ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано наукову актуальність теми, визначено об’єкт, предмет, мету та завдання дослідження, встановлено зв’язок з науковими програмами й планами Інституту міжнародних відносин, окреслено наукову новизну та практичне значення отриманих результатів, а також надано інформацію про апробацію висновків дослідження.

У першому розділі – “Методологія, джерельна база дослідження та стан наукової розробки проблеми” – розглянуто основні концептуальні підходи, обґрунтовано методологічну основу для вивчення феномену нейтралітету і позаблоковості в міжнародних відносинах та здійснено класифікацію і критичний аналіз основних джерел та літератури, на які спирається дисертаційна робота.

Автором визначено, що поєднання в дослідженні системного підходу з проблемно-історичним, аналітико-прогнозтичним та діалектичним при одночасному застосування концепцій безпеки (наприклад, концепція кооперативної безпеки) дозволяють розглянути нейтралітет і позаблоковість в динаміці, розкрити сутність цих категорій міжнародної політики, сформулювати сукупність чинників, що впливають на формування зовнішньої політики нейтральних і позаблокових країн, можливості залучення цих країн до сучасних інтеграційних процесів в Європі, зокрема на безпековому рівні. Одночасно було визначено, які чинники впливають на формування європейської системи безпеки і нейтралітет, що існує в рамках даної регіональної системи, були також окреслені основні складові компоненти безпеки в Європі.

Міжнародні відносини на європейському континенті розглядаються в роботі як система, а європейські нейтральні і позаблокові країни як елементи цієї системи, пов’язані між собою причинно-наслідковими зв’язками. При цьому кожна з цих країн розглядається автором як відносно самостійна підсистема, що сама володіє певною сумою елементів.

Виходячи з мети дисертаційного дослідження, автор звертає увагу на роль ОБСЄ, ЄС та НАТО як інструментів забезпечення безпеки в регіоні, тим більше, що саме ці організації є стовпами системи європейської безпеки, що сьогодні формується.

Автор звертає увагу на той факт, що сьогодні простежується нова тенденція: на відміну від попередніх часів нейтральні і позаблокові країни не уникають та не відкидають міжнародне політичне, економічне і навіть військове співробітництво: вони взаємодіють в рамках ООН, НАТО, ЄС, ОБСЄ, сподіваючись, що таке співробітництво буде сприяти зміцненню дружніх відносин між державами; всі, окрім Швейцарії, європейські нейтральні і позаблокові країни є членами ЄС, всі є членами програми НАТО “Партнерство заради миру”. Примітно, що обрання нейтрального або позаблокового статусу в період “холодної війни” підтримувалося переконанням, що приєднання до блоку поставить ці країни у залежність від тієї чи іншої держави, в результаті цього вони втратять контроль над своєю безпекою.

Проведений автором на основі визначених методів аналіз дозволив автору вивчати нейтралітет в історичному розрізі часу, окреслити процеси і явища на європейському просторі крізь призму політики нейтралітету і позаблоковості. Компаративний підхід дав змогу з’ясувати особливості нейтралітету і позаблоковості в рамках окремих країн. Простежити їх еволюцію з періоду виникнення явища нейтралітет і до сьогодення та дати оцінку можливості збереження цих феноменів міжнародних відносин надалі, визначити сучасний зміст принципу нейтралітету і позаблокового статусу держави.

Звідси автор дійшов висновку, що кожна європейська нейтральна чи позаблокова країна власним чином тлумачить нейтралітет/позаблоковість і обсяги їх застосування, при цьому характерним є те, що в сучасних міжнародних відносинах нейтралітет розповсюджується тільки на сфери колективної безпеки і оборони та участі у військових діях, а позаблоковість зводиться практично до неучасті у військових блоках.

Відсутність в теорії міжнародних відносин концепції нейтралітету підвела автора до висновку, що теоретичне обгрунтування нейтрального і позаблокового статусів як категорій міжнародних відносин можна вивести тільки через кодифіковані пастулати міжнародного гуманітарного права та вивчення систем міжнародних відносин в историчній ретроспективі й конкретних проявів застосування принципів нейтралітету і позаблоковості в кожному окремому випадку, виявляючи, таким чином, їх особливості, та висуваючи національні концепції нейтралітету і позаблоковості.

