ЄВРОПЕЙСЬКА ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ЇЇ ВІДНОСИН З РОСІЙСЬКОЮ ФЕДЕРАЦІЄЮ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтована актуальність теми, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання та методи дослідження, встановлено зв’язок з науковими програмами й планами ІСЕМВ, висвітлено наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, охарактеризовано джерельну базу та здійснено огляд вітчизняної і зарубіжної літератури з досліджуваної проблематики, а також представлено інформацію про апробацію результатів дослідницької праці.

У першому розділі «Концептуальне забезпечення інтеграційних стратегій ЄС в сучасній Європі» здійснено  класифікацію і критичний аналіз основних інтеграційних стратегій, які за своїм змістом спрямовані на дослідження європейської інтеграції в просторовому вимірі. В першому підрозділі з’ясовуються складові актуалізації попередніх і появи сучасних концепцій розвитку інтеграційних процесів на континенті. Простежується еволюція таких із них як: функціоналістська концепція, федералістський підхід та його різновиди – інтегрального і галузевого федералізму, особливості піднесення сучасного неофункціоналізму, концепцій Європи «концентричних кіл» та «зі змінною геометрією», аналізуються стратегічні засади та теоретичні настанови періоду трансформаційних перетворень і останніх розширень Євросоюзу за рахунок країн із числа ЦСЄ. Автор аналізує, як в ході геополітичних зрушень на континенті еволюціонують підходи до засад і концепцій формування об’єднаної Європи в її географічних межах та прийняття до лав ЄС країн так званої молодої демократії. В цьому зв’язку з’ясовуються особливості концепцій прихильників первинного поглиблення та поглиблення заради розширення, міжурядового співробітництва, синхроністської версії тощо. На такому тлі дисертантом аналізуються внутрішні і зовнішні чинники, які сприяли тому, що ЄС у 90-і роки поставив перед собою завдання одночасного поглиблення та розширення інтеграції на континенті, втілюючи Маастрихтську стратегію розвитку інтеграції, а також розглядаються детермінанти французької ідеї «відновлення європейської могутності у противагу зростаючим американському диктату та натиску молодих азіатських держав».

У другому підрозділі аналізуються підходи, які обстоює Брюссель відносно місця України у східноєвропейській політиці, виокремлюються основні етапи та динаміка відносин. На основі документів ЄС автор виділяє важливість підтримки Співтовариства, яка  стала дієвим чинником впливу на розвиток незалежної України. Брюссель вже 2 грудня 1991 р. прийняв Декларацію про референдум на підтримку України і в подальшому надавав їй політичне і економічне сприяння. При дослідженні цих та інших процесів дисертант використовував порівняльний підхід, що давало можливість виокремлювати етапи, їх особливості і значення для Києва відносин з Брюсселем. На першому етапі торгово-економічні відносини ЄС як з Україною, так і з Росією й іншими країнами, що виникли після розпаду СРСР, будувалися на основі Угоди про торгівлю й співробітництво, яка була підписана з СРСР у 1989 р. Підкреслюється, що формування  договірних відносин ЄС - Україна і визначення її місця в східній політиці Брюсселя були дещо іншими, ніж з державами ЦСЄ. Головним документом, який регулює протягом вже десяти років відносини ЄС з Україною, є Угода про партнерство і співробітництво (УПС), яка набула чинності в березні 1998 р., лише через 3,5 роки після її підписання. Наступними віхами у підтримці Євросоюзом України стали: Спільна стратегія ЄС стосовно України, прийнята у 1999 р., яка вперше зафіксувала визнання європейських прагнень Києва; Європейська стратегія сусідства і надання Україні статусу сусідства у зв’язку зі східним розширенням ЄС; дієва підтримка демократичних реформ і посередництво у подоланні протистояння під час помаранчевої революції у 2004 р.; визнання за вітчизняною економікою у грудні 2005 р. ринкового статусу; затвердження Брюсселем трирічного Плану дій; узгодження пріоритетних напрямів співробітництва тощо. В 2007 р. між ЄС та Україною започатковані переговори з укладання нової посиленої угоди на заміну УПС.

