ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЧИННИК ПОЛІТИКИ США І РОСІЇ В ПИТАННІ МІЖНАРОДНОГО ТЕРОРИЗМУ :



Название:
ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЧИННИК ПОЛІТИКИ США І РОСІЇ В ПИТАННІ МІЖНАРОДНОГО ТЕРОРИЗМУ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження процесу трансформації політичних систем та їхньої інформаційної політики під впливом злочинних дій міжнародного тероризму, розкриваються об’єкт і предмет дослідження, дослідницькі завдання, наукова новизна отриманих результатів, їх апробація у виступах автора на наукових конференціях та в публікаціях, структура дисертації.

В першому розділі „Теоретико-методичні засади дослідження” аналізуються теоретико-методичні основи дослідження  проблеми інформаційної політики, розроблені в різні часи, зокрема Ш.-Л.Монтеск’є, Г.Лейбніца, Ф.Гізо, Р.Декарта, а також сучасниками О.Зернецькою, Ф.Вайнгартеном, Ф.Хортоном, Є.Макаренко, Т.Гордієнко, Є.Тихомировою та інш. Здійснено компаративістський аналіз демократичної і недемократичної моделей інформаційної політики держав, виявлено місце і функцію інформаційної компоненти в політичній системі суспільств, розглянуто національні законодавства близько 50 країн щодо закріплення в них права на інформацію (Додаток А, таблиця 1.1.). Встановлено, що для більшості держав питання свободи інформації і доступу громадськості до державної інформації актуалізовані лише в останні 10-20 років (тільки деякі країни, наприклад, Швеція, мають значний досвід використання ефективного суспільного механізму співпраці у цій важливій сфері). Слід зазначити, що наявність законодавчих норм є необхідною, однак зовсім не достатньою умовою забезпечення права громадян на доступ до урядової інформації. Як приклад – колишній Радянській Союз, де при загалом демократичній Конституції брутально порушувались права громадян. Проте сам факт, що недемократичні країни все-таки декларують інформаційні права, свідчить: право на доступ до урядової інформації стало загальновизнаним стандартом і нормою для того, щоб країна вважалася цивілізованою.

Аналіз існуючого законодавчо закріпленого балансу між відкритою та  закритою інформацією показує, що є лише чотири середовища, в яких може реалізуватися право на доступ до державної інформації:

1) Визначена лише закрита інформація, вся інша – є відкритою. Типова ситуація для демократичних суспільств, найпоширеніша схема, яку формально декларують навіть авторитарні та тоталітарні держави.

2) Визначена лише відкрита інформація, вся інша – є закритою. Традиційна консервативна модель, яка насьогодні існує лише в Великобританії та деяких інших країнах, що раніше входили до складу Британської імперії. Її існування на сучасному етапі зумовлене історичними чинниками, потребує реформування.

3) Визначається і закрита, і відкрита інформація. В цій ситуації питання надання інформації, відкритість чи закритість якої не закріплено в законодавстві, вирішується в кожному окремому випадку зацікавленими сторонами.

4) Не визначена ані закрита, ані відкрита інформація. Це характерно малорозвинутим країнам, де питання доступу до урядової інформації вважається неактуальним через недемократичну форму правління.

Якщо розглядати соціально-політичну систему, яка формує державну інформаційну політику, то, на підставі аналізу наукового доробку Н.Вінера, У.Ешбі та В.Глушкова, можна зробити висновок: дана система належить до складних систем зі зворотним зв’язком як система демократичного суспільства. Н. Вінер доводить, що всі системи, зокрема, й соціально-політичні, є суто інформаційними зі зворотним зв'язком. Оптимальний аналіз стану таких складних систем зумовлює потребу зосередити увагу на інформаційних входах та виходах системи, а також на контурі зворотного зв'язку. Виходячи з цих засновків, ми побудували моделі систем формування державної інформаційної політики США та Росії (Додаток Г, рис. 1.9 та 1.10). Моделі характеризуються схожою топологією структури зі зворотним зв’язком, що підтверджує демократичний характер взаємовідносин держав з громадянами (підрозділ 1.1.). Основою моделі є ядро системи, яке включає в себе три інформаційні політичні структури: законодавчу, виконавчу та судову владу. Інформаційна політика тріади впливає на формування інформаційної державної політики, яка є виходом ядра системи. На ядро системи і зовнішнє середовище діють збуджувальні впливи, що намагаються вивести соціально-політичну систему інформаційної політики зі стану рівноваги (за характером впливи можуть бути економічні, політичні, воєнні, терористичні, кризові та інші).

