Основний зміст роботи
Сьогодні очевидним є те, що НАТО є провідною євроатлантичною структурою безпеки, поглиблення співробітництва з якою сприятиме посиленню ролі України в розбудові нової архітектури безпеки на континенті. Розвиток цього співробітництва відбувається в умовах поступової трансформації як всієї системи міжнародних відносин в цілому, так і самого Північноатлантичного Альянсу зокрема. Саме тому для нас принциповим моментом є розуміння всього комплексу питань, пов’язаних із становленням і розвитком відносин України з НАТО.
У першому розділі висвітлено роль та місце України в євроатлантичному середовищі безпеки відповідно до тих зовнішньополітичних рішень, які було прийнято із проголошенням незалежної держави, а також в контексті рішень НАТО, закріплених у документах Вашингтонського саміту (23-24 квітня 1999 року), можливі геополітичні наслідки реалізації положень цих документів для України. Певна увага приділена аналізу балансу інтересів у трикутнику Україна - Росія – Захід, зокрема, аналізу положень Концепції національної безпеки Російської Федерації, які безпосередньо стосуються України. При визначенні місця і ролі України в новому середовищі, зокрема, розглядаються можливості посилення впливу України на загальноєвропейські процеси. У ході дослідження враховано ідеї та спостереження дослідників проблем розвитку міжнародних відносин та систем безпеки, таких як: З.Бжезінський, С.Галака, В.Горбулін, Б.Гуменюк, В.Гура, А.Дашкевич, О. Дергачов, Є.Камінський, Г. Моргентау, Б.Парахонський, С.Пирожков, С.Толстов та інших.
За 10 років незалежності в Україні було створено надійну правову базу для повноцінної діяльності нашої держави на міжнародній арені..
Що ж стосується відносин України з Організацією Північноатлантичного Договору, то розвиток співробітництва з Альянсом базується на Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО, що була підписана 8 липня 1997 року на Мадридському Самміті НАТО. Крім того, ці відносини регулюється цілою низкою договорів (Додаток № 4).
Водночас сьогодні ще залишається велика кількість проблем, пов‘язаних із зовнішньополітичною орієнтацією нашої держави. У цьому зв‘язку надзвичайно важливим є дотримання балансу інтересів у трикутнику Україна - Росія - Захід. Адже, як показує практика взаємодії країн у новому середовищі безпеки, геополітичні інтереси України далеко не завжди відповідають інтересам інших сторін трикутника.
Так, аналіз Концепції національної безпеки Російської Федерації, що була викладена в новій редакції та затверджена Указом Президента РФ №24 від 10 січня 2000 року дає підстави твердити, що Концепція містить деякі положення, які певною мірою суперечать національним інтересам України. Наприклад, в пункті ІІІ Концепції, Загрози національній безпеці Російської Федерації зокрема зазначається, що основні загрози в міжнародній сфері обумовлені, зокрема, такими факторами, як:
— зміцнення воєнно-політичних блоків та союзів, передусім розширення НАТО на Схід (не відповідає стратегічному євроінтеграційному курсу України);
— послаблення інтеграційних процесів в СНД (може спричинити проблеми у розвитку двосторонніх економічних відносин з нашими безпосередніми західними сусідами – майбутніми учасниками Шенгенської угоди, а також стати надійним підгрунтям для створення єдиного ринку озброєнь);
— можливість появи в безпосередній близькості від російських кордонів іноземних військових баз і крупних воєнних формувань(ЗС України не розглядаються як іноземні , що можна витлумачити як заздалегідь неточну кваліфікацію суверенітету нашої держави ).
Детальний аналіз Концепції показує, що:
1. Незважаючи на ратифікацію Російською стороною у 1999 році Договору про дружбу і добросусідство з Україною, яким вона фактично визнала Україну як незалежну державу, Росія не готова вести політичний діалог з Україною як із рівноправним стратегічним партнером.
