ПОЛІТОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ МІЖЦИВІЛІЗАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ В ЦЕНТРАЛЬНІЙ АЗІЇ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

         У “Вступі” обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, проведено аналіз стану наукової розробки проблеми, що розглядається, визначено мету, головні завдання, предмет та об‘єкт дослідження, відображено наукову новизну, теоретичне та практичне значення отриманих результатів дослідження, перелічено методологічну базу дослідження, з‘ясовано хронологічні рамки  дисертації, а також  визначено шляхи апробації результатів роботи.

         У першому розділі – “Соціокультурні підвалини цивілізаційного розвитку в Центральній Азії” – розглядається теоретико-методологічна базу дослідження. Зокрема, в  теоретичному вимірі розглянуто витоки державності в Центральній Азії; питання традиційної практики організації політичної влади в регіоні. Окрему увагу автор приділив вивченню соціокультурних трансформацій Центральної Азії за часів її перебування у складі Російської Імперії та СРСР.

В першому розділі автор окремо зупинився на розгляді ролі, яку відіграв Великий шовковий шлях як у світовому цивілізаційному процесі, так і в політичному житті Центральної Азії. Завдяки існуванню цього феномену, відбувався трансєвразійський обмін товарами, ідеями та дослідженнями, поширювалися світові релігії, а з ними і відповідні культури. Ствердившись на межі тисячоліть, торгівельні траси Великого шовкового шляху сприяли  поширенню передових надбань у різних географічних напрямках, що сприяло розвитку світової цивілізації.

         Аналізуючи трансцивілізаційні взаємодії в регіоні, автор окремо відзначив період  ІІ - І тис. до н.е. Це час  формування та розвитку міських поселень.  Він відзначається пожвавленням відносин етносів Центральної Азії та Давнього Сходу. Південна частина Середньої Азії входила в широкий пояс ранньоземлеробських общин, що складали міські цивілізації Давнього Сходу. Народи Середньої Азії, Ірану, Белуджистану та Афганістану знаходились посередині між трьома найбільшими цивілізаціями – Середземномор‘ям, Близьким Сходом та Китаєм. Автор звертає увагу на те, що за рівнем розвитку Центральна Азія на той час була близькою в першу чергу до Ірану та Гіндустану.

Протягом першої половини-середини І тис. н.е. в регіоні активно  поширюється буддизм, зороастризм та маніхейство, поруч з традиційними та деякими китайськими віруваннями, а починаючи з VІІІ ст. н.е. – іслам.

7

У першому розділі дисертації досліджено, що конфесійно-цивілізаційна строкатість Центральної Азії, завдячуючи існуванню трансцивілізаційних торгівельних шляхів, була одним з проявів міжцивілізаційної взаємодії. Конфесійна різнобарвність здійснила свій вплив на формування політичних моделей центральноазійського регіону.

         Окреслюючи цивілізаційні контури регіону, автор звернув увагу на те, що  південь Східного Туркестану (Уйгурія) увійшов  у цивілізаційне поле ісламу, тоді як його північні області (Джунгарія), разом з Монголією та бурятським Забайкаллям опинилися в сфері північного, тібетсько-буддистського відгалуження індійсько-південноазійської цивілізації.

При аналізі поширення ісламу на регіон Центральної Азії, який відбувався у VIII – IX століттях, автор виходив з того факту, що в самому регіоні на той час вже сформувалася своєрідна суспільно-політична система. За час розповсюдження ісламу по Центральній Азії, такі її міста, як Бухара, Самарканд, Хіва, Ургенч, Андижан, Ош, Ташкент, Сайрам, Туркестан, Кашгар та інші перетворилися на духовні центри мусульманського світу.

В першому розділі дисертації автор відзначив, що протягом VIII – X ст. у межах Мусульманської цивілізації на макроетнічній основі консолідуються два основних її субцивілізаційних блоки – арабомовний, близькосхідно-середземноморський, та іраномовний, середньосхідний-центральноазійський. Останній цивілізаційний блок, у свою чергу, і є базовою основою дослідження центральноазійської субцивілізації.

Описуючи в загальних рисах політичну історію центральноазійського регіону в ранньосередньовічний період, автор   відзначив процеси утвердження та розвитку відносин між двома головними компонентами населення – іраномовним та тюркомовним, тісно пов‘язаними між собою.

В першому розділі також характеризуються поняття “фундаменталізм” та “ісламізм”, з урахуванням специфіки регіону Центральної Азії. Для розуміння етно-релігійної строкатості регіону що досліджується, автор розглядає також географічні поняття “історичний Маверанахр” та “Ферганська долина”, їх історичні корені та сучасне наукове тлумачення.

