ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИЙ ТА БЕЗПЕКОВИЙ ФЕНОМЕН РЕЙГАНІЗМУ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

            У першому розділі – „Концептуальний і методологічний виміри президенства США епохи Р. Рейгана” – представлена глибинна сутність американського президентства,  відображено вплив президентської моделі державного управління на зовнішню і безпекову політику Сполучених Штатів. Спеціально розкривається контекстуальний зміст дуалізму розподілу влади в США як конституційного чинника, що обмежує потенційний радикалізм  рішень і дій президента можливостями Конгресу. Показані концептуальні особливості політичної стратегії, політичної ідеології та практичної діяльності 40-го президента США Р.Рейгана. Детально подані праці, у яких автори виходять на теоретико-методологічні узагальнення проблеми рейганізму. Дисертант загалом врахував концептуальні позиції вітчизняних американістів та дослідників міжнародних систем і глобалістики           Є. Є. Камінського, Б. М. Гончара, Б. І. Канцелярука, А. В.Дашкевича,                   І. Д. Дудко, М. М. Рижкова, С. В. Юрченка, О. В. Зернецької, В. К. Гури,               С .О. Шергіна, а також розробників планових тем відділу трансатлантичних досліджень ІСЕМВ НАН України у сенсі прагнення не допускати повторень завершених положень і висновків. З огляду на постановку об’єкта і предмета, цілей і завдань дослідження, головна увага зосереджена на аналізі американських джерел, значна частина яких вводиться в науковий обіг уперше. Доведено доцільність вивчення феномену рейганізму переважно через застосування двоєдиного методу, в основу якого покладено політичний аналіз і напрацювання праксеології, оскільки таким чином уможливлюється проведення лінії розподілу між деклараціями і діями, проголошуваними концепціями і стратегіями, здобутками і промахами.  Показано, що між власне Доктриною рейганізму і політичними поглядами 40-го президента США не можна ставити знак рівності. Також мав місце високий вплив керівників державного департаменту, членів РНБ, спецслужб тощо.

Американська політична система і організація влади доволі складні, проте відрізняються гнучкістю. Конгрес за будь-яких умов залишає за собою право скасувати рішення глави держави, якщо вони нестимуть загрозу національним інтересам і безпеці. Важливу роль відіграє особистісний фактор конкретного глави Білого дому та готовність його діяти саме  в кризових ситуаціях. Американський федералізм досить потужний, доказом слугує той факт, що в Америці відсутній інститут представників президента в штатах. У критичних ситуаціях, наприклад, в умовах фінансово-економічних криз, президент стає ключовою фігурою у всій системі влади, а конгрес виконує контрольну функцію та внесення поправок у президентські законопроекти. Творці Конституції США і батьки-засновники держави розглядали  президента як головну посадову особу в державі. Винятковість його повноважень полягала у тому, що президент поєднував роль глави держави (політична функція) і керівника уряду (переважно господарська функція). Такий статус, з одного боку, наділяв президента безпрецедентною владою, а з другого боку, чітко формулював відповідальність і звітність за все, що діється в державі. Президент цієї держави уособлює її єдність, є гарантом Конституції, символом нації і правопорядку. Він формує адміністрацію, тобто уряд, призначає вищих посадових осіб, суддів федеральних суддів і генерального прокурора, спрямовує всю діяльність державного апарату, політичними засобами і законодавчими ініціативами забезпечує зайнятість населення і стабільність економічного зростання, розробляє і втілю в життя власну зовнішньополітичну і безпекову стратегію, слідкує за дотриманням законності, накладає вето на деякі законопроекти, виступає в конгресі зі щорічним зверненням „Про становище Союзу” та іншими урядовими заявами.

Сфера зовнішньої політики належить до числа пріоритетних справ у діяльності держави, тому роль президента у її здійсненні особливо важлива. Він має практично всю повноту повноважень для ведення міжнародних переговорів за власним бажанням, але в той же час на його стратегію і практичні дії у сфері зовнішньої політики суттєво впливають лобістські структури. У контексті силової зовнішньої політики особливо важливим є те, що тільки президент може віддати наказ про використання ядерної зброї або про залучення армії для миротворчих операцій.

