ПРОБЛЕМА СТРАТЕГІЧНОГО ПАРТНЕРСТВА У ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНИ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність дослідження, сформульовано мету, завдання, визначено об’єкт, предмет, хронологічні рамки та методологічну основу дослідження, розкрито наукову новизну і практичне значення результатів роботи, показано апробацію результатів дослідження, структуру роботи.

Перший розділ "Джерельна база та стан розробки проблеми" присвячений висвітленню стану вивчення та наукової розробки теми дослідження, аналізу і узагальненню теоретичних підходів до поняття стратегічного партнерства, аналізу джерел і літератури з проблематики дослідження.

Характеризуючи стан наукового вивчення предмета роботи, наголосимо, що в цілому, в сучасній науці про міжнародні відносини спостерігається недостатня теоретична розробка питання "стратегічного партнерства", і це створює ситуацію, коли даний термін у практиці реалізації зовнішньої політики держави використовується часто неадекватно ситуації і наявному між державами рівню відносин. Про це свідчить і відсутність серед дослідників єдиного загальноприйнятого визначення поняття "стратегічне партнерство" та його основних характеристик. Тим не менше, для української науки тема "стратегічного партнерства" не нова, доказом чого слугують як численні праці українських дослідників, так і різноманіття теоретико-методологічних підходів до визначення суті "стратегічного партнерства". Зокрема, вагомий доробок у дослідженні даного питання належить таким ученим, як Г. Перепелиця, І.Жовква, Ю. Сідляр, О. Подворна, М.Гончар, Б. Парахонський, С. Шергін, Е. Лисицин, О. Гончаренко, М. Білоусов, Т.Старак, Б. Тарасюк, А. Гриценко і ін. Крім того, аналізу даного явища присвятили свої наукові розвідки і такі провідні інтелектуальні центри України, як Український центр економічних і політичних досліджень ім. О.Разумкова, Національний інститут стратегічних досліджень, Консультаційний комітет Президентів України і Польщі тощо.

Підготовка дисертаційного дослідження виявила необхідність залучення досить широкого кола джерел, що надало можливість детально дослідити суть стратегічного партнерства та відповідність цьому рівневі відносин українсько-російських та українсько-польських стосунків.

Документальною базою для дисертаційного дослідження слугують ряд законів України, які визначають і регламентують її зовнішню політику, офіційні державні акти, закони, постанови та рішення урядів, документи Міністерства закордонних справ України і Верховної Ради України, різного роду укази, офіційні заяви та виступи посадових осіб і парламентарів, а також двосторонні договори, спільні заяви, декларації, комюніке та інші офіційні документи, укладені між Україною та її стратегічними партнерами, насамперед Російською Федерацією та Республікою Польща.

Другу групу джерел даного дисертаційного дослідження складають праці, які так чи інакше торкаються теоретичного висвітлення питання стратегічного партнерства в зовнішній політиці держав взагалі, і України зокрема. До неї відносяться матеріали круглих столів, що стосуються основних пріоритетів зовнішньої політики України та ряд праць, що висвітлюють окремі аспекти питання стратегічного партнерства і взаємовідносини України з її стратегічними партнерами. Серед авторів цих праць варто назвати М. Пашкова та В. Чалого, І.Мельничука та В. Моцока, В. Радченка, В. Литвина, Р.Синельникова, Ф. Рудича, Ю. Давидова, Ю. Тюрдьо, М. Руденка та деяких інших дослідників, праці яких стосуються визначення основних стратегічних партнерів та пріоритетів України на міжнародній арені.

Нарешті, третя група джерел, використаних при дослідженні даної теми – це ряд праць, які стосуються зовнішньої політики незалежної України в цілому та її взаємовідносин з Російською Федерацією та Республікою Польща зокрема.

