-польського стратегічного партнерства, ставши згодом основою урядової політики наших держав. Однак ці кола були надто малочисельні, пересічні громадяни Польщі й України були дуже далекі один від одного. Розпочати налагодження партнерських відносин обидві держави могли вже аж у 90-х роках ХХ ст.
У Розділі 3 - “ Українсько-польське стратегічне партнерство у державно-політичній та військовій сферах” - зосереджено увагу на реалізації ідеї стратегічного партнерства між Україною та Республікою Польща у політичній та військовій сферах на сучасному етапі. Починаючи з кінця 80-х рр., відносини між Україною та Польщею пройшли певну еволюцію і у другій половині 90-х рр. ХХ ст. вийшли на рівень стратегічного партнерства. Це пов’язано із внутрішнім розвитком українського і польського суспільств, а також із зовнішніми факторами, необхідністю знайти нову формулу безпеки, яка б враховувала інтереси України і Польщі в регіоні Центральної Європи, помітним впливом Росії і західних держав.
Ще за часів існування Радянського Союзу українська та польська сторони почали будувати відносини в умовах неповного суверенітету України, цей період можна назвати підготовчим. Однак, сподівання на те, що зі здобуттям можливості провадити незалежну зовнішню політику Польща започаткує дружні й активні відносини з Україною, не виправдалися. Внаслідок боротьби між прихильниками “неопрометеїстської” та “реалістичної” концепції східної політики, а також через політику США у питанні розпаду Радянського Союзу, Польща протягом 1989-1991 років проводила так звану “політику двох доріг”, яка була компромісом між прибічниками обох ідей. Цей період характеризувався становленням незалежної Української держави, відсутністю конкретної концепції Заходу і Росії щодо України й зосередженістю польської політики на західному напрямі, становленням двосторонніх міждержавних відносин, актуалізацією проблеми регіональної безпеки у Центральній та Східній Європі.
У другій половині 1993 р. польсько-українські стосунки увійшли в період зниження динаміки взаємних контактів і навіть їхнього охолодження, що тривав до кінця 1995 р. Причинами цього було усвідомлення польською стороною слабкості України й сумніви, що вона зможе зберегти незалежність, глибока економічна криза в Україні, зосередженість зусиль Польщі на вступі до західних структур безпеки, а також суперечливість поглядів української правлячої еліти на гарантування безпеки держави та відмову від ядерної зброї, негативне ставлення до розширення НАТО, що призвело до міжнародної ізоляції України.
З 1995 р. спостерігалося відчутне покращення двосторонніх взаємин як результат позитивного ставлення України до розширення НАТО на Схід, сфокусуванння зовнішньополітичних пріоритетів України на зближенні з європейськими інтеграційними структурами і вихід її з міжнародної ізоляції.
У другій половині 90-х рр. відбувся вихід двосторонніх взаємин на рівень стратегічного партнерства. Державне керівництво України і Польщі прийшло до переконання, що забезпечення національних інтересів обох країн, збереження необхідного рівня регіональної і загальноєвропейської безпеки є можливим за умови дотримання тісних взаємин між двома державами та проведення спільного зовнішньополітичного курсу на стратегічне партнерство. Основними мотивами встановлення відносин стратегічного партнерства між Україною та Польщею стали:
1. Обидві держави володіли співставним економічним, військовим, фінансовим, технологічним та гуманітарним потенціалами, що дозволяло на паритетних засадах встановлювати особливий статус двосторонніх відносин.
2. Обидві держави відігравали ключову роль у регіоні Центрально-Східної Європи та мали спільні погляди на питання розвитку регіональної та європейської безпеки.
3. Обидві держави мали перед собою схожі нереалізовані завдання щодо інтеграції до європейських та євроатлантичних структур.
4. Обидві держави виявили зацікавленість у довгостроковій співпраці у декількох галузях.
