РОЛЬ РАДИ ЄВРОПИ У ЗМІЦНЕННІ ДЕМОКРАТІЇ У КРАЇНАХ ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовано актуальність та доцільність проведення дослідження, викладено його зв’язок з науковими програмами, планами, темами, сформульовано мету дисертаційної роботи та її задачі, визначено об’єкт, предмет та методологічну основу дослідження, обгрунтовано наукову новизну роботи, показано її практичне значення‚ подано відомості про апробацію результатів дисертаційного дослідження, наукові публікації та про структуру роботи.

У першому розділі – “Концептуально-теоретичні засади, історіографія та джерельна база дослідження” розглянуто основні теоретичні підходи та концепції до дослідження процесів демократизації у посткомуністичних країнах Центрально-Східної Європи, проаналізовано джерела та літературу з проблематики дисертації, з’ясовано стан наукової розробки теми‚ сформульовано методологічні підходи та основний напрямок дослідження.

Процес становлення та розвиток сучасних демократій носить глобальний та хвилеподібний характер. Дослідники по-різному поділяють світовий процес демократизації на хвилі демократизації (С.Хантінгтон, Р.Дікс, Ф.Шміттер). Однак, незважаючи на відмінності та дискусії з даного питання, концепція Хантінтона є найбільш відомою та широко визнаною. Згідно цієї концепції демократичні трансформації, які охопили країни Центрально-Східної Європи після закінчення холодної війни, відносяться до третьої хвилі демократизації.

Виділяється два теоретичних підходи до дослідження процесів демократизації: структурно-функціональний та процесуальний. Основи цих підходів були закладені теорією модернізації (У.Адамскі, П.Махонін, Д.Т.Робертс, В.А.Хайт, У.Шелкле), у рамках якої сформувалась теорія політичної культури (Г.Алмонд, С.Верба, Дж.Коулмен), та динамічною моделлю Д.Ростоу. Структурно-функціональний підхід наголошує на соціально-економічних передумовах та факторах демократизації (Б.Мур, Г.М.Любберт, Д.Рушемаєр, Е.Х.Стівенс, Д.Д.Стівенс, С.М.Ліпсет, Д.Б.Лондреган, К.Т.Пул, А.Пржеворскі, Ф.Лімонгі, Дж.Шьопфлін). Представники процесуального підходу (Т.Карл, П.Шміттер, Г.Ді Пальма, У.Едвардсен, Т.О’Доннел, Л.Уайтхед, Д.Зєлонка) відкидають можливість існування передумов демократизації, захищають значення національного досвіду та політичної ситуації, яка склалася на момент змін, та наголошують на провідній ролі політичних еліт у процесі демократизації. Серед вітчизняних дослідників, які розробляють проблематику ролі політичних еліт у політичних процесах, можна виділити В.М.Бебика, Н.А.Латигіну. Проблеми оптимізації демократичного управління та політичних реформ досліджуються у працях Р.М.Павленка.  

Серед представників теорії демократичного переходу під впливом зовнішніх факторів можна виділити С.Хантінгтона, А.Хюде-Прайса, Г.Сьоренсена, О.Сокке, Й.Нельсона, С.Еглінтона, М.Кальдора та І.Вейводу, які досліджують діяльність міжнародних організацій щодо підтримки демократизаційних процесів.

Поняття „демократія” та „демократизація” є комплексними та надзвичайно складними для визначення, що обумовлює існування великої кількості поглядів та тлумачень. У результаті проведеного аналізу з’ясовано, що у більшості досліджень, присвячених процесам демократизації у світі, і зокрема, у країнах Центрально-Східної Європи, застосовуються так звані мінімалістичні чи процедурні визначення демократії, які зосереджуються на найменшій можливій кількості ознак, які забезпечують функціонування демократії (Г.О’Доннелл та Ф.С.Шміттер, С.Хантінгтон, Ж.А.Шумпетер, Р.А.Даль, Д.Ді Пальма, К.Давіша, Б.Паррот, Д.Коліер, С.Левітські, А.Пржеворський).

Такі дослідники як М.Прайс, Б.Розуміловіч, С.Верхалст, Д.Стріт, А.Мілтон, Е.Міцкевич, Л.Кейд, П.О’Нейл, Д.Ліхтенберг досліджують роль та вплив засобів масової інформації на функціонування демократії.

Теоретичні основи теорії демократизації було закладено Г.О’Доннелом, Ф.Шміттером та Л.Уайтхедом. Дослідники (Л.Даймонд, Р.Д.Путнам, Х.Лінц, А.Степан, А.Правда, А.Агх) виділяють етапи демократизації та аналізують фактори, які сприяють консолідації демократії.

Використані автором джерела за походженням, формою та змістом можна умовно поділити на декілька груп:

1)      Програмні документи саммітів голів держав-членів Ради Європи.