З метою реалізації завдань даної роботи автором було використане широке коло джерел, різних за своїм характером, які умовно були поділені на дві основні групи: офіційні джерела з тематики даного дослідження та розробки аналітичного характеру, що дало змогу уяснити концептуальні основи зовнішньополітичної стратегії Швеції, Швейцарії, Фінляндії. Австрії та України, дослідити еволюцію засад зовнішньої політики цих країн, сформулювати їхні пріоритети та перспективи на майбутнє.

Одночасно, в ході дисертаційного дослідження помітним стало недостатнє вивчення питання еволюції принципу нейтралітету після зміни системи міжнародних відносин в результаті краху біполярного світу.

В сучасній політичній науці є роботи, присвячені проблемі постійного нейтралітету і позаблокового статусу держави, в яких аналізується підхід певної нейтральної або позаблокової країни до шляху реалізації власних національних інтересів в сучасному міжнародному житті та проводиться їх (нейтральних країн) порівняльний аналіз. В цих працях увага приділяється більшою мірою окремим аспектам взаємовідносин певних постійно нейтральних країн з іншими суб’єктами міжнародного життя, зокрема, ООН, ЄС, НАТО; але найбільшої актуальності набули проблеми трансформації НАТО, реформування ООН, створення нових регіональних систем безпеки. За таких обставин питання нейтралітету відсунуто на других план як другорядне і незначне. Існують дослідження міжнародно-правового характеру, розробки з різних аспектів політики нейтральних країн в окремі історичні періоди, але немає праць, в яких би комплексно аналізувалася проблема нейтралітету і позаблоковості в сучасній системі міжнародних відносин, що формується. При чому такі країни, як Швейцарія (“піонер” застосування принципу постійного нейтралітету), Швеція, Фінляндія не є достатньо вивченими в українській історіографії. Немає роботи, в якій була б зроблена спроба окреслити вичерпні контури вищезгаданої проблеми. За умов блокового протистояння саме європейські нейтральні країни відігравали важливу дипломатичну роль “містка” між Сходом і Заходом, тоді їх роль в міжнародних відносинах ніхто не заперечував. Сьогодні, на думку автора, принаймні цікаво дослідити еволюцію принципу нейтралітету і дати прогноз ефективності і життєздатності цього феномену міжнародних відносин в сучасних швидкоплинних процесах міжнародного життя.

Для аналізу розробок аналітичного характеру автор даного дисертаційного дослідження запропонував наступну класифікацію праць науковців, що використовувалися в роботі: 1) науково-теоретичні розробки міжнародно-правового характеру (довідники, підручники з міжнародного права, збірки документів міжнародно-правового характеру; роботи Шраера С.А., Прусакова Ю.М., Ганюшкина Б.В. тощо); 2) витоки, моделі нейтралітету та їх еволюція (Моджорян Л.А., Алімов Ю., Матьовка М.П., Вахльбак К., Ломер Р., Осмо Ю., Кекконен У., Чеваллаз Г.А., Белламі Р., Роітнер Т., Малек М., Водак Р., Степанов А., Дорохін В., Стержнева М. тощо); 3) нейтралітет і питання безпеки; нейтралітет і загальноєвропейська інтеграційна політика (Вагнер У., Роітнер Т., Водак Р., Малек М. тощо); 4) сучасні тенденції світового розвитку та їх вплив на еволюцію зовнішньої політики європейських нейтральних країн (Фельбер Р., Бевлер А., Слоан С., Густенау Г., Камерон Ф., Ортега М., Кеохане Д., Маарті Р., Квашнін А., Воронов К., Гончаренко О.М., Толстов С., Пархаліна Т., Кружков В. тощо); 5) витоки української позаблоковості та формування зовнішньополітичної стратегії України (Бараш Ю., Їжак О., Мерніков Г., Камінський Є.Є., Хуснутдінов О., Гончаренко О.М., Губерський Л.В., Манжола В.А., Кулінич М. А., Пірожков С.І., Перепелиця Г.М., Кружков В., Воронов К., Рудич Ф., Горбулін В., Дергачов О. тощо).

