ВЛАДА І ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО: МЕХАНІЗМИ ВЗАЄМОДІЇ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” обґрунтована актуальність теми, розкритий стан наукової розробки проблеми, визначені теоретико-методологічні основи роботи, сформульовані проблемна ситуація, мета і завдання дослідження.

У першому розділі “Історико-методологічні аспекти вивчення взаємозв’язку влади і громадянського суспільства” досліджується головне поняття роботи, висвітлюються наукові підходи, які існують, до аналізу явища “влада”, подається авторська методологічна парадигма пошукової роботи.

У підрозділі 1.1. “Співвідношення влади і громадянського суспільства як філософсько-політологічна проблема” автор обґрунтовує проблемне поле теоретичного пошуку.

На практиці дійсно існує проблема гармонізації співіснування, з одного боку, держави зі своїми атрибутами, а саме: державною владою, формальним правом, державною політикою, державним управлінням, а з іншого - громадянського суспільства зі своїми властивостями: владою суверена, природнім правом, свободою, демократією, соціальним контролем. Зрозуміло, що теоретично вони повинні досліджуватись і використовуватись як елементи органічного самовідтворення соціальної системи – соціального організму країни, в дискурсі якого їх дія залежить одна від одного і тому є межа, виходячи за яку, вони починають протидіяти одна одному. Відтворити механізм цієї взаємодії – означає визначити параметри або межу, порушувати яку неприпустимо.

Виходячи з цього, автор з методологічного кута зору аналізує формування громадянського суспільства як мінімум, у трьох вимірах, а саме: процесуальному, тобто потребує уточнення сам цей термін, його зміст і етапи саморозгортання; соціальному, оскільки немає сталого погляду на рушійні сили цієї соціальної системи та їх потреби, політологічному – проявляється у суб’єктах або носіях влади і формах функціонування влади у специфічному сегменті простору соціального цілого.

Автор доводить, що в ході формування громадянського суспільства дійсно існує проблема досягнення необхідного балансу між державою та механізмами її впливу на нього, з одного боку, та громадянським суспільством і його механізмами саморозвитку і соціального контролю – з другого. Такий баланс є необхідним для побудови демократичної, правової, соціально орієнтованої держави, оскільки дає змогу уникнути двох неприпустимих станів у розвитку країни – зведення до мінімуму або громадських свобод, або впливу держави.

Соціальний аспект проблемності полягає в тому, що немає узгодженого погляду на джерело формування громадянського суспільства, а політологічний - в тому, що треба визначитися з функціями держави у даному процесі. Влада як відносно самостійний соціальний інститут не аналізується у наукових працях. Вона розглядається як атрибут держави. Цим самим вона штучно втрачає самостійне існування і спотворюються її функції у соціальному організмі країни. Теоретична незавершеність проблеми співвідношення громадянського суспільства і влади полягає в тому, що відсутня модель, що має характеризувати етапність та результати їх взаємодії.

У підрозділі 1.2. “Суперечливість підходів до висвітлення влади і громадянського суспільства” автор доводить, що присутність влади у бутті завжди була в центрі уваги філософської та політико-правової думки. Більше того, вона постійно була і є предметом прискіпливої теоретичної роботи і гострої практичної боротьби. Аналіз літератури показав, що поняття влади, яке довгий час домінувало в англо-американській політичній теорії, надто широке й туманне, щоб слугувати у якості строго визначеного базового поняття. Воно не охоплює множину засобів і цілей влади, не віддзеркалює повною мірою різних її носіїв і різновиду самої влади. Суперечність підходів у цій сфері полягає в тому, що, з одного боку, фіксується порожнеча і невизначеність влади, а з іншого, – стверджується її незамінність при кваліфікованому використанні. І, що найгірше, ці дві хвилі не перетинаються. На практиці це веде до неспівставимості владних процесів, які відбуваються в реальності з теоретичними моделями, що фіксує філософсько-політологічна думка.