Аналіз соціокультурних трансформацій в Центральній Азії за часів перебування у складі Російської імперії та СРСР автор розглядає в контексті поняття “модернізації”, та зосереджує увагу на передумові приходу російського домінування в Центральній Азії, яким було англо-російське суперництво в регіоні. В дисертації відзначається, що російське підкорення західної частини центральноазійського регіону було, першою в історії спробою його модернізації. З іншого боку, китайське домінування в східній частині Центральної Азії наштовхнулося на стійкий опір з боку місцевих етносів, а тому не може розглядатись в якості модернізації.

У другому розділі дисертації “Участь Центральної Азії у світових цивілізаційних процесах” - шляхом аналізу зовнішньополітичних пріоритетів країн Центральної Азії автор розглядає політичну природу цивілізаційних змін, які відбуваються в регіоні сьогодні. Досліджуючи питання участі центральноазійських держав у світових цивілізаційних процесах, автор виокремлює два рівні: регіональний та глобальний.

На глобальному рівні розглядається діяльність провідних акторів на центральноазійському геополітичному полі, аналізуються позиції США, Росії, Китаю, Індії, Туреччини, країн Європейського Союзу в регіоні.

Відзначається, що з розпадом СРСР та швидким розвитком процесів глобалізації, розповсюдилися процеси розширення та диверсифікації всієї системи транснаціональних господарських та культурних зв‘язків. Автор виходив з того, що світові валютно-фінансові інститути, такі як Світовий банк, Міжнародний валютний фонд, Світова організація торгівлі є інструментами та засобами, які забезпечують швидку економічну глобалізацію. Разом з експансією західної культури модерніті відбуваються процеси просування культурних та політичних ідеологем Заходу. Глобалізація проявляється в модернізації країн третього світу, до яких з розпадом СРСР почали відносити і країни Центральної Азії.

Всі країни центральноазійського регіону, які є об‘єктом даного дослідження є учасниками тих чи інших регіональних політичних чи економічних міжнародних організацій.  Автором розглядається участь країн регіону в СНД, ШОС, ЦАС, ЄврАзЕС та інших організаціях.

9

У другому розділі аналізується наявна в регіоні система економічних зв‘язків, оскільки на ній відбилися ті міжцивілізаційні процеси, які відбувалися в Центральній Азії наприкінці ХІХ – на початку та в другій половині ХХ століття. Крім того, в дисертації зазначається, що просторова структура колишнього радянського господарства з розподілом праці, типовим для великих господарських систем, почала утворюватись ще в часи імперської Росії наприкінці ХІХ – початку ХХ століття. Так, обробна промисловість базувалася в центральних районах, а майже монокультурні периферійні області орієнтувалися на дешеву місцеву робочу силу. Для незалежних держав регіону ці обставини стали істотною перешкодою розвитку їх зовнішньоекономічних зв‘язків на сучасному історичному етапі. Крім того, відсутність стабільного економічного та політичного розвитку в регіоні не сприяє зовнішньополітичній самостійності центральноазійських держав. Існуюча система економічних зв‘язків в регіоні, на думку автора,  дає підстави стверджувати, що участь центральноазійських держав, колишніх радянських республік, в міжнародних організаціях, зацікавленість в яких проявляє Російська Федерація, є природнім процесом, оскільки  втративши міцні економічні зв‘язки з Росією, ці країни не мають іншої можливості розвиватись, окрім як, хоча б частково, відновити втрачені відносини.

Аналіз центральноазійської регіональної інтеграції дає автору підстави вважати, що поки сам суб‘єкт інтеграції – держава перебуває у стадії становлення, інтеграційний союз досконалим бути не може.  Інтеграція між державами, політичні системи яких знаходяться в стадії становлення ускладнюється низкою факторів. До них автор відносить: нестабільність внутрішньої економічної та політичної системи; швидку змінюваність внутрішнього законодавства; зовнішньополітичну невизначеність; обмеженість зовнішньоекономічної торгівельної кон’юнктури тощо.

Розглядаючи питання про зіткнення інтересів “великих держав” в регіоні Центральної Азії, автор виходив насамперед, з наявної в політичній науці природи терміну “ цивілізаційного зіткнення”. Аналіз робіт С. Хантінгтона, А. Тойнбі  дозволив автору виявити особливості міжцивілізаційних процесів в центральноазійському регіоні.