Аналіз процесу переходу соціально-політичної демократичної системи до авторитарної під впливом ескалації міжнародного тероризму показує, що зростаюча діяльність терористичних організацій та угруповань становить реальну загрозу демократичним засадам суспільства, оскільки держави, які найбільше потерпають від тероризму (США та Росія), змушені змінювати систему формування демократичної державної інформаційної політики. Тобто йдеться про потребу нового парадигмального переосмислення нових видів політичних загроз, зокрема, з боку міжнародного тероризму.

В другому розділі „Генеза та еволюція міжнародного тероризму” розглядаються соціально-політичні передумови формування феномену тероризму у форматі причинно-наслідкових зв’язків. Відтак, з одного боку, виникає необхідність визначення сутності такого явища, як міжнародний тероризм, що, у свою чергу, спричиняє проблему диверсифікації підходів і оцінок залежно від національної належності дослідника та ідеології, прихильником якої він є. Невиробленість єдиного концептуального підходу до оцінки явища тероризму ускладнила завдання дослідження інформаційного виміру політики США та Росії в боротьбі з тероризмом. Тим часом на початку XXI століття він став однією з найнебезпечніших загроз для світової спільноти. Якщо в епоху системного протистояння головною проблемою міжнародних відносин було збереження миру, то нині такою стала протидія тероризмові.  Глобальний характер проблеми автор визначає не тільки в традиційному вимірі, а й в контексті захисту прав людини, фінансово-економічної стабільності держав та інтеграційних союзів, недопущення неконтрольованого поширення засобів масового ураження людей. Врешті, ескалація міжнародного тероризму деструктивно впливає на демократію, політичні системи та інститути, інформаційну політику держав.

Аналіз численних досліджень різних аспектів проблеми тероризму засвідчує появу певних кроків до концептуального зближення позицій аналітиків. Принаймні активно функціонують цілі науково-дослідні школи вчених, котрі працюють над теоретичними розробками проблематики міжнародного тероризму. Це передусім стосується американської школи, представленої такими дослідниками, як  Й.Александер, Й.Б.Белл, М.Столь, С.М.Фінгер, Д.К.Рапопорт, Н.О’Саліван, котрі намагаються досягти об’єктивності в рамках апологетики традиційної американської антитерористичної стратегії, притаманної, зокрема, й адміністрації Дж.Буша - молодшого. На загальних позиціях західноєвропейського напряму, представленого політологами Ф.Вьордеманном, В.Ляпером, В.Беєр-Катте, С.Біндером, П.Вальдманном, Ш.Делар’ю, Б.Крозьє, А.Політі, Р.Фірі та іншими, позначається прагнення глибше розібратися в причинах тероризму, запропонувати ефективні стратегії протидії йому, що ґрунтуються на консолідації зусиль світової спільноти. Російська школа (Ю.М.Антонян, У.Р.Латипов, С.Г.Ляхов, Н.Я.Лазарев, С.А.Єфіров, А.С.Горбунов, В.В.Лупєєв, С.В.Кудрявцев та інші), підтримуючи ідею спільної протидії терористам, вирізняється чіткою спрямованістю на критику одновимірного глобалізму, як однієї з базових причин і спонук явища тероризму. Для росіян важливою є аргументація доцільності прийняття рішень на рівні ООН, аби не допустити суб’єктивізму, який, на їхню думку, притаманний американській стороні.  З іншого боку, коли співтовариство націй у формі міжнародних організацій закликає Кремль до більшої селективності щодо визначення тероризму чеченців, російська політологія, зазвичай, сама стає ортодоксально суб’єктивною, обстоюючи гіпертрофований неореалістський принцип  верховенства інтересу держави.

Щодо української політології, то тут спектр думок підходів та ідей настільки діверсифікований, що не підлягає більш-менш чіткій систематизації. Радше можна говорити про розмаїття підходів, кожному з яких властиве прагнення до поєднання теоретичних обґрунтувань з практичними рекомендаціями щодо протидії тероризмові.