Ретроспективний аналіз основних підходів до вивчення влади і громадянського суспільства довів, що: 1) складність суспільства, поглиблення демократії, створення нових засобів соціальної організації, що ґрунтується на розподілі влади і її горизонтальній комунікації, потребують нового, більш розвинутого погляду на юридичну систему, як ефективного захисника громадянина і громадянського суспільства; 2) взаємозв’язок між суб’єктом влади – державою – і об’єктом – громадянським суспільством –обумовив формування трьох основних провідних тенденцій розвитку владних відносин в історії людства: а) активізацію легітимних односторонніх дій держави на громадянське суспільство і нелегітимної зворотної дії громадянського суспільства на державу (епоха Стародавнього світу, Середньовіччя і Відродження); б) активізацію легітимної взаємодії між державою і громадянським суспільством – (епоха Нового і Новітнього часу); в) спонтанну активізацію громадянського суспільства у порівнянні з діяльністю державних інституцій в умовах глобалізації соціального світу; 3) початок ХХІ ст. – це початок принципово нового етапу у протистоянні держави і громадянського суспільства, у якому останнє стає провідним елементом у структурі соціального організму уже не окремої країни, а цілої низки країн-учасниць Європейського Союзу; 4) до життя викликаються принципи демократії, полікультурності, толерантності, соціальної терпимості і справедливості; 5) сучасні, принаймні європейські, держави набувають принципово нових атрибутивних характеристик, наприклад, соціальності, і ця ознака стає настільки важливою, що, з одного боку, потрапляє у тексти Конституцій країн, де співіснує поруч з такими ознаками, як демократичність і правовими, а з іншого, – загальні її риси покладено у зміст Європейської соціальної Хартії, Європейського кодексу соціального забезпечення, загальної декларації прав людини, міжнародних трудових норм і рекомендацій, концептуальних основ гідної праці відповідно до Конвенцій та Декларацій Міжнародної організації праці; 6) незважаючи на тривалість існування влади, владних відносин, їх носіїв та факторів формування і умов реалізації, залишається відкритим питання про генезис інституту влади, природу, сутність, зміст, види, нарешті, морфологічні характеристики та функціональні можливості.

Підрозділ 1.3. “Принципи, методи та категоріальний апарат дослідження” присвячено формуванню когнітивного механізму вивчення влади.

Оскільки формування громадянського суспільства та саморозгортання влади ґрунтується на потребах людини, то ці обидва явища, та їх взаємодія, повинні аналізуватися на основі законів синергетики та діалектики, а їх принципи автор розглядає як механізм практичного застосування перших до соціально-політичної дійсності. Для пояснення походження і природи влади автор звертається до законів синергетики, що є відправною точкою появи принципово нових образів та уявлень у науці. На етапі сталого функціонування та еволюційного розвитку стало працюють закони діалектики, і в першу чергу, такі як принципи всезагального зв’язку, розвитку, субстанції, суперечливості, єдності теорії і практики, цілісності, дуалізму, синархії та ін., що висвітлюють генетичний, морфологічний, функціональний, історичний, топологічний, управлінський та інші види зв’язку між протилежностями даної суперечності. Одночасно автор обережно ставиться до принципу постмодернізму, через його свідомо мозаїчний та еклектичний перебір фрагментів і цінностей культурного досвіду попередніх епох і багатомірної сучасної реальності. Руйнівну функцію щодо свідомості особистості сьогодні виконує глобалізація, що визнається новою формою влади. Вона “розмиває” свідомість пересічного громадянина, руйнує його позитивне ставлення до національної держави, штовхає до визнання принципу космополітизму та формує потужне геоєвропейське мислення.

До провідних засобів дослідження соціальних систем застосовані такі когнітивні інструменти як системний, структурно-функціональний, дедуктивний методи. Завдяки домінантам сучасної системної методології у поле зору потрапляють не стільки самі ці одиниці аналізу, скільки їх властивості, наприклад, взаємозв’язок, ієрархічність структури, цілісність, самовідтворення або аутопоезис, нелінійність, потенціальність, критичний стан та критична поведінка та ін. У ході з’ясування типу зв’язків, при формалізації алгоритму взаємодії громадянського суспільства як цілого та влади як соціального інституту використовується структурно-функціональний, феноменологічний та інші методи. Для реалізації мети дослідження автор обирає метод сходження від абстрактного до конкретного, що дозволяє теоретично відтворити саморух громадянського суспільства та системи влади від протилежностей, що складають суперечність до їхньої тотожності в самій дійсності.