Серед досліджень українсько-російського стратегічного партнерства праці таких вітчизняних і російських дослідників, як О.Дергачов, О. Блінов, І. Ніколаєнко, М. Бондаренко, В.Головко, Ю. Макар та І. Мельничук, О. Гринів, Р. Жангожа та Л.Негель, В. Колосов, В. Литвин, А. Радзиевский, які торкаються, в основному, становлення, розвитку та характеристики основних етапів українсько-російських стосунків. Основні аспекти українсько-російського стратегічного партнерства, насамперед економічний і гуманітарний, а також численні проблеми, які, на жаль, існували і продовжують існувати в українсько-російських стосунках, проаналізовано в працях А. Шевцова, О. Чалого, А. Короля, В. Кириченка, О. Білоруса, М. Гончара, І. Дзюби, М. Жука, А. Зіневич, О. Лановенка, В. Малахова, П. Романюка, О. Снігура, Л. Чекаленко, В. Чумака, Є. Козакевича та ін.

Грунтовний аналіз і висвітлення українсько-польських стратегічних відносин, їх розвитку та становлення, динаміки у різних сферах суспільного життя подається в працях О. Знахоренко, К. Кіндрата і С. Трохимчука, Г. Зеленько, С. Буранта, З. Бжезінського, Є. Козакевича, К. Скубішевського, Б. Герeмека, Б. Сурмач, М. Цалки, Л. Доная, А. Мадери, К.Маляка, Є. Новаковського.

Становлення, розвиток та характерні особливості взаємовідносин України з Республікою Польща висвітлюють також праці І. Афанасьєва, Л. Токара, М Гончара та А. Москальця, С. І. Пирожкова, О. Ладивіра, Я.Матійчика, Л. Чекаленко та ін.

У другому розділі "Інструмент стратегічного партнерства в зовнішньополітичній діяльності України: теоретичний аспект" основну увагу звернено на визначення суті та головних засад стратегічного партнерства, проаналізовано основні сфери державного функціонування, де застосовується даний інструмент і відповідно до рівня стосунків у цих сферах зроблено спробу визначити основних стратегічних партнерів України.

Основна проблема стратегічного партнерства, на думку дисертанта, насамперед, полягає у відсутності чіткого визначення даного поняття - жодний словник або енциклопедія не подають детальних дефініцій цього явища. Так само відсутні норми кодифікації поняття "стратегічне партнерство" і в міжнародному праві. Сучасна світова і українська політологічна наука теж не приділяє цьому питанню надто багато уваги. Звідси – питання „стратегічного партнерства” в зовнішній політиці недостатньо розроблене як теоретично-, так і практично, а це часто призводить до того, що даний термін у ході реалізації зовнішньої політики держави використовується неадекватно ситуації, наявному рівню відносин між державами тощо.

Проаналізувавши основні складові терміна "стратегічне партнерство", дисертант приходить до висновку, що такий інструмент зовнішньополітичної діяльності держави, як стратегічне партнерство, очевидно, включає в себе співпрацю між державами, яка зосереджена на всьому комплексі їхніх національних інтересів, проте основний акцент повинен робитися саме на життєво важливі стратегічні національні інтереси та зовнішньополітичні завдання держави, які носять довгостроковий характер. Крім того, як характеристика двосторонніх відносин, стратегічне партнерство передбачає їх особливу, більш високу якість у порівнянні із звичайними, традиційними відносинами двох держав. Відповідно, стратегічне партнерство – це більш високий рівень торгово-економічного співробітництва, несуперечність геополітичних інтересів, зовнішньополітична взаємна підтримка, ефективність контактів державно-політичної, фінансово-промислової, військової, наукової та культурної еліти.

Дисертантом на основі узагальнення міжнародного досвіду, позицій експертів, дослідників і парламентарів сформульовані умови та принципи встановлення стратегічного партнерства. До основних умов належать: наявність принципово важливих для країн-партнерів стратегічних цілей; наявність спільних поглядів і підходів до ключових проблем міжнародної політики, глобального й регіонального розвитку; існування відповідної міждержавної угоди з визначенням обов’язків сторін у досягненні цілей; наявність і дія внутрішніх і міжнародних механізмів, стимулів, що спонукають держави-партнери реально здійснювати стратегічне партнерство та реальні дії держав-партнерів у сфері їх стратегічного партнерства, які відповідають за змістом і термінами стратегічним.

