ГЕОПОЛІТИЧНЕ ПОЛОЖЕННЯ УКРАЇНИ В ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНІЙ ЄВРОПІ :

Краткое содержание

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначені об’єкт і предмет дослідження, наукова мета та завдання, подано загальну характеристику джерельної бази, висвітлено методологічну основу роботи, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення отриманих результатів, показано взаємозв’язок дисертації з науковими програмами і темами, попередню апробацію дослідження та структуру роботи.

У першому розділі „Теоретико-методологічні засади дослідження геополітичного положення України” систематизовано дефініції геополітичного положення держави й пов’язаних із ним понять і категорій геополітики, сформовано понятійно-категоріальний апарат і проаналізовано джерельну базу дослідження, з’ясовано особливості сучасного геополітичного положення України у світі та, зокрема, в Центрально-Східній Європі.

У першому підрозділі „Основні поняття та категорії геополітичного аналізу” на основі базових досліджень П.Відаля де ля Бланша, К.Грея, Ф.Ратцеля, Н.Спайкмена, Х.Маккіндера, А.Махена, К.Хаусхофера, Р.Челлена, К.Шмідта з’ясовано, що закони геополітики діють щодо всіх держав без винятку, незалежно від їх статусу і місця в міжнародній системі. На сучасному етапі із розширенням спектру опцій при ухваленні зовнішньополітичних рішень зросла відповідальність за їх узгодженість із стратегічними національними інтересами. Виробити правильний зовнішньополітичний курс неможливо без залучення широкого геополітичного аналізу, оскільки саме в процесі його реалізації визначаються загальні засади функціонування й особливості розвитку міжнародної системи.

Згідно із законами геополітики, фундаментальною закономірністю світової політики є географічний дуалізм. Він полягає у розбудові зовнішньої політики з урахуванням особливостей історичної типології цивілізацій, що визначає характер поведінки держави залежно від її географічного положення. Традиційно це проявляється у протистоянні морських і континентальних держав, які мають принципово різні зовнішньополітичні інтереси.

Крім того, з’ясовано понятійно-категорійний апарат, визначено функції (пізнавальну, прогностичну, інструментальну) та методологію (системний, порівняльний, проблемно-хронологічний, біхевіористський, структурно-функціональний, інституційний та антропологічний методи) геополітики. Наголошено на тому, що геополітика є міждисциплінарною сферою знань, яка зосереджує увагу на просторовому аспекті функціонування міжнародної системи: 1) використовує методологію політології, географії, філософії, економіки, соціології, психології,  воєнних наук тощо; 2) виявляє місце держави у міжнародній системі; 3) сприяє реалізації національних інтересів і формуванню концепції національної безпеки. Тому геополітика є водночас і теоретичною і прикладною дисципліною, причому на сучасному етапі слід враховувати усі тенденції її розвитку з метою напрацювання та забезпечення адекватної зовнішньополітичної стратегії держави.

Центральним у геополітиці є поняття „геополітичного положення” (ГПП) оскільки воно акумулює і синтезує весь спектр реалій географічного простору, які об’єктивно існують і динамічно змінюються, визначаючи просторово-географічну орієнтацію держави.

У другому підрозділі „Геополітичне положення України як предмет розгляду української та зарубіжної політичної науки” проаналізовано вітчизняні і зарубіжні дослідження ГПП України.

Залучення в оперативний простір дослідження наукових праць М.Грушевського, Д.Донцова, М.Драгоманова, Б.Крупницького, Ю.Липи, І.Лисяк-Рудницького, С.Рудницького, В.Старосольського, С.Томашев­ського, І.Франка, С.Шелухіна, а також З.Бжезінського, П.Відаля де ля Бланша, Г.Гаджиєва, С.Гантінгтона, В.Колосова, Х.Маккіндера, Н.Нартова, П.Савіцького, К.Хаусхофера, П.Циганкова дало змогу, зокрема, з’ясувати, що на формування вітчизняної та зарубіжної політичної думки стосовно геополітичного становища та гіпотетичної поведінки України при визначенні зовнішньополітичних орієнтирів об’єктивно впливали такі історичні чинники: 1) тривала приналежність українських етнічних територій до різних країн-сусідів, що позначилося на менталітеті населення різних регіонів України, його зовнішньополітичних орієнтирах і науково-політичних підходах до розв’язання проблеми суверенітету; 2) пере­важання думки про те, що саме Україна (на території якої виникла Київська Русь) є колискою східних слов’ян, що має усі історичні пріоритети і першість у державотворенні; 3) перманентні пошуки взаєморозуміння з сусідами та прагнення співіснувати з ними на рівних правах, чи, щонайменше, на умовах автономії або протекторату, завершувалися, як правило, втратою незалежності.

