Безпекова політика Індії в Південній Азії (1989-2004) :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено наукове значення роботи, розкрито її зв’язки з науковими програмами, сформульовано мету та завдання дослідження, визначено його об’єкт та предмет, обґрунтовано наукову новизну роботи, її теоретичне та практичне значення, висвітлено методологічні засади та структуру дослідження, наведено інформацію про апробацію та публікацію результатів дослідження.

У першому розділі – „Концептуально-методологічна і джерельно-документальна база дослідження” – обґрунтовано концептуальні засади дослідження, категорійно-понятійний апарат, наводиться пояснення методологічних засад дослідження та огляд основних джерел, використаних при підготовці дослідження, а також літератури, присвяченої проблематиці безпекової політики Індії.

Базове поняття дисертації, „безпекова політика”, в контексті мети та завдань дослідження тлумачиться автором як розглянута в певних хронологічних та географічних рамках реакція держави на зовнішні загрози - дії, спрямовані на подолання загроз національній безпеці і забезпечення власних безпекових інтересів. Для дослідження комплексного предмету як безпекова політика держави, що поєднує в собі як якості реакції на вплив середовищ системи, так і цілком самостійного явища, застосовується теорія комплексів безпеки, що спирається як на положення системного підходу, так і на окремі постулати політичного реалізму. В рамках даного підходу безпекова політика Індії аналізується на рівні окремої держави, власне регіональному рівні та на глобальному рівні (в частині аналізу впливу на регіональну безпекову політику Індії політики великих держав у Південній Азії).

З метою уточнення регіональних рамок реалізації Індією своєї безпекової політики здійснюється аналіз використання терміну «Південна Азія» у офіційній політиці Індії та фаховій літературі, встановлюється факт відсутності його єдиного тлумачення та обґрунтовується власний підхід до визначення сучасних рамок південноазійського комплексу безпеки. На думку автора, в контексті трансформації системи міжнародних відносин в Азії існує тенденція до розмивання усталених меж регіонів та їх адаптації до параметрів міжнародної активності регіональних держав.

В якості джерельної бази дослідження використовуються офіційні документи індійської зовнішньої політики, політичні документи партій, що брали участь в управлінні країною протягом досліджуваного періоду, тексти виступів вищих посадових осіб Індії з проблем зовнішньої та безпекової політики країни, двосторонні та багатосторонні документи, учасником яких виступала Індія. Автор докладно аналізує літературу, присвячену проблематиці зовнішньої політики Індії, її національній безпеці та відносинам з окремими державами. На рівні академічних монографій він тематичні дослідження представлені відносно невеликою кількістю праць, у той час як основна частина наукових розробок зосереджена у статтях, опублікованих у академічних та політичних виданнях та тематичних дослідженнях наукових центрів.  В розділі аналізуються дослідження науковців та наукових центрів Індії, інших південноазійських держав, США, Великобританії, Росії, висвітлено внесок українських дослідників до розробки тематики безпекової політики Індії.

Характерною рисою праць індійських дослідників „старшого покоління”, що увійшло в політичну науку у 1970-1980-х рр., (К.Субраманьям, Дж.Діксіт, П.Чарі, К.Баджпаї, Р.Тхакур, А.Матту, Д.Банерджі) є нівелювання межі між політичною наукою та практичною політикою і міжнародно-політичною журналістикою, що пов’язано з поєднанням ними політичної, дипломатичної та наукової діяльності. Предметом досліджень цих науковців переважно є основоположні проблеми безпекової політики Індії – індійсько-американські відносини, політика Індії щодо Пакистану та Кашмірської проблеми, формування політики Індії у сфері нерозповсюдження. Особливе місце в дослідженнях старшого покоління посідають монографії Дж.Діксіта «Зовнішня політика Індії: загроза тероризму» та «Зовнішня політика Індії та її сусіди», де подано розгорнутий аналіз еволюції позицій урядів Індії з широкого спектру регіональних проблем.

Особливістю досліджень «молодшого покоління» індійських дослідників (С.Сингх, Б.Карнад, Б.Челейні, Р.Басрур, Р.Буданія) є застосування наукового апарату західних політичних досліджень, більша неупередженість дослідницьких позицій, звертання до тем, пов’язаних не лише з зовнішньою політикою Індії, але й з регіональним розвитком Південної Азії. Окреме місце серед цих досліджень посідають праці, присвячені аналізу теоретичних аспектів безпекової проблематики Південної Азії, підготовані Р.Басруром («Зовнішні стосунки Індії: теоретичний аналіз» та «Безпека у новому тисячолітті: погляд з Південної Азії») та Р.Буданією («Дилема національної безпеки Індії»).

Значний вплив на розвиток південноазійських досліджень мають дослідження американських науковців. Переважна більшість цих досліджень зосереджені в комерційних дослідницьких центрах (Брукінгз інстітьюшн, РАНД), університетських наукових центрах (Південноазійський інститут Колумбійського університету, Центр дослідження Індії Пенсільванського університету) та неурядових аналітичних центрах (Центр Г.Стімсона, Міжнародна група з вивчення криз, Центр стратегічних та міжнародних досліджень). До числа провідних американських фахівців у галузі досліджень Індії та Південної Азії належать С.Телбот, С.Коен, Е.Телліс, С.Гангулі, М.Крепон. Значний вплив на розвиток південноазійських досліджень в США справляють представники індійської діаспори - Е.Телліс та С.Гангулі. Останнім зроблено значний внесок у аналіз факторів еволюції кашмірської проблеми у індійсько-пакистанських відносинах протягом 1980-1990-х рр. (монографії «Безкінечний конфлікт» та «Криза в Кашмірі: провісники війни, сподівання на мир»).