З набуттям Польщею у 1999 р. членства в НАТО, та у 2004 р. - в ЄС характер українсько-польських відносин почав якісно змінюватися, перетворюючись з відносин між державами з однаковим міжнародно-правовим статусом на відносини з особливим регіональним напрямком по лінії відносин між НАТО, ЄС та їхніми східними сусідами, що вимагає постійного поглиблення співробітництва між двома країнами. Підтвердженням важливості польсько-української співпраці є офіційний документ “Східна політика Союзу в перспективі його розширення за рахунок держав Центральної та Східної Європи – польська точка зору”, підготовлений у жовтні 2003 р. польськими експертами, а також намагання Польщі стати виразником інтересів України в європейських інтеграційних структурах.
Хоча й не існує окремого документу, в якому би чітко визначалися мета, сфери та засоби реалізації відносин стратегічного партнерства між двома державами, останнім часом напрацьовано грунтовну юридично-правову базу розвитку двосторонніх відносин, вироблено механізми реалізації та координації стратегічних інтересів обох держав у різних сферах та створено відповідні механізми. Проте, партнерському рівню відносин відповідають лише стосунки на рівні глав обох держав. Та, згідно з новою конституцією Польщі, її президент втратив значну частину свого впливу. Натомість, міжпарламентські та міжвідомчі стосунки не можна охарактеризувати як регулярні, активні та такі, що відповідають проголошеному курсу на стратегічне партнерство.
Слабо розвинена партійна система не сприяла розвиткові жвавих контактів між політичними партіями наших держав, а ті нечисленні контакти, які мали місце, не набули належного розголосу. В Україні загрозу майбутньому українсько-польських відносин становлять партії як ультраправого крила, так і лівої орієнтації. Інтелектуальним осередком, який розроблятиме концептуальні основи зовнішньополітичного курсу на західному напрямкові, можуть стати представники правоцентристських та національно-демократичних сил.
В Польщі прихильниками більш тісної співпраці з Україною є партія Конфедерація незалежної Польщі, а також партії Демократична Унія, Порозуміння центру, Ліберально-демократичний Конгрес.
Досить активним, натомість, є співробітництво у військовій сфері. Тут можна назвати багато прикладів взаємовигідної співпраці, як, приміром, створення польсько-українського батальйону та спільна миротворча місія в Іраку. Хоча і в цій сфері є ще над чим працювати, щоб досягнути бажаного рівня.
Та не зважаючи на цілий ряд проблем, існують об’єктивні перспективи й зацікавленість у подальшому розвитку стратегічного партнерства між нашими державами. Польща використовує стратегічне партнерство з Україною для того, щоб отримати таке становище у європейських та євроатлантичних організаціях, яке б вирізняло її серед інших держав-членів. Для цього Варшава вирішила взяти на себе роль виразника інтересів країн Східної Європи, передусім України. Україна, зі свого боку, партнерство з Польщею має використати для того, щоб вирівняти історичну асиметрію з Росією, здобути членство у європейському та євроатлантичному співтоваристві й сповна реалізувати свій демократичний потенціал.
У Розділі 4 – “Економічна сфера українсько-польського партнерства” – розглядається українсько-польська співпраця у народногосподарських галузях. У відносинах стратегічного партнерства між Україною та Республікою Польща економічні відносини залишаються недостатньо розвиненими, незважаючи на те, що останнім часом помітно зросла торговельна активність і позначився ряд позитивних зрушень. Республіка Польща є важливим торговельним партнером для України і перспективним ринком збуту для українських продовольчих і промислових товарів. Польща теж зацікавлена в розвитку економічного співробітництва з Україною як одним із найперспективніших ринків, вихід на який є значно легшим і доступнішим, ніж на європейські. Пріоритетними сферами співпраці в економічній площині є: фармацевтична промисловість; сільське господарство та переробка сільськогосподарської продукції; енергетика та теплопостачання; модернізація транспорту; охорона довкілля. Проте, наявні зв’язки не відповідають потенціалу обох країн, а двостороння торгівля тільки тоді використає увесь свій потенціал, коли кожна з держав, насамперед Україна, здійснить реформи, які дадуть змогу реалізувати її економічні можливості.