2. Росія продовжує проводити стосовно України політику опосередкованого тиску, що аж ніяк не відповідає принципам стратегічного партнерства. Це передусім засвідчує її “попереджувальна” стурбованість розвитком відносин Україна – НАТО.
3. Росія ще й досі не позбавилась бажання втягнути Україну в тісний військово-політичний союз та впливати на внутрішню ситуацію в Україні.
Що ж до стратегії Північноатлантичного Альянсу стосовно України, то аналіз документів, прийнятих на Вашингтонському Самміті НАТО в 1999 році дає підстави вважати: за умов дотримання стратегічного курсу України на повномасштабну інтеграцію до європейських та євроатлантичних політичних та економічних структур і структур безпеки, принципів послідовної реалізації положень Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО, стратегія НАТО в цілому не суперечить інтересам України. Адже в згаданих документах нашій державі відводиться важливе місце в процесі розбудови Євроатлантичної архітектури безпеки.
У цьому контексті значну увагу приділено такому питанню, як активізація зусиль щодо відповідності України вимогам приєднання до Північноатлантичного Альянсу. Йдеться передусім про наявність демократичного державного устрою, розвиненої ринкової економіки, системи цивільного контролю над збройними силами, добрих відносин з сусідніми державами. Досягнення Україною повної відповідності згаданим вимогам поряд з активною діяльністю з формування всередині країни суспільної думки щодо реального місця НАТО у системі міжнародної безпеки, визначення єдиної зовнішньополітичної орієнтації України та зміцнення військового потенціалу можуть сприяти істотному посиленню впливу України на загальноєвропейські процеси.
У другому розділі розглядається процес еволюції стратегічної концепції НАТО протягом 1991-1999рр., зроблено детальний аналіз положень нової стратегічної концепції НАТО 1999 року, які присвячені власне Україні. В цьому розділі також простежена загальна тенденція до ймовірного посилення протистояння між Сходом та Заходом. У цьому контексті з’ясовано можливий сценарій формування зовнішньої політики нашої держави.
Свідченням того, що на сьогодні НАТО залишається найбільш міцним та послідовним у своїх діях воєнно-політичним блоком, безперечно, є еволюція воєнно-стратегічної доктрини Альянсу, яка протягом останніх десяти років поступово трансформувалась відповідно до планів і майбутніх дій НАТО.
Чимала кількість положень Стратегічної концепції 1991 року була розрахована на складний і неоднозначний перехідний період у загальній системі міжнародних відносин, що настав після закінчення “холодної війни”. Ці положення були розраховані на швидкоплинну, динамічну ситуацію, отже, багато в чому відігравали роль підгрунтя для формування остаточної стратегії безпеки Альянсу. Концепція була розрахована на увесь можливий спектр геополітичного вибору новоутворених держав, в тому числі, і насамперед, вибору, що його мали здійснити Росія і Україна. Достатньо пригадати, що Україна на той час залишалась ядерною державою. Реалії, які склалися у Європі на кінець 1998 року (розширення НАТО на Схід, Балканська криза, політична нестабільність в Росії, відмова України та Білорусі від ядерної зброї, послаблення ролі ООН) зумовили необхідність істотно оновити концепцію 1991 року. Таке оновлення має неоднозначний вплив на фактично нове середовище безпеки вцілому та на вироблення зовнішньої політики України зокрема. Так, скажімо, декларативне знецінення ролі ООН, серед засновників якої є і Україна, не може не позначитись на зовнішньополітичній діяльності України. Крім того, відсутність в новій Концепції раніше зафіксованих у документах НАТО положень щодо нерозміщення ядерної зброї на територіях країн - нових членів альянсу є одним з найгостріших питань захисту національної безпеки України, зокрема з огляду на можливість розташування ядерної зброї на території сусідніх держав - нових членів НАТО.