Праксеологічний підхід дозволяє стверджувати, що американська поведінка на міжнародній арені справді принципово залежить від оцінки ступеня викликів і загроз американській безпеці, а інші аспекти займають наступні місця за ступенем впливу на рішення і практичну дію адміністрації. Сполучені Штати є унікальною державою в тому розумінні, що буквально всі головні засади внутрішньої, зовнішньої й оборонної політики, також економічна стратегія, культурна політика, дво – багатосторонні відносини  тощо закріплюються у цілісному документі під назвою „Стратегія національної безпеки США”.  

У цій частині дисертації виходимо із високого ступеня залежності внутрішньої і зовнішньої політики керівництва певних держав від стану економіки, що робить неминучим і навіть обов’язковим урахування цього чинника при дослідженні міжнародно-політичної доктрини і  стратегії США. З погляду дисертанта, цим і деяким послабленням безумовного економічного лідерства Сполучених Штатів більшою мірою, ніж ідеологією антикомунізму визначалися основні стратегічні напрямки та орієнтири адміністрації Білого дому, яка приступила до виконання  своїх обов’язків у січні 1981 року.

З другого боку, наразі загальним є визнання того, що через низку причин наприкінці 1970-х років у Сполучених Штатах стався очевидний зсув політичного спектру в напрямку поступової радикалізації позицій республіканської партії на тлі помітного поправіння поглядів політичних і ділових еліт. Давалися взнаки і поетапні (циклічні) доволі глибокі економічні кризи, котрі, як здавалося, після великої депресії 1930-х відійшли в минуле або принаймні були знайдені форми протидії їх появі через посилення державного втручання в економіку, торгівлю, бізнес, фінансову систему. Однак кейнсіанська модель почала явно пробуксовувати.  

Наскільки складна і водночас значима проблема становлення і здійснення президентських повноважень можна судити з того, що в 1979 р. у США була створена спеціальна Група дослідження президентства, до складу якої входили провідні науковці, котрі спеціалізуються на вказаній проблемі. За 30 років існування Група настільки розширила свої впливи, що останнім часом бере участь у різних державних дорадчих органах, серед яких ті, що формують концептуальне забезпечення діяльності Білого дому, готують президентські виступи і документи, мають доступ до окремих державних таємниць і користуються привілеями на рівні державних службовців. Для нас особливо важливо і те, що Група є структурним  підрозділом Американської асоціації політичної науки, забезпечуючи один із найважливіших напрямків її наукових проектів і розробок.

У другому розділі – „Доктринальний і перспективний контексти зовнішньополітичної стратегії Р. Рейгана” – суть Доктрини Рейгана у її зовнішньополітичній частині визначена в рамках примітивного політичного концепту, пов’язаного з первинністю протидії головному ідеологічному опонентові – Радянському Союзу – над усіма іншими складовими процесу.        Із приходом до влади Р. Рейгана уже повною мірою переходить у русло практичної міжнародної стратегії ідея американської винятковості. Ідейно-політичний наступ стає ще однією принциповою рисою його президентства. Особливості методологічного підходу дисертанта до уточнення суті  глобальної доктрини Рейгана через політичний аналіз рішень та праксеологічний вимір конкретної дії дозволяють стверджувати про значні  труднощі, які доводилося долати президентові Сполучених Штатів для реалізації власних планів подолання комуністичної загрози та недопущення її поширення на нові регіони й країни.  Це підтверджує авторське положення про те, що радикальні особливості і складові зовнішньополітичної доктрини Рейгана наштовхувалися на серйозні перешкоди у конгресі як інституційній основі американської демократичної системи. Змістовно доктрина 40-го президента США у представленій нами частині передбачала обов’язкове застосування можливостей і потенціалу ЦРУ.  