В третьому підрозділі автор розглядає стан і перспективи партнерства ЄС і Росії, аналізує причини невиправдано завищених очікувань сторін першого періоду відносин, а також наступну їх еволюцію, підписання і реалізацію УПС, інших документів. За відчутної зацікавленості сторін на базі УПС сформована інституційна основа для проведення регулярних двосторонніх консультацій й можливості їх розвитку до стратегічного партнерства. Наступне посилення взаємин було визначене Спільною стратегією ЄС у відносинах з Росією, яку прийняла Рада Євросоюзу в червні 1999 р. До підвищення рівня кооперації сторін змусили події на Балканах, а також позаєвропейські інтереси. Дисертант показує, що прагнення сформувати більш тісні зв'язки з Росією виходять із загальних демократичних цінностей, бачення Брюсселем нової ролі Росії як приналежної до Європи, а також пропорцією російських енергоресурсів у загальному європейському вимірі. Для ЄС Росія представляє значний інтерес, як з погляду забезпечення безпеки в Європі, так й у плані зміцнення його економічних і науково-технологічних позицій у світі. На думку автора, принциповим завданням постає сприяння розкриттю позитивного потенціалу Росії й обмеження її негативних проявів, що має відбиватися у зміцненні стабільності і наближенні до європейських критеріїв суспільного розвитку.

Наступним важливим напрямом в цьому контексті, як показує  дисертант, постає діяльність сторін щодо укладання нового документу на заміну УПС, формування Євросоюзом з РФ спільних просторів, що може істотно посприяти європеїзації Росії, імплементації нею демократичних цінностей.

Другий розділ «Формування і реалізація євроінтеграційного курсу України» складається також із трьох підрозділів. Кожний із них розкриває відповідно: стратегічні засади входження України до простору ЄС, процеси демократизації вітчизняного суспільства як основи забезпечення вступу у процес європейської інтеграції, а також соціально-економічні та правові аспекти євроінтеграції України, зміцнення цих процесів.

Автор показує, що розробка та реалізація курсу на євроінтеграцію України викликані як логікою внутрішніх перетворень, її цивілізаційним вибором, так і детерміновані зовнішніми чинниками, зокрема, помітними успіхами країн-сусідів із регіону ЦСЄ, що долали перешкоди й при підтримці Брюсселя досягали своїх цілей входження до ЄС. Саме тому з метою набуття Україною членства в Євросоюзі у червні 1998 р. Указом Президента України було затверджено Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу. На її основі розроблено план та здійснювалися практичні, цілеспрямовані кроки із реалізації завдань набуття членства в ЄС. Дослідник показує, що визначення задач і термінів їх розв’язання були в загальних окреслені у Посланні Президента України до Верховної Ради, де встановлювалися: набуття Україною членства в COT до 2003 p.; підписання Угоди про асоціацію України та ЄС до 2004 p.; створення зони вільної торгівлі між сторонами і приведення законодавства країни у відповідність до вимог законодавства ЄС у пріоритетних сферах до 2007 p.; створення митного союзу між Україною і ЄС у 2007 p.; формування реальних передумов вступу України до Євросоюзу до 2011 р.

Такий підхід Києва розглядається дисертантом як досить амбіційний. Показано, що в силу ряду причин внутрішнього і зовнішнього плану досягнення стратегічної мети відчутно відтерміновано. Автором аналізуються особливості та відмінності співпраці ЄС з Україною у порівнянні з практикою країн ЦСЄ, їх європейською ідентичністю, виконанням копенгагенських критеріїв членства, які набули особливої ваги у перед-вступних стратегіях цих держав.