Щодо основного принципу стратегічного партнерства, то ним є, перш за все, ефективний захист власних національних інтересів. Крім цього, до основних принципів стратегічного партнерства можна віднести такі: взаємна зацікавленість партнерів у плідній співпраці у різних сферах, обопільне визнання стратегічного характеру партнерства; готовність партнерів враховувати національні інтереси один одного; рівноправність відносин стратегічного партнерства; довготривалий характер партнерських взаємин; дисциплінованість, послідовність і прогнозованість партнерських відносин; висока ефективність стратегічного партнерства.

Питання „стратегічного партнерства” тісно пов’язане з питанням геополітичного вибору України. За роки незалежності політичними і науковими елітами української держави опрацьовано декілька геостратегічних моделей зовнішньополітичного розвитку України, і в контексті цих моделей питання „стратегічного партнерства” досить актуальне, оскільки допомагає визначити і зрозуміти основні пріоритети України на міжнародній арені, а також основні цілі, які висувають перед зовнішньополітичною стратегією України її державні інтереси. Україна, як і інші країни світу, самостійно обирає своїх стратегічних партнерів. Для неї це питання більш ефективного включення в існуючу систему міжнародних відносин, і тому її вибір ґрунтується на стратегічному баченні нею власного шляху розвитку, усвідомленні національних інтересів і шляхів їх реалізації. Водночас питання стратегічного партнерства для української зовнішньої політики досить складне, оскільки багато з держав, проголошених стратегічними партнерами України, не зовсім відповідають цьому статусу. Тому, на думку дисертанта, виникає потреба розібратися в реальному стані відносин України та тих міжнародних суб’єктів, які були задекларовані як її стратегічні партнери. У зв’язку з цим дисертант пропонує проаналізувати основні сфери державного регулювання, в яких реалізуються відносини стратегічного партнерства (економічна, енергетична, політична сфера та сфера безпеки) і відповідно до рівня стосунків у цих сферах визначити основних стратегічних партнерів України.

Такий аналіз дає змогу побачити, що серед країн, які були проголошені стратегічними партнерами України, такому статусу найбільше відповідають дві сусідні з Україною держави – Російська Федерація та Республіка Польща. Саме співпраця з ними відповідає рівню стратегічного партнерства у таких сферах, як політична, економічна, енергетична, сфера безпеки. Крім того, згідно із заявами політичної еліти української держави та програмними документами української зовнішньої політики, ці країни найчастіше фігурують у якості стратегічних партнерів. Тому дисертант пропонує саме ці держави розглядати справжніми стратегічними партнерами, оскільки відносини з ними найбільше підпадають під визначення стратегічного партнерства, відповідають його основним принципам і критеріям.

У третьому розділі "Російська Федерація як найбільший стратегічний партнер України" дисертантом робиться спроба розкрити суть і зміст стратегічного партнерства між Україною та Російською Федерацією, показати етапи становлення і розвитку українсько-російських відносин у різних сферах державного функціонування, висвітлити стратегічні інтереси обох країн і геополітичне значення їхньої співпраці.

Російська Федерація є найбільшим і одним з найважливіших сусідів України, тому розвиток відносин стратегічного партнерства з нею посідає важливе, ключове місце в системі пріоритетів української зовнішньої політики поряд з реалізацією курсу на інтеграцію з ЄС. Випливає це не тільки з геополітичного розташування України (хоча, передусім, з нього), але і з вікової спадщини політичних, економічних і культурних зв’язків між цими країнами, з традиції співіснування в рамках однієї держави.

Незважаючи на те, що історія становлення і розвитку відносин між обома державами була досить складною, Україні і Росії вдалося досягти певного прогресу в двосторонніх стосунках, хоч і початок цих стосунків був досить важким. Робота над урегулюванням і нормалізацією стану відносин ускладнювалася також багатьма чинниками, з яких найважливішими були проблема поділу Чорноморського флоту і його статус, а також так зване "кримське питання". Етап формування базової структури українсько-російських міждержавних стосунків завершило підписання "Договору про дружбу, співпрацю і партнерство", який і став основним документом, що проголошував стратегічне партнерство між двома державами.

