ТРАНСФОРМАЦІЯ ЗАХИСНИХ МЕХАНІЗМІВ У ПРОЦЕСІ САМОАКТУАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність, визначено об’єкт, предмет, мету та завдання дослідження, його методи; розкрито наукову новизну та практичну значущість роботи, наведено дані про апробацію, структуру та обсяг роботи.

У першому розділі – «Теоретико-методологічні засади дослідження феномену трансформації захисних механізмів у процесі самоактуалізації особистості» – було розглянуто феномен самоактуалізації в екзистенційно-гуманістичній традиції та те, як він кореспондується з феноменом адаптації, плідно досліджуваним психодинамічним напрямом у психології особистості.

З екзистенційно-гуманістичного погляду процес самоактуалізації особистості (Г. О. Балл, К. Гольдштейн, Д. О. Леонтьєв, А. Маслоу, Р. Мей, В. П. Москалець, Т. М. Титаренко, Р. Трач, К. Роджерс, В. Франкл, А. Ленгле, С. Д. Максименко та ін.) виступає універсальною мотиваційною тенденцією, що утверджує людину в якості автентичного суб’єкта існування, котрий прагне до максимально повної самореалізації в обширі доступних можливостей. Підкреслюється вроджена, інстинктоїдна природа самоактуалізації, яка реалізує буттєву мотивацію служіння, присвяту себе духовним, трансцендентним цінностям при орієнтації як на зовнішній діалог зі «світом» викликів і шансів, так і на внутрішній діалог зі своєю совістю, власним організмічним чуттям задля здійснення персонального життєвого покликання, творчої експансії в універсум людської культури.

Самоактуалізація не протистоїть адаптації (А.  В. Фурман): вона пробивається крізь природне намагання людини подолати дефіцит, відновити баланс і рівновагу, заявляючи про себе наднормативними, надситуативними, альтруїстичними, безкорисливими, ризикованими і відповідальними вчинками, які переводять особистість на вищий щабель життєздійснення (О. Г. Асмолов, Ф. Ю. Василюк, В. А. Петровський, В. А. Роменець, В. О. Татенко, М. В. Савчин та ін.).

Епістемологічними джерелами дослідження захисних механізмів у контексті психології розвитку особистості є насамперед: класичний психоаналіз, започаткований З. Фройдом, де вони трактуються як функції Его, котре відновлює внутрішню рівновагу в процесі адаптації власних лібідних спонук до вимог соціуму; феноменологічна філософсько-психологічна (від І. Канта) традиція, в руслі якої захисні механізми, за І. С. Коном, трактуються як способи інтеграції (чи дезінтеграції) Я-ноуменального (суб’єктного) і Я-феноменального (відрефлексованого в Я-образі) або постають у вигляді контроверзи суб’єктивної інтеграції й об’єктивної дезінтеграції поведінки особи (Т. С. Яценко).

Оскільки під самоактуалізацією розуміється і найсуттєвіша мотиваційна тенденція в життєздійсненні особи, і феномен, притаманний суб’єкту високого рівня психічної (духовної) самоорганізації, то існує проблема диференціації механізмів психологічного захисту на здорові, конструктивні (продуктивні, ефективні) й патологічні, неконструктивні (непродуктивні, неефективні); останнім часом наполегливіше артикулюється потреба в концептуальному моделюванні системно-ієрархічних класифікацій захисних механізмів. Найпростіші з цих класифікацій є дихотомічними, наприклад, у В. Менінджера і М. Ліфа (здорові, нездорові); Н. Хан і Т. Кроубер розрізняють три модальності функціонування Его: захист, подолання і фрагментацію; чотирирівневу ієрархію его-процесів пропонує Дж. Вейлант (психопатичні, інфантильні, невротичні, зрілі); Е. С. Романова і Л. Р. Гребенников, а також Г. Блюм відстежують онтогенетичні віхи появи тих чи тих захисних механізмів і тільки Ю. С. Савенко пов’язує компенсацію, як певну систему саморегуляції, з процесом самоактуалізації особистості.