У Концепції також немає точного визначення меж відповідальності Альянсу, мова йде про діяльність НАТО в цілому Євроатлантичному регіоні (у т.ч. регіоні ЦСЄ). Відповідно до визначення в Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО, наша держава належить до Центрально-Східної Європи. Таким чином, це положення Стратегічної концепції можна розглядати як певну гарантію національної безпеки нашої держави. Але автор наголошує, що такий висновок є правильним лише за умов реалізації стратегічного курсу на інтеграцію до євроатлантичних структур, яка, зважаючи на зростання переважно енергетичної залежності від Росії, і переважно фінансової залежності від Заходу, вже не зможе повністю базуватись на вільному виборі.
Отже, усі можливі варіанти захисту національних інтересів України при реалізації нової стратегії НАТО передусім залежатимуть від процесу формування нового балансу або дисбалансу сил у Європі та світі. На думку автора дисертації, Україні поки що відводиться, попри її геополітичне положення, далеко не першорядна роль у справі розбудови систем безпеки. А це, своєю чергою, говорить про те, що зовнішньополітичні ініціативи України, спрямовані на захист її національних інтересів, мають бути узгоджені з новими реаліями, що постійно змінюються.
У цьому зв‘язку особлива увага приділяється розгляду періодичного відродження протистояння Схід-Захід з відповідною зміною складів сторін.
За умови існування холодної війни Схід - це був СРСР та його союзники по організації Варшавського договору, а Захід – відповідно США та їхні союзники по НАТО.
Сорокова річниця підписання Північноатлантичного договору (4 квітня 1989 року) збіглася з початком процесу глибоких змін у глобальній системі міжнародних відносин. З приходом в 1985 році Михайла Горбачова до влади у внутрішній та зовнішній політиці СРСР у той час відбулись значні зрушення. Активно почали впроваджуватися у життя ідеї “перебудови”, “нового мислення”, “загальноєвропейського дому”, “загальнолюдських цінностей”. Але це не могло зупинити катастрофічний розвиток широкомасштабної кризи у Радянському Союзі. Відчувши зростаючу слабкість Союзу, деякі країни ще існуючого тоді Соціалістичного табору почали виявляти схильність до переорієнтації своєї політики у бік Заходу. СРСР спробував протидіяти небажаній для себе тенденції. Влітку 1990 року на черговій нараді Політичного консультативного Комітету ОВД прозвучала пропозиція щодо надання організації нових вимірів. Однак ця ініціатива не була успішною, і вже у червні 1991 року СРСР був змушений піти на офіційну ліквідацію Організації Варшавського Договору.
Майже до кінця 1993 року керівництво Російської Федерації було налаштоване на тісне співробітництво з Заходом в усіх сферах, включаючи сферу безпеки. Росія, здавалось, була готова визнати провідну роль НАТО.
Проте, протягом тривалого часу Росія не фіксувала в офіційних документах свою негативну позицію щодо розширення НАТО на Схід. Вперше розширення НАТО на Схід як одна із загроз національній безпеці Російської Федерації було офіційно визначене лише в Концепції національної безпеки Російської Федерації 2000 року (див. І.2).
Посилення ж антизахідної спрямованості громадської думки в РФ на тлі західної реакції на події в Чечні, утиски незалежних ЗМІ, не сприяли поліпшенню відносин Москви із країнами Заходу. Лише наприкінці 2001 року в умовах глобального протистояння міжнародному тероризму після терористичних атак, що були здійснені на США 11 вересня ц.р., розпочався процес певного потепління у відносинах Росії із Заходом, яке, проте, є, на думку автора, лише тимчасовим стратегічним компромісом у процесі геополітичної гри. Водночас протистояння Схід – Захід не зникло, змінилася лише його конфігурація. Про це можуть свідчити складні переговори , які ведуть США та Росія з питання ПРО, подальша боротьба Росії за регіональну гегемонію, що виражається у спробах відновлення контролю над Каспійським регіоном.