2)      Декларації, резолюції, рекомендації та робочі документи Комітету міністрів Ради Європи та Парламентської асамблеї Ради Європи, матеріали виступів та робочі документи генеральних секретарів Ради Європи.

3)      Установчі документи та звіти про діяльність Банку розвитку Ради Європи.

4)      Програми та звіти про діяльність Ради Європи щодо розвитку та зміцнення демократії у країнах Центрально-Східної Європи.

5)      Закони та інші офіційні документи органів державної влади України.

У дисертації здійснено огляд основних публікацій у західній, російській та вітчизняній літературі, присвячених Раді Європи.

Серед західних авторів, які висвітлюють витоки, історію та створення Ради Європи, аналізують її інституційну структуру та розглядають основні напрямки діяльності, можна назвати А.Г.Робертсона, В.Д.Херда, К.Арчера, Ч.Мельшьйо Де Молєне, Ф.Ламоре та Й.Моліньйо. Особливо корисною для дисертанта стала монографія Д.Юбера, присвячена діяльності Ради Європи у 1989-1999 роках. У західній літературі можна також виділити дослідження, присвячені діяльності органів Ради Європи (Н.Т.Угена та Г.Ді Вель), а також окремим напрямкам діяльності Ради Європи (Й.Полякевич, Е.Грошя, Д.Богард, М.Бассá).

А.Хюде-Прайс, М.Скак, Є.Новотни, А.Агх, К.Сміт, Л.Холмс, Й.Нельсон, М.Кальдор, І.Вейвода, Д.Кріц Нейл, Т.Каротерс, К.Куіглі, Г.Сьоренсен, О.Сокке аналізують місце Ради Європи у контексті впливу міжнародних факторів на процеси демократизації. Е.Држемчевскі, Г.Де Велль, Д.Пінто, А.Хюде-Прайс, Х.Вінклер, Т.Ніклассон, А.Саннерстедт, Т.Ваттерс розглядають програми допомоги та моніторинг за виконанням державами взятих на себе зобов’язань. Дослідники приходять до висновку, що Рада Європи позитивно впливає на демократичні перетворення, однак, не є гарантом успішності перехідних процесів. Р.Фаун критично розглядає проблему відміни смертної кари як метод сприяння демократизації, який використовується Радою Європи.

Роботи російських науковців С.А.Глотова,  М.Л.Ентіна, В.А.Туманова, А.М.Ерделєвського, В.А.Карташкіна, С.А.Горшкова присвячені політико-правовим аспектам діяльності Ради Європи, функціональному аналізу її інститутів, а також  проблемам і перспективам розвитку співробітництва Росії та Ради Європи.

Серед українських вчених, що досліджують Раду Європи, важливими для дисертанта стали роботи І.С.Піляєва, В.Є.Мармазова та І.С.Чижа, у яких докладно розглядається історія створення Ради Європи, її інституційна і правова системи, механізми взаємодії та співробітництва України з Радою Європи, основні здобутки і проблеми цього процесу. Корисною стала монографія І.С.Піляєва, у якій розглядається роль Ради Європи у сучасному євроінтеграційному процесі, обгрунтовується активний вплив цієї організації на політичну архітектуру європейського континенту. Цікавими для дисертанта стали праці А.І.Кудряченка, який досліджує проблеми європейської інтеграції в умовах глобалізації.   

Серед українських дослідників, які вивчають механізм захисту прав людини в рамках Ради Європи, можна назвати А.Є.Тамм, В.О.Ріяку, П.М.Рабіновича, К.Адріанова. М.М.Антонович досліджує проблеми, пов’язані з участю України у європейській системі захисту прав людини. Деякі аспекти, пов’язані з діяльністю Ради Європи щодо захисту соціальних прав, досліджують С.Вегера та С.Морган. Діяльність Ради Європи щодо захисту прав національних меншин вивчають В.Мицик, М.О.Шульга, Н.В.Беліцер, Д.М.Супрун, П.С.Бритченко, В.П.Колісник.

Вагомий вклад у дослідження впливу глобальних комунікаційних процесів на європейську інформаційну політику, роль європейських міжурядових організацій у реалізації програм становлення інформаційного суспільства, політику Ради Європи щодо правової охорони даних та свободи інформації належить Є.А.Макаренко.

Проблеми європейської інтеграції України досліджує С.В.Віднянський. А.М.Зленко, Г.Й.Удовенко, О.М.Купчишин, І.Ю.Слісаренко, М.Ф.Анісімова, А.С.Мацко, Б.В.Калиновський, О.С.Орловський, С.В.Шевчук, В.Л.Наумов, О.В.Зайчук, Л.Ю.Гіджіван вивчають окремі аспекти співробітництва України та Ради Європи.