Наступний етап українсько-російського стратегічного партнерства розпочався з обранням президентом Росії В. Путіна. Специфічність цієї фази полягає на прагненні Путіна до відновлення сильної, централізованої держави, яка б відігравала роль одного з полюсів сили у світовій геополітиці. Політика Путіна, спрямована на формування жорсткої системи державної влади в Росії, вплинула і на її стосунки з державами СНД, як і з Україною. Як наслідок, стосунки між державами стали більш прагматичні.

Водночас Москва повністю зрозуміла і прийняла той факт, що незалежність України незворотна, а її повага – в інтересах Росії. Така зміна спричинилась до покращення двосторонніх стосунків на початку 2000-х років. Але вже з 2003 р. українсько-російські стосунки набули тенденції до погіршення і оберталися, в основному, навколо ряду проблем, серед яких, в першу чергу, варто згадати суперечку про морський кордон і о. Тузлу, вибори в Україні в 2004 р, постійні проблеми з постачанням енергоносіїв тощо.

Незважаючи на не зовсім задовільний стан відносин, Україну і Росію, без сумніву, зв’язують стратегічні інтереси. Деякі з них збігаються, сприяючи зближенню обох держав, інші, навпаки, розходяться і утруднюють стосунки. Основним інтересом Росії є недопущення того, щоб політика Києва зробила можливою появу НАТО на північному узбережжі Чорного моря, оскільки Москва бачить у цьому загрозу своїй стратегічній позиції в басейні Чорного моря. Ця геополітична мета пов’язана з принциповим значенням української території як транзитного обширу для Росії. Крім того, Росія має також на Україні численні економічні інтереси, не пов’язані з транзитом зокрема, імпорт українських продовольчих товарів. Останнім полем інтересів Росії в Україні є так зване “російське питання”.

Основним інтересом України є збереження незалежності і запобігання ситуації, в якій економічна і політична перевага Росії перетворилася б на політичну залежність. Другий ключовий інтерес України пов’язаний з енергетичною залежністю від Росії. Адже остання постачає в Україну більшість споживаної українцями нафти і газу і неодноразово використовувала цю залежність, переслідуючи свої політичні цілі. Україна також зацікавлена як утриманням російського транзиту через свою територію, так і в експорті до Росії різних товарів, які Росія могла б купувати.

Аналіз даних стратегічних інтересів, а також рівня відносин між Україною та Російською Федерацією, на думку дисертанта, свідчить про те, що, незважаючи на формальне проголошення стратегічного партнерства і постійне його підтвердження в риториці політичних еліт обох держав, наявний рівень відносин не зовсім відповідає такому статусу, насамперед у політичній сфері та сфері безпеки.

Четвертий розділ "Виміри стратегічного партнерства України і Польщі" присвячений історії розвитку та характеристиці стратегічного партнерства між Україною та Республікою Польща.

На думку дисертанта, Республіка Польща привертає особливу увагу серед ряду держав і міжнародних організацій, проголошених стратегічними партнерами України, протягом часу існування її як незалежної держави. Це зумовлено не тільки тим, що дана держава є безпосереднім сусідом України, тісно пов’язана з нею в плані історичному, культурному та етнічному, але передовсім якістю і змістом стратегічної співпраці обох держав. Крім того, на фоні стратегічного партнерства України з Росією, українсько-польські відносини виглядають досить симетричними і рівноправними, а це – важлива ознака стратегічного партнерства.

Ведучи мову про становлення і розвиток українсько-польського стратегічного партнерства, дисертант, базуючись на дослідженнях польських та українських учених, пропонує умовно виділити кілька періодів, кожен з яких має свої певні особливості:

1. Підготовчий період (1989-1991 рр.) – перші спроби розбудови стосунків в умовах неповної суверенності України.