Другий розділ “ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ ФУНКЦІОНАЛЬНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ВЛАДИ І ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА” висвітлює питання, природи, сутності, змісту, форм, різновидів, морфології, функціонування влади як соціального інституту.

У підрозділі 2.1.“Філософсько-політологічний аналіз соціального інституту влади” автор подає генезис, природу, сутність, зміст, форми, види і різновиди влади. Доведено, що влада має духовну (семантичну) природу, онтологічно відтворену у смислах. Сутність влади подається як вираження самоупорядкування внутрішнього змісту, що виявляє себе в єдності всіх багатоманітних і суперечливих форм його буття або як відносини командування та підкорення. Зміст влади подано як систему узгоджених комунікацій, що розкривається як сукупність процесів упорядкування взаємодії людей, які відбуваються шляхом локалізації у просторі та циклізації у часі. Крім того, автор обґрунтовує існування специфічної цілераціональної діяльності людей з упорядкування взаємовідносин між ними – саморегуляції, яка має дві складові: перша пов'язана зі словом “само” - відбувається за законами синергетики і людині не підкоряється; друга – пов'язана з “регуляцією” і тому може цілераціонально відтворюватися державними службовцями. Виділено чотири атрибутивні риси влади, а саме: воля суб'єкта влади; мета влади; підкорююча сила і соціальна відповідальність. Незважаючи на існуюче різноманіття підвидів, форм та інших класифікацій влади, автор визначається з її основними, з точки зору досягнення мети дослідження, видами влади, а саме: державна і недержавна, а також з її видами, що співпадають з основними сферами суспільства, а саме: економічною, соціальною, політичною та ідеологічною, оскільки існування як громадянського суспільства, так і держави базується саме на них. Подається характеристика основних, виходячи з мети дослідження, форм існування влади: автократія (авторитаризм), демократія, охлократія, технократія, олігархія, бюрократизація, ноократія, що важливо для праксиологічного аналізу функціонування влади в межах простору соціального організму України.

Визнання легітимності існування каталітичної функції у влади є теоретично завершеним доведенням необхідності і можливості визнання влади в якості параметру управління у процесі становлення громадянського суспільства. Доведено, що вона дійсно є соціальним інститутом, оскільки має нормативно–ціннісну основу, існує у вигляді смислового поля незалежно від суб’єктивного фактору.

У підрозділі 2.2. “Недержавна влада як чинник самоорганізації громадянського суспільства” подається алгоритм функціонування влади у горизонті громадянського суспільства як системного чинника, тобто такої узагальнюючої сили, що охоплює всю множину підпроцесів родового життя людини. Виходячи з цього громадянське суспільство є атрактивною структурою, що є саме тією завершеною формою, у яку виливається процес упорядкування у таких системах. По-іншому, це форма подолання хаосу у встановленні самоорганізаційного порядку в громадянському суспільстві. Для того щоб ефективно вирішити когнітивними засобами питання про алгоритм формування громадянського суспільства, який розглядається через призму інституту влади, автор подає його евристичну модель, елементи та структуру, що складається з двох інгредієнтів: суб’єктивного носія системи потреб – людини, з одного боку, а з іншого – суб’єкт індивідуальний чи колективний, що має задовольнити цю систему потреб, для чого останній має певну сукупність інструментарію та технологій. Соціальний інститут влади саме є таким інструментарієм у руках громадянського суспільства та держави. Становлення громадянського суспільства починається з індивіда, який набуває рис соціальності і створює сім’ю, далі для обслуговування потреб себе й родини винаходить корпорацію. Громадянське суспільство характеризується як середовище, у якому громадянин має максимум свободи, завдяки якій він вільно вибирає не тільки місце проживання, але й рід занять, якими задовольняє свої особисті потреби.