В дисертації доводиться, що постановка Україною питання щодо укладення асоційованої угоди у визначений час як основної мети була передчасною, ЄС в цей період справедливо висловлював занепокоєність політичним кліматом в Україні, стосовно демократичності президентських виборів 1999 р., свободи ЗМІ, дотримання прав людини тощо.

Новий відлік відносин України з ЄС, визначення їх перспектив дисертантом розглядається у контексті президентських 2004 р. виборів та подальших демократичних змін в нашій державі. В роботі показано, що демократичні зміни в нашій країні сприяли переосмисленню її ролі на континенті й підтримці громадянами держав об’єднаної Європи інтеграційних устремлінь України.

Україна протягом останнього періоду за підтримки ЄС провела значну  роботу по розбудові динамічної плюралістичної демократії та зміцнення функціонуючої ринкової економіки, розширила економічне і політичне співробітництво, посилила співпрацю в галузі юстиції та внутрішніх справ. Здійснення Україною реформ в контексті євроінтеграції аналізується автором з позицій наповнення конституційного положення щодо формування демократичної, соціальної і правової держави.

Важливим напрямом інтеграції став процес уніфікації правових норм і адаптації внутрішнього законодавства до єдиних правил та стандартів ЄС. В  дисертації показано, що віхами на цьому шляху були: прийняття України членом Ради Європи, набуття чинності 1998 р. УПС та затвердження 2004 р. Закону «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу». Тим самим був визначений механізм адаптації вітчизняного законодавства до законодавства ЄС, сформована нормативно-правова база її проведення, запроваджено механізм прийняття Верховною Радою України тих законодавчих актів, у яких існує доцільність та які відповідають асquis соттипitаіrе, тобто спільному надбанню об’єднаної Європи.

Автор показує, що подолання політичної кризи мирним шляхом у 2004 р., парламентські вибори 2006 та 2007 рр. і засади формування коаліції та урядів підтверджують висновок про певне зміцнення засад демократії в Україні. Водночас нині ще існує потреба в прийняті декількох сот законів, реформуванні політичної системи і розвитку інституцій громадянського суспільства, завершення реформи судової системи, подолання відомчих неузгодженостей, виконання всіх заходів з подальшої гармонізації вітчизняного законодавства до асquis соттипitаіrе.

У третьому розділі «Формування українсько-російських відносин як складової інтеграційних процесів на континенті» дисертант висвітлює у відповідних трьох підрозділах: еволюцію парадигми українсько-російських відносин; вітчизняні підходи щодо формування системи енергетичної безпеки Європи та можливості нарощування інтеграційної стратегії України у вимірах загальноєвропейського простору.

Трансформація відносин колишніх найбільших радянських республік стала багатовимірним процесом формування нових міждержавних стосунків та їх оптимізації. Дисертант показує, що Україна завжди розглядала відносини з РФ як стратегічно важливий і пріоритетний напрям своєї зовнішньої політики. Однак в минулі роки взаєминам двох держав були характерні як піднесення, так й відчутні спади. В перші роки пострадянського періоду для України відносини з Росією були невирішеною проблемою національної зовнішньої політики: тривалий час не існувало чітких умов надання Україні гарантій територіальної цілісності й недоторканності кордонів, загострювалися проблеми розподілу Чорноморського флоту, активів колишнього СРСР. Київ заперечував намірам Москви надати СНД статусу суб'єкта міжнародного права тощо.