Сьогодні існують проблеми в економічних контактах України із Польщею, однак цей напрямок слід трактувати як стратегічний та перспективний. Основними перешкодами є невеликі фінансові можливості обох країн, структурна несумісність економік України і Польщі, велика питома вага сировини в торгівлі між ними і незначна частка високотехнологічного співробітництва, недостатній рівень взаємних інвестицій, недостатня кооперація і стимуляція співпраці між представниками ділових кіл обох країн. Утруднює економічні взаємини відсутність в Україні правових підстав для довгострокових іноземних інвестицій, майже повна відсутність приватної власності на землю, брак механізму платежів, нелегальна міграція. Додатковими бар’єрами в розбудові є бюрократизм, хабарництво і криміногенна обстановка, відсутність відповідної інфраструктури. Саме через це й досі не було реалізовано жодного значного спільного економічного проекту.
Удосконалення та перегляду потребує регіональна та транскордонна співпраця, співробітництво в рамках єврорегіонів. Головні проблеми тут – брак фінансів, нерозвиненість місцевого самоврядування та відсутність імплементації принципу субсидіарності на Україні, брак інформаційної політики в цій галузі, погана інфраструктура. В цьому відношенні варто вивчити досвід єврорегіонів, створених на західних кордонах Польщі та досвід єврорегіону “Буг”, співпраця між членами якого розвивається досить активно.
Перспективи економічних взаємовідносин Польщі й України широкі й цікаві. Але Україні необхідно провести значні зміни в умовах діяльності бізнесу, а Польщі - виявляти більшу зацікавленість українським ринком. Основи для розвитку подальшого співробітництва непогані. Декілька років поспіль зростають взаємні торгові обороти. Конкретні плоди, контракти і торгівельні угоди, повинні принести такі ініціативи як виставки, промоції та ярмарки, реалізація спільних проектів, а особисті контакти підприємців будуть додатково зміцнювати господарські зв’язки між Україною та Республікою Польща. Хоча й поволі, починає розвиватись туризм.
У Розділі 5 – “Українсько-польська гуманітарна співпраця” – проаналізовано співробітництво між Україною та Республікою Польща в гуманітарній сфері. Тут варто відзначити існування негативних стереотипів у свідомості обох народів, які перешкоджають налагодженню партнерських стосунків на всіх інших рівнях. У цьому відношенні велике значення має діяльність, спрямована на краще взаємопізнання та подолання негативних цих стереотипів. Цьому слугують позитивні публікації в мас-медіа, видання книжок про Україну і Польщу та українсько-польські взаємини, в тому числі перекладів художньої літератури, концерти і виставки українських митців у Польщі і польських в Україні, збереження спільної культурної спадщини. Усе це не здобуло широкої популярності серед українського та польського населення. Проблемним залишається питання повернення культурних та матеріальних цінностей, а також опіка над місцями національної пам’яті. Не достатньо дієвими є і громадські організації, які займаються розвитком співробітництва між Україною та Польщею. Через брак фінансів не реалізуються спільні проекти в галузі охорони довкілля. Нерозробленими залишаються питання молодіжного обміну та співпраця між молоддю обох країн.
У випадку України та Польщі важливо також не просто сприяти співпраці між вищими навчальними закладами, слід звернути особливу увагу на такі елементи як політичне навчання, кроскультурне виховання та створення спільних підручників, особливо з історії. Усі ці речі давно присутні у системі освіти Західної Європи, але є певною новинкою для наших держав. Головним об’єктом такої політики є молодь, але не варто забувати й про старші покоління і проводити роботу з ними у цьому ж напрямку.
Для кращого взаєморозуміння між українським і польським народами слід стимулювати діалог між тими, хто впливає на формування громадської думки в обох суспільствах. Необхідно також ширше використовувати і можливості польських громадян українського походження та українських – польського. Вони повинні виступати активними провідниками ідеї якнайтіснішого співробітництва між Україною і Польщею. Зі свого боку, обидві держави мають опікуватися й всіляко підтримувати розвиток національних меншин.
|