На думку автора, громадянське суспільство поставляє у соціальний організм країни комплекс взаємоузгоджених дій або функцій, а саме: 1) творення та відтворення життя людини; 2) соціалізація і ресоціалізація особистості людини; 3) самоорганізація життя громади, у тому числі й самоуправління; 4) породження держави, або морфогенетична функція; 5) здійснення соціального контролю за діяльністю держави щодо умов та механізмів відтворення родового життя людей. У ході логічного аналізу автор реконструював поняття „громадянське суспільство” від історичних спогадів та порівнянь і теоретично довів, що, громадянське суспільство як явище другої природи має діяльнісну основу, сутність якого полягає у творенні і відтворенні сутнісних сил особистості, а зміст якого розгортається як система взаємоузгоджених процесів задоволення потреб людини, громади, населення на засадах раціональних форм поведінки суб’єкта. Громадянське суспільство, сутністю якого є забезпечення родового життя людини, проходить, як мінімум, чотири етапи. Алгоритм формування полягає у поетапному відтворенні потреб: людини – родини – трудового колективу – верств, специфічних груп (середнього класу) – населення країни – політичної еліти. При цьому сутність механізму становлення громадянського суспільства засобами недержавної влади полягає у саморегуляції всієї сукупності економічних, соціальних, організаційних та ідеологічних відносин. Громадянське суспільство належить до архетипного рівня саморегуляції, якому притаманне складання перших соціальних утворень — родів, племен, общин та формування соціальних інститутів — вождів племен, рад старійшин, які посідали в цей час провідні позиції у спільнотах. Доведено, що дія інструментів недержавної влади відбувається у горизонтальній площині і головними тут є відносини “суб’єкт – суб’єкт”, а регуляції підпадає вся сукупність процесів, що складають родове життя людини. Недержавна влада має свою морфологію, що формалізувалась у вигляді системи місцевого самоврядування. Недержавний сектор влади має можливість шляхом розвитку системи місцевого самоврядування перебирати на себе владні функції держави, а громадянське суспільство може розвиватись до планетарного масштабу.

У підрозділі 2.3. “Державна влада як чинник становлення громадянського суспільства у структурі соціального організму країни” подано аналіз держави як суб’єкта, який найближче знаходиться до інституту влади, визначено його місце і роль у формуванні громадянського суспільства. Держава, у ході оволодіння та застосування влади, набула декілька унікальних функцій, що її конституювали у соціальному часі і просторі. Сьогодні вона відчуває себе монополістом у царині використання влади і тому суттєво гальмує суспільний розвиток. Громадянське суспільство з цим не погоджується і реагує на цей монопольний тиск соціальними катаклізмами або переворотами та революціями. Тому державна влада у будь-якій країни постійно реформується. Специфічні функції держави, що виникли завдяки опанування нею даного медійного коду, роблять її такою потужною, що інколи вона виглядає насильницькою і непривабливою фігурою у горизонті громадянського суспільства, а саме: майже одноосібне володіння владою, носієм якої вона стала у ході історичного процесу; нормотворча діяльність, що стала монопольною; розробка системи політичної діяльності щодо власного громадянського суспільства та інших держав або їх об’єднань, наприклад, Європейського Союзу; мілітаристська діяльність, що полягає у створенні, накопиченні та використанні армії, силових структур для систематичного застосування насилля з метою утримання соціального розвитку у визначених нею же параметрах. Завдяки винаходу і введенню в життя юридичного права держава потіснила так зване природне право, що історично належить громадянському суспільству. Вона заснувала й використовує так звану нормативно-правову регуляцію соціального процесу, на основі якої формується другий рівень системи саморегуляції — нормативний, підґрунтям якого є правові норми, що юридично оформлюють норми в заборони і закріплюються письмово. Механізмом їх передачі виступає законослухняність.

Держава відображає насамперед політичні відносини і в своїй основі має складені історичні форми архетипного рівня в економічно-соціальних відносинах, поєднані з її власними різновидами, а саме: історичні форми правового типу на основі відношення до форм правління в державі та основних інститутів політичної влади (монархія, республіка); на основі державного устрою (унітарні, федеративні, штати, конфедерації); на основі політичних режимів (парламентський, авторитарний, військово-диктаторський та ін.).

Подальший аналіз впливу держави на формування громадянського суспільства автор прослідковує у відповідності до чотирьох основних сфер соціального життя людей, а саме: до економічної, соціальної, політичної та ідеологічної. Критерієм тут є структура соціального організму країни. Для закріплення свого власного впливу централізована держава з особливою старанністю вибудовує, як відомо, систему вертикальних зв’язків, що домінують над горизонтальними і підкоряють їх собі. Створюється ефективна система передачі “владного сигналу” з напряму центру, поза владними посередниками на місцях ( система “наказів із центру”).