         Серед російських фахівців найбільший внесок до аналізу проблем безпеки Індії та Південної Азії  зроблено Т.Шаумян, В.Бєлокреницьким, В.Москаленком, Ф.Юрловим, Б.Клюєвим, А.Празаускасом. Наукові розвідки Центру індологічних досліджень Інституту сходознавства РАН «Южная Азия: конфликты и геополитика», «Южная Азия в мировой политике», «Россия и Индия в современном меняющемся мире» містять глибокий аналіз цілого ряду аспектів зовнішньої політики Індії та її відносин з іншими державами – передусім, Росією, КНР та США.

В Україні дослідження проблематики зовнішньої політики Індії та регіонального розвитку Південної Азії знаходяться на етапі становлення і переважно представлені науковими статтями, що висвітлюють окремі аспекти цієї проблематики. Серед українських вчених необхідно відзначити О.Лукаш, О.Борділовську, І.Горобця, П.Ігнатьєва та С.Галаку. Серед окремих досліджень слід виділити розділ «Ядерні перегони на Індостані» монографії С.Галаки «проблема нерозповсюдження ядерної зброї у міжнародних відносинах», у якому автор аналізує позиції держав і простежує еволюцію їх ядерної політики з точки зору глобального режиму нерозповсюдження. Окремі аспекти безпекової політики Індії висвітлено у статтях О.Лукаш та О.Борділовської.

У другому розділі - „Теоретичні аспекти безпекової політики та національної безпеки Індії у 1989-2004 рр.”, аналізуються структурні виміри безпекової політики Індії, що виступають як елементи аналітичної моделі такої політики. В рамках здійснення аналізу проблем регіональної безпеки Південної Азії досліджується структура регіонального комплексу безпеки, простежується логіка її трансформацій після завершення холодної війни, визначається коло основних зовнішніх загроз, що впливають на безпеку південноазійської системи міжнародних відносин, простежується розвиток політики у регіоні найвпливовіших позарегіональних держав, характеризується регіональний контекст здійснення Індією своєї безпекової політики.

В розділі викладено розгорнутий аналіз еволюції концептуальних підходів до зовнішньої та безпекової політики урядів, що перебували при владі в країні у 1989-2004 рр. Зроблено висновок, що у безпековій політиці Індії досліджуваного періоду спадковість простежується лише у найзагальніших аспектах, зокрема, основоположних цінностях та задекларованих інтересах, в той час як у головних напрямках та засобах реалізації безпекової політики простежуються кардинальні зміни, пов’язані з завершенням домінування у політичному житті країні однієї політичної партії, значним рівнем політичної нестабільності та зростанням ролі релігійного чинника у політичному житті країни.

За результатами аналізу взаємовпливу регіональної безпекової політики Індії і регіональної безпеки і стабільності в Південній Азії робиться висновок, що характер політики Індії у більшій мірі визначає структуру регіонального комплексу безпеки, ніж знаходиться під її впливом, водночас в рамках взаємозалежності існує дилема безпеки Індії, пов’язана з її домінуючим положенням у регіональному комплексі безпеки.

У третьому розділі – „Основні напрямки безпекової політики Індії в Південній Азії у 1989-2004 рр.” проаналізовано особливості політики Індії у трьох аспектах, визначених як головні напрямки безпекової політики країни досліджуваного періоду, – політиці щодо Пакистану, безпекових взаємодіях з КНР та ядерній політиці.

За результатами аналізу еволюції політики Індії щодо відносин з Пакистаном обґрунтовується сучасна конфігурація дилеми безпеки у двосторонніх відносинах країн, що враховує появу та розвиток чинника ядерної зброї та існування розгалуженої структури безпекових взаємодій у регіоні, передусім – в рамках трикутника Індія-Пакистан-Китай. В рамках аналізу комплексу конфліктності у відносинах Індії та Пакистану головне місце відводиться Кашмірській проблемі як центральному питанню міждержавних суперечностей і найбільш конфліктогенному чиннику функціонування регіональної системи безпеки.

На основі аналізу індійсько-китайських безпекових взаємодій у розділі вказано на тенденцію до консервування причин конфліктності, що ускладнювали відносини між Індію та Китаєм у 1960-1980-х рр. Досліджено роль негативного стереотипу сприйняття КНР індійською політичною елітою у формуванні політики Делі у двосторонніх відносинах.

На підставі аналізу особливостей ядерної політики Індії на регіональному, глобальному та двосторонньому рівні доведено, що набуття Індією ядерної зброї є незворотнім фактом, пов’язаним з характером держави та її політичної культури, а не з політикою окремих урядів. Індійська ядерна політика перебуває у тісному зв’язку з політикою та діями у Південній Азії Пакистану і спирається на конфронтацію з цією країною як на головний механізм легітимізації ядерного вибору. Наявність у Індії ядерної зброї є головним аргументом країни у боротьбі за статус великої держави, але, водночас, є потенційно найбільшою загрозою її національній безпеці.