Одностайні у негативних оцінках явища тероризму в усіх його проявах, представники зазначених наукових шкіл, однак, розходяться в питанні, коли йдеться про звинувачення в пособництві тероризмові цілих держав. Американські теоретики в цьому надто категоричні: вони виходять з того, що демократичні політичні системи є передумовою запобігання тероризму і нерідко намагаються проводити пряму паралель між ісламським фундаменталізмом та міжнародним тероризмом. Європейські дослідники, загалом не заперечуючи такого підходу, разом з тим обстоюють концепцію соціального походження явища тероризму, демонструючи обережність у маніпуляціях на теми взаємозв’язку тероризму з певними релігіями. Російська наукова школа вирізняється тим, що джерела і причини тероризму нерідко ставить у залежність від популістських ідеологій, спрямованих на виправдання актів тероризму під приводом боротьби за національне визволення і встановлення історичної справедливості. Українські політологи надають перевагу дослідженням теми тероризму як суто зарубіжного феномену і під цим кутом розглядають імовірні загрози нашій державі.

Зважаючи на розмаїття підходів і прикладних результатів, досягнутих ученими різних країн у розробці тактики і стратегії боротьби з тероризмом, автор робить спробу класифікувати спектр наукових розвідок за такими трьома блоками:

·       теоретико-методологічні основи дослідження тероризму як суспільно-політичного явища;

·       кримінально-правова характеристика тероризму;

·       оперативно-розшукова характеристика міжнародного тероризму.

Юридично-правовий характер другого та третього блоків, очевидно, пояснює те, що практичній реалізації методів боротьби з тероризмом присвячено найбільше наукових праць зарубіжних дослідників.

Варто звернути увагу на появу теоретичних розвідок загальнофілософського спрямування. Йдеться, зокрема про російських аналітиків В.В.Бородкіна, В.С.Тюхіна, Ю.А.Урманцева, українського академіка В.С.Королюка, предметом дослідження котрих є поведінка соціально-політичних (складноорганізаційних) систем в екстремальних умовах (катастрофи, кризи, тероризм, війни і т.д.). Вони розвинули й адаптували діалектико-системний підхід до аналізу суспільно-політичних явищ (яким і є міжнародний тероризм), з системних позицій розглядають зв’язки цих явищ, здатних порушувати функціональну цільність політико-системної та інформаційної структури.

Такий підхід уможливлює об’єктивно досліджувати рольову участь інформаційного простору у формуванні державної політики щодо деструктивних явищ сучасності. Зазвичай ми дотримуємось неореалістичного концепту, за яким державні структури та національні політичні партії і рухи, котрі через спеціально підібрані інформаційні технології реалізують державну інформаційну політику, далі суттєво обмежують життєвий інформаційний простір людини, незважаючи на глобалізаційний характер сучасної міжнародної системи. По суті, державні структури різних країн здійснюють інформаційну політику в такий спосіб, щоб обстоювати власні інтереси, а тому нерідко використовують реальну чи уявну загрозу тероризму (не кажучи вже про його конкретні прояви) для виправдання спроб демонтажу демократичної чи іншої традиційної для певного суспільства політичної структури.

Тим часом, державна інформаційна політика, від якості котрої безпосередньо залежить доля демократії, складається з таких основних компонентів (зауважимо, що вони можуть і не бути нормативно визначені в певній країні): інформаційна діяльність держави (у сфері безпосереднього отримання, використання та поширення інформації); створення, розвиток і регулювання інформаційної інфраструктури (технологічний аспект); інституціональна і законодавча інфраструктури. Під кутом зору реального та віртуального впливу на міжнародну систему деструктивних суспільно-політичних явищ, теоретико-методологічні проблеми інформаційної політики та принципи її формування докладно розглянуті західними вченими Ф.Хортоном, Ф.Вайнгартеном, А.Хансеном; українськими та російськими дослідниками О.В.Зернецькою,  Є.А.Макаренко, Т.Горієнком.