З огляду на складний масив джерел автор звертає увагу, що джерельна база, використана у роботі, прислужилася як для визначення методів і підходів до проведення даного дослідження, так і для аналізу категорій “нейтралітет”, “позаблоковий статус”, “безпека”, що дозволило автору простежити еволюцію нейтралітету з часів його виникнення і до сьогодення, сформулювати сучасний зміст понять “нейтралітет” і “позаблоковість”, визначити особливості національних концепцій нейтралітету і позаблоковості через вивчення конкретних підходів європейських нейтральних країн до інтеграційних процесів в Європі, розглянути широкий спектр думок з приводу шляхів інтенсифікації співробітництва в різних сферах, пов’язаних не обов’язково із вступом до європейських інституцій безпеки (НАТО та ЄС).

У другому розділі – “Теоретичний аналіз концепцій нейтралітету і позаблоковості” – автором аналізуються категорії нейтралітет і позаблоковий статус. При цьому підкреслюється, що нейтралітет є фактично традиційним феноменом в історії міждержавних відносин в Європі, тоді як поняття позаблоковості з’явилося в період блокового протистояння у ХХ столітті і отримало назву неприєднання.

На основі аналізу застосування нейтралітету в різні історичні епохи, виділення його основних складових, основних критеріїв дотримання, автор здійснив чітке розмежування категорій нейтралітет і позаблоковість, що різняться між собою, головним чином, за своїм правовим закріпленням та формами реалізації в зовнішній політиці, зокрема стосовно участі у війні. Одночасно автор виділив концептуальні засади сучасного нейтралітету і позаблоковості та сформулював визначення цих понять.

Було проведено аналіз національних концепцій нейтралітету і позаблоковості, на основі якого автор дійшов висновку, що з прийняттям нейтралітету Австрія не відмовилася від активної зовнішньої політики, вона відразу відкинула спроби поширити нейтральність на економіку, зовнішню політику та ідеологію, лишившись прихильною принципам західної демократії. Це дало можливість їй досягти високого рівня розвитку. Завершення “холодної війни” і зміна стратегічного балансу сил на європейському континенті поставили цілий ряд питань щодо місця Австрії в новій Європі, дали можливість керівництву країни ставити питання про перспективу зміни її нейтрального статусу як такого, що втратив свій попередній зміст. Шведська позаблоковість, яку часто називають “традиційним нейтралітетом” (вихідні засади зовнішньої політики залишаються незмінними з початку ХІХ століття – позаблоковість у мирний час з метою бути нейтральними у разі війни) не закріплена у жодному зовнішньополітичному документі, але країна завжди проводила активну зовнішню політику, а її позаблоковість “за традицією” не заважала їй здійснювати спроби по створенню регіональних альянсів, навіть військово-політичного характеру. Нейтралізація Фінляндії була нав’язаною і “однобічною”, виходячи з Договору з Радянським Союзом 1948 року про співробітництво і взаємну допомогу. Дотримання нейтралітету де-факто в тих умовах було, мабуть, єдиною можливістю уникнути радянської гегемонії. Однак цей статус дозволив Фінляндії співробітничати з обома протиборчими таборами через укладення симетричних договорів. Сьогодні Фінляндія продовжує дотримуватися позаблокового статусу, оскільки не бачить прямих підстав для вступу в НАТО. В рамках ЄС Фінляндія активно просуває ідеї створення спільної безпеки і оборони з наголосом на невійськовому співробітництві і мирному розв’язанні спорів. В цих аспектах її зовнішня політика схожа із зовнішньою політикою Швеції. Сьогодні нейтралітету у класичному вигляді дотримується тільки Швейцарія, яка на відміну від інших нейтральних країн Європи розповсюджує нейтралітет і на економічні союзи, тому вона не вступила до ЄС, уклавши з ним низку двосторонніх договорів по пріоритетних секторах економіки. На сучасному етапі зовнішньополітичний курс Швейцарії продовжує визначатися традиційним принципом “постійного і озброєного нейтралітету” у поєднанні з певною переоцінкою усталених орієнтирів і спробами більш гнучкого його застосування в умовах реалій багатополярного світу з метою ефективного захисту національних інтересів. Це виражається, наприклад, у залученні до гуманітарних та цивільних операцій в рамках місій ООН і ОБСЄ.