2. Так званий „романтичний період” (початок грудня 1991 р. – початок 1993 р.) – період досить динамічного розвитку українсько-польських контактів і підтримки поляками політики офіційного Києва практичними діями.

3. Період певного охолодження стосунків (1993-1995 рр.) – зумовлений нестабільною політичною, економічною і соціальною ситуацією в Україні, а також цілковитою концентрацією Польщі на „західних” цілях своєї зовнішньої політики.

4. Період стратегічний (розпочався з кінця 1995 р.) – становлення і розвиток „стратегічного партнерства” між обома країнами, формальним закріпленням якого став Меморандум про стратегічне партнерство Польщі і України (21 червня 1996 р.). Даний період триває і до сьогодні, хоча і зазнав певних змін із моменту вступу Республіки Польща до Європейського Союзу.

Становлення стратегічного партнерства між обома державами для їхньої політичної еліти означало, перш за все, взаємну дипломатичну підтримку на світовій політичній арені. Тому можна стверджувати, що Меморандум про стратегічне партнерство відкрив у історії стосунків обох країн нову сторінку. Стратегічне значення українсько-польських стосунків підкреслюють також часті контакти на найвищому рівні, регулярні зустрічі президентів, глав урядів, керівників різних комісій і парламентських груп.

Щодо основних аспектів українсько-польського стратегічного партнерства, то особливо значною виглядає співпраця в економічній сфері. Важливою частиною цієї співпраці є співробітництво між окремими регіонами, особливо у межах єврорегіонів “Карпати” і “Буг”, де значна увага приділяється також таким сферам, як екологічна безпека, сприяння спільним програмам охорони здоров'я, боротьбі з злочинністю, туризму.

Відносини України та Польщі у військовій сфері можна назвати досить добрими. Активно розвивається співпраця у межах підписаної між обома державами програми "Партнерство заради миру", яка врегульовує стосунки обох країн з НАТО і в межах якої вони активно співпрацюють у військово-політичній сфері та беруть спільну участь у військових тренуваннях.

Інтенсивними є і контакти між двома країнами в галузі культури й освіти. Ведеться активний обмін між культурно-мистецькими та спортивними закладами, науковими установами, молоддю обох країн.

Ще одним особливо актуальним і важливим аспектом українсько-польських відносин є підтримка Польщею прагнень України приєднатися до західного світу. За останні роки Польща стала найбільш відкритою західною країною для України, а польсько-українська співпраця переросла у динамічну і найбільш перспективну в регіоні, виступаючи основним рушієм у втіленні європейських прагнень України. Від середини 90-х рр. Польща здійснює досить послідовну політику щодо України, виконуючи щодо неї таку собі “цивілізаційну місію”, захищаючи її інтереси на міжнародному рівні, активно підтримуючи при вступі до Ради Європи у вересні 1995 р. та вступі до ЦЄІ у 1996-му р., виконуючи роль посередника й “миротворця” під час різного роду скандалів і подій.

Дисертант вважає, що проблема українсько-польських відносин становить безсумнівний як науковий, так і політичний інтерес. Адже йдеться про стосунки, які мають не лише велике значення з погляду національних інтересів обох держав, але і у розвитку загальноєвропейських процесів. Сьогодні Польща відіграє важливу підтримуючу роль для української держави на міжнародній арені, тому стратегічне партнерство з Польщею набуває важливого значення, особливо в контексті реалізації євроінтеграційного курсу України.

Зі свого боку Україна для Польщі не менш важлива. Як зауважують польські аналітики, Польща як європейська держава, потребує України, особливо після того, як Білорусь повністю відійшла до політичної орбіти Росії. Важливий також економічний аспект відносин, оскільки з розвитком польської економіки зростає потреба у ринках збуту продукції, а Україна саме і є одним з найбільших таких ринків.

Отже, попри те, що Україна намагається розвивати стосунки з багатьма країнами, розвиток багатоаспектних відносин з Польщею носить пріоритетний та стратегічний характер і  важко не погодитись з твердженням про те, що сучасні українсько-польські відносини є справді стратегічними і однаково важливими для обох держав.