Суспільно-політична думка сформувала такі геополітичні концепції: слов’янофільську, чорноморсько-балканську, центрально- і західноєвропейську, чорноморсько-балтійську та „східно-західної рівноваги”. Розуміння їх змісту є необхідною передумовою  оцінки та реалізації особливостей сучасного ГПП України в процесі розвитку двосторонніх взаємин з країнами-сусідами.

У третьому підрозділі „Особливості геополітичного положення України на сучасному етапі” подається оцінка сучасного ГПП України в світі й, зокрема, в Центрально-Східній Європі. З’ясовано, що на ГПП України впливають такі чинники: розташування у глобальному поясі найвищого політичного та соціально-економічного розвитку: Україна розміщена в його центральній частині; відношення до цивілізаційних просторів: територією України проходять так звані розломи між західнохристиянським, східнохристиянським та ісламським цивілізаційними світами, що позначається на її зовнішній політиці; приналежність України до системи країн Євразійського континенту: Україна розташована на „геополітичній осі” континенту, яка з’єднує європейську та азійську системи і входить у так званий „євразійський діаметр” (Португалія–Іспанія–Франція–Німеччина–Польща–Україна–Росія–Китай–Бірма–Тайланд–Малайзія–Сінгапур); сере­динне поло­ження України між європейською (євроатлантичною) зоною інтеграції та Росією, що відображається у ставленні до таких організацій як ЄС, СНД, НАТО, Ташкентський пакт тощо; важливість функцій комунікаційної ланки між розвиненим європейським регіоном і багатими на ресурси регіонами Близького та Середнього Сходу, Кавказу і Середньої Азії. (Комунікаційне значення України визначається також розміщенням її території як на „геополітичній осі” Євразії, так і на „євразійському діаметрі”); визначення Україною як основних пріоритетів європейської та євроатлантичної інтеграції – поглиблення відносин з європейськими країнами (насамперед, з державами Центрально-Східної Європи), поступовий вихід з євразійської зони впливу Росії; розвиток відносин із США до рівня стратегічного партнерства на фоні загострення суперечностей між Вашингтоном і Москвою; пріоритетність двосторонніх взаємин з Польщею, Угорщиною, Чехією, Словаччиною, Румунією, які як держави-сусіди уже є членами НАТО та ЄС; зміцнення геополітичного чотирикутника Туреччина–Україна–Азербайджан–Грузія тощо.

Отже, на динаміку ГПП України найбільше впливають інтереси Росії, східноєвропейських і причорноморських (в т.ч. закавказьких) держав, Німеччини й, особливо, США.

У другому розділі „Трансформація геополітичного положення України в контексті розвитку міждержавних взаємин з країнами Центрально-Східної Європи” досліджено механізми становлення нового геополітичного статусу України у регіоні шляхом з’ясування змісту двосторонніх взаємин з країнами-сусідами.

У першому підрозділі „Геополітичні аспекти стратегічного партнерства України та Польщі” проаналізовано особливості сучасного міждержавного діалогу України та Польщі й виокремлено низку геополітичних чинників, які впливають на розвиток стосунків між обома державами.

Сучасні українсько-польські відносини розвиваються ефективно і динамічно, що можна вважати успіхом української і польської дипломатії.

Процес розбудови й розширення Європейського Союзу та НАТО актуалізує значення всебічного українсько-польського співробітництва. Німецько-польське порозуміння можна вважати прикладом „наслідування” франко-німецького примирення, значення якого для Західної Європи важко переоцінити. Іншим важливим аспектом є процес переосмислення (т.зв. повторної гри) ролі Польщі в Центральній Європі. Незалежна Польща як член НАТО та Європейського Союзу не може позбутися тієї ролі, яку вона завжди відігравала у цій частині континенту. Наша держава, певною мірою, також могла б скористатися європейським досвідом: Україні варто включитися у процес історичного примирення з Польщею, що може стати поштовхом до напрацювання ефективної геополітичної моделі її поведінки в регіоні Центрально-Східної Європи.

