СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНА ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНЦІВ У ПОЛІЕТНІЧНЕ СУСПІЛЬСТВО КАНАДИ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність дисертаційного дослідження, показано ступінь його наукової розробки, визначено мету, завдання, об’єкт та предмет дослідження. Визначено методологічну основу, наукову новизну, практичне значення роботи, а також вказано на апробацію результатів дослідження, структуру дисертації.

У першому розділі „Дослідження проблеми та її джерельне забезпечення” здійснено аналіз наукової літератури вітчизняних та зарубіжних вчених з проблематики дисертаційного дослідження. Оскільки дисертаційне дослідження хронологічно охоплює тривалий проміжок часу, проблемі соціально-політичної інтеграції українців в поліетнічне суспільство Канади присвячена велика кількість публікацій політологічного, соціологічного та історичного характеру. Ці проблеми розроблялися і продовжують вивчатися далі в українській та канадській суспільствознавчій науці, а також, меншою мірою, в наукових дослідженнях деяких інших країн, зокрема Польщі, Росії.

Дотепер обрана тема комплексно в Україні не досліджувалася, хоча з’явилося, особливо з часу здобуття Україною незалежності, ряд різнопланових публікацій як монографічного характеру, так і статей в наукових виданнях. Доробок українських учених стосовно українсько-канадської проблематики хронологічно можна розділити на три частини: 1) роботи дорадянського періоду; 2) видання за радянських часів; 3) дослідження в незалежній Україні. Запропонований поділ носить доволі умовний характер, оскільки в радянський час дослідження українсько-канадської тематики велися переважно українськими вченими, що проживали на західно-українських землях, котрі перебували у складі Австро-Угорщини. Що ж стосується українських земель у складі Росії, то звідси потік виїзду на Захід був незначним і він, за рідкими виключеннями, не досліджувався.

Власне кажучи, про дослідження українсько-канадської проблематики в радянські часи доводиться говорити про період по Другій світовій війні. Цілком зрозуміло, що вони велися у контексті загального розвитку радянської суспільствознавчої науки. Згідно з нею потрібно було беззастережно засуджувати „український буржуазний націоналізм” в усіх його проявах. Тепер, на другому десятилітті незалежності України, видається доцільним при аналізі праць українських радянських суспільствознавців за часів СРСР ставитися з розумінням до того, за яких умов вони виконувалися. Чимало з них, попри неминучий тоді ідеологічний наліт, зберігають свою актуальність й тепер.

Одним з перших проблему вживання українців у канадське суспільство порушив на рубежі 50-х-60-х рр. минулого століття А.М.Шлєпаков, видавши книгу „Українська трудова еміграція у США і Канаді (кінець ХІХ – початок ХХ ст.)”.

Певний вклад у дослідження українсько-канадської проблематики у 60-х-80-х рр. зробили такі українські вчені, як: О.О. Ковальчук, Лещенко Л.О., О.Ю.Макар, Мартиненко Б.А., Наулко В.І., Суглобін С.І. З другої половини 70-х рр. канадознавство, а передусім дослідження різних сторін життя українських канадців набуло значного розвитку в Чернівецькому університеті, де захищено десяток кандидатських і докторських дисертацій з історичних, політичних та педагогічних наук О.І.Сичем, І.С.Руснаком, С.Г.Федуняком, Т.Я.Лупулом, П.М.Катеринчуком та ін.

Чи не найважливіший внесок у розвиток українського канадознавства, передусім дослідження українсько-канадської проблематики в незалежній Україні, зробив київський науковець В.Б.Євтух. Він продовжив роботу, розпочату ще за часів СРСР. Одноосібно або із  своїми послідовниками, вчений розробив ґрунтовну методологічну базу для дослідження становища національних меншин в багатонаціональних суспільствах. У методологічному плані корисними для дисертанта виявилися праці О.М.Майбороди, М.І.Обушного, енциклопедичні видання під редакцією Ю.І.Римаренка та ін.

В умовах незалежної України з’являються все нові і нові дослідження, які охоплюють ті чи інші сторони понад сторічного проживання українців у Канаді. Зокрема, сказане стосується праць О.В.Картунова, С.П.Качараби, О.М.Гриценко, В.П.Трощинського, А.А.Шевченка.