Можна констатувати, що нейтралітет відіграє роль своєрідного фільтру, захищаючи країну від негативних наслідків протиборства зовнішніх сил, він дає їй можливість зосередитися на ефективному вирішенні внутрішніх проблем, дозволяючи при цьому розвивати міжнародне співробітництво в контексті власних інтересів.

Враховуючи той факт, що у свідомості широких верств населення європейських нейтральних країн нейтралітет став тотожним безпеці, в сьогоднішній історичний період навряд чи слід очікувати прямої відмови від нейтралітету як міжнародно-правового інституту. Однак складність полягає у повзучому послабленні нейтралітету через процеси інтеграції і глобалізації.

Автор дисертаційного дослідження, вивчаючи національні концепції нейтралітету і позаблоковості та їх практичне втілення в зовнішній політиці європейських держав, дійшов висновку, що сучасний нейтралітет і позаблоковість тотожні у мирний час і відрізняються тільки щодо участі у війні та залученні військових контингентів до миротворчих операцій міжнародних організацій. Як нейтралітет, так і позаблоковість накладають заборону лише на участь у військово-політичних блоках, але не накладають обмежень на пріоритетний розвиток економічного та зовнішньополітичного напрямків, які найбільше відповідають національним інтересам будь-якої країни.

У третьому розділі – “Нейтралітет і позаблоковість в контексті європейської політики” – автор розглядає нейтралітет і позаблоковість як невід’ємні складові європейської архітектруи безпеки, виходячи з тенденцій на європейському континенті в бік створення єдиного простору безпеки.

Розглядаючи нейтралітет в європейській архітектурі безпеки, автор даного дисертаційного дослідження зосередив увагу на діяльності нейтральних країн в рамках ОБСЄ як організації, що не накладає жодних обмежуючих застосування нейтралітету зобов’язань; проблему сумісності нейтралітету з колективними оборонними зобов’язаннями (НАТО), економічними та політичними зобов’язаннями з перспективою розвитку оборонної сфери (ЄС).

Констатовано, що політика європейських нейтральних і позаблокових країн через їх участь (або відмову від участі) в міжнародних інститутах є одним з елементів, що формують європейську систему безпеки.

Доведено, що діяльність нейтральних і позаблокових країн в рамках ОБСЄ, яка не представляє собою військово-політичний блок, є сумісною з таким їхнім статусом, оскільки рішення Організації приймаються консенсусом і мають політичне, а не юридичне значення. При цьому основна увага нейтральних і позаблокових держав в ОБСЄ зосереджена на захисті прав людини, забезпеченні демократичного розвитку в світі, боротьбі із новими загрозами, превентивній дипломатії та наданні гуманітарної допомоги.

З’ясовано, що нейтралітет і позаблоковість є несумісними з будь-якими зобов’язаннями щодо участі у війні на боці певної держави або групи держав, які є невід’ємною частиною систем колективної оборони (зокрема, НАТО), оскільки вступ до цих організацій автоматично скасовує позаблоковий статус, а зобов’язання про взаємну військову допомогу суперечить принципу нейтралітету як такому. Автором був визначений ступінь, до якого взаємодія нейтральної або позаблокової країни та системи колективної безпеки є можливою і сумісною з їх нейтральним чи позаблоковим статусом: співпраця нейтральної та позаблокової країни з подібними структурами можлива у військово-технічному співробітництві, доки вона не тягне за собою прямої чи опосередкованої участі у війні, колективної оборони. Сучасний нейтралітет як і раніше виключає можливість держави, що його дотримується, вступу до військово-політичних блоків, але не виключається співробітництво з ними у військово-технічній сфері. При чому правом нейтралітету ця сфера взагалі не регулюється у мирний час, а під час війни така взаємодія принаймні не забороняється, хоча підпадає під обмеження. Що стосується операцій по підтриманню миру, право нейтралітету може застосовуватися тут тоді і доти, доки за Рішенням Ради Безпеки ООН не задіяна система примусових дій. Участь нейтральних країн у невійськових санкціях (наприклад, економічні) та у примусових військових діях обмежена, однак, у миротворчіх операціях дозволяється (гуманітарна допомога). Що ж стосується колективних дій без мандату ООН, участь нейтральних країн у невійськових санкціях обмежується нейтралітетом; участь у примусових військових діях, втім, категорично забороняється, коли в операціях по підтриманню миру дозволена.