Теоретичні напрацювання зазначених та інших авторів слугують вагомим підґрунтям для комплексного дослідження взаємозв’язку між інформаційною політикою окремих держав та явищем міжнародного тероризму, яке набуло глобалістського характеру. Складність його феномену зумовлює труднощі аналізу, починаючи з проблеми наукового визначення генези і завершуючи розробкою методів і засобів боротьби з ним. В науковій літературі налічується близько двохсот тлумачень тероризму, кожне з яких досі не визнано класичним. Автор послуговується в основному визначенням, закріпленим у Законі України „Про боротьбу з тероризмом”: тероризм – суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя та здоров’я ні в чому не винних людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей (розділ 1, стаття 1).

Важливим є те, що в основі тероризму – зазвичай політично зумовлений конфлікт, а терор його організатори сприймають як „найкоротший шлях” до його розв’язання. З огляду на це, тероризм небезпідставно розглядається як метод політичної боротьби для реалізації політичної мети.

Автор розробив власну класифікацію міжнародного тероризму, ґрунтовану на його політичних аспектах, які здатні змінювати демократичні засади суспільства:

а) типологічна схема загальної класифікації тероризму на основі попередніх узагальнень;

б) зазначена схема включає чотири типи тероризму: міжнародний, національний, класовий, державний;

в) схема, що підпорядкована попередній класифікації, містить три категорії тероризму: ісламський, антиглобалістський та революційно-інтернаціональний.

Третій розділ „Інформаційна політика США та Росії та наслідки ескалації тероризму для України” присвячений аналізові засадничих підвал політики зазначених держав у цій сфері. Для усвідомлення потенційних загроз, які криє міжнародний тероризм, необхідно взяти до уваги, що можливим об’єктом його впливу можуть стати ключові елементи всіх управлінських, економічних, транспортних, фінансових, військових та інших структур будь-якої держави та системи засобів масової комунікації. До того ж, слід врахувати ступінь впливу інформаційного чинника на людську психіку.

Терористичні акти 11 вересня 2001 відкрили зворотний бік інформаційного і технологічного розвитку світу, продемонстрували  вразливість системи інформаційної безпеки американської нації. Першими практичними результатами катастрофи стало зруйнування обчислювальних мереж, базових станцій мобільного зв’язку, оптико-волоконних каналів та серверів тощо. Голова служби кібербезпеки Білого Дому Річард Кларк наголосив: „Наші вороги будуть використовувати проти нас наші власні технології, як терористи-камікадзе використали наші літаки”.

„Чорний вівторок” засвідчив: система національної інформаційної безпеки США не відповідає новим видам загроз. Це зумовило нагальну потребу переосмислення самої концепції захисту національних інтересів Америки. Боротьба з „інформаційним міжнародним тероризмом” та іншими загрозами кіберпростору стала пріоритетним напрямом діяльності всіх державних і політичних структур, що спричинило кардинальну трансформацію та переорієнтацію їхніх функцій та завдань. Зокрема, було видано указ президента США (№13231), спеціально присвячений питанням інформаційної безпеки країни – „Захист критичної інфраструктури в інформаційному столітті”. Відповідно до цього указу створено Комітет при президентові з питань захисту критичної інфраструктури, основна функція якого полягала в координації всіх федеральних програм у сфері інформаційної безпеки, незалежно від їхньої відомчої приналежності. При цьому бюджетний департамент при президентові повинен здійснювати жорсткий контроль за ефективністю використання асигнувань, що виділяє Конгрес для розвитку інформаційних технологій та забезпечення інформаційної безпеки всіх міністерств і відомств США.

У жовтні 2001 року був прийнятий антитерористичний закон „Акт 2001 року, що об’єднує і зміцнює Америку за допомогою забезпечення належною зброєю, потрібною для ліквідації та запобігання тероризму”. Цей закон дістав ще й скорочену назву – „Патріотичний акт США 2001 року”. Нові норми ґрунтуються на двох принципах: встановлення найпильнішого спостереження за міжнародними терористами та висока оперативність при розшуку і перехваті злочинців. Закон відразу спричинив полеміку, оскільки він надає спецслужбам надзвичайні права на втручання в приватне життя громадян. Закон містить 4 визначення міжнародного і внутрішнього тероризму, сильно розширюючи коло дій, що підпадають під це визначення. Конгрес встановив два нові законодавчі поняття: кібертероризм (до нього належать різноманітні форми хакерства, завдання збитків захищеним комп’ютерним мережам громадян, юридичних осіб і державних установ); біотероризм (включає коло злочинів тероризму, пов’язаних із використанням біологічних засобів та біологічної зброї).