Таким чином, на основі проведеного аналізу та узагальнення основних концептуально-теоретичних підходів до дослідження процесів демократизації у посткомуністичних країнах Центрально-Східної Європи можна зробити висновок про те, що хід інституційних реформ, трансформація системи засобів масової інформації та динаміка соціально-економічного розвитку здійснюють суттєвий вплив на процеси становлення, розвитку та зміцнення демократії.

Аналіз західної, російської та вітчизняної літератури дозволяє виділити три основних напрямки наукових досліджень діяльності Ради Європи. До першого напрямку належать публікації загального характеру, у яких розглядається історія створення Ради Європи, структура, функції та основні напрямки діяльності Організації, її роль та вплив на сучасний євроінтеграційний процес. Дослідження діяльності окремих органів чи напрямків діяльності Ради Європи складають другий напрямок досліджень. Діяльність Ради Європи щодо зміцнення демократії можна віднести до третього напрямку, комплексні дослідження якого як у зарубіжній, так і у вітчизняній науковій думці, відсутні. Це і обумовило обрання дисертантом даного напрямку досліджень.

У другому розділі – “Діяльність Ради Європи щодо розвитку демократичних процесів у посткомуністичних країнах Центральної Європи” проаналізовано основні інструменти, методи та механізми, які використовувалися Радою Європи з метою зміцнення демократії в Угорщині, Польщі, Чехії та Словаччині. Оцінено внесок Ради Європи у становлення незалежних засобів масової інформації у цих країнах та розкрито інституційні можливості Ради Європи щодо соціально-економічного розвитку.

З метою підтримки та надання допомоги посткомуністичним країнам Центральної та Східної Європи у процесі будівництва демократичних суспільств та їх підготовки до повноправного членства у Раді Європи ПАРЄ 11 травня 1989 року запровадила статус “спеціально запрошеного гостя”. Державам з таким статусом надавалася можливість брати участь у якості спостерігачів у роботі органів Ради Європи. Крім того, країнам зі статусом „спеціально запрошеного” надавалася допомога у проведенні демократичних реформ через новостворені програми допомоги та співробітництва Ради Європи („Демосфен”, „Теміс”, „Демо-друа”, „Лоде” та ін.). В основі створення програм допомоги лежало прагнення надати у розпорядження молодих демократій досвід, здобутий Радою Європи та її членами з різних аспектів функціонування демократії.

Перші контакти між Радою Європи та посткомуністичними країнами Центральної Європи було встановлено ще в середині 1980-х рр. У червні 1989 року Угорщина та Польща отримали статус „спеціально запрошеного гостя” і вже з липня 1989 року угорська та польська парламентські делегації були активно представлені у багатьох комітетах Парламентської асамблеї Ради Європи. Чехословаччина отримала статус „спеціально запрошеного гостя” у Раді Європи у травні 1990 року. Після проведення парламентських та місцевих виборів Угорщина, першою з держав Центрально-Східної Європи, 6 листопада 1990 року підписала Європейську конвенцію про права та основні свободи людини та стала державою-членом Ради Європи. Чехословаччина вступила до Ради Європи 21 лютого 1991 р., а Польща - 26 листопада 1991 р. Чехію та Словаччину було прийнято до Ради Європи як держав-правонаступниць Чехословаччини 30 червня 1993 р.

Рада Європи на початковому етапі співробітництва з цими центральноєвропейськими країнами проводила діяльність щодо поширення інформації про принципи функціонування демократії. Пізніше експерти Ради Європи активно залучалися до роботи по підготовці нового законодавства.  Проведений дисертантом аналіз участі Ради Європи у процесах демократичних перетворень у країнах Вишеградської групи показав, що співробітництво між Радою Європи та цими країнами зосереджувалося на таких основних напрямках, як розробка нових конституцій та основних законодавчих актів про систему державного управління, реформа місцевих та регіональних органів самоуправління, реформування судової та пенітенціарної систем, розвиток системи освіти, реформування соціальної галузі та боротьба з корупцією.

У процесі демократичних перетворень Рада Європи робила особливий наголос на трансформації інститутів державного мовлення у інститути суспільного мовлення, забезпечення їх незалежності, ліквідації державної монополії на друк та поширення друкованих матеріалів. Експерти Ради Європи надавали допомогу у розробці законодавства у інформаційній галузі та створення регулюючих органів у цій галузі у відповідності до європейських норм та принципів.

З метою підготовки спеціалістів у інформаційній галузі Радою Європи у 1991 році було створено навчальну програму для журналістів з країн Вишеградської групи, в рамках якої проводилися заходи, присвячені захисту журналістських прав і свобод, ролі засобів масової інформації у передвиборних кампаніях, у висвітленні суспільно-важливих подій тощо. Було створено Групу спеціалістів з питань засобів масової інформації, яка, на основі аналізу ситуації у інформаційній галузі країн регіону, вносила пропозиції щодо її розвитку. Серед результатів роботи Групи були розробка рекомендацій щодо забезпечення незалежності суспільного мовлення та регулюючих органів у цій галузі.