Якісні зміни відбулися лише з підписанням у 1997 р. широкомасштабного Договору про дружбу, співробітництво й партнерство між Україною й Російською Федерацією та Українсько - Російської Декларації. Цими документами були унормовані взаємини, визначені якість і напрями розвитку двосторонніх відносин. Уособленням рівня стратегічного партнерства були численні заходи 2002 року України в Росії й 2003 року Росії в Україні, коли посилився активний діалог президентів двох країн, розширилися контакти на всіх рівнях влади та громадськості. У 2003 р. Київ підписав рамкову Угоду і відповідну Концепцію щодо формування ЄЕП спільно з РФ, Білорусією та Казахстаном, які були ратифіковані парламентами цих держав. Українські представники беруть участь у роботі Групи високого рівня по створенню ЄЕП, спрямованої на розробку його законодавчо-нормативної бази.  Проте, як показано в досліджені, Києву й Москві випадало ще не раз долати кризові явища й бар'єри, які заважали взаємовигідному співробітництву. Значні випробовування Київ і Москва пройшли у 2004 та наступних роках, пов’язаних зі змінами влади та політичними кризами в Україні. Проаналізувавши наявну політико-правову базу українсько-російських відносин, автор вказує на збереження їх стратегічних вимірів з огляду на високий рівень політичних відносин (діяльність міждержавної комісії на рівні президентів), взаєморозуміння й підтримку, що обумовлені інтенсивністю культурних і торгово-економічних взаємин. Також дисертантом запропонована сучасна парадигма відносин Києва й Москви, яка постає необхідною передумовою реалізації європейської і євроатлантичної стратегії України.

Для ЄС РФ представляє значний інтерес, як з погляду  забезпечення безпеки в Європі, так й у плані забезпечення енергоресурсами та зміцнення економічних і науково-технологічних позицій у світі, що створює об'єктивні передумови для певних форм включення її в інтеграційні процеси в Європі. Механізми й строки такого включення багато залежать від еволюції ситуації як у Росії, так й в середині самого Євросоюзу.

Новітні європейські і глобальні процеси зумовлюють необхідність адаптації цілей та орієнтирів зовнішньої політики України до нових реалій, коли РФ і ЄС демонструють потенційні можливості узгодження інтересів у врегулюванні суперечностей різного рівня. Потенціал взаємного тяжіння між Росією та ЄС залишається достатньо потужним, і це підтверджують підходи сторін до формування спільних просторів: безпеки, економічного, гуманітарного й наукового, їх прагматичність та прагнення досягти максимально передбачуваних координат взаємодії.

Все це важливо і для України. Автор враховує, що українська економіка зберігає значну залежність від імпорту енергоносіїв: природного газу, нафти та ядерного палива. Тому актуальною є для України задача диверсифікувати джерела енергії, нарощування ефективності її використання та застосування альтернативних енергетичних технологій, як це робиться в країнах ЄС.

Водночас проблеми Європи з енергопостачанням змушують ЄС до об’єднання зусиль щодо формування єдиної енергетичної політики. Реалізувати свою мету Брюссель планує через поліпшення співпраці між головними постачальниками, транзитерами та споживачами енергоносіїв, забезпечення взаємопов'язаного, прозорого енергетичного ринку та поширення правил внутрішнього ринку ЄС на сусідні країни. Автор наголошує, що Україна може виграти від цього процесу, що такий напрям співпраці лягає у площину євроінтеграційної політики Києва.

Імперативом європейської політики України залишається пошук оптимального співвідношення між стратегічним курсом на євроінтеграцію за відсутності близької перспективи входження до ЄС, та необхідністю підтримувати комплексні відносини стратегічного партнерства з Росією. Засобом підвищення ролі Києва в новому європейському контексті може бути модифікація відносин у трикутнику ЄС — Україна — Росія, де наша держава постає системоутворюючим ланцюгом, природною об'єднуючою ланкою, а не периферійним елементом.  Комунікативна функція України в рамках такого підходу полягає в сприянні розбудові багатосторонньої взаємодії в рамках всієї, Великої Європи. Головними засадами такої моделі партнерських стосунків має стати кореляція зовнішньополітичних устремлінь Києва, визначення статусу України у європейському просторі безпеки та відповідні системні кроки вітчизняної дипломатії. Все це буде сприяти стратегії віднайдення більш широкого поля маневру України на даному етапі міжнародних відносин.