Велике значення має розвиток двосторонніх стосунків в економічній площині. Польща виявляє зацікавленість у співробітництві з Україною, ринок якої володіє величезним потенціалом. До того ж, дедалі більше суб’єктів господарського життя Польщі, які працюють на українському ринку, зацікавлені не лише у реалізації, а й у спільному виробництві товарів. Створення енергетичного транспортного коридору – нафтопроводу „Одеса–Броди–Гданськ” дало б змогу сполучити Польщу та Україну через Чорне море з прикаспійськими нафтовими джерелами, що сприяло б до активізації низки новітніх економічних зв’язків та доповнило формування європейської інфраструктури. Безперечно, реалізація цього проекту сприяла б зміцненню енергетичної безпеки України, Польщі й Європи загалом.

У другому підрозділі „Формування нових геополітичних імперативів у відносинах України з Угорщиною, Чехією та Словаччиною” досліджується геополітичний контекст динаміки сучасних взаємин України з Угорщиною, Чехією та Словаччиною, виокремлено і проаналізовано успішні й проблемні аспекти міждержавного співробітництва.

Ефективний розвиток українсько-угорської співпраці визначається, серед іншого, сприятливим становищем української та угорської національних меншин в обох державах. Спільна українсько-угорська міжурядова комісія забезпечила успішне розв’язання низки проблемних питань українців Угорщини та угорців України, сприяла захисту їхніх інтересів, що позитивно вплинуло на оцінку ступеня демократизації суспільств в Угорщині та Україні на міжнародному рівні.

Україна стає надійним партнером Угорщини у розвитку інтеграційних процесів у Європі. Угорщина підтримує поглиблення інституційованого співробітництва України з НАТО та Європейським Союзом. Після набуття Угорщиною членства в ЄС, Будапешт прагне відігравати конструктивну роль у реалізації стратегії ЄС щодо України. Цій меті слугує, зокрема, ініціатива Угорщини, спрямована на допомогу процесу євроінтеграції України та поглиблення співпраці між „Вишеградською четвіркою” і Україною. Отже, двостороннє співробітництво Угорщини й України відзначається значними політичними досягненнями, а спільні зовнішньополітичні орієнтири країн відкривають можливості для подпльшого розвитку відносин, особливо в економічній сфері.

Україна спільно з Угорщиною реалізують взаємовигідні проекти транспортування газу із Середньої Азії в Європу; позитивною є динаміка  торговельного обміну між обома державами; розглядаються питання активізації співпраці з угорськими нафтогазовими компаніями тощо. Однак українсько-угорський діалог не позбавлений і певних проблем. Одним із невирішених питань двосторонніх відносин залишається проблема ліквідації наслідків повеней і налагодження ефективних інституційних механізмів щодо їх попередження в майбутньому.

Важливим аспектом політики Чехії й Словаччини щодо України є залучення нашої держави до регіональних інтеграційних процесів. Україна, Чехія і Словаччина активно співпрацюють у Раді Європи. Завдяки позиції Чехії та Словаччини Україна набула членства у Центральноєвропейській ініціативі (1996). Водночас, з огляду на кризові явища в економіці України, Чехія та Словаччина обережно ставляться до перспектив вступу України у Вишеградський блок і приєднання до центральноєвропейської зони вільної торгівлі. Попри це, щодо більшості проблем сучасної європейської політики концептуальні парадигми зовнішньої політики України, Чехії та Словаччини є взаємоузгодженими, що сприяє розбудові нової інтегрованої Європи.

„Геополітичний вимір українсько-білоруських взаємин” досліджується у третьому підрозділі. Тут, зокрема, відзначається, що відносини з Білоруссю не належать сьогодні до українських зовнішньополітичних пріоритетів. І все ж, політичні виклики на білоруському напрямі є важливими для Києва. Керівництво України опинилося перед дилемою: чи послідовно відстоювати принципи демократії, чи зберігати встановлений раніше рівень відносин з офіційним Мінськом.

Обидва варіанти містять певний потенціал конфліктності: за першого слід очікувати напруги у відносинах з білоруським керівництвом, за другого – Україна ризикує набути іміджу „колаборанта” з „останнім диктатором Європи”. Широкого діалогу між офіційним Мінськом та європейськими структурами сьогодні не існує, однак необхідність його налагодження зростає як для Києва і Європи, так і для білоруських зацікавлених сторін. Свого часу важливу роль у подоланні внутрішніх українських політичних проблем відіграла Варшава. Власний досвід може допомогти Києву виконати принципово іншу роль – ініціатора і, можливо, головного модератора білоруського діалогу.