Щодо СРСР, Доктрина Рейгана мала обмежену мету – призвести ззовні до радикальних реформ радянської політичної системи, не допускаючи хаотичного розпаду СРСР. Ідея глобальної демократизації у рамках практичної  реалізації Доктрини Рейгана полягала у недопущенні до влади чи усуненні від влади представників і адептів марксистської ідеології. Встановлено, що практичні дії американської адміністрації на підтримку антикомуністичних повстанців у різних регіонах і країнах третього світу, де реально існувала перспектива соціальних революцій, доволі часто суперечили міжнародному праву й американським законам. Підтвердженням є проведення таємних операцій із арсеналу спецслужб, насамперед – ЦРУ. Показано, що найвиразніше проявився абсолютний пріоритет ідеології антикомунізму в міжнародній стратегії Р. Рейгана у діях щодо Нікарагуа, Анголи, Ель-Сальвадору, Чилі, Південної Кореї, Філіппін. Виявлено й уточнено причинно-наслідкові зв’язки між загальною антикомуністичною стратегію адміністрації Рейгана та підтримкою нею нікарагуанських контрас.  Доведено, що хоча адміністрації Р. Рейгана не вдалося повалити діючий в Анголі політичний режим, була досягнута така базова мета офіційного Вашингтона, як недопущення встановлення на півдні Африки прорадянського режиму та відвернення радянського домінування в Африці загалом. Доктрина Рейгана і відповідна зовнішньополітична стратегія позначені  дихотомією між сприянням демократизації зовнішнього світу і доцільністю кооперування із тими диктатурами, авторитарними режимами, політичними силами і різного роду повстанцями, які заявляли про повну відданість боротьбі з комунізмом, незалежно від того, що самі вони переважно були запеклими ворогами демократичного устрою. Нерідко ставиться під сумнів сама доцільність досягнення такої мети, як сприяння демократизації авторитарних режимів. Якщо у часи „холодної війни” такий варіант зовнішньої і безпекової політики пояснювався необхідністю консолідації спільних можливостей протистояння загрозі поширення комуністичної ідеології, то у постбіполярній системі міжнародних відносин знайдено інший аргумент, а саме: безпекова, енергетична та фінансово-економічна доцільність.  40-й і 43-й президенти США сповідували підхід, який полягав у тому, що стабільність у країні, на яку спрямовано увагу американської адміністрації, сприймається більш важливою, ніж послаблення авторитарного режиму із наступною дестабілізацією, яка потребуватиме американського втручання, витрат і втрат. Історії відомо багато фактів, коли політичні і державні діячі США йшли на кооперативні відносини з авторитарними режимами саме для стабілізації ситуації в певній державі, розлад і хаос у якій може дати негативні наслідки для американської безпеки.

         У третьому розділі – „Рейганізм як модель зовнішньої політики і безпеки для наступних президентів США” – головним принципом авторського підходу виступає актуалізація рейганізму, тобто спроба визначити і сформулювати постійні чинники моделі національної безпеки Сполучених Штатів, які практично не піддаються сумнівам, незалежно від того, представник якої політичної сили приходить до влади у цій державі. Особливість полягає в тому, що для адміністрації Рейгана й тогочасної американської дипломатії психологічний чинник часто був вирішальним. Стратегія подолання комунізму була сформована на відповідному усвідомленні, що зумовило розробку і запровадження справді дієвих механізмів політико-ідеологічної руйнації основ радянської політичної системи. З другого боку, маємо підстави стверджувати, що адміністрація Рейгана будувала свою геополітику з певним знанням чи все тим же інтуїтивним відчуттям доцільності застосування положень геополітичних концепцій Спікмена. Йдеться про те, що  наявність безпосередніх чи гіпотетичних загроз тій чи іншій державі призводить до потреби у постійному підтримуванні потужних збройних сил, що були б здатні і спроможні захистити її від зовнішнього втручання. В епоху Рейгана почав безпосередньо запроваджуватися у політику концепт однополюсного світу під американським гегемонізмом. У цьому аспекті найважливішими були різноманітні зусилля, спрямовані на політико-системну модифікацію СРСР водночас із зв’язуванням Радянського Союзу та інших країн договорами в галузі контролю над озброєннями.