Доречно згадати про те, що про ті чи інші аспекти життя українських канадців пишуть також російські та польські вчені. Серед російських варто назвати М.Я.Берзіну, Л.В.Поздеєву, О.С.Сороко-Цюпу, В.О.Тішкова, Л.М.Фурсову. Тепер при РАН засновано Російську асоціацію дослідження Канади, яка під редакцією В.О.Коленеко видає „Російські дослідження з канадської проблематики”. Щоправда, російські вчені ніколи не виділяли українсько-канадську тематику, а розглядали її окремі аспекти при дослідженні загальноканадської проблематики. Серед польських дослідників доцільно згадати А.Зємбу та А.Речинську, котрі у 80-х – 90-х рр. зробили внесок у вивчення українсько-канадської проблематики.

Найчисельніші публікації протягом понад столітнього часу перебування українців у Канаді вийшли практично про всі сторони їх життя там. Авторами досліджень є вчені як українського, так і неукраїнського походження. Дисертант мав змогу познайомитися з ними і залучити їх до свого дослідження. У Канаді діє ряд дослідницьких центрів, які займаються цією проблематикою. Серед них Канадський інститут українських студій на базі Альбертського університету в Едмонтоні, енциклопедичне видавництво при Торонтському університеті, науково-дослідні осередки при Манітобському, Оттавському, Саскачеванському та інших університетах. Перші роботи українсько-канадських з’явилися ще до Першої світової війни, у міжвоєнне двадцятиліття. Проте, фундаментальні монографічні дослідження вийшли по Другій світовій війні, а особливо з запровадженням політики багатокультурності в Канаді. Їх авторами стали В.Кисілевський, М.Марунчак, О.Мартинович, М.Лупул, Б.Кордан, В.Ісаїв, Ю.Божик, А.Макух, Л.Луцюк, Р.Сенькусь, П.Юзик, Ю.Стечишин та ін.    

Не менше значення для дослідження українсько-канадської проблематики мають праці канадських авторів неукраїнського походження. Одними з перших нею займалися Дж.Вудсворт, Р.Енґленд, Дж.Ґіббон – автор праць про канадську мозаїку, Ч.Янг, В.Макінтош, Д.Корбетт, Е.Сміт, Дж. Портер. А в наш час – Дж.Беррі, В.Кальбах, З.Рейтц, Г.Тропер та інші.

У другій частині розділу дисертант проаналізував залучені архівні і опубліковані матеріали, спогади, матеріали преси, а також інтернет-інформацію. До дослідження залучені матеріали Національного архіву Канади, провінційних архівів Манітоби та Саскачевану. У Канаді видано чимало документальних публікацій, які дають можливість дослідити питання соціально-політичної інтеграції українців у канадське суспільство. Дисертант, зокрема використав матеріали канадських щорічників, „Статистичного довідника про українців у Канаді, 1891-1976” під редакцією В.Дарковича та багато інших.

Деяку інформацію дисертант почерпнув із Центрального державного історичного архіву у Львові, Чернівецького обласного державного архіву. Цінною для дослідження виявилася інформація з Поточного архіву МЗС України, а також інтернет-інформація Посольства Канади в Україні, українських громадських організаціях Канади тощо. При написанні дисертації використано також україномовні та англомовні спогади українських піонерів Канади, зокрема Н.Дмитріва, П.Зварича, В.Чумера та ін. і матеріали преси різних часів.

Використані дослідження та документальні матеріали дозволили глибоко вникнути у суть справи і виробити методологічні підходи до вирішення піднятих питань.

Другий розділ „Історико-політичні передумови інтеграції українців у канадське суспільство” присвячений, у своїй першій частині, причинам, характерові та складові української еміграції до Канади. Ставлячи собі за мету дослідити життєдіяльність української етнічної групи Канади дисертант охопив дослідженням увесь період її перебування там. Тому, починаючи розповідь про прибуття українців до Канади, він повинен був рахуватися з тим, що вони потрапляли туди в минулому трьома великими потоками. Після кількадесятирічної перерви, з середини 80-х рр. ХХ ст., розпочалася нова хвиля виїзду українців за кордон, в т.ч. й до Канади. Отже, дисертант повинен був врахувати, що кожен масовий вихід українців із своїх етнічних земель породжувався відповідними причинами, водночас схожими і відмінними на кожному з етапів. Проте, за будь-яких обставин були присутні економічні та політичні мотиви – окремо чи разом.

Переселенський рух кінця ХІХ- початку ХХ ст. виник внаслідок важкого соціально-економічного становища західноукраїнського населення. Малоземелля та низький життєвий рівень виступали головними побудниками масової еміграції. Хоч не тільки вони. Як видно з аналізу багатьох джерел, стимулом до виїзду виступала не лише крайня нужда, але й намагання досягти вищого добробуту або навіть зміни свого суспільно-політичного статусу. Останнє стосувалося незначної кількості емігрантів, які мали певну освіту, відповідні амбіції, володіли мовами.

Безпосереднім поштовхом до виїзду жителів західноукраїнських земель до Канади стала, на думку дисертанта, також бурхлива діяльність різноманітних еміграційних бюро та їх агентів. У Львові, Чернівцях та інших містах діяли представництва пароплавних, залізничних та інших компаній – австрійських, англійських, голландських, канадських. Діяльність агентів намагалися обмежувати австро-угорські власті. Приймалися з цього приводу навіть законодавчі акти. Проте, ефективність протиеміграційних заходів виявилася малоефективною. Вважається, що до Першої світової війни до Канади прибуло з Австро-Угорщини понад 170 тис. українців, за іншими даними 200 тис. осіб.

Притік українців до Канади по Першій світовій війні походив в основному з Польщі. Польська дослідниця А.Речинська облічує кількість тих, хто тоді прибув з Польщі до Канади у 140 тис. осіб. Враховуючи те, що більшість виїжджала з воєводств, де переважало українське населення можна вважати, що серед вибулих було щонайменше 56 тис. українців. Але українці продовжували їхати і з Закарпаття, тобто з Чехо-Словаччини, Румунії. Хоч, за незначними виключеннями, з міжвоєнної УРСР еміграції до Канади не було, мала місце т.зв. вторинна еміграція, тобто приїзд до Канади українців, котрі з відомих причин були змушені покинути батьківщину раніше. До Канади прибували українські емігранти, котрих війна і революція розкидала по Європі і Азії.

Канада для українців виявилася по Першій світовій війні досить привабливою, оскільки там вже проживала потужна українська етнічна група, яка, з одного боку, допомагала новоприбульцям уникнути багатьох прикрощів піонерського життя, а, з іншого – сама підсилювалася за рахунок приїзду відомих громадсько-політичних діячів, котрі зміцнили організоване життя української громади.

Причини еміграційного потоку у міжвоєнний період залишалися здебільшого такими ж самими як і на попередньому етапі, хоча більше з’явилося тих осіб, котрі виїздили за політичними мотивами внаслідок територіальних змін після Першої світової війни.

Наступну „велику хвилю” української еміграції склали ті особи, котрі потрапили до Канади після Другої світової війни. Більшість їх походила з Західної України, але не бракувало серед них вихідців з усіх регіонів України. Близько 250 тис. українських біженців не повернулися до Радянського Союзу. З них Канада згодом прийняла, за різним  даними, до 40 тис. осіб. Цій переселенській акції були притаманні суто політичні мотиви.

І остання хвиля прибуття українців до Канади – нинішня, розпочалася з другої половини 80-х рр. і продовжується дотепер. До всіх країн, в т.ч. й Канади, українці їдуть насамперед з метою поліпшити своє матеріальне становище. Кількість іммігрантів до Канади важко обрахувати, бо одні туди прибувають офіційно, але значно більше – залишається там нелегально, в надії на майбутню легалізацію.

У другій частині розділу дисертант висвітлює питання формування української етнічної групи Канади, починаючи з часу прибуття туди перших українців в останній декаді ХІХ ст. Хоч загалом орієнтовно  підраховано кількість прибулих до Канади українців протягом усіх хвиль їх прибуття туди, однак дані ці досить наближені. Тим більше, що практично до 30-х рр. ХХ ст. українців реєстрували австрійцями, поляками, галичанами, буковинцями, русинами. І лише після того з’явилася у переписах рубрика „українці”.

Тим не менше, прибулі перші українці до Канади, одержуючи земельні наділи, т.зв. гомстеди, намагалися поселитися компактно в степових провінціях Манітоба, Саскачеван, Альберта. Багато з тодішніх поселень вони назвали так, як називалися їх села, міста і містечка на покинутій батьківщині. В пошуках засобів для освоєння гомстедів чоловіки-українці наймалися на будову залізниць, вирубування лісу, на вуглевидобувні шахти тощо. Згодом ця категорія поповнила український прошарок міст, який спочатку був дуже незначним.

Відразу по прибутті до Канади українці виявили схильність до налагодження організованого громадського і культурного життя. Початковою ланкою організації виявилася Церква, особливо греко-католицька (у Канаді – українська католицька). При церковних громадах відкривалися школи, створювалися хори, драматичні і танцювальні гуртки. Згодом почали виходити україномовні газети, журнали. Так, з 1910 р. у Вінніпезі виходить „Український голос”. Про роль українців у Канаді засвідчує те, що вже у ті далекі роки канадські власті відкрили вчительську семінарію для підготовки двомовних – українсько-англійських – вчителів з української молоді.

Поступово українців замість „брудних галичан” і „брудних буковинців” стали вважати за „добрий поселенський елемент”, „чесний в грошових справах” і таких, що „зробили великий поступ”.

У міжвоєнний період серед українців Канади вималювалося два політичні напрями – націоналісти і прогресивні (за радянською термінологією). Тоді організаційно переважали другі. Проте, після Другої світової війни, внаслідок прибуття до Канади значної кількості науковців, вчителів, інженерів, громадсько-політичних діячів, розчарованих у радянській дійсності, шальки терезів переважили на бік перших. Але практично до розпаду СРСР ще тривала боротьба між націоналістами і прогресистами, хоч з усього було видно, що останні помітно втрачали позиції, а після розпаду Радянського Союзу позбулися їх остаточно.

У третьому розділі „Соціально-економічні аспекти інтеграції” дисертант зупинився на освітньому рівні канадців українського походження та їх професійній зайнятості і підприємницькій діяльності.

Розгляд питання про освітній статус представників української етнічної групи в Канаді дисертант розділив на декілька підпитань, а саме:

а) розгляд стартових можливостей щодо освітньої інтеграції українців у канадське суспільство;

б) освітній статус українських канадців по відношенню до всього населення країни;

в) роль програм українознавства та вивчення української мови в умовах інтегративних процесів.

Значна частина українських іммігрантів кінця ХІХ – початку ХХ ст. була малописьменною або й зовсім неписьменною. Таке становище склалося у результаті збігу цілого ряду обставин: низького освітнього рівня населення західноукраїнських земель, невисоким рівнем національної свідомості українців. Тому немає нічого дивного, що як дорослі, так і діти, котрі приїздили до Канади, не мали не лише належної початкової освіти, але й досить часто - ніякої. Крім того, можливість отримати освіту вже у Канаді, утруднювалась складнощами економічного характеру, поселенням у віддалених від міських центрів місцевостях. Найпершою  і найпекучішою проблемою для поселенців було здобути засоби для фізичного існування. Підтвердженням тези про малописемність українських поселенців є факт, що станом на 1921 р. серед них налічувалось близько 40% осіб, котрі не вміли ані писати, ані читати, а етнічна група загалом за рівнем освіти перебувала на одному з найнижчих місць серед усіх етнічних спільнот Канади.

В Канаді діяло положення про обов’язкове навчання дітей шкільного віку ще з прийняття у 1867 р. Акту про Британську Північну Америку. Поширюючи дію закону на дітей іммігрантів федеральний уряд прагнув підняти освітній рівень майбутніх громадян, сформувати їх державницький світогляд. Але, безперечно, переслідувалася і ще одна мета, розрахована на асиміляцію іммігрантів у перспективі. Отже, прибулі українці незалежно від своєї волі, згідно чинного законодавства, змушені були віддавати своїх дітей до шкіл на навчання. Як згодом виявилося, вони досягли значних успіхів, навчаючись краще від дітей з інших етнічних груп.

Значну роль у піднятті освітнього рівня української молоді відіграло відкриття двомовних шкіл спочатку в Манітобі, а потім - Альберті  та Саскачевані.

Найвищим показником прогресу освітнього рівня іммігрантів виступає намагання здобути університетську освіту. Вже у 1928-1929 н.р. в Манітобському університеті навчалося 67 українців, що складало 2,5% від загальної кількості студентів. Якщо говорити про престижність спеціальностей, то більшість із студентів обирали тоді педагогічні та сільськогосподарські, хоча мав місце потяг до набуття інженерних, лікарських і правничих спеціальностей.

Якщо на початку свого перебування у Канаді українці посідали скромні позиції у суспільстві за своїм освітнім рівнем, то з плином часу ситуація суттєво змінилася. Від перепису до перепису українці піднімалися сходинка за сходинкою, досягаючи за рівнем освіти загальноканадського рівня або й перевищуючи його, про що свідчать наведені в дисертації складені її автором таблиці.

Показники професійної зайнятості та підприємницької діяльності українських канадців тісно пов’язані з їх освітнім рівнем. Вони поступово зростали разом з ним. Чотири п’ятих прибулих у Канаду українців до 1911 р. належали до сільськогосподарських працівників, що удвічі перевищувало такий показник у середовищі іммігрантів інших національностей. Разом з тим, саме українцям Канада значною мірою завдячує за перетворення диких прерій на свою багату житницю.

Але ще до Першої світової війни, а собливо у міжвоєнний період потсійно збільшувалась кількість українців у промисловому виробництві, будівництві, на транспорті, сфері обслуговування, що свідчило про їх поступову інтеграцію у всі сфери життя канадського суспільства. Що важливо, українці проникли також у сферу фінансів, державного управління, юриспруденції, стали відомими підприємцями. Це чи не найвищі показники їх інтегрування у поліетнічне середовище Канади.

Нинішні українські канадці присутні в усіх галузях виробництва, сфери обслуговування і невиробничій сфері.

Дисертант у цьому розділі аналізує рівень прибутків представників української етнічної групи на тлі інших етнічних груп та канадського суспільства загалом, які свідчать про досягнення, поряд з іншими показниками, належного соціального статусу.

У четвертому розділі „Українці Канади в громадському та політичному житті країни” дисертант розглянув питання про етнічні організації українців та їх роль в інтегративних процесах, а також про участь української етнічної групи в політичному та державному житті країни.

Дисертант, узагальнюючи опрацьовані матеріали, дійшов висновку, що організації українських канадців відіграють визначальну роль в інтеграційних процесах. Саме вони були тим каталізатором, який спричинився до значного збереження національної свідомості та представлення суспільних інтересів української діаспори в Канаді. З огляду на багаточисельність українських етнічних організацій (тільки на території Саскачевану їх до столітнього ювілею перебування українців у Канаді налічувалося понад 150, а за інформацією МЗС України в усій країні їх тепер є понад тисяча) немає можливості, як зрештою й потреби, охарактеризувати кожну з них. Для дослідника було важливим визначити напрямки діяльності основних українських етнічних організацій і ту роль, яку вони відіграють в інтегративних рухах української спільноти Канади.

Переважна більшість українських організацій входить до складу Конґресу українців Канади. Саме КУК виступає від імені українців країни, представляючи їх інтереси у державних установах і засобах масової інформації. Важливим чинником в інтегративних процесах виступають кредитні спілки української громади – своєрідні фінансово-економічні інституції, об’єднані в Українську кооперативну раду Канади. Заслуговує на увагу і Федерація українських канадських професіоналістів і підприємців, котра теж зосереджує свої зусилля на здобутті для української громади належного місця в канадському суспільстві. Накінець, незважаючи на ідеологічну заанґажованість, Товариство об’єднаних українських канадців (ТОУК) внесло в минулому помітний вклад в інтегративні процеси українців у канадське суспільство.

Процес творення українських етнічних організацій, напрямів їх діяльності тісно пов’язаний з періодами імміграції на Північноамериканський континент. Він проходив під впливом державно-політичних перетворень, що відбувалися на материковій батьківщині.

Типи організацій, які постали серед українських канадців протягом піонерського періоду відображали типові громадські об’єднання Галичини та Буковини того часу. Найбільш поширеним утворенням було згуртування громади навколо Церкви, котра протягом століть залишалася серцевиною людських зібрань. Саме українські етнічні організації релігійного спрямування почали виникати на території Канади. Перша з них з’явилася 1897 р. в провінції Альберта під назвою Руське братство св. Миколая. Вслід за церковними виникли й перші світські організації. Ними стали читальні „Просвіти”. Згодом виникли суто політичні організації. Наприклад, Українсько-канадський комітет на підтримку УНР, який вважається попередником Комітету, а потім Конґресу українців Канади.

Більш негативним явищем вже у міжвоєнному періоді стало розмежування українських поселенців за націоналістичними та прокомуністичними симпатіями. 1918 р. утворилося Товариство український робітничо-фермерський дім (ТУРФДім), що пізніше реорганізувалося на ТОУК. Ця організація „прогресивного” спрямування була фактично одним із складових формувань Комуністичної партії Канади та тісно з нею співпрацювала. Товариство своїми діями підтримало встановлення радянської влади в Україні, що, в свою чергу, спричинилося до розмежування у середовищі українців Канади за ідеологічною ознакою.

Незважаючи на прокомуністичну спрямованість ТУРФДім, а потім ТОУК, виступали своєрідним осередком культурно-освітньої та мистецької діяльності українських громад. Але з плином часу і через надмірне опікування з боку радянського чинника ТОУК втрачав позиції, про що вже йшлося. Навіть всередині його керівництва виникали розбіжності, як, наприклад, це мало місце у ставленні до вводу радянських військ 1968 р. на територію Чехо-Словаччини. Особливо відцентрові тенденції проявилися в ТОУК з середини 80-х рр. у зв’язку з перебудовними процесами в СРСР, а потім його розпадом. На початку нового століття в ТОУК пройшов розлам. Його нинішнє керівництво втратило керівництво над тими, хто ще вважає себе приналежним до організації.

Натомість КУК, незважаючи на неминучість асиміляційних процесів, продовжує відігравати помітну роль серед українських канадців, маючи 6 своїх провінційних рад (з 10 провінцій) та 23 місцевих відділенням, крім того, що з ним асоціюються сотні інших українських організацій. Поза тим, Торонто є місцем перебування керівництва Світового конгресу українців який об’єднує переважну більшість українських громад світу, покищо без організацій на теренах колишнього СРСР за виключенням  держав Балтії.

Важливим елементом інтеграції українців у поліетнічне суспільство Канади є участь їх представників в політичному та державному житті країни. Мова йде про т.зв. „вхідний статус”, за твердженням Дж.Портера, котрий, в свою чергу, дає підстави говорити про те, наскільки представники даного етносу беруть участь у політичному житті суспільства в умовах багато- культурного середовища. В Канаді склалися достатньо толерантні взаємини між засновниками федерації – англоканадцями та франкоканадцями – і представниками інших етнічних груп, які, з свого боку, беруть активну участь в розбудові канадського суспільства.

Українці з часу свого поселення в Канаді відразу включилися у політичне життя обраної батьківщини, виступаючи на боці провідних політичних партій – Ліберальної чи Консервативної. Ще до Першої світової війни представники українців здобули депутатські мандати до провінційних парламентів і до органів місцевого самоврядування. Представники української громади згодом почали займати посади голів або їх заступників у великих містах Канади, ставали депутатами федералього парламенту -  Палати громад і Сенату. Українці займали також посади провінційних прем’єрів. А вершиною політичної кар’єри узагальненого українця стало перебування на посаді Генерал-губернатора Рамона (Романа) Гнатишина, батьки якого походили з Буковини.

Отже українці досягли значних успіхів й у суто політичній інтеграції у канадське середовище.