Однак громадянське суспільство, що розбудувало свою систему горизонтальних зв’язків, не простий об’єкт у житті держави. Воно забезпечує соціальний контроль за діяльністю держави, оскільки народ є носієм влади. Повсякденними інструментами його спостереження за діяльністю державної влади є засоби масової інформації та громадська думка. Ці два органи утворюють так звану четверту владу, на яку покладена функція зворотного зв’язку в механізмі саморегуляції соціального організму країни. Більше того, державна влада шляхом інтеграції з владою громадянського суспільства утворюють у соціальному організмі країни так званий саморегуляційний контур, завдяки якому влада починає функціонувати по колу і тепер уже неважливо, яка саме ланка цього інституту буде приведена в дію: протиріччя має бути знятим витратами енергії та ресурсів відповідно до його масштабів та потужності. Постає питання про формування відповідної політичної культури населення і навичок управлінської діяльності.

У підрозділі 2.4. “Діалектика організації і самоорганізації у формуванні громадянського суспільства в Україні” автор перевіряє ефективність розробленої концепції влади як незалежного інституту на матеріалі української політичної реальності. Виявляється, що Україна ще не пройшла етап розвитку форм архетипного рівня і що для неї набути нормативну форму саморегуляції є проблемою. Інститут влади з великими труднощами пробиває собі дорогу у глибинах українського ментальності. Державна влада України поволі розбудовує нормативний рівень управління громадянським суспільством. Якщо ж стан морфологічної незрілості системи саморегуляції помножити на грубі помилки державних урядовців і корупцію у системі державної влади, то стає зрозуміло, що Україна ще тільки стає на шлях використання організаційного потенціалу інституту влади. Головним гальмом розбудови громадянського суспільства на шляху до плідного співробітництва з державами – членами Ради Європи є, на думку автора, застарілі стереотипи мислення депутатів, корпусу державних службовців, керівників галузей, державних підприємств та приватних фірм, нарешті, пересічних громадян країни. Україна ще тільки підходить до формування інформаційно-знакового рівня використання потенціалу соціального інституту влади. Тож, після “помаранчевої” революції, що відкрила шлях до більш глибокої демократизації українського суспільства, має встановитись, на думку автора, інший характер взаємин між громадянським суспільством і державою. Це означає, що для України настав час корінного перерозподілу владних повноважень на користь громадянського суспільства з метою активізації розбудови родового процесу за рахунок цілераціональної поведінки держави.

У “Висновках” автор наводить основні результати дослідження.

У дисертації проведений політологічний аналіз влади, яким доведено, що влада дійсно є соціальним інститутом, оскільки явище має усі необхідні ознаки інституалізації, а саме: у соціальному організму країни цілком природнім шляхом визріла потреба в наявності спільних організованих дій у наведенні порядку у взаємовідносинах; формування загальних цілей діяльності; поява соціальних норм і правил у ході стихійної соціальної взаємодії у чотирьох основних сферах суспільства: економічній, соціальній, політичній та ідеологічній; поява процедур, що пов’язані з нормами і правилами прийняття рішень; інституалізація норм і правил, процедур, тобто їх прийняття та використання; встановлення системи санкцій для підтримки норм і правил, диференційованість їх використання у окремих випадках; створення системи статусів і ролей, що охоплюють усіх без винятку членів соціального процесу. Цього переліку характеристик цілком достатньо, щоб визнати існування інституту влади як самостійного і незалежного, що у соціальному житті обслуговує специфічний вид діяльності людей.

Проаналізовано функціонування влади у просторі громадянського суспільства, в якому вона є чинником у процесі родового життя людей. Розкрито багатоманіття її прояву і встановлені основні її характеристики. Багатство наявного літературного матеріалу сприяло ґрунтовному аналізу державної влади, що має політичний характер, і по відношенню до влади громадянського суспільства виконує авангардну функцію, тобто визначає головні параметри останньої.

У ході праксіологічного аналізу доведено, що влада держави і влада громадянського суспільства, як різновиди одного й того ж матеріалу у структурі соціального організму країни, вступають у взаємодію, відповідно перебуваючи у формі організації і самоорганізації.