У Плані дій, який є додатком до Заключної декларації Другого самміту голів держав та урядів держав-членів Ради Європи, викладено рішення активізувати діяльність Банку розвитку Ради Європи, метою якого є сприяння соціально-економічного розвитку у Європі. З метою надання субсидій країнам з перехідною економікою по виплаті відсотків по позикам, спрямованим на реалізацію соціальних проектів, у 1995 році було створено “Вибірковий довірчий рахунок”, фінансування якого здійснюється за рахунок внесків Банку (близько 53,5 млн. євро за вісім років існування) та добровільних внесків держав-членів Ради Європи, Банку розвитку Ради Європи, інших держав та міжнародних організацій. У 1998-1999 роках Угорщина, Польща, Словаччина та Чехія вступили до Банку розвитку Ради Європи. За роки співробітництва Банком розвитку Ради Європи було затверджено фінансування ряду проектів у цих країнах на загальну вартість 1045 млн. євро.

Таким чином, у розділі показано, що Рада Європи комплексно підходила до процесів демократизації у посткомуністичних країнах Центральної Європи, враховуючи при цьому значення трансформацій у політичній, інформаційній та соціально-економічній сферах.

У третьому розділі – “Рада Європи і проблеми демократизації українського суспільства” проаналізовано роль Ради Європи у становленні та розвитку демократичного суспільства незалежної України. На основі порівняльного аналізу досвіду співробітництва посткомуністичних країн Центральної Європи та України визначено напрямки розширення співробітництва Ради Європи з Україною у процесі зміцнення демократії у країні.

Під час вступу до Ради Європи Україна взяла на себе ряд зобов’язань, які визначили основні напрямки співпраці у процесі демократичного будівництва та імплементації європейських норм та стандартів у правове поле України. На сьогоднішній день Україна виконала свої зобов’язання, крім зобов’язань щодо прийняття Кримінально-процесуального кодексу, реформування ролі та функцій Генеральної прокуратури та передачі Міністерству юстиції України управління пенітенціарною системою.

Починаючи з 1995 року проводилась реалізація спільних програм Європейської Комісії та Ради Європи, спрямованих на реформування правової системи, органів місцевого самоврядування та удосконалення системи нагляду за дотриманням законів в Україні. На реалізацію цих програм у 1995-2004 роках було виділено близько 4,5 млн. євро, а використано 3,4 млн. євро, що складає 76% від запланованого.

Рада Європи надавала експертну допомогу у розробці Конституції України. Експерти Ради Європи активно співпрацювали з Україною у процесі розробки Сімейного, Адміністративного, Кримінального, Кримінально-процесуального та Цивільно-процесуального кодексів, законів про вибори, про омбудсмена, про столицю України – місто Київ, про Прокуратуру, про Конституційний суд, про судоустрій, про Державний департамент з виконання судових рішень тощо. За підтримки Ради Європи проводилися інформаційні заходи, присвячені різним аспектам захисту прав людини, а також було організовано вивчення досвіду та практики розвинених європейських демократій службовцями органів державного управління України.

Рада Європи неодноразово критикувала Україну за повільне виконання взятих зобов’язань. Зокрема, вказувалося на зволікання у проведенні законодавчих реформ, у тому числі неприйняття рамкового документа про державну політику України в галузі прав людини, недотримання зобов’язання про скасування смертної кари, порушення свободи слова та втручання державних органів у діяльність засобів масової інформації. Тим не менше, інформаційні матеріали доступні широкій громадськості щодо заборони смертної кари та план дій для засобів масової інформації було розроблено Радою Європи лише у 2001 р.

Рада Європи брала активну участь у розвитку подій з проведенням референдуму щодо конституційної реформи, ініційованого Президентом України 15 січня 2000 р. Застосовуючи політичний вплив та експертизу Венеціанської комісії Рада Європи сприяла тому, що процес відбувався у рамках, встановлених Конституцією та законами України. Представники Ради Європи також брали активну участь у моніторингу за перебігом президентських виборів 31 жовтня, 21 листопада та 26 грудня 2004 р. Генеральний секретар Ради Європи Т.Девіс перебував в Україні 13 грудня 2004 р. з метою підготовки повторного голосування. Раду Європи у переговорах щодо розв’язання політичної кризи після третього туру президентських виборів 26 грудня 2004 р. представляла Польща.

Отже, Рада Європи суттєво впливала на хід демократичних перетворень в Україні. Тим не менше, попри значний позитив діяльності Ради Європи в Україні, політика Організації мала ряд недоліків.