Аналізуючи еволюцію стратегічної концепції НАТО, автор робить такий висновок: виходячи з геополітичного розташування нашої держави та її економічних інтересів, Україна завжди залишатиметься “посередині” між сторонами цього протистояння. Тому в умовах ймовірного посилення протистояння Схід-Захід для України надзвичайно важливо не бути втягнутою в цей процес в якості так званого буфера та відігравати роль своєрідного геополітичного моста між сторонами.
Розділ третій містить аналіз процесу поступового зміцнення та поглиблення відносин України з НАТО та його закріплення у відповідних документах, зокрема, Хартії про особливе партнерство Україна - НАТО. У розділі досліджено вплив співробітництва України з Альянсом на формування засад зовнішньої політики нашої держави, його взаємозв’язок з внутрішньополітичною ситуацією в Україні. Наприкінці третього розділу розглядаються перспективи отримання Україною гарантій безпеки.
Значення укладення Хартії про особливе партнерство Україна-НАТО виходить далеко за рамки суто двостороннього формату відносин. З одного боку – це один з суттєвих моментів забезпечення наших національних інтересів у контексті розширення НАТО. З іншого - це надзвичайно важливий компонент загального розвитку європейської архітектури безпеки України, який створює стабільніші умови для досягнення мети, що її поставили перед собою всі європейські країни, а саме – побудови єдиної всеохопної системи безпеки в Європі у нинішньому столітті.
Особливе партнерство означає розширення співробітництва України з НАТО на всіх рівнях і в усіх вимірах - політичному, військовому, економічному, екологічному, науково-технічному, інформаційному тощо. Такий тип співробітництва є гарантією того, що не відбудеться новий поділ Європи і не утвориться “сіра зона” безпеки в Центрально-Східіній Європі.
Динаміка розвитку подій у Європі за останні роки засвідчує: Україна насправді потребувала формалізації відносин з Північноатлантичним Альянсом. На думку автора дисертації, зацікавленість Альянсу в розробці спільних документів пояснюється бажанням підтвердження Україною свого наміру не бути ядерною державою. Адже передусім занепокоєння викликає брак такого положення в Конституції України. Явним свідченням цього є, безперечно, те, що перше засідання Україна – НАТО у форматі “16+1” було присвячено саме питанням ядерної зброї на території колишнього СРСР.
Внесок України у євроатлантичну безпеку та стабільність підтверджує особливість наших відносин з Альянсом. Ці відносини розвиваються із значною швидкістю у напрямку зміцнення. Загалом співробітництво Україна-НАТО можна охарактеризувати як процес прогресивного розвитку. У той же час зосередженість України на реалізації положень Хартії в жодному разі не означає зменшення уваги, що приділяється процесу поглиблення співробітництва в Раді Євроатлантичного Партнерства та в рамках Поглибленого Партнерства заради Миру. Цей процес залишається одним з найважливіших напрямків особливого партнерства з Альянсом.
Головною метою співробітництва України з НАТО є забезпечення надійних гарантій державного суверенітету, політичної незалежності, територіальної цілісності та непорушності державних кордонів, створення сприятливих умов для економічного розвитку України як невід’ємної частини єдиного європейського економічного простору, зміцнення регіональної стабільності і добросусідських відносин із країнами-лімітрофами. Роки, що минули з часу підписання Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО, засвідчують взаємовигідність і актуальність встановлених сторонами відносин. Є підстави твердити, що від їхнього розвитку виграють усі: Україна, її партнери, безпека в Європі в цілому.
Аналіз відносин України з Північноатлантичним альянсом дає змогу зробити висновок про високий рівень партнерства між Україною та НАТО, потужний поштовх якому було надано підписанням у 1997 році Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО. Хартія є найважливішим і, по суті, універсальним документом, що формує увесь характер і комплекс відносин між Україною та НАТО. Саме завдяки безпрецедентному характеру Хартії темпи розвитку співробітництва між Україною та НАТО значно випереджують рівень відносин НАТО з іншими державами-партнерами.