У другому розділі розглядаються також причини збільшення інтересу великих світових акторів до країн регіону. Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Узбекистан та Туркменістан з цивілізаційної та геополітичної точки зору займають важливе стратегічне положення; крім того переважна більшість цих країн має величезні запаси природних мінеральних та енергетичних  ресурсів.  Автор відзначає, що США, яка основа існуючої глобальної системи міжнародних відносин, швидко розбудовують свою військову присутність в регіоні. Військово-повітряні сили США закріпили присутність на афганських базах в Баграмі та Кандагарі, так само як і в Ханабаді в Узбекистані та Манасі в Киргизстані. Розширена та поглиблена американська присутність в Центральній Азії тягне за собою інтенсифікацію їх конкуренції та суперництва з Росією, Китаєм та Іраном в так званій “Новій великій грі”.

Низка дослідників, серед яких можна виділити  А.Коена, М. Вебера, Л. Бедоеса, М. Бріл, М. Есенова, вважають, що нафтогазова заможність колишніх радянських республік стане вирішальною для забезпечення потреб світової економіки  протягом наступних років. Вони оцінюються в 30-50 млрд. барр. Контроль над цими енергетичними ресурсами та експортними шляхами з Євразії швидко перевтілюється в одну із центральних проблем  періоду після “Холодної війни“. Світ постає перед обличчям вибору між спільним використанням цих ресурсів та широкомасштабною боротьбою за односторонній контроль над ними. Регіональні конфлікти в Центральній Азії загрожують тим, що Захід не отримує доступу до життєво важливих нафтогазових ресурсів.

 Автор також звертає увагу на те, що Захід зацікавлений в збереженні центральноазійькими  державами незалежності та у тому, щоб вони залишились секуляризованими та “розумно” прозахідними: для досягнення цих цілей США використовують своє партнерство з Туреччиною; самостійно здійснюють моніторинг суспільно-політичної ситуації в Центральній Азії. Крім того, протягом 2004 року Сполучені Штати двічі намагались провести так звану “центральноазіатську” ініціативу, відповідно до якої до регіону Центральної Азії пропонувалося включити спочатку Пакистан, а потім країни Перської затоки.

Однією з головних перешкод інтенсифікації використання, яка існує зараз для реалізації нафтових та газових запасів регіону є  те, що всі існуючі нафто- та газопроводи (за виключенням нового газопроводу Туркменістан – Іран) йдуть через Росію, надаючи їй можливість утримувати країни Центральної Азії  в орбіті власних інтересів. Автор відзначає, що Російська Федерація не соромиться відверто використовувати такі свої можливості. Так, наприклад, ще у 1995-1996 роках “Газпром” відмовляв Туркменістану в експорті його газу на західні ринки.

На думку автора, одним з найбільш слабких гравців в центральноазійському регіоні виступає Європейський Союз. Спочатку європейці спробували не відставати від американців в “Новій великий грі”. В Паризькій хартії ЄС 1990 року було відзначено Каспійський регіон як зону “спільних європейських інтересів”. Проте ЄС відмовився у подальшому від  власних “геополітичних амбіцій” на Кавказі та в Центральній Азії.

Натомість, Індія, динаміка економічного розвитку якої останні десятиліття є однією з найбільш високих в світі, виступає активним гравцем на центральоазійському геополітичному полі. По мірі зростання свого економічного потенціалу, вона збільшує свій вплив на країни Центральної Азії, урівноважуючи в деякій мірі вплив Китаю. Вже наприкінці 2004 року закінчувалося проектування газопроводу з Туркменістану до Індії.

11

За період, коли центральноазійські країни отримали незалежність, суттєво змінилася і китайська політика щодо держав регіону. Це пов‘язано з системним осмисленням значення та ролі регіону Центральної Азії для безпеки самого Пекіну. Виникла стратегія відносин між країнами регіону та Китаєм. Крім того, китайська дипломатія намагається використати співробітництво в сфері антитерору для вирішення пріоритетних проблем країни. Зокрема, домогтися від американців визнання боротьби Китаю з уйгурськими сепаратистами в Синьцзяні в якості невід‘ємної частини зусиль світового співтовариства по протидії міжнародному тероризму.