         Стратегія поетапного втягування СРСР у світове співтовариство демократичних держав включала комплекс складових політики, серед яких варто виділити знесилення противника мирними засобами, ідеологічний наступ і позбавлення СРСР впливів в інших регіонах і країнах світу. Акцентуючи на ідеологічному вимірі національної безпеки та застосуванні, де це тільки можливо, цілого комплексу таємних операцій, адміністрація Білого дому успішно привернула на свою сторону великі держави, що були прямими чи потенційними противниками Радянського Союзу. Багатий емпіричний матеріал доводить концепт, за яким Сполучені Штати намагались змінити свою стратегію та перейти від балансу сил до поступового „зв’язування” СРСР міжнародними угодами, послаблення радянської політичної системи, внесення ідеологічного розмаїття в соціалістичну  спільноту й, врешті, перетворення „комуністичної імперії” у державу європейського зразка.

         Встановлено, що суб’єктивні оцінки і підходи Р. Рейгана та Дж. Буша-молодшого не мали більш вирішального впливу на позицію їх адміністрацій щодо національної і міжнародної безпеки, ніж реалії зовнішнього світу, пов’язані з конкретною дією радянського керівництва (спроба скористатися розрядкою для забезпечення переваги над Америкою і Заходом загалом, війна в Афганістані тощо). Доведено, що: політико-ідеологічна риторика і взаємне політико-системне заперечення соціалізму і капіталізму відігравали первинну роль в аргументації доцільності гонки озброєнь обома вирішальними сторонами протистояння і конфлікту; адміністрація 40-го президента США вважала пріоритетом для себе такі політичні зміни в СРСР, які б уможливили співробітництво  і кооперування із модернізованою „пострадянською” федерацією для відвертання війни на знищення; Р.Рейган всередині 1980-х років усвідомив, що продовження наступальної безпекової політики у відносинах із СРСР   може призвести до деструктивних наслідків для обох сторін і світу загалом; у десятиліття президентства Ніксона – Форда – Картера Москва прагнула порушити важко досягнутий паритет в озброєннях, що додатково спонукало 40-го президента США  до збільшення частки Пентагона у державному бюджеті; не можна звужувати гонку озброєнь у 1980-ті роки до спроби Білого дому економічно знесилити СРСР, оскільки з боку радянського керівництва збільшення витрат на оборону виглядало обов’язковим у контексті Доктрини Брежнєва, яка передбачала радянське втручання для надання підтримки соціальним революціям і їх організаторам повсюдно у світі. Мобілізація громадської думки в державах євроатлантичної спільноти проти комуністичної „імперії зла” дозволяла Р.Рейгану та його адміністрації заручатися підтримкою конгресу при розробці і прийнятті чергових державних бюджетів, насамперед у питаннях фінансування потреб міністерства оборони. У контексті боротьби з міжнародним тероризмом адміністрація Дж. Буша практично повністю відтворила такий підхід, але з меншою ефективністю. В плані актуалізації рейганізму здійснено спеціальне порівняльне дослідження проявів цієї політичної ідеології в рішеннях і діях адміністрації Дж. Буша-молодшого. Було встановлено відносність такої постановки питання 43-м президентом США з огляду на радикальну відмінність у характері міжнародних систем, цілей, форм і механізмів їх реалізації, суттєвих відмінностей в ефективності дій. На основі історико-порівняльного аналізу показано, що: а) у глобальному дуумвіраті – США і СРСР – останнього етапу епохи „холодної війни” виразно визначилися такі три первинні елементи ефективного вибору методів і механізмів державної дії на міжнародній арені:  1) Баланс воєнної сили. 2) Економічна перевага США. 3) Відносно вища політико-ідеологічна консолідація євроатлантичної спільноти порівняно з так званим соціалістичним табором; б) у американо-російських відносинах постбіполярної епохи адміністрація Буша спробувала відтворити такий підхід, однак остаточним наслідком стало радикальне погіршення американо-російських відносин та наростання антиамериканізму в Російській Федерації.  Американські ресурси, базовані на конкурентній перевазі капіталістичної моделі розвитку, виявилися значно потужнішими, що не було враховано керівництвом СРСР і спричинилося до розпаду соціалістичної наддержави, а на початку ХХІ століття американо-російські відносини формуються і здійснюються в умовах відносного посилення економічного потенціалу Росії та появи серйозних викликів американському гегемонізмові у світі.