Разом з тим слід також наголосити й певні негативні моменти, що позначились на динаміці відносин України з НАТО. Як зазначив Секретар РНБОУ Є. Марчук на українсько-канадському семінарі з питань безпеки, що відбувся 16-18 жовтня 2000р у Києві: “Сьогоднішня ситуація в Україні є типовою для посткомуністичних країн: внутрішні загрози переважають над зовнішніми”. Таким чином, варто звернути увагу на вплив внутрішньополітичних чинників на розвиток відносин України з Північноатлантичним Альянсом.
В аналізі впливу внутрішньополітичної ситуації в Україні на розвиток відносин України з Організацією Північноатлантичного Договору особлива увага приділяється таким чинникам, як:
- Розклад сил на політичній арені України.
- Розвиток суспільно-політичної думки всередині держави.
- Економічний розвиток України.
- Воєнний потенціал України.
- Виконання Україною зобов‘язань відповідно до положень основних документів щодо співробітництва з НАТО.
Наголошуючи на обов‘язковості зміни негативного іміджу НАТО у суспільній думці всередині нашої країни, підвищення рівня економічного розвитку України та приведення ЗС України до стандартів держав Альянсу з метою якісного покращання відносин України з НАТО, .
Незважаючи на досить високий рівень розвитку співробітництва між Україною і організацією Північноатлантичного Договору, відносини Особливого партнерства не означають надання Україні будь-яких гарантій безпеки з боку НАТО. Вони також не передбачають можливість надання таких гарантій у майбутньому. Більше того, НАТО навіть намагається уникнути формулювань, які за певних обставин могли б трактуватися як згода Альянсу щодо надання Україні певних гарантій безпеки. Під час переговорів з Україною напередодні прийняття Нової стратегічної концепції НАТО, представники Альянсу відмовились від пропозиції України щодо прямої підтримки непорушності кордонів, суверенітету, незалежності та територіальної цілісності нашої держави. Така політика НАТО повністю відповідає статті п’ятій Вашингтонського Договору, в якій ідеться про те, що напад на одну з країн – членів Альянсу вважається нападом на всі держави-члени.
Крім того, розглядаючи можливість надання Україні певних гарантій безпеки з боку НАТО, слід враховувати і небажання Альянсу різко суперечити позиції Росії.
НАТО зможе надати гарантії безпеки Україні лише в двох випадках:
1) Якщо Україна стане повноправним членом НАТО.
2) Якщо будуть внесені зміни в текст Вашингтонського Договору.
Найвірогіднішим є те, що найближчим часом Україна не зможе приєднатися до Північноатлантичного Договору. Це зумовлено як невідповідністю України та її збройних сил умовам вступу до НАТО, які були вказані в Дослідженні з питання про розширення НАТО, так і об’єктивною геополітичною ситуацією, що склалась в євроатлантичному регіоні.
Також є достатньо підстав вважати, що у Вашингтонський Договір найближчим часом не буде внесене положення щодо надання гарантій безпеки країнам-партнерам.
Враховуючи своєрідний наступальний прагматизм зовнішньої політики Росії, для України надзвичайно важливим є пошук альтернативних схем забезпечення територіальної цілісності, непорушності державних кордонів, економічної і воєнної безпеки нашої держави. В ситуації, що склалась, досить перспективним напрямком співробітництва України з Північноатлантичним альянсом міг би бути розвиток відносин у форматі “19+5”(НАТО+ГУУАМ).
При цьому, в процесі розвитку відносин України з Альянсом у такому форматі слід уникнути втягування нашої держави в конфлікти, що мають місце на територіях держав-членів цього регіонального об‘єднання. А розвиток економічного співробітництва, насамперед у паливно-енергетичній галузі, є пріоритетним інтересом не тільки України, але й держав-членів НАТО. Таким чином, можна говорити про свого роду взаємні (НАТО-ГУУАМ) гарантії безпеки щодо запобігання економічної експансії в регіоні.
Своєю чергою, для успішної реалізації такої стратегії подальша політика безпеки України в рамках ГУУАМ має бути орієнтованою на поширення української присутності в цьому регіоні.
| 