Виявлено, що на відміну від НАТО Європейський союз за своїми витоками та основними функціями не належить до інституцій безпеки, хоча його безпекова складова активно розвивається, однак вона ще далека до остаточної сформованості (на сьогодні консолідовані договори ЄС не містять жодних положень щодо взаємодопомоги у разі війни). За таких умов ЄС не тільки і не стільки обмежує політику нейтралітету окремих своїх членів, скільки сам знаходиться під її впливом. Проблеми сумісності членства в ЄС з політикою нейтралітету можуть виникнути лише в разі включення положення про колективну оборону в Договір про Європейський Союз. Інтереси нейтральних і позаблокових країн ЄС забезпечено завдяки необов’язковому характеру участі в колективних діях. Тому зобов’язання нейтральних країн, які випливають з їх членства в Європейському Союзі, не суперечать їхньому військово-політичному статусу ані прямо, ані опосередковано. Більш того, законодавство Союзу дозволяє цим країнам активно впливати на розвиток його військово-політичної складової.

У четвертому розділі – “Нейтралітет і позаблоковість у зовнішній політиці України” – проведено аналіз еволюції зовнішньополітичної доктрини України відповідно до базових документів у сфері зовнішньої політики. Цей процес було поділено на певні етапи: утвердження України на міжнародній арені як самостійного суб’єкта міжнародних відносин (1990-1993 рр.); визначення концептуальних засад і стратегічних напрямків зовнішньої політики України, поступовий відхід від наміру набуття нейтрального статусу в бік європейської і євроатлантичної інтеграції (1993 – 1996 рр.); офіційне проголошення курсу на європейську і євроатлантичну інтеграцію з дотриманням де-факто позаблоковості (1997 – 2004 рр.); сьогодення, що характеризується прагненям інтегруватися в Європу та спробами отримання згоди європейських структур і вироблення відповідних механізмів цієї інтеграції.

Автором було окреслено комплекс чинників, що впливали і впливають на формування і реалізацію зовнішньої політики України, при цьому було виділено низку чинників, які обумовили включення у Декларацію про державний суверенітет положення про намір нашої держави набути у майбутньому нейтральний статус.

На основі попередніх розділів дослідження, а також аналізу геополітичного становища України, дискусій серед наукових і політичних кіл щодо доцільності набуття геополітичного поступу нашої держави, автор виділив чотири моделі зовнішньополітичної стратегії для України - євроатлантична інтеграція (НАТО); “східний” напрямок (блок з Російською Федерацією); нейтралітет; позаблоковість і на основі проведеного аналізу, насамперед моделей нейтралітету і позаблоковості, проаналізував позитивні і негативні наслідки їх запровадження.

Україна існує на рубежі інтересів США - Європи – Росії, і вона вправі використовувати таке своє унікальне геополітичне розташування. Вихідною засадою цього має стати прагнення утвердитися в міжнародних відносинах як самостійний фактор, а не як засіб посилення чи послаблення впливу геополітичних акторів один на одного. На основі проведеного аналізу автор вважає, що зовнішньополітична стратегія України повинна базуватися на засадах рівнонаближеності до впливових суб’єктів міжнародної системи в контексті концепції єдиної “Великої Європи” (панєвропейський простір) як особливого континентального геополітичного комплексу, що виступає найбільш перспективною концепцією у визначенні просторових параметрів європейської політики України. Панєвропейський простір може повернути Україні природне місце в центрі загальноєвропейських процесів в якості природного об’єднуючого ланцюга, системоформуючої ланки, а не буферу. Для України ж життєво необхідно не допустити нового розколу Європи, іншими словами європейсько-євразійського протистояння, що загрожує їй або втратою суверенітету, або перетворенню на “плацдарм” протиборства як європейських, так і позаєвропейських “центрів сили”. В рамках цього проекту позаблоковість могла б стати реально можливою і ефективною вихідною засадою зовнішньополітичної стратегії України.