Важливим аспектом українсько-білоруських стосунків є їх енергетичний вимір. У нафтогазовій галузі України спостерігається стрімке зношування магістральних нафто- і газопроводів, що, до певної міри, впливає на переорієнтацію енергетично-транспортних коридорів Росії в країни Європи з України на Білорусь. Відтак, геополітичне значення України може зменшитися через реалізацію енергетичних проектів Росії за участю Білорусі. Передусім, це стосується будівництва через територію останньої двох магістральних газопроводів в обхід України – від півострова Ямал на півночі Росії до Німеччини.

Зрештою те, чи стане Білорусь конкурентом України в енерготранспортній сфері, більшою мірою залежить від української сторони. Якісна модернізація потужніших за білоруські енерготранспортних систем України, а також розбудова нових (наприклад, “Одеса–Броди-Гданськ”) надасть Україні низку переваг в енерготранспортному протистоянні з Білоруссю й Росією.

У третьому розділі „Проблемні аспекти реалізації геополітичного положення України: румунський та молдовський напрями” підкреслено геополітичний характер сучасних територіальних проблем у сучасному українсько-румунському та українсько-молдовському діалозі, проаналізовано стан і перспективи розв’язання суперечностей.

У першому підрозділі „Геополітичні закономірності територіальних суперечностей в українсько-румунських відносинах” відзначено, що саме територіальний аспект тривалий час ускладнював розробку і підписання двостороннього політичного договору між Україною та Румунією. Питання територіальної приналежності Північної Буковини і Південної Бессарабії, острова Зміїний, проблема збирання „історичних” румунських земель і досі посідають чільні місця у виборчих платформах і програмних документах низки політичних сил Румунії. Український чинник відіграє також складну й суперечливу роль у румунській стратегії щодо Молдови.

Поряд із перспективними ініціативами щодо створення єврорегіонів, полікультурного університету в Чернівцях, спільних митних проектів, здатних суттєво пожвавити співпрацю між нашими державами, залишається невирішеними низка територіальних питань, які, ймовірно, не вдасться розв’язати у найближчій перспективі. Саме відкриті чи завуальовані територіальні претензії є визначальним фактором сучасного стану українсько-румунського міждержавного діалогу. Серед найгостріших територіальних проблем – втрата (на користь Румунії) частини українських земель у Закарпатті, делімітація шельфу о.Зміїний, розбудова Україною власних суднохідних каналів у дельті Дунаю тощо. Вступ Румунії до НАТО та ЄС позитивно позначився на українсько-румунських відносинах, однак звернення румунської сторони в міжнародний суд у Гаазі з приводу низки суперечливих територіальних проблем з Україною може негативно вплинути на їх динаміку.

У другому підрозділі „Місце придністровського чинника у становленні геополітичної дихотомії українсько-молдовських взаємин” проаналізовано суперечливі аспекти сучасного українсько-молодовського міждержавного діалогу, які зводяться, в основному, до ситуації навколо Придністров’я та низки територіальних суперечностей.

Київ робить спроби закріпити за собою місце активного посередника в процесі придністровського врегулювання. Як це не парадоксально, але на думку низки експертів, чим більш напруженими будуть відносини між МР і ПМР, тим більше шансів в України зарекомендувати себе у ролі ефективного посередника та впливового гравця в регіоні. Згідно з офіційними документами і заявами представників європейських держав найкращим шляхом врегулювання придністровського конфлікту є реінтеграція Придністров’я у Молдову за умови надання цій території широких автономних прав. Такої формули дотримуються як Європейський Союз (підтвердженням чого є План дій Молдова–ЄС) і США, так і офіційний Кишинів.

Придністровське питання має для України двояке значення: з одного боку, підтримка Україною Тирасполя дає змогу нейтралізувати геополітичні прагнення Румунії в регіоні; з іншого – Україна зазнає певних (політичних, економічних, іміджевих тощо) втрат у контексті євроінтеграції. Окрім того, неврегульованість придністровської проблеми гальмує ефективну співпрацю між Україною та Молдовою.

Ще одним джерелом українсько-молдовських суперечностей є територіальний аспект. Намагаючись отримати вихід до Дунаю і тим самим зменшити транспортну залежність від інших держав, особливо від Румунії та України, тому Молдова виявляла зацікавлення в обміні низкою прикордонних територій з Україною, більш вигідному для неї: невелика ділянка землі на березі Дунаю в районі села Джурджулешти, набута в України, надала їй право називатися морською державою. Крім того, Молдова є потенційним конкурентом нашої держави у перевезенні нафти у регіоні: на отриманій від України території розгорнуто будівництво нафтотерміналу. Завдяки цьому, Молдова увійшла до низки міжнародних організацій, зокрема до Дунайської комісії, значно зміцнивши власні позиції в Центрально-Східній Європі.