До числа регіональних гравців в Центральній Азії автор відносить також Пакистан та Іран – держави, які мають спільні кордони з регіоном Центральної Азії. Роль Ірану в геополітичній грі навколо Центральної Азії істотно відрізняється від інших регіональних держав, оскільки в такій якості Тегеран виступає одночасно в кількох районах світу:  в Афганістані та Центральній Азії, на Кавказі та Каспійському морі, на Близькому Сході. Тим самим політичний вплив Ісламської Республіки Іран виявляється більш високим, в першу чергу, через цивілізаційні чинники, ніж реальні геополітичні та військові можливості Тегерана, на відміну від Пакистану, який свого часу безуспішно намагався грати певну геополітичну роль в Центральній Азії. З одного боку, країнам ЦА має бути вигідним процес лібералізації та деклерикалізації в Ірані, що призведе до швидкого відновлення його міжнародного політичного статусу через налагодження відносин з США та країнами Заходу. Це може сприяти прискоренню каспійських проектів та в цілому сприятиме поліпшенню міжнародної обстановки в регіоні. З іншого боку, модернізація Ірану за західним зразком може перешкодити як пошуку цивілізаційного обличчя в самому Ірані, так і ускладнить процес соціально-культурного розвитку центральноазійського регіону.

Автор аналізує регіональний рівень міжцивілізаційних взаємодій і звертається до міжнародно-політичної практики 90-х років ХХ століття, коли відбувалося відносне пожвавлення міждержавних інтеграційних взаємодій в регіоні, що призвело до створення таких міжнародних організацій, як СНД, ГУУАМ, згодом ЦАС, ЄврАзЕС, а потім Шанхайської організації співробітництва по різним цивілізаційним напрямкам.

В третьому розділі - “Центральна Азія на геополітичній карті світу” автором аналізується геополітичне становище кожної з країн регіону: Казахстану, Киргизстану, Узбекистану, Туркменістану та Таджикистану. Також міститься аналіз геополітичної боротьби між Узбекистаном та Казахстаном за політичне лідерство в регіоні.

У розділі відзначено, що з часу розпаду СРСР геополітична структура навколо Центральної Азії істотно змінилася. Це стосується як лідируючих геополітичних гравців, так і регіональних акторів, до яких, безумовно відносяться мусульманські сусіди  регіону. Відносини країн Центральної Азії з ісламських світом – частина більш загального та складного політичного процесу, що розгортається від Центральної Азії  та Каспію через Афганістан до Перської затоки, Близького Сходу та інших регіонів світу.

Звертаючись до базового положення геополітичного бачення світу, як функціонального цілого, що складається з частин, які знаходяться у конфронтації між собою, автор розглядає наявність фундаментального дуалізму так званих “телурократії” (могутності на суходолі) та “таласократії” (морської могутності). Це дозволяє розглядати суперництво за території Центральної Азії та Афганістану як ключовий елемент для розуміння як ролі регіону ЦА в боротьбі за євразійське панування, так і в контексті парадигми боротьби потуг Суші та Моря.

Аналіз геополітичних концепцій сучасності по відношенню до центральноазійського регіону дає автору підстави стверджувати, що існують різні підходи, діаметрально протилежні у тлумаченні ролі та місця Центральної Азії в світовій політиці. Наприклад, відповідно до світосистемної концепції І. Валерстайна центральноазійський регіон є частиною периферії, а його роль може зрости за умов використання  природних ресурсів, що містяться тут.

13

При наданні політологічних характеристик регіону Центральної Азії, автор характеризує його як регіон перехрещення дії геоекономічних і геополітичних чинників, в якому реалізуються спільні інтереси: шляхом формування ефективного функціонування регіональних міжнародних організацій; активізації спільних дій по відношенню до зовнішніх сил як позитивного (конструктивного), так і негативного (деструктивного) характеру. В цьому плані виявляється і регіоноутворююча функція зовнішніх політичних факторів. В регіоні сфокусовані геополітичні, військово-політичні, фінансово-економічні та інші інтереси основних світових та регіональних сил, внаслідок чого він стає ареною боротьби великих світових гравців. Це призводить до ситуації, коли самі країни регіону часто-густо виступають в ролі пасивних спостерігачів, поступаючись при цьому своїми національними інтересами. Кожна геополітична сила, яка має тут свої інтереси, схиляється, у відповідності до  її позиції на міжнародній арені та її власних інтересів, до об‘єднання (або роз‘єднання) існуючого регіонального угрупування. Центральна Азія є, таким чином, здейбільшого пасивним суб‘єктом глобальної системи міжнародних відносин. У системі останніх, як вона склалася на початку ХХІ століття,  країни Центральної Азії стали одним з привабливих об‘єктів, за які точиться боротьба між США, Росією та Китаєм. На думку автора, у середньостроковій перспективі цей геополітичний трикутник визначатиме політичну долю регіону.