Закон фактично змінює попередню систему отримання спецслужбами інформації, дозволяє їм розширювати каральні можливості за рахунок прав громадян, що зафіксовані в Біллі про права. Зміни стосуються розширення можливостей різноманітних форм електронного спостереження та кола застосування різноманітних видів електронного спостереження, як форми „обшуку та вилучення”. Спрощено процедуру видачі ордера на прослуховування приватних розмов. Тобто закон створив умови, за яких електронне спостереження в карному розшуку та в контррозвідувальних операціях стає взаємопов’язаним та перехресним. Норми закону розширили можливості федеральних правоохоронних органів вести розшук підозрілих у тероризмі осіб за допомогою оперативного спостереження (системи он-лайнівського спостереження «Carivore») – відстежування відвідувань Web-сторінок і кореспондентів з електронного листування; ускладнили еміграційну систему і порядок в’їзду до США і т.д. Дж. Буш зазначив, що „ ... цей закон дасть можливість здійснювати розвідувальні операції і карний розшук не за окремими напрямками, а на основі обміну життєво важливою інформацією, настільки необхідною для припинення будь-якої терористичної атаки до її початку ... Закон необхідний для запобігання новим злодіянням, що задумуються носіями зла”.

Глобалізація міжнародного тероризму змушує шукати нові форм взаємодії Заходу з Росією. Можна говорити про початок нового періоду в міжнародних відносинах. Для Росії і США, Росії і Заходу з’явився спільний інтерес, ґрунтований на ідеї подолання спільного супротивника, внаслідок чого фактично окреслилася нова конфігурація системи міжнародної безпеки. Як зазначає С.Хантінгтон, „Сама ідея про те, що незахідні народи повинні прийняти західні цінності, інституції та культуру, по суті, є ненормальною. Європейського глобалізму вже немає, американська гегемонія відходить у минуле; принаймні вона вже не потрібна для захисту США проти ядерної загрози, як у період холодної війни“.

Універсальна концепція, котру прагне насаджувати республіканська адміністрація США, почала сприйматися так, як свого часу аналогічна концепція марксизму-ленінізму в сенсі нав’язування силою. Поразка комунізму в економічному змаганні створила ілюзію, що західна цивілізація є обраною, а концепція вестернізації – панацеєю. Такий стан речей викликав  негативну реакцію з боку носіїв інших соціокультурних цінностей: Японії, Китаю, Росії, Ірану, останнім часом й Індії. Владні еліти цих країн почала шукати свої варіанти протидії вестернізації. В окремих суспільних верствах цивілізаційно „чужих” Заходові регіонів світу зросла кількість охочих боротися з культурною експансією Заходу методами тероризму.

Світова „мода” посилення боротьби з тероризмом шляхом зміни демократичних законів держави торкнулася й Росії, де майже без перешкод (357 голосів „за”) пройшов антитерористичний закон, у якому зазначено: „Тих, хто вербує, озброює та готує для участі в терактах, а також тих, хто їх фінансує, позбавлятимуть волі терміном від 4 до 8 років, а тих, хто неодноразово брав участь у терористичних актах – від 7 до 15 років”. Єдиний спосіб уникнення кримінальної відповідальності – повідомити органи МВС про новий теракт і допомогти роззброїти його учасників. Серйозних коригувань зазнав також кримінально-процесуальний кодекс Росії: запідозрюваних у правопорушеннях, пов'язаних з тероризмом, затримуватимуть на терміном до 30 діб.

Події в Москві у жовтні 2002 року (захоплення заручників на Дубровці) і наступні дії інформаційних владних структур Російської Федерації підтвердили реальність схеми трансформації інформаційної політики. Державна дума Росії прийняла поправки до чинного законодавства, які суттєво обмежують діяльність ЗМІ щодо висвітлення контртерористичних операцій: не дозволяється поширення інформації, яка перешкоджає проведенню контртерористичної операції; не дозволяється пропаганда проведення такої операції; забороняється розкривати персональні дані про співробітників спецпідрозділів; не дозволяється публікувати повідомлення про технології виготовлення зброї, боєприпасів та вибухівки;  забороняється видача тіл убитих терористів їхнім родичам; забороняється поширення інформації про місце їх поховання. Трохи згодом Міністерство друку Росії в ці ж дні випустило „Інструкцію з висвітлення терактів”.

Під тиском демократичних сил та ЗМІ президент Росії наклав вето на зміни в законі „О СМИ” та „О борьбе с терроризмом”, які було замінено "Протоколом про взаємодію" щодо регулювання діяльності ЗМІ, згідно з яким журналісти самі розроблятимуть правила, за якими працюватимуть в екстремальних ситуаціях. Вироблення правил поведінки журналістів у подібних умовах стало необхідним після того, як президент Путін відхилив поправки до закону про ЗМІ і до закону про боротьбу з тероризмом. На думку президента Росії, з прийняттям запропонованих Держдумою законодавчих поправок „ ... не тільки не підвищиться ефективність протидії тероризмові, а, з іншого боку, можуть виникнути передумови для необґрунтованого обмеження прав громадян на отримання інформації”.

В результаті терористичного акту 2002 р. в Москві протягом місяця вісь політичної системи Російської Федерації коливалась зліва направо в межах політичної структури: демократія-авторитаризм. Поки що вісь зупинилась на позначці демократизму, частково і завдяки відповідній діяльності міжнародних інституцій у цьому напрямі (ООН, Рада Європи, які опосередковано можуть вплинути на державну інформаційну політику Росії). Але необхідно зазначити, що виконавча влада Російської Федерації й далі наполегливо звужує демократичні права та свободи завдяки проведенню цілеспрямованої інформаційної кампанії, яка нагнітає страх у суспільстві та підживлює войовничо-патріотичні настрої серед населення. Після більш ніж упевненої перемоги В.Путіна на президентських виборах-2004, він отримав ще більше формальних підстав для реалізації своєї жорсткої внутрішньої політики.

В контексті створення системи інформаційної політики Російської Федерації слід звернути увагу на появу в організації "Партнерство задля розвитку інформаційного суспільства в Росії (ПРІОР)". Це незвичайна для Росії структура, яка створена для того, щоб у формуванні політики розвитку інформаційного суспільства на рівних брали участь всі суспільні сили, а не тільки влада. Учасниками партнерства сьогодні є 125 організацій, зокрема, 118 з 21 регіону Росії, 4 міжнародні IT-компанії, 2 фінські компанії і 1 організація США. Вони є основною рушійною силою „електронного” розвитку. Причому кількість організацій, які приєднуються до ПРІОР, постійно зростає.

Загрози для України з боку екстремістів від ісламу останнім часом стають дедалі реальнішими, з огляду на наявність численних економічних, політичних і територіальних інтересів представників ісламського світу в нашій країні (в першу чергу маємо на увазі „кримську проблему”). Інтегруючись у європейський процес, Україна не може бути осторонь проблем сучасних міждержавних відносин. Тероризм – одна з них, отже, своєрідним каталізатором розвитку цієї проблеми в Україні може стати її відкрита зовнішньополітична діяльність. Зближення позицій Києва зі США і країнами НАТО в глобальних питаннях сучасності, перегляд відносин з деякими арабськими країнами, на чолі яких стоять радикальні лідери (Іран, Ірак, Лівія), поглиблення відносин з Ізраїлем – все це може спричинити негативне і навіть вороже ставлення до України певних кіл мусульманського світу, наслідками чого можуть стати терористичні операції проти українських об’єктів. Члени іноземних і міжнародних терористичних організацій намагаються використати територію України для створення своїх перевалочних баз, місць реабілітації та відпочинку, прокладання каналів постачання зброї, вибухових речовин, боєприпасів, інших засобів масового ураження. Отже, можна зробити висновок, що існує певне підґрунтя для активізації тероризму в Україні. Основні осередки терористичних загроз для нашої країни перебувають поза її межами, через те є виправданими будь-які кроки інтеграції України у міжнародні структури, метою яких є боротьба з тероризмом.

 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины