НАЦІОНАЛІЗМ ТА ШОВІНІЗМ У МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ :

Краткое содержание

 Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено об’єкт і предмет дослідження, його цілі та завдання, наукову новизну, зроблено огляд методологічної бази дисертації, охарактеризовано практичне значення одержаних результатів та подано інформацію про їхню апробацію.

У першому розділі (“Теоретико-методологічні засади дослід­ження націоналізму та шовінізму в міжнародних відносинах”) окреслено теоретичне поле дослідження, здійснено огляд літератури з теми дослідження, розглянуто низку дискусійних проблем теоретичного та методологічного характеру. Отримані результати склали теоретико-методологічну базу дисертаційної роботи.

Незважаючи на деяке зростання інтересу політичної науки до проблем націоналізму в контексті його впливу на міжнародні відносини починаючи з поч. 1990-х рр., ці проблеми залишаються недостатньо вивченими. Як у вітчизняних, так і закордонних політологічних дослід­женнях міжнародних відносин, у цілому, відчувається недооцінка важливості національної тематики загалом і проблеми націоналізму зокрема, а також апріорно негативне ставлення до таких феноменів. Проблемі ж концептуальної диференціації різних типів ідеології та проявів націоналізму, що дало б змогу встановити відмінний вплив націоналізму і шовінізму на міжнародні відносини та уникнути багатьох теоретичних і емпіричних помилок, не присвячено жодної ґрунтовної праці у цій галузі досліджень.

Серед сучасної вітчизняної літератури заслуговують на увагу роботи таких українських фахівців міжнародних відносин, як Л. Гу­­берського, Г. Перепелиці, О. Дергачова,  Б. Гуменюка, В. Ман­жоли, І. Овсія, О. Коппель, Г. Почепцова, Б. Парахонського, Є. Камінського, В. Чумака, М. Копиленка, М. Мальського, С. Трояна, В. Мадіссона, С. Трохимчука, В. Копійки, Ф. Рудича, А. Гальчинського, В. Кременя, С. Василенка, Я. Малика, О. Красівського, О. Івченка, Б. Кухти, Т.Кузя, А. Камінського та ін., присвячені деяким дотичним питанням нашого дослідження. Окремий інтерес складає етнополітичний та філософський напрям вивчення проблеми, запропонований, насамперед, такими авто­рами: Ю. Римаренко, І. Варзар, М. Обушний, В. Горбатенко, О. Антонюк, І. Курас, О. Картунов, І. Іванченко, О. Бочковський, І. Лисяк-Рудницький, Л. Ребет, Г. Касьянов, Я. Дашкевич, О. Колодій, І. Вдовичин, С. Гелей, С. Рябов та інші. Серед закордонних джерел вартими уваги є напрацювання таких політологів: П. Циґанков, К. Ґаджиєв, Е. Сміт, М. Амстуц, З. П’єтрась, Дж. Армстронґ, Р. Брубейкер, Ґ. Ґотліб, М. Мур, Г. Кон, Г. Морґентау, Р. Арон, Дж. Рурк, З. Бжезінський, Т. Масґрейв, А. Кассесе та ін. Ці роботи мають, передусім, велике концептуальне та теоретико-методологічне значення для дослід­жен­ня націоналізму і шовінізму в міжнародних відносинах.

Іншим важливим пластом джерельної бази дослідження стали праці, що фокусуються на проблемах поведінки етнічних і націо­нальних груп у міжнародному контексті, етнонаціо­нального конфлікту (О. Маруховська, В. Колісник, Г. Перепелиця, Р. Каплан, Ч. Кауфман, Дж. Фірон, Д. Лейтин, Т. Ґурр, Б. Гарфф, Т. Ванханен, Б. Поузен, Д. Моран та ін.), національних меншин, національного самовизначення і відо­кремлення (І. Курас, С. Римаренко, М. Панчук, О. Галенко, О. Рафаль­ський, Л. Рябошапко, Р. Брубейкер, А. Мотиль, А. Б’юкенен, У. Кимліка, Д. Міллер, М. Мур, В. Барткус та ін.), конфлікту нації та держави (М. Кітінґ, М. Ґібернау, Т. Ґурр, С. О’Келлі)  тощо.

Серед теоретичних питань, пов’язаних з предметом дослід­ження, значну увагу приділено, насамперед, нації та національній ідеології. Підкреслено нерозривну пов’язаність понять “нація” і “національна ідеологія”. Усвідомлення реальності існування нації-соціуму, а не лише нації-концепту, має вирішальне значення для розуміння націоналізму і шовінізму, з’ясування їхньої ролі у міжнародному середовищі. Національна ідеологія тлумачиться нами як певна світоглядна система нації. У цьому значенні вона є своєрідною “рамковою” ідеологією, “ідеологією-каркасом”, яка може включати цілу низку теоретичних схем, як-от: лібералізму, консерватизму чи соціалізму. Внутрішню структуру національної ідеології запропоновано поділяти на три головні компоненти: оборонництво, вивищення і месіанство. Усі вони неодмінно присутні у будь-якому націоналізмові, представляючи певний аспект національного світогляду, хоча якийсь один із них, як правило, виразно домінує.

Ідеологія окремого національного руху завжди наповнена певним ціннісно-утилітарним змістом, що наочно помітно за результатами реалізації таких ідеологій, перш за все, на міжнародній арені. Цим пояснюється необхідність виокремлення базових типів національної ідеології – як різнорідних чинників міжнародних відносин. Бінарна типологічна модель класифікації є найприйнятнішою для групування національних ідеологій відповідно до їхнього впливу на стабільність міжнародної системи і глобальну безпеку:

-       націоналізм – це національна ідеологія, яка відображає прагнення нації до утвердження самобутності та єдності свого існування і вказує шляхи до її всебічного зміцнення та розвитку в інтересах кожного члена, передбачаючи здійснення цих ідеалів без шкоди для інших миролюбних спільнот, груп та індивідів чи глобальної безпеки, у тому числі шляхом досягнення компромісу з конфліктних питань;

-       шовінізм – це національна ідеологія, яка з метою досягнення інтересів чи поривань власної нації вмотивовує або виправдовує здійснення нею послідовної експансіоністської чи якоїсь іншої агресивної або недружньої політики щодо окремих спільнот і об’єднань, расових, етнічних та етнорелігійних груп, національних меншин чи їхніх представників, і через провокування конфліктів та міжнародної напруженості безпосередньо загрожує глобальній безпеці.

Генезис націоналізму або шовінізму зумовлюється багатьма чинниками. Деякі з них можуть бути визначальними для окремого націоналізму чи шовінізму, однак реально впливає цілий комплекс факторів. Три основні групи чинників, які здійснюють найбільший вплив на вкоріненість націоналізму або шовінізму в певній нації, це морально-психологічні, політичні, соціально-економічні.

У другому розділі (“Націоналізм і шовінізм у системі міжнародних відносин: проблеми та перспективи”) проана­лізовано найголовніші проблеми взаємодії націоналізму і шові­нізму з сучасною міжнародною системою та накреслено перспек­тиви їхнього розв’язання.

Проблема суб’єктності нації, суспільного інституту загалом і кожної конкретної нації зокрема, як повноцінного учасника міжна­родної політики, має у цьому контексті першорядне значення. Націоналізм і шовінізм реалізуються не лише від імені, а й за посередництвом окремих націй. Вплив тієї чи іншої національної ідеології та руху на міжнародні відносини залежатиме від нації як суспільної групи, її статусу та місця в глобальній системі. Проте, незважаючи на істотне зрушення у бік поєднання національного начала з державним механізмом, завершення цього процесу з об’єктивних і суб’єктивних причин не відбулося. Тож суб’єктність нації у міжнародних відносинах запропоновано визначати за політичною волею спільноти до самоврядування і суверенності у здійсненні внутрішніх та зовнішніх функцій та юридичній і/або фак­тичній здатності бути самоврядною і суверенною одиницею, тобто бути реальним актором міжнародних відносин.

Аналіз взаємодії націоналізму і шовінізму з міжнародними політичними процесами, а саме встановлення характеру та інтен­сивності такої взаємодії, обумовлюваності ними зовнішньої політики окремих країн і міждержавних об’єднань, а також значення для сучасної та майбутньої міжнародної безпеки, дозволили визначити дві головні “зовнішні” функції національної ідеології – самостійництва та інтеграції. На нашу думку, саме ці дві функції були і залишаються базовими і для націоналізму, і для шовінізму власне у взаємодії із зовнішнім світом, що оточує національну спільноту. Застосовуючи наведені визначення націоналізму і шовінізму, тлумачення їхньої ролі та характеру в міжнародному контексті, було встановлено спільні та відмінні моменти розгортання цих функцій.

Особливу увагу було приділено впливові націоналізму і шовінізму на інтеграційні процеси. Об’єднання націй у різноманітні інтеграційні структури можна вважати ефективною відповіддю на виклики сучасного світового порядку. У цьому зв’язку було, зокрема, розглянуто максимально широкі спілки – цивілізації, а також відображення проблеми належності до них у націоналістичних і шовіністичних ідеологіях. Здатність мирного співіснування нації з іншими спільнотами, зокрема в рамках такого об’єднання, є дуже важливою і найпомітнішою ознакою націоналізму. Шовінізм не толерує будь-яких інших спільнот, найчастіше здійснюючи щодо них асиміляційну політику.

Невідповідність політичної світобудови національному принци­пові, що нерідко проявляється у таких драматичних явищах, як сепаратизм і міжнаціональний конфлікт, є однією з головних проблем, розглянутих у розділі. Наочною є нездатність міжна­родного співтовариства забезпечити фундаментальні засади декларованого міжнародного порядку, закріп­лених у базових документах – рівності народів-націй та верховенства народного суверенітету. Акцент дослідження тут було зосереджено на з’ясу­ванні перспектив розв’язання цієї проблеми. Було проаналізовано модель трансформації міжнародної системи “держава-плюс-нація”, запропонованої Ґ. Ґотлібом. Вона передбачає впровадження двох нових концептів – “новий простір для націй” і “режим націо­нального дому”. Їхнє впровадження у життя не заперечило б традиційний міжнародний порядок, а лише реконструювало б сучасну міжнародну систему з урахуванням національних потреб, ефективно уникнувши глобального безладу і загрози світовій безпеці.

У третьому розділі (“Національна ідеологія і зовнішньо­політичні пріоритети окремих держав”) аналізується проблема взаємозв’язку між націоналізмом і шовінізмом та деякими аспектами зовнішньої політики держав сучасної міжнародної системи.

Головну увагу зосереджено на стосункові національних ідеологій окремих державних націй та їхніх зовнішньополітичних та геополітичних пріоритетів. На прикладі України, Польщі та Росії проаналізовано вплив націоналізму і шовінізму на визначення зовнішньополітичних пріоритетів. Здійснення такого аналізу вимагало докладного ознайомлення з особливостями певної націо­нальної ідеології та, насамперед, з’ясування домінантних чинників її внутрішньої структури. Іншим важливим акцентом у розгляді проблеми стала “цивілізаційна дилема” трьох держав, яка, загалом, онтологізується сьогодні у націоналістичних або шовіністичних ідеологіях.

Сучасна геополітична невизначеність України характеризується традиційним для українського націоналізму переважанням оборон­ництва. Цей вимір національної ідеології великою мірою зумовлює амбіва­лентність зовнішньої політики. Сучасна ситуація у регіоні та світі вима­гає керуватися послідовною зовнішньополітичною стратегією з чітко визначеними геополітичними орієнтирами. Політика ж “багатовектор­ності”, що фактично здійснюється сьогодні Україною, у цій ситуації не може сприйматися як ефективна зовнішньополітична стратегія.

Очевидно, що потенціал геополітичного становища і ресурсів України спонукає її не тільки включатися до інтеграційних процесів, а й деякою мірою ініціювати та корегувати їх. Це, однак, неможливо без розробки чіткої геополітичної стратегії, яка, до того ж, остаточно перетворила б Україну на повноцінний суб’єкт сві­тової політики. Наявні сьогодні політичні, економічні та культурні обставини, а також традиції геопо­літичної думки дозволяють достатньо легко ідентифікувати пріори­тетність зовнішньополі­тичного вектора реалізації такої стратегії з Європейським Союзом та Центрально-Східною Європою.

Польща взяла недвозначний курс на інтеграцію у загально­європейський простір, ще на поч. 1990-х визначивши своїми зовнішньо­політичними пріоритетами вступ до НАТО і ЄС. Однак стає зрозуміло, що домінуюча протягом історії риса національної ідеології – вивищення – є перешкодою для об’єктивної оцінки геополітичної ситуації, в якій опинилася Польща, і сьогодні. Тяжіння старого світогляду криється в ідеї будь-що інтегруватися до Європи, нехтуючи інтересами східноєвро­пейських сусідів. Сьогодні Польща проводить зовнішню політику щодо своїх найближчих східних та північно-східних сусідів на принципах, що певною мірою перегукуються з традиційним вивищенням. Так, Україна розгля­дається польськими геополітичними стратегами і державними діячами радше як своєрідний “буфер” між Польщею і Росією, аніж як рівноправний партнер.

Тому, незважаючи на істотну корекцію національної ідеології принаймні у частині зовнішньополітичної стратегії, відображенням чого є реалізація чіткого курсу Республіки Польща на інтеграцію до Євроатлантичної спільноти, відчувається вплив специфічно польського вивищення. Це помітно не лише у випадку політики щодо східних сусідів. Відчутною ця обставина є і у випадку наявності “романтичних” і “прагматичних” елементів сучасної євроінтеграційної політики, де перші занижують вагу викликів та небезпек новітнього геополітичного перелому.

Росія успадкувала від попередніх епох своєї історії неоднозначний характер національної ідеології. Практично від початку формування нації тут домінувало месіанство. Проте шовіністичний компонент, присутній у цьому вимірі національної ідеології, не отримав вагомої націоналістичної альтернативи серед російської еліти чи громадського загалу. Відсутність такої альтер­нативи в минулому обумовив надзвичайно важкий процес пере­орієн­тації зовнішньополітичної парадигми Російської держави сьогодні. Перехід до політики мирного співіснування і взаємо­вигідного співробітництва на міжнародній арені є складним і суперечливим.

Через багатовікові імперські традиції у проектуванні та здійсненні зовнішньої політики сучасна Росія, перебуваючи в істотно змінених політичних, геополітичних та економічних реаліях сучасного світу, штучно гіперболізує власний авторитет і масштаби участі в міжнародних відносинах. Імперський чинник фактично й досі сприймається як один із найважливіших елементів зовнішньополітичної мотивації. Великодер­жавні традиції, що найбільш виразно представлені у впливовій євра­зійській доктрині, нерідко стають причиною неадекватних кроків на міжнародній арені, зокрема